Посестри. Часопис №77 / Мертві квіти забуття

Мене часто питають, як я прийняла рішення полишити Донецьк. Так, я знаю, що українською має бути «ухвалила», але в цьому виборі не було ані схвалення, ані прийняття. Я поїхала з дому понад вісім років тому, а й досі не прийняла це. Хоч ще донедавна міркувала інакше.

Дивно, чому мені ніколи не спадало на думку відповісти: «А ви хотіли б жити під російською окупацією?» Не спадало – бо цей досвід, як виявилося, я не відрефлексувала. Натомість зачинила двері у нього – так само, як зачинила двері у дім. У саму ідею дому.

Цікаво, чи питали в Адама та Єви, як вони прийняли рішення полишити рай. Цікаво, чи відповідали вони. Цікаво, чи влучають у рай російські ракети.

Під час зустрічі з читачами у Відні одна дівчина сказала, що її дім у Луганську – заборонена територія. Щось за колючим дротом. Зона. Так простір затишку та безпеки, коли його окупували чужинці, став простором хижості. І тепер не заходити туди навіть подумки – питання виживання. Адже у всіх наших мисленнєвих подорожах є пастка, яку не дуже й помічаєш, – імовірність не повернутися.

І я намагалася робити Сізіфову працю забуття чесно, будуючи в голові паркан, за яким мій дім майже не видно. Намагалась забутися, як від знеболювального. Хоч бувають ситуації, як-от перитоніт, коли жодне знеболювальне не допомагає. І тоді єдиний вихід із болю – просто здатися, провалившись у щось поміж темрявою і сном, тепле й огидне, мов блювотиння, що витікає просто з твоєї голови.

Забуття дому – гра в неможливість, біг на місці з неминучим програшем у фіналі. І дім у цій грі завжди наздоганяє. Панічними атаками в найменш придатних для цього місцях і обставинах. Липким безсонням у вирі робочих завдань. Або ж, навпаки, кошмарами з повторювальним сюжетом, які сняться щодня – і так місяць за місяцем. А коли пам'ять раптом дістає з потаємної кишені якусь дрібничку, що була в мене в довоєнному житті, я відмовляюся розуміти її мову. Закриваю обличчя руками. Стискаю пальцями горло. Здається, у цій грі в хованки мене знову знайшли надто швидко.

У грудні 2022 року я дізналася, що біля мого дому в Донецьку впав снаряд. Не знаю, який саме. Як і не знаю напевно, чи правильно я називаю те, що відбулося. У донецьких телеграм-каналах, на які я підписана, це описують як «наслідки обстрілу». Без уточнень і подробиць. І там про мій дім є лише одне відео. Я передивилася його безліч разів. Посічені уламками снаряду стіни, вибите скло, шибки, що перекосилися, дах балкону, який виглядає так, ніби його довго жували, а потім виплюнули, так і не подужавши проковтнути. Ззовні моя квартира тепер має саме такий вигляд. А ще у ній потекли батареї. Це вже я дізнаюся від сусідів. І це означає, що туди неминуче зайдуть представники невідомо якої влади і невідомо що там робитимуть. Мародерство? Холод? Волога? Пліснява? Уява малює мені все разом і окремо. Хоч я, звісно, рада буду помилитися. Але якщо зберігати тверезість у пеклі – навряд чи хтось вставить скло у вікнах моєї квартири замість мене.

Дім, у якому я прожила 25 років, стоїть із вибитими вікнами – мов розгублений сліпий на незнайомому перехресті. У Донецьку мороз і падає сніг. А я навіть не можу туди поїхати. Нічим не можу йому допомогти. Я не маю дітей, але мені чомусь здається, що так відчувається неможливість допомогти власній дитині, вберегти її, захистити. Мабуть, коли нам казали, що наші доми – фортеці, говорили це нещиро. Наші доми – це діти, яких ми не можемо вберегти від війни й вимушених та примусових переселень чи не в кожному поколінні.

Щодня, заплющуючи очі, я бачу, як у мою квартиру без мене входять чужі люди. Копирсаються у моїх речах. Обговорюють її, немовби тіло гарної жінки. Тицяють пальцями. Регочуть. Залишають бруд небажаної присутності на підлозі. І мене нудить. Метафорично і цілком неметафорично. Мене нудить, нудить і нудить. Здається, нудота – мій новий дім. І наче й цінного в моїй квартирі – хіба кілька валіз із фотографіями, адже нові у магазині не купиш, а це відчуття зруйнованого дому настільки тілесне, ніби йдеться про ґвалт.

Дивно, мені здавалося, я вже прожила цей досвід прощання із домом. Однак з’ясувалося, що моя робота горя лише починається. Чортове колесо історії зробило черговий оберт – і я в тому ж місці, де була. Із квітами забуття у руках – усі вони мертві.

Гей, гей, іще одне коло?

16 грудня 2022 року