Посестри. Часопис №57 / Чати. Українська балада (у перекладі М. Рильського)
Із альтани густої у тяжкім неспокої
Воєвода до замку вбігає,
У світлицю дружини громовицею рине,
Зазирнув і поблід він: немає!
Зупинився понуро, в землю дивиться хмуро,
Сиві вуса покручує, дума;
Одвернувся од ліжка і свойого підніжка,
Козака він гукає, Наума:
«Гей, козаче, ти, хаме, чом не замкнено брами,
А при ній ані пса, ні хлопчини?
Приготуй-но рушниці та візьми ладівниці,
Та скоріше, не гайся й хвилини!»
Узяли вони зброю, потайною ходою
Подалися туди, де альтана.
На дерновім сидінні щось біліє у тіні –
То сидить воєводи кохана.
Очі, дивні красою, закриває косою,
Груди шатами білими криє,
Юнака відпихає, що безумно зітхає
І коліна сльозами їй миє.
Він стиска їй коліна, промовляє: «Єдина!
Все я втратив, і скаржитись годі!
Білих ручок стискання, уст рожевих дихання, –
Все дісталось навік воєводі!
Я тебе до відчаю стільки років кохаю,
Як несила кохати нікому...
Не кохав, не благав він, тільки золото дав він, –
І себе віддала ти старому.
Завжди ночами буде пестить він твої груди,
Лоб старечий до тебе тулити,
З твоїх щічок рум'яних, з твоїх уст полум'яних
Мед, мені заборонений, пити.
Я на конику вірнім у тумані вечірнім
Поспішаю сюди без дарунків,
Щоб тебе не обняти, – щоб тобі побажати
Ночі доброї, довгих цілунків!»
А вона ще не слуха. Він склонився до уха,
Знову шепче і знову благає.
Пані вчула ту мову запальну юнакову –
І обійми йому розкриває.
Воєвода з Наумом, криті вітровим шумом,
Добули з ладівниці набої,
Відкусили зубами, притовкли шомполами
І стискають рушниці обоє.
«Ні! – козак промовляє, – певне, біс витворяє,
Що не стрелю на неї я, пане!
Став курок я підводить, аж воно не виходить,
Бо сльоза із очей моїх капе».
«Хлопе, годі балакать! Я навчу тебе плакать!
Підійми-но скоріше гвинтівку,
Глянь, чи справна рушниця, порох сип на полицю
І стріляй хоч у себе, хоч в дівку!
Вище! З правого краю! Знай – я перший
стріляю:
Першим має лягти отой злодій...» –
Та Наум без наказу швидко випалив зразу
І потрапив у лоб – воєводі.
