Посестри. Часопис №46 / Алушта вдень

Скидає вже гора туманні з себе шати,

Намазом ранішнім росистий лан бринить.

Ліси колишуться і ронять з верховіть,

Як з чоток дорогих, рубіни і гранати.

 

Мов квіти, що дала природа їм літати,

Знялися мотилі веселкою в блакить —

І діамантами вся далеч майорить;

Там, далі, сарани потягся рій крилатий.

 

Де скеля серед хвиль гранітна вигляда,

Нуртує й піниться розгнівана вода,

В ній іскри миготять, як тигрові зіниці:

 

То бурі вісниці для берегів земних;

Ген – хвилі лагідні у вічній хитавиці,

Човни і лебеді гойдаються на них.