Посестри. Часопис №29 / Мій досвід – маленький: я рятувала дитину

1.

Увесь лютий я слухала пісні Міська Барбари. «Госпітальєрко» і «Я помру від застуди» — пісні на слова Сергія Жадана про нашу війну — звучали на повторі. Війну, що почалася задовго до 2022-го. Це були тягучі, сповнені тривожного очікування дні. Спочатку «вторгнення» анонсували на 16 лютого, і ми навіть мали сили жартувати про те, що воно не відбулося. Я пішла в перукарню: «Перед війною хоча би пострижуся! Пофарбуюся вже потім якось...» Та вже 22 лютого Путін сповістив своїм підданим, що моєї держави, мови, культури, історії — не існує. У відповідь я купила шоколадних батончиків, «Мівіни», ковбасок, ліків і склала паспорти і гроші.

На ранок 24 лютого в мене були поповнені рахунки на телефонах, готівка, складені валізки, документи і... свіжа стрижка. О шостій подзвонив тато: «Київ бомблять». Ми з чоловіком скочили з ліжка й відразу почули вибухи. Десь із боку Академмістечка виднівся дим. За нами — Буча й Гостомель. Поруч — аеродром.

Ми заклеїли вікна скотчем, узяли дитину й пішли «досліджувати» підвали. Один був замкнений, другий — завалений і брудний. Підвал у нашому будинку був чистий, теплий, сухий і нічим не пах. Ми відразу принесли туди воду й каремат. Під час повітряних тривог спускалися вниз. П’ять поверхів. Добіжимо чи ні?

2.

Ввечері другого дня ми з сім'єю вийшли пройтися. Сусіди роз’їхалися. Двір спорожнів. У під’їзді лишилося троє дітей включно з моєю шестирічною донькою Ярославою. Гуляючи, ми розповідали Ясі про мітки й базові правила воєнного часу (не підбирати нічого чужого, звертати увагу на різні мальовані хрестики й нулики, миттю ховатися в укриття, а якщо ні — то за бордюр).

Біля дому зустріли жінку з нашого під'їзду.

— Боже-боже, ми хоч трохи пожили, а вони... —  голосила вона російською, показуючи на мою шестирічну дитину. Я інстинктивно затулила доньку. — Мій син служить «десь-там», він подзвонив і сказав, що через дві години Києву буде кінець.

Вдома я випила таблетку заспокійливого, бо після цієї розмови здригалася навіть від звуку поставленої пластикової пляшки з водою. Я знала, що нічий син, крім хіба що Божого, не міг би знати, чи візьмуть Київ за три дні (через чотири місяці від «вторгнення» це звучить як анекдот).

3.

На ранок ми знову сиділи в підвалі. Захопили з донькою нову історію про Айседору Мун, читали вголос. Знову з’явилася та сама жінка. Вона показала на бетонні плити в нас над головами й для чогось сказала, що підвал не витримає ракетного удару. Що ці плити поховають нас живцем.

Того ж дня ми побачили ракету, що летіла повз наш дім у бік Гостомеля.

Я сіла в коридорі, між двома стінами, й розплакалася. Донька дивилася мультик у своїй «халабуді» під стіною. Я мала виплакатися так, щоб вона не бачила. Прийшов чоловік, ми довго стояли обійнявшись.

Ми вирішили: треба вивозити дитину в безпечне місце. В останні дні лютого таким місцем був Львів. Я стежила за графіками евакуаційних потягів. Знала, що кілька рейсів мало бути ввечері. Склала валізку, яку зазвичай возила в ручній поклажі. Найтепліший светр, який мені колись сплела письменниця Маріанна Кіяновська. Їдучи до Львова, я хотіла, щоби цей светр був зі мною. Кілька комплектів білизни для мене й доньки, робочий ноутбук. Ліки. Перекус. Документи. Донька також склала свій рюкзачок: іграшкове поні, м’яка киця в блискітках і чомусь... портрет молодого Тараса Шевченка. Ми не взяли з собою книжок, бо книжки — не про виживання. Вони — про життя.

Ці кілька хвилин у коридорі відчувалися як нескінченно довгі й водночас дуже короткі. Слід було знайти машину, що довезла б нас із донькою до вокзалу. Поки ми тихо прощалися з чоловіком, оголосили довгу комендантську годину. Це означало: якщо б ми не виїхали через годину, то лишилися б на всі вихідні в місті, що оточував ворог. Став у пригоді мій соціальний капітал: машину допомогла знайти близька подруга через соцмережі.

Місто спорожніло. Ми їхали повз телевежу на Дорогожичах — а всього за кілька днів потому в неї влучила ракета. Ми проїжджали перехрестя — а за тиждень на тому місці розстріляли автівку з родиною. У машині була 9-річна дівчинка. Поліна... Ми вийшли на вокзалі, а за два тижні туди влучив осколок від ракети.

Наслухавшись розповідей про евакуаційні потяги, я уявляла собі довге чекання на пероні й десять годин у тамбурі на підлозі. Утім, нам пощастило. Ми майже відразу сіли в потяг «Укрзалізниці», що прямував до Львова. П’ятеро дітей і стільки ж дорослих жінок в одному купе. У Фастові до нас підсіла молода жінка з грудною дитиною. Вона втікала від війни вдруге: перший раз — із Донецька... Світло вимкнули. Ми випили чаю й ненастанно дякували провідниці за її роботу: третій день вона не сходила з потяга.

4.

Потяг прибув до Львова вночі, в комендантську годину. Зі мною — валіза, рюкзак і сонна дитина. Їй би спати у своєму ліжечку, а не оце все. Як вона подорослішала за ці дні! Їй би вередувати від голоду, втоми і страху, але вона трималася. Спала в мене на руках, у кімнаті очікування. Нам іще пощастило: інші люди лежали на підлозі.

Наступні три тижні ми провели у друзів-письменників у Львові. Це були дні, сповнені турботою та обіймами, тривогою за чоловіка, що лишився в Києві. Новинами, новинами, новинами. Страхом за родину, що опинилася без зв’язку в окупації під Макаровом. У ті рідкісні хвилини, що вдавалося зідзвонитися з рідними, я чула звуки пострілів у селі свого дитинства. Уявляла, як трясуться картини в домі моїх батьків. Як вони спускаються в підвал під вибухи артилерії. Як по моїй вулиці їздять окупанти. Як мої рідні місця засівають мінами... На щастя, моя родина вчасно покинула село... Проте скільком родинам не пощастило?

Львівський вокзал відділив «той світ» від «цього». Виявилося, що в цьому світі ще працювали кав’ярні і навіть деякі сувенірні крамнички. Ми з Ярославою гуляли Львовом щодня по кілька годин. Рахували кам’яних левів і ходили пити безплатний чай у крамничці з печивом. Тоді пригощалися безплатною рибною юшкою, найсмачнішою у світі. Я згадувала фільм «Життя прекрасне», де тато намагався вберегти сина від жахіть концтаборів, граючись із ним у цих нелюдських обставинах. Ховаючи дитину від війни, я трошки почувалася цим татом.

Щодня я виводила дитину гуляти середмістям і щодня гостро відчувала, як різняться статусами «туристи» і «біженці». Восени я була тут туристкою. Я пахла парфумами і шампунем, фарбувала очі й губи, носила красивий одяг. Навесні я стала біженкою, або як нас називають в Україні, «внутрішньо переміщеною особою». На мені була куртка, що пахла димом, позичений одяг і спортивні штани. Я зайшла в крамничку і купила шкарпеток, бо мерзла. Тоді прочитала, що весь виторг віддають ЗСУ, і купила ще по набору шкарпеток собі й дитині.

5.

На початку березня в аптеках виструнчилися довгі черги. Виникла проблема: брак специфічних ліків. Від 2018 року я щодня приймаю гормон щитовидної залози — тироксин. Ще з початком коронакризи я хвилювалася, що мої ліки зникнуть із аптек. Їх завозять із Європи, а в України тисячі таких людей, як я, і всім нам потрібна гормонозамісна терапія. На початку року я придбала кілька пачок тироксину і була впевнена, що маю запас як мінімум на пів року.

Аж тут подзвонив чоловік:

— Слухай, ти забула свої ліки в моєму рюкзаку.

Я відчула легкий укол паніки. Гормонів неможливо було купити не те щоб у Львові, а й навіть у сусідніх містах. Напередодні російські війська зайняли Чорнобильську та Запорізьку АЕС, і світом прокотилася хвиля тривоги: може статися чергова ядерна катастрофа. Навчені подіями 1986-го, українці кинулися скуповувати йод в аптеках. Він швидко скінчився. Тож люди почали «про всяк випадок» вигрібати тироксин, що продається в нас без рецепту. А тисячі таких, як я, у цей час лишалися без ліків.

Мого запасу вистачало на два місяці. Я написала пост у фейсбуці, й мені відразу почали привозити ліки з-за кордону. Ці пачки я розділила по пластинках і розіслала їх вісьмом людям. По пластинці на людину — хоча б на місяць. Мою пачку, котра лишилася в Києві, чоловік заніс сусідці з третього поверху.

6.

У Львові я відчула, як увесь мій світ, який я так ретельно будувала, звузився до однієї маленької ролі: я — мама. Одного разу я брала участь у груповому інтерв’ю французькому журналістові. Четверо письменників й один журналіст. Усі довго й розумно говорили. Проте я переважно слухала. Тоді цей журналіст обернувся до мене обличчям і спитав, чи хочу я щось додати про свій досвід.

— Мій досвід — дуже приватний, — відповіла я англійською. — Я рятувала дитину.

Як багато хто з нас, я відчувала всі можливі форми «недо»: недостатньо роблю, недостатньо пережила, недостатньо втратила. Під час війни розкіш — це взагалі жити. А я, до всього, ще й маю куди вертатися. І — соромно зізнатися — навіть інколи купую собі каву в кав’ярні, як у мирні часи.

Як можна бути «всього лишень» мамою, коли інші волонтерять, служать у ЗСУ, висвітлюють події, роблять стільки всього корисного?

— У вас є уроки? — запитую семикласницю з Харкова. Ми зустрілися у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва ім. Романа Іваничука, де діє волонтерський центр.

— У нас школа необов'язкова, — каже дівчинка. — Для тих, хто може, хто має інтернет. Хто живий. Мій однокласник пропав без вісті. Усі кажуть, що він помер, але ми не втрачаємо надії.

Мій досвід — маленький. Я вивезла дитину з-під бомб. І цим зробила багато, тож не маю права цього знецінювати.

7.

До безпеки швидко звикаєш. Не так часто прислухаєшся до звуків на вікном. Перестаєш ходити в укриття. Спочатку ховаєшся між двох стін у коридорі, а тоді й узагалі спиш. Поки однієї ночі не почуєш звуки вибухів. Яворівський полігон.

У той день я зрозуміла, що маю брати доньку і їхати далі. Перечекати якийсь час у Польщі. А за місяць, можливо, війна скінчиться. Наївна.

Я подала заявку на резиденцію від фонду «Пограниччя». Митцям пропонували неможливе: притулок у селі Красноґруда на кордоні Польщі й Литви — для всієї родини на місяць, ще й стипендію. Треба було тільки написати листа — і я написала. А вже наступного тижня, обрісши ще однією валізою (тепер значну частку в ній займали книжки) рухалася в бік кордону з Польщею.

8.

17 березня 2022 року ми з донькою і моєю подругою Галею перетнули українсько-польський кордон. Сторінку з цією датою ще багато разів перевірятимуть у моєму паспорті — уже в Польщі. Адже всі українці, що перетнули кордон після 24 лютого, мають тут право на суттєві пільги.

Пропускний пункт на Краковці виглядав, як базар у райцентрі в суботу — саме таким я пригадую його з дитинства. Найбільше тішилася Ярослава. У свої майже сім вона всяку ситуацію може перетворити на гру. Цього разу донька ходила між ятками волонтерських наметів і приносила мені то чай, то цукерки, то печиво. Досі вона пригадує перетин кордону як місце, де її всіляко пригощали смаколиками.

На пропускному пункті з боку України — столи з наїдками від волонтерів. Не встигли ми простояти й пів години, як Ясю вже нагодували та напоїли. А тоді принесли коробку з іграшками, де кожна дитина могла вибрати собі щось до душі. Ярослава забрала іграшкову білку. Шок, який був у перші дні, минув. Дивлячись на неї, я бачила таку звичайну, таку нормальну, активну й бешкетну, гучну дитину. Ми їхали з відносної безпеки — це було видно.

Геть інакше виглядали діти, які щойно втекли з Сумщини, Охтирки... Вони стояли в черзі безмовно, не наважуючись відійти від матерів. Вони нічого не просили й не вередували. Це були діти війни. В очі впадала ненормальність усього, що з нами відбувається. Ми ніби опинилися в минулому. Бо ж майбутнє, наше майбутнє, мусило виглядати не так. Від нашого майбутнього лишився тільки безвіз.

9.

Простоявши ще одну чергу до польського контролю, ми опинилися в пункті допомоги біженцям. Ярославу знову чимось обдарували — цього разу це були олівці, розмальовка й кумедний м’який їжак. Я готова була цілувати незнайомців, що дарують ці дрібнички нашим дітям. Ці малі покинули вдома всі свої іграшки, чи побачать вони їх колись знову? І коли? Може, вони дивитимуться на своїх покинутих зайчиків і ведмедиків через роки так, як ми тепер дивимося на руїни Прип’яті, містечка під Чорнобильською АЕС? Розуміючи жахіття всього, що відбулося, й не впізнаючи своїх, колись улюблених речей.

Нас чекали в Красноґруді, ґміна Сейни. Їхати слід було через усю країну, тож ми вирішили заночувати у знайомих волонтерів у Варшаві. Ці святі люди забрали нас від вокзалу й відвезли до своєї невеличкої квартири за містом. Нагодували, вклали спати й відвезли зранку на потяг до Сувалок.

Із нами в купе їхала жінка з Гостомеля. Розповідаючи про свій дім, в якому залишилася її мама, жінка заплакала. Легше вивезти з собою піаніно, ніж деяких старих людей. У вагоні також їхала родина з Одеси. Яся миттю потоваришувала з 8-річною дівчинкою Даринкою.

— Тобі, мабуть, нудно було стільки їхати потягом? — запитую дівчинку.

— Чого б це нудно? Якби ми не поїхали, довелося би знову всю ніч не спати, — просто відказала дівчинка. Скільки ж ночей вона не спала, рятуючись у бомбосховищах?

Ми вийшли в Сувалках — звідти нас забрав Міхал, наш «опікун» із «Пограниччя». Міхал — музикант, він носить бороду і кепку, а на куртці в нього — значок із прапором України. Пізніше я зауважила, що такі значки носить багато хто з тамтешніх активістів. Я скрізь зустрічала написи «Ukraina walczy za swoją i naszą wolność», і я дуже вдячна Польщі за цей акцент.

Нас поселили в гостинному домі «Школа», майже на березі величезного озера, що тягнеться аж до Литви. У «Школі» вже мешкали інші біженці з України.

У перші дні було складно повірити, що ми — в безпеці. Що літак у небі може бути просто літаком, а не російським винищувачем. Ми насторожено вслухалися в небо.

— Що це? — запитав семирічний Даня, батько якого служить у ЗСУ. Хлопчик із мамою приїхали з Києва.

— Літак, пасажирський, — відказала впевнено. — Тут бомби не скидають. Ми в безпеці.

Знадобилося кілька днів, щоб я збагнула: тут і справді можна не лякатися гучних звуків. Я перестала відчувати тривогу, вслухаючись у тишу (бо ж тиша на війні — це тривожно). Я почала спати всю ніч, не боячись проспати сирену. Я відчула спокій і — Господи! — щастя, почувши спів пташок, побачивши зоряне небо, першоцвіти й косуль. Я неймовірно тішилася, коли гладила собаку, що дбайливо, як усі поляки, нами опікувалася.

10.

Зима затрималася. Було дуже холодно, і ми нервово сміялися: мовляв, як добре, що ми виїхали з теплим одягом. У квітні в «Школі» мешкало дванадцять людей із України, троє з яких — діти. Спільний досвід здружив нас. Ми були настільки близькі, наскільки бувають дуже давні друзі. Я називала нас «посестри». Ми б навряд так здружилися у звичайному житті. Після тридцяти в тебе більш-менш сформоване коло спілкування, ти бережеш і плекаєш «своїх» і рідко маєш час на те, щоби зблизитися з кимось новим. У Красноґруді ми мали цього часу доволі. Властиво, ми тільки те й могли, що чекати й робити якісь рутинні речі.

Ми плакали по черзі й по черзі одна одну втішали. Наші міста бомбили, ми тривожилися синхронно. Обмінювалися новинами про рідних: що там на Київщині? А що в Харкові? Ми готували смачну їжу, боячись втратити бодай один день цього — на позір мирного — життя.

Ми заприязнилися з господарями гостинного дому — дивовижною родиною Томалів, які так невимушено створювали нам спокій і затишок. Ми ніби гостювали в далеких родичів, що всіляко дбали про наш комфорт, фізичний і душевний. Тут нам організували всі умови для творчої праці, однак... нам не працювалося. Адже наприкінці березня надійшли перші звістки з Київщини.

Удень ми жили життя, а вночі гортали стрічку новин і плакали, щоб не лякати дітей. Уві сні нам здавалося, що варто прокинутися — і війна розсіється, як страшне марево... Проте наставав ранок, і ми знову бачили у стрічці новин фото з Бучі.

11.

Перший місяць у Польщі мені не хотілося ніяких речей. Навіщо обростати зайвим, якщо скоро — я вірила — повернуся додому? Я купила собі пару трусів і кепку, пізніше — окуляри. Ходила в позичених речах, які не пасували за розміром і весь час нагадували, що я живу чиєсь «чуже» життя. Моє — чекає на мене в Києві.

Ми невпинно дякували кожному і кожній за подарунки, доброту й людяність. Учителькам і директорці школи в селі Красново, водію шкільного автобуса, що купив три пари новесеньких кросівок для трьох українських дівчаток. Людям із навколишніх сіл, що приносили їжу та ящики шампуню...

Ми всі хотіли повернутися за місяць, коли закінчиться термін перебування в резиденції. Але ось — минув третій місяць, а ми й досі тут. Війна триває. І знову накочується тривога: що робити далі? Яке з твоїх імовірних рішень — найправильніше? Чи маєш ти право взяти дитину й повезти її додому, де зараз війна? Хай від Києва відступили ворожі війська, хай бомблять не так часто, а сирени багато хто ігнорує... проте: якогось разу ти просто можеш потрапити в список тих, кому «не пощастило».

Я пишу ці рядки з Кракова, з квартири Чеслава Мілоша у старому місті. До кінця липня нас із донькою тут приймає інша резиденція — Краків, місто літератури ЮНЕСКО від KBF. Що ближче до дати від’їзду, то більше мене огортає внутрішня паніка. Росіяни вкрали в мене радість від відчуття повернення додому. Ось чим різниться життя у вимушеній еміграції від туристичної поїздки чи звичайної резиденції.

«Коли їдете подорожувати, то знаєте, коли повернетеся. А тут не знаєш, чи повернешся і чи буде куди», — сказала одна вчителька у школі села Красново, куди два тижні ходила моя дитина.

Досвід переживання травматичних подій учить нас жити одним днем. Тому в Кракові я найперше купила собі красивий одяг. І горнятка, як у Чеслава Мілоша (я бачила такі ж у його меморіальній квартирі). Кілька разів на тиждень ходжу на Казімєж купувати на базарі полуницю. Вони вкрали в нас весну, але принаймні я об’їмся полуницею — цього їм у мене не вкрасти. Я купую дитині морозиво й суп в українців, що відкрили ресторанчик за рогом. Я позичаю українські книжки, щоб читати їх уголос дитині. Щоб у неї було хоча би щось, що пов’язує її з домом. Я знову почала писати. Хоча би цей текст. Я пишу це, щоб не забути. Пишу з думкою про те, що колись це все буде в минулому, і я згадуватиму ці дні геть із іншої перспективи. З перспективи нашої — і вашої, дорогий Польський Народе, — Перемоги.

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури