Посестри. Часопис №62 / Київський щоденник. Уривок перший
24 лютого
Я не дуже добре пам’ятаю, як усе почалося. Зате добре пам’ятаю попередній день. Останній мирний.
Софія у променях призахідного сонця була, мов акварель у золоті і блакиті. Вирізана зі світла і снігових тіней листівка.
Ялинку перед нею вже розібрали. А ще так недавно було свято. Сніг, вогники, ярмарок, смак глінтвейну на губах, і всі щасливі. Чомусь саме на ці останні мирні різдвяні свята я зустрічала аж надто багато щасливих людей. Родини з трьома, а то й чотирма дітьми, великі усміхнені компанії, що просили мене зробити знимку на фоні ярмарку і снігу. Господи боже мій, які вони всі були красиві! Господи боже мій, будьте, будь ласка, живі! Всі ці люди – виткані тепер навічно на сітківці моєї пам’яті.
Це були б найщасливіші свята у моєму житті, якби не той невгамовний голос, що нашіптував:
– Щось тут не так. Щось усе занадто ідеальне. Навіть сніг падає саме тоді, коли мав би. Як у театрі, як в постановці.
– Але ж гарно?
– Гарно. Сходи, запиши у внутрішньому блокноті – перед війною було гарно. Запам’ятай янголів на Софійській площі, запам’ятай «Пане господарю» щасливими голосами – ніколи вже так не буде.
Страшно й виснажливо чекати катастрофи. Страшно, коли посеред вогнів і сміху не можеш змусити заткатись цей упертий голос. Страшно, коли з бань Софії самі собою падають хрести. І нічого уже з цим не вдіяти.
Спогади про перший день приходять уривками. Здається, нас розбудив літак. Низький гул просто над будинком, від якого хочеться втиснутись у підлогу. Вибухів я не пам’ятаю. Кажуть вони були.
Наступний кадр – сиджу за столом у піжамі і гарячково виписую зі списків всі ті речі, які ще не встигла купити. Газовий пальник, ще антибіотиків, батарейки. Звякає мобільний. Подруга. «Як мені страшно». Всього три слова. Голос потопаючого.
Черга в аптеку. Безкінечно довга, бо народ гребе все, до чого руки дотягаються. Скільки є наявних грошей. Інкасатори з похмурими обличчями об’їжджають заклади, виймаючи гроші, а черга далі стоїть.
Йду за кавою в «Хлібний». Переступаю поріг і ледь не сповзаю на підлогу від плачу. Там усе, як завжди. Грає музика, горить тепле світло – неси ноутбук і пиши. Прошу каву. Бариста – трансхлопчик із рожевим волоссям і недбало поголеною верхньою губою – дивиться на моє побіліле обличчя, трохи думає і простягає малиновий круасан. Просто так. Без грошей.
«Просто візьми, перелякана дівчинко. Просто побудь іще трохи у цьому затишному світі, який вже тріщить по шибках і швах».
Мить зі смаком малини.
Іще кадр. Бадьоро чимчикуємо з чоловіком вниз по Антоновича. Там є магазин, де досі торгують пальниками. Господи боже, там навіть були люди, які вибирали кросівки! Просто приміряли!
По дорозі назад нас застає перша повітряна тривога. Ми слухали тренінги і читали поради. Ну, власне, я. Але все одно ховаємось у підворітті, чого не варто робити. Люди на вулиці не спиняються і продовжують іти, ніби нічого не сталося. З неба чомусь летить попіл. Я підхоплюю смужку обгорілого паперу і вдивляюся в неї, але нічого по ній не скажеш. Просто попіл. Почуваюся по-дурному, стоячи в підворітті, тож, зрештою, ми виходимо і прямуємо далі, як усі.
Заходимо в двір, радісно помахуючи пальником у торбі, – здобули, дістали! Я співаю: «бо плач не дав нікому ще свободи, а хто борець, той здобуває світ!». Назустріч нам із під’їзду вивалюється компанія хіпстерів із добре напомадженими вусами і бородами. В руках у них валізи, очі ошалілі. Вони біжать, переганяючи одне одного, і мій спів застигає на вустах.
Усі біжать, може, і нам треба? Всі біжать, невже справді все так погано?
Дзвоню татові, якого ще за два тижні до всього молила тримати машину заправленою. Бензину у нього 15 літрів. Завіса.
Ввечері отримую повідомлення від подруги, з якою ми домовлялись підтримувати одне одну, якщо почнеться. Навіть жити разом, раптом що.
«Ми виїжджаємо».
Всередині у мене щось лопається. Ніби обривається ниточка, висмикуючись із серця з кров’ю. Їх буде іще багато. Ця – перша.
26 лютого
Перше фото в смартфоні. Вулиця перед домом залита веселковими патьоками бензину, засипана битим склом.
Ми живемо на перехресті, якраз біля вокзалу, і ледь не щодві години звідти долинає гучне бах! – хтось із водіїв знову не розминувся, поспішаючи врятувати родину. Розбиті, покинуті машини накопичуються на перехресті, як і скло, і розлитий бензин, їх ніхто не прибирає. Нема кому.
Дня теж немає, він весь перетворився на ніч. Штори засмикнуті, а ми тільки лежимо і скролимо новини в телезі. На інше немає сил.
Жовч у роті, темрява за вікном. Виє сирена. Знову. Знову і знову.
Встаю вночі попити води і раптом чую, як розривають мертву тишу комендантської години чіткі автоматні черги. Потім підключається щось важче. Можливо АГС. На вулицях іде бій.
Так близько, що я з розмаху сідаю на підлогу і тремчу.
29 лютого
Ми забрали до себе батьків. Центр. Глибокий яр. Безпечніше.
Крім того, ми вибили двері у власний підвал. Тепер у нас є укриття. Несправжнє і необладнане, та все ж. Справжнє наш сантехнік закрив на величезний металевий замок. Коли ми нарешті йому додзвонилися, порадив знайти болгарку. Бо самого його вже немає. Він далеко. Не знає, коли повернеться.
Спершу приїжджає мій тато з Оболоні. Веліла йому збирати кота і їхати на тих нещасних 15 літрах негайно, після того як, вийшовши за хлібом, він ледь не наштовхнувся на російський БТР. У палісаднику біля його дому тепер усе розорано гусеницями: і залізний паркан, і абрикосові дерева.
Веліла я вчасно – вночі у будинок за квартал від нього прилітає ГРАД.
Через день до нас приєднується свекруха. «О, боже, як у вас тихо!» – перша її фраза. У її квартирі на Нивках усі ці дні трусилися вікна.
Життя несамовито веселішає. Татів кіт б’ється з нашими двома кішками. Тато тиняється районом і скуповує банки з горошком. Десь знайшов десять кілограм цукру – і як тільки дотягнув? Йому, між іншим, 78. Виставляю на стіл двадцять п’ять банок горошка, молю зупинитися. Це помагає, але ненадовго.
А ще він прибирає. Зачиняється зранку на кухні і прибирає. Я прошу цього не робити. «Добре, звісно», – каже він і прибирає щоранку, аж я більше нічого не можу знайти на кухні, і доки від випадково переставлених на підвіконні порцелянових фігурок у мене не стається істерика. «У нас пів країни роздовбано, ти можеш залишити в спокої хоча би моє підвіконня?!», – ридаю я і молочу по підлозі кулаками від безсилля.
3 березня
Ви справді вірите, що росіяни вас уб’ють?
Я даю інтерв'ю. Кажу «так» усім фіксерам, що виходять на мене. Французькому телебаченню у прямому ефірі двічі. І ще одному французькому журналісту на ім’я, здається, Робін, який чомусь хоче знімати нас саме у підвалі.
Так, ми в напівоблозі. Але ЗСУ б’ються, як леви. Дайте більше зброї. Закрийте небо.
Ви справді вірите, що росіяни вас уб’ють?
Питали здивованим тоном.
Ну, як вам сказати? Я настільки в це вірю, що, попри пекучий сором і сльози, змусила чоловіка відколупати наліпку з дверей, бо на ній був український прапор. Наліпку ми сховали в щитку освітлення.
Ви справді вірите, що росіяни вас уб’ють? Вони вже близько? Вони біля вас?
А це вже жінка, що мешкає в Тулузі. Написала мені в фейсбуці після інтерв’ю. Показує своїх курочок, садок. Кличе приїхати. Згадує, що всі її сусіди вже мають українських біженців, а вона іще ні. Що ж, схоже, там кожному потрібен свій «pet ukrainian», а то і з сусідами немає і чим помірятись, справді.
Вона пише і пише, вдень і ввечері. Вони вже близько? Вони біля вас? Боже, які ви хоробрі! Молюся за вас. Але ж вони скоро увійдуть в місто! Чому ви не хочете їхати?
Сказати їй про 15 літрів бензину? Чи що її повідомлення мене будять, а сплю я погано, тому ціную кожну хвилину. Чи про пробки на дорогах від заправки до заправки? А може, про памперси, які зараз потрібні у будь-який евакуаційний потяг? Сказати, що мені їхати – це дванадцять кіло котів і багаж, це покинути чоловіка і батька?
Стискаю зуби. В дупу вони увійдуть, не в Київ, а звідти просто до пекла.
До вечора мені пише іще автослюсар із передмістя Парижа. Захоплюється моєю хоробрістю. Кличе приїхати.
– Пораджуся з чоловіком, – відповідаю.
– Я зараз піду посплю, потім іще напишу, – каже він і, слава Богу, зникає.