Посестри. Часопис №22 / «О Литво! Шум лісів, породжених тобою...»

З 1-го до 14 серпня під егідою Інституту літератури в Кракові відбулася масштабна подія –  студійний виїзд до Литви «Слідами Адама Міцкевича». Грандіозність цієї мандрівки, насиченість програми, кількість вражень справді конгеніальні тому, чому вона присвячена. А це 200-річчя польського романтизму. Адже 1822 рік – рік першого видання у Вільнюсі «Балад і романсів» Адама Міцкевича, які вважаються маніфестом польського романтизму й початком нової епохи в історії польської літератури.

Отже, Інститут літератури, спільно з Інститутом Адама Міцкевича, запланував різноманітні проєкти: іншомовні видання, промоцію творів Адама Міцкевича, Юліуша Словацького й Зигмунта Красінського на румунському ринку та на україномовному порталі «Посестри».  Цей непересічний виїзд відбувся у співпраці з Музеєм Адама Міцкевича при Вільнюському університеті. І в ньому взяла участь, крім польських літературознавців, чимала делегація істориків літератури з Румунії, а також італійські та українські дослідники й літератори.

Твори польських романтиків здавна перекладали в Україні. Творчістю Адама Міцкевича захоплювався Тарас Шевченко. Міцкевичеві «Кримські сонети» не раз перекладалися українською, існують вони тепер і кримськотатарською мовою. Із сонета «Пілігрим» у перекладі Максима Рильського – рядок, що став заголовком цього нарису. Це рядок зі строфи «О Литво! Шум лісів, породжених тобою, / Миліший, ніж Байдар всі солов’ї гучні, / І більше я радів твоїй трясовині, / Як цим шовковицям з їх ніжною красою!» Прикметно, що про Байдари, мальовничу місцевість у Криму, існує й вірш Лесі Українки. І ці збіги у творах геніїв приємно уявляти як спільну позачасову мандрівку.

Юліуш Словацький, за словами Івана Франка, був «співцем Поділля». Він народився в Кременці (де існує присвячений поетові музей і неодноразово проводився фестиваль «Діалог двох культур», який цьогоріч має відбутися у Варшаві), часто приїжджав у 1825–1830 роках до родичів у маєток Юлінки у Верхівці, відвідував Бар і околиці. У своїх творах звертався до подій з історії України, до образів її мешканців. Переклад його драми «Мазепа» здійснив у 1926 році Микола Зеров.

Зигмунт Красінський кілька разів бував в Україні, зокрема в Дунаївцях. Десятирічним майбутній поет разом із батьком приїхав туди до бабусі та відвідав міста навколо. Враження від Кам’янця-Подільського він згодом описав у своїх листах. Цікаво, що Красінський мав псведо Le poète anonyme de la Pologne.

Поети-пророки були знайомі між собою, але перебували подеколи в складних стосунках. І прожили аж надто мало. Юліуш Словацький взагалі лише сорок років. Можливо, їхні відносини з віком склалися б інакше, але це тема для якоїсь романтичної прози. Пристрасні розповіді екскурсоводів у інтер’єрах, де свого часу мешкали митці, або на вулицях міст, в яких вони здобували натхнення, – відтворювали живу атмосферу подій двохсотлітньої давнини. Романтики захоплювалися історією, тому відвідання замків хрестоносців на території Польщі – в Торуні, Мальборку та Лідзбарку-Вармінському – стало незабутнім початком поїздки.

А прелюдією були відвідини військового цвинтаря на Повонзках і, власне, можливість почути вживу символічно-меморіальний сигнал до Варшавського повстання, побачити, наскільки варшав’яни солідарні у вдячності своїм героям. Про це свідчили і натовпи на Повонзках, і незліченна кількість учасників вечірнього концерту на площі Пілсудського, де присутні співали пісні тих часів. Наші мандрівники теж запалили свічки біля могил, зокрема на місці поховання Кшиштофа Каміля Бачинського – мабуть, одному з найбільш відвідуваних – та Єжи Фіцовського (переклади їхніх поезій читайте в «Посестрах»).

Каунас, місто романтичного кохання Адама Міцкевича до Кароліни Ковальської, залишило різноманітні враження. Місце злиття двох рік – Вілії та Німана, яке оспівав поет, а також Долина Міцкевича, де тече та сама мальовнича крихітна річечка, що текла й під час його прогулянок, визначали атмосферу цього дня. Німан – і в сонеті, перекладеному Максимом Рильським (До Німану — Адам Міцкевич). А біля пам’ятного каменю зі словами поета директор Інституту літератури та дослідник Юзеф Марія Рушар звернувся до мандрівників із промовою, в якій поєдав історичні події із сьогоденням, що по-особливому звучало в контектсі російсько-української війни.

Подорож тривала дуже цікавим регіоном Литви – Жемайтією, або Жмуддю. Тут збереглася така своєрідна культурна пам’ятка, як Гора Хрестів. Вигляд її, попри велику кількість хрестів, асоціюється радше з язичницькою святинею.

Важливо було згадати історію Великого Князівства Литовського, до якого належала й частина України. Всі ці історичні персонажі – Гедимін, Вітовт, Ягайло, – відомі зі шкільного курсу, нарешті стали зримими, їхні легендарні дії вписалися в місцевість. У містечку Кедайняй до цього часу витає дух Радзивіллів, тут зберігається й крипта з родовими похованнями. Було відвідано також батьківщину Чеслава Мілоша в Шетейне. Місця, пов’язані з нобелевським лауреатом, розташовані на березі річки Невежис, а мені пригадався його вірш «Фрагмент» із рядками «Нехай наді мною ще раз відлуння зрине / Всіх тронок з-над Вілії, гавкіт собак з левад». Цей вірш про Першу світову наче перекидає місток до Литви, молодшої від нинішньої на ціле століття. А мандрівники знову рушили на береги Вілії, яка тепер називається Неріс, – до Вільнюса. І дорогою звучали фрагменти з «Пана Тадеуша».

Звичайно, в Польщі й Литві, на відміну від сильніше понівеченої радянщиною України, значно краще збереглися храми. Тому око тішилося при відвідинах монастирів або окремих костелів, чиї інтер’єри вражали архітектурними знахідками й гармонією, скажімо, бароковою або готичною. Так, у Вільнюсі є Василіянський монастир, а «Остра брама», де розміщена святиня – ікона Божої Матері Милосердя – за найвірогіднішою версією пов’язана з родовим іменем Костянтина Острозького. Він похований у Києві, в Лаврі, і відомо, що між Україною і Литвою є домовленість про спільну реставрацію його нагробку. Ще один персонаж, більш сучасний, 1938 року, – зринає з вірша-замальовки Яцека Подсядли: «В руці капелюх, високе чоло, портфель, файний образ, мабуть. / Застібки сандалій, старанно навчатись, а поспішати – повільно. / Юзеф Мацкевич з донькою Галиною на Остробрамській у Вільні».

Величезний польський некрополь на Россі – зібрання скульптурних витворів мистецтва. Саме в ньому поховане в ногах у матері серце Юзефа Пілсудського, який народився неподалік Вільнюса. Зворушує напис на могилі: «Мати і серце сина», жодних імен. Тобто кожен поляк має знати позаземний шлях національного героя. Тут похований і вітчим Юліуша Словацького, з чиєю загибеллю від кульової блискавки пов’язана майже містична історія.

Звичайно, саме у Вільнюсі було відвідано музей Адама Міцкевича. А в стінах старовинного Вільнюського університету – лунали виступи літературознавців на теми, пов’язані з романтизмом. Так, від доктора Вікторії Шеїної ми почули про рецепцію Адама Міцкевича у міжвоєнній Литві. Поет, журналіст і перекладач Войцех Пьотровіч, зробивши екскурс в історію романтизму, прочитав свої вірші. А професор Войцех Лігенза говорив, зокрема, про романтизм часів Другої світової, коли існували як солдати-поети, так і ті, хто писали для воїнів, як Казімєж Вєжинський.

Побачити Вільнюс ізгори можна в різних точках: наприклад, із Гори трьох хрестів, із вежі університетського костелу і з телевежі, з якою пов’язана історія виборювання Литвою незалежності. Взагалі у Вільнюсі – не тільки збіг епох, а й така собі архітектурна колекція: це й башта Гедиміна (який, за легендою, вбив останнього тура), і єврейський квартал, і будинки модерну, і легендарний Ужупіс, і одноповерхова дерев’яна забудова Шніпішкеса з його колонками для води на вулицях, яка нагадує забудову київської Татарки, знищену в 80-х роках минулого століття.

Як і в польских містах, у Вільнюсі проводять чимало заходів на підтримку України. Я  потрапила на літературний вечір, на якому виступала, з-поміж інших, українська поетка Маріанна Кіяновська. Її вірші звучали в перекладах Вітаса Дєкшніса, Маріуса Бурокаса та Владаса Бразюнаса. Останній прочитав також свої переклади поезій Василя Голобородька, Василя Стуса й Тараса Шевченка. Варто згадати, що один із віршів Стуса зі збірки «Зимові дерева» присвячений литовцю Вінцасові К. У ньому є слова: «І мова / про Вільнюс, про Тараса, про Вільняле». А сама Маріанна підняла титанічну працю нового перекладу «Дзядів». Ці несподівані зустрічі в ландшафтах подорожі опинилися у таких рядках:       

                                                                                                                               Маріанні Кіяновській

Насправді нарешті нелегко

Дорозі допастись до слів,

Та перинатальний лелека

Литовський над нею злетів.

 

І Шніпішкес вщерть дерев’яний

Звільнив моє Вільно в мені.

Коли вже безболісно стане

Застряглим у вульві-війні?

 

Тракає і друскінінкає

Таких серед замків, озер.

Дається взнаки неокрає

Болючіше, ніж дотепер.

 

Серпнева язичницька сило,

Жанн Д’Арк, Маріанно, тримайсь.

Не лиш захопило – звільнило

Шляхи попід серцем у нас.

Так, відбулося й відвідування Тракайського замку, і Друскінінкая, де виріс Чюрльоніс... Для мене було несподіванкою, що в Тракаї мешкало чимало караїмів. А можливість піднятися на висоту пташиного польоту канатною дорогою над Німаном – це потрапляння в особливий вимір простору, коли вписуєшся в біорізноманіття. Запав у пам’ять моторошний меморіал в Понарах, але про них варто почитати, адже інформації, на жаль, небагато.

Зворотній шлях по Польщі – це будинок-музей в Опіногурі, де фізично сконцентрувалася епоха романтизму (до однойменного музею) і зберігається портфель Наполеона, чиїм похресником був граф Красінський, один із тих, кому належав цей неоготичний палац. І наче передостанній акорд мандрівки – музей Шопена в Желязовій Волі. А останнім акордом стала екскурсія Варшавою, де поціновувачі романтизму вклонилися серцю Шопена в костелі Святого Хреста і закільцювали подорож біля повстанських пам’яток польської столиці.

Тобто ця мандрівка – суцільне загострене пізнання простору культурного, географічного, гідронімічного, орнітологічного... І радісна можливість спілкування гуманітаріїв різних країн протягом пів місяця! Здалося, що ця дивовижна поїздка була не тільки в просторі, а й у часі, і, крім усього, вона цінна саме поглядом крізь призму польської культури на місця й події. А з іншого боку, цінна універсальністю досвіду, нагодою відчути Литву, слідом за Міцкевичем, в певному сенсі теж як спільну вітчизну в минулому – Велике Князівство Литовське, а тепер вітчизну вільного духу. І всюди в дорозі нас зустрічали на вулицях українські прапори, заклики «Слава Україні!», жовто-блакитний колір на фасадах. Посестри Польща, Литва й Україна в аурі романтизму підтвердили свою глибинну близькість.

Фінансовано Міністерством культури та національної спадщини