Посестри. Часопис №2 / Варшава

ВАРШАВА

 

Темна брила, дими нездорові,

поколінь почорнілі обличчя,

недоторкані хмари любові

і лани переорані відчаю.

Місто, лячне немов прірва гробу,

час ломакою збив до провалу,

гордовитого лева подобу

прийняло воно й довго вмирало.

Втисло натовпу лапи щосили

в рови вулиць закинуті й ниці,

і гарчить, і вдихає могили

у кривавих ночах й блискавицях.

Нею ще завойовників лава

душним димом повільно тектиме,

зітне голови – й виростить трави

на любові та кривді над ними.

Ще змішає вона у століттях

кров із мороком, морок із бруком,

небеса розчахнувши закриті,

із землі виростаючи з гуком.

Темна брила, запалене місто,

лев старий, що вмирає поволі;

ідол в дим переходить вогнисто

під ударами часу і долі.

Знову брати стамески й лопати,

землю й простір тнучи одночасно,

і віки, і рослини плекати

на конструкціях, арках й пілястрах.

Стяг нести і витісувать камінь,

поки з’явиться левова грива,

поки викрешеться під руками

брила, що наче серце чутлива.

10 II 43

 

WARSZAWA

 

Bry­ła ciem­na, gdzie dymy bure,
po­czer­nia­łe twa­rze po­ko­leń,
nie do­tknię­te mi­ło­ści chmu­ry,
prze­ora­ne cier­pie­nia role.
Mia­sto groź­ne jak ob­ryw trum­ny.
Cza­sem głu­chym jak burz ma­czu­gą
za­wa­lo­ne w prze­paść i dum­ne
jak lew czar­ny, co kona dłu­go.
Wpar­ło łapy ludz­kich ro­jo­wisk
w głu­chych ulic rowy wy­ga­słe,
war­cząc cze­ka i wę­szy gro­by
w no­cach krwa­wych i gro­mach ja­snych.
Jesz­cze przez nie na­jeźdź­ców lawa
jako dym się dusz­ny po­wle­cze,
ze­tnie gło­wy, po­sie­je tra­wy
na mi­ło­ści, krzyw­dzie czło­wie­czej.
Jesz­cze z wie­ku w wiek tak się spie­ni
krew z ciem­no­ścią, a ciem­ność z bru­kiem,
że od­ro­śnie jak grom od zie­mi
i ro­ze­wrze nie­bio­sa z hu­kiem.
Bry­ła ciem­na, mia­sto po­żar­ne,
jak lew sta­ry, co kona dłu­go,
po­sąg roz­wia­ny w dymy czar­ne,
roz­trza­ska­ny cza­sów ma­czu­gą.
I znów ująć dłu­to i ry­del,
ciąć w prze­strze­ni i w zie­mi szu­kać,
wzno­sić wie­ki i pną­cze żywe
na pi­la­strach, for­mach i łu­kach.
I w sztan­da­ry dąć, i bić w ka­mień,
aż się lew spod dło­ni wy­ku­je,
aż wy­krze­sze znu­żo­ne ra­mię
taki głaz, co jak ser­ce czu­je.

10 II 43