Мужики (Осінь. Х)

На амбонї тай кождому окроме се кажу, але ви, як ті собаки, лише важите один на одного, лише... — вітер решту слів упхав йому в горло, так що ксьондз люто закашляв ся, а Антек нічого не сказав, ішов побіч і роздивляв ся в сумерках, поміж деревиною.

Вітер піднимав ся чим раз міцніщий, перевалював ся по дорозі та так бив у тополі та метав ними, що аж угинали ся з зойком і шуміли розсерджені.

— А казав-ем юсї — почав знов ксьондз, — аби сам кобилу завів до ставу, то ї наперед пустив — но, й поділа ся... Атже сьлїпа, залізе десь межи плоти та ще ноги поломить. — Бідкав ся тай дуже старанно шукав, зазирав за кожце дерево, роздивляв ся по полях.

— Таже все сама ходила...

— Знає добре дорогу до ставу... таже, насипав хто води в бочку, викрутив лиш, а вона вже сама попала на плвбанію...

— Але в день її запрягали... а нині Маґда чи Валек пустили ї вже смерком... Валєкі — крикнув голосно, бо тінь якась замихтіла серед топіль...

— Валька бачив-єм по нашім боці, але ще перед смерком.

— Поліз її шукати, саме в пору! — Кобилі зо двацять років, при минї вродила ся... вислужила собі ласкавий хлїб... а щира, як чоловік... Мій Боже, коби-ж то їй що злого не стало ся!

— Що там їй стане ся! — воркнув Антек, сердитий, бо якже, пішов до єґомостя по раду, по жалобу, то його лише накричав і ще взяв, аби кобили шукати! Воно й то кобили шкода, хоть і слїпа й стара, але все-ж таки чоловік повинен бути перший!

— А ти спамятай ся та не клени, бо-ж то батько рідний! Чуєш?

— Добре тямлю! — відповів сердито.

— Гріх смертний тай образа божа! А нїчо’ той доброго не звоює собі, хто в завзятю руку підносить на батьків і противить ся заповідям Божим. Маєш розум, то-сь про се знати повинен.

— Справедливости лише хочу.

— А пімсти шукаєш, га?

Антек не знав, що сказати на се.

— А й се тобі ще скажу, що покірне теля дві мамі ссе.

— Всї менї се кажуть... еге-ж, лише тої покірности менї вже по горло, так що більше не витерплю! Хоть би й розбишака, хоть би й кривдник, але що батько рідний, то вже йому вільно все — а дітям то не вільно доходити своєї кривди! Пробі, такий лад на сьвітї, що лише плюнути тай іти, де очи понесуть...

— А йди, хто-ж тебе тримає! — кинув палко ксьондз.

— Може й піду, бо що мені тут робити, га? — шептав тихіще, слізно якось.

— Плетеш тай тілько. Другі й одного загона не мають, а сидять; працюють і ще Господу Богу дякують. Взяв би-сь ся за роботу, а не нарікав, як баба; здоровий-єсь, міцний, маєш о що руки зачепити...

— Та цілі три морги! — кинув кепкуючи.

— Жінку й діти маєш, то-сь за се памятати повинен.

— Тямити я добре тямлю... — воркнув крізь зуби.

Вийшли під коршму, сьвітило ся в вікнах і якісь голоси виривали ся на дорогу.

— Що то, знов піятика, га?

— Рекрути, ті, що їх до війська торік узяли, пють собі для втїхи... В неділю їх поженуть у тілький сьвіт, то тішать ся...

— Коршма майже повна! — шепнув ксьондз, задержуючи ся коло тополї, відки було добре видко крізь вікно цїлу середину набиту людьми.

— Бо зійти ся мали нинї й на нараду... за той лїс, що його дїдич продав Жидам на вирубане...

— Таже не ввесь продав, іще тілько лишило ся!

— Поки з нами не загодить ся, то анї смерічки рушити не дамо!

— Якто?... — запитав ся трохи застрашеним голосом.

— А не дамо, тай тілько! Тато хочуть ся правувати, але Кломб і ті, що з ним держать, кажуть, що суду не хочуть, а рубати не позволять, і хоть би всїм селом іти прийшло ся, то підуть, а й з сокирами та вилами, як випаде, а своєго не дадуть...

— Сусе, Марія! То би без бійки та якого нещастя не обійшло ся!

— Певно! Як пару двірських лобів сокирами розвалить ся, то зараз буде справедливість!

— Антек! Розум тобі зі злости відплив, чи що? Дурниці плетеш, мій дорогий!

Але Антек уже не слухав, кинув ся трохи в бік і щез у темрявах, а ксьондз пішов поквапно до плєбанїї, бо вчув торкіт колїс і тихе, жалібне ржанє кобили...

Антек же пішов у низ села, д’млинови, але другою стороною села, аби не переходити коло хати Яґни.

Мов сколобина встромила ся вона йому під серце, мов зла сколобина, що ї нї витягти, ні втекти від неї.

А бистре сьвітло било з її хати, ясне й веселе якесь... став, аби поглянути лиш той один разочок, аби хоть заклясти зі злости — але його зараз щось ісжопило з місця, так що пігнав гей той вітер, анї обіздрив ся назад себе.

— Батькова вона вже, батькова!

До шваґра біг, до коваля — ради й він ніякої не дасть, але між людьми трожи посидить, а не там, у жатї батьковій... Або й той ксьондз! До роботи його буде нагоняти! Гале, сам нїчо’ не робить, фрасунку ніякого нї турбації не має, то легко йому другиж погоняти. Жінку йому випімнув і дїти... тямить він її добре, тямить! уже йому досить огидли її плачі, та її покірність, і ті її собачі, скавулїючі очи... і якби не вона І... Коби то був сам! Сусе мій! — йойкнув тяжко тай ухопив його дикий, скажений гнїв, так що жотїло ся йому ймити кого за горло, дусити роздирати та бити на смерть!...

Але кого?... Ні, не знів і злість відійшла раптом, як була прийшла, а він дивив ся пустим зором у ніч та наслухав на сіпане вихори, що перевалювала ся по садаж і так метала деревиною, аж лягала на плоти й бацькала його галузєм по лицю... тай волїк ся поволи, важко, так що ледвн міг рушати ся, бо на душу його стали звалювати ся мари суму, втоми, несили, так що швидко забув куди йде тай з чим?...

—Батькова Яґна, батькова! — повторяв раз за разом, а все тихіще — як ту молитву, аби ї не забути.

В кузнї червоно було від ватрища, хлопець дув міхом завзято, аж розжарене вугле шкверєнчало та бухало крівавою поломіню; коваль стояв коло ковадла, шапку мав на заді голови, руки голі, шкіряний фартушок, лице обсмалене так, що йому лиш очи сьвітили ся як ті вуглики, а кував червоне залізо міцно, аж гуділо та дощ іскор розприскував ся з-під молота і з сиком топив ся в зболоченій землі.

—- А що? — запитав ся трохи згодя.

— І... що-ж би! — відповів тихо Антек, опер ся о колісницю, котрих кілька стояло до вковане, тай задивив ся в вогонь.

Коваль робив порядно, нагрівав залізо раз за разом, дзвонив у такт молотом, ба помагав хлопцеви дути міхом, коли міцнїщого вогню треба було, та крадькома позирав на Антка й злобний усьміх вив ся йому під рудими вусами.

— Був-єсь, бачу, в єґомостя? но і що?

— А що-ж би, нїчо. В косцьолї би-м те саме вчув.

— А хотїв-есь що инше? — засьміяв ся іронічно.

— Таже ксьондз, учений... — говорив виправдуюче Антек.

— Учений, як узяти треба, але не як що дати кому...

Але Анткови вже відхотіло ся противити ся.

— Піду в хату — сказав трохи згодя.

— Іди — війт поверне до мене, то туди прийдемо! — А мархотка на шафці, закури собі...

Навіть не чув, лиш увійшов у хату, що була по тім боці дороги.

Сестра розпалювала вогонь, а найстарший хлопець учив ся з букваря коло стола... Поздоровкали ся мовчки.

— Вчить ся? — завважав, бо хлопець силабізував і водив заструганим патиком по літерах.

— Уже від копаня; панна з млина йому показують, бо моєму ніколи.

— Тай Рох учить уже від учера в батьковій кімнаті.

— Хотіла й я туди посилати Яська, але мій не дає, бо то в батька, тай панна більше вчена, бо в школах була в Варшаві...

— Певно, певно... — сказав, аби щось повісти.

— А Ясєк такий тямовитий до букваря, аж панна чудує ся.

— Якже... прецінь ковалево насїнє... син такого мудрагеля...

— Кепкуєш, а він найліпше каже, що поки батько жиють, то все запис можуть відобрати..

— Еге-ж, вирви вовкови з горла, вирви! Шість моргів ґрунту. То ми в него з жінкою майже за парубків служимо, а він чужій записує, леда кому...

— Як будеш ся сварити, та клясти, та ради в людий шукати, та правувати ся — то тя ще з хати виженуть... — говорила тихо, обзираючи ся на двері.

— Хто се сказав ? — закликав голосно, схаплюючи ся зо стільця.

— Лише тихо... так люде кажуть, тихо!... — шептала боязко.

— Не вступлю ся, най мене силоміць викине, до суду піду, правувати ся буду, а не вступлю ся! — кричав.

— І... головою муру не пробєш, хоть би-сь і дуцькав, як той баран! — уповів коваль, уходячи в хату...

— То що зробити? Мудрі ради маєш для людей, то порадь..

— Злістю зо старим не виграє ся! — Закурив люльку тай став йому викладати, товмачити, втихомиряти і так то крутити, аж Антек пізнав ся тай крикнув:

— Ти з ним держиш!

— Я за справедливістю.

— Добре тобі за неї заплатив.

— Як заплатив, то не з твоєї кишені.

— А з моєї, псямать, із моєї! Добродій, юха, з чужого. Досить уже взяв-єсь, то тобі не вшийно.

— Тілько-м узяв, що й ти!

— Галє, тілько... а начинє а вгортину, а корову, а кілько-сь вициганив у батька? Тямлю добре й тоті гуси, тоті поросята тай хто там порахує! А теля, що тобі дав недавно, се нїчо?

— Міг-єсь і ти брати.

— Злодїй-єм не є, анї той циган!

— А я злодій, я?...

Прискочили до себе, готові вхопити ся за ковняри, але впали зараз, бо Антек уловів тихіще:

— Не кажу сего до тебе... Алесвоєго не дам, хоть би-м мав і здохнути...

— І... не так тобі там за ґрунтом іде, видить ми ся... — кинув кепкуючи коваль.

— Лише за чим?...

— Літав-єсь за Яґною, то тобі тепер омпно.

— Бачив-єсь ?... — крикнув, поцілений у саме серце.

— Є такі в селі, що й бачили, тай не раз...

— Бодай їм паморока впала на очи! — шепнув тихіще, бо власне війт уходив у кімнату тай здоровкав ся з усіма; видко, знав за що сварять ся, бо те-ж почав старого боронити тай виправдувати.

— Добре вас поїв і випасав ковбасами, то й не дивниця, що його бороните...

— Аби-чого не кажи, коли війт до тебе говорить! — крикнув подуфало.

— Ваше війтівство варто в мене тілько що, сей зломаний патик...

— Що-сь уповів, що ?

— Чули-сьте! а ні, то скажу ще таке слово, що аж вам у пяти піде!..

— Скажи те слово, скажи!

— А скажу: паниця-сьте, та Юда, та проневірець! а скажу, що за громадські гроші балюєте і добре-сьте за те взяли від двора, що дїдич продав наш лїс!.. а хочете, то вам іще щось доложу, але вже сею палицею...

— Урядник-єм, міркуй ся, Антек, аби-сь не жалував.

— А в моїй хатї людий не напастуй, бо тут не коршма — кричав коваль, заступаючи собою війта, але Антек уже ні на що не вважав, бо обох іспаплюжив, як собак, гримнув дверима тай вийшов...

Лекше йому стало ретельно, спокійнїщий вернув ся домів, лиш тим одним маркітний, що не потрібно посварив ся зо шваґром.  

— Тепер уже всї будуть проти мене! — думав на другий день рано при сніданку, та з зачудованєм побачив коваля входячого в кімнату.

Поздоровкали ся, як би ніколи нічого не було між ними.

А що Антек ішов до стодоли нарізати сїчки, то коваль пішов за ним, сїв собі на снопи скинені з сусїка на вимолот і почав тихо говорити:

— На пса всі сварки та ще й за що? за те дурне слово! Отже-ж перший прийшов-єм до тебе тай перший протягаю руку до згоди...

Антек подав йому руку, поглянув з підозрінєм і воркнув:

— А вже-ж, що лиш те слово, бо злости до вас не мав-єм. Війт мене розсердив, бо що буде заступати ся, не його справа, то йому вара!

— Отсе саме я йому сказав, бо хотів бігти за тобою...

— Бити мене... дав би я йому бійку, як його потетникови, що ще від жнив ребра си лікує... — викрикнув і сгав накладати солому у ляду.

— І сесе йому нагадав-єм... — кинув скромно коваль і всьміхнув ся хитро.

— Ще я з ким порахую ся, попамятає мене... фігура юха, урядник!..

— Дурень є тай тілько, лиши його. Я придумав щось і з тим до тебе приходжу... Треба зробити так... по полудни прийде сюди моя, то разом із нею йдіть до старого розмовити ся документно... Нїнащо здали ся злости та наріканя по закутках, треба до очий стати тай просто сказати, що має ся... Буде добре або й не буде, але треба все викласти...

— Що тут викладати, коли зробив запис!

— І... злістю з ним не порадить ся! Звісно, зробив запис, але поки жнє, то все може його відобрати — тям собі се, і для того не треба йому противити ся. Най женить ся, най має свою втіху.

Антек ізблїд на сю пригадку тай дрожати став у собі, аж різати перестав.

— Проти сего не повставай ув очи, а прихвалюй і кажи, що добре робить і запис, мав волю, то зробив... най лиш решту нам обіцяє — тобі та моїй, а при сьвідках! — додав хитро.

— А Юзка та Ґжеля? — запитав ся з нехітю.

— Сплатить ся їх! Або то Гжеля мало вибрав? таже власне що місяця посилає до війська. Лиш мене слухай, зроби як тобі раджу, то не втратиш. Моя в тім голова, що вже так поведу, що все буде наше...

— Ще баран жиє, а вже кушнїр кожух на нїм шиє...

— Мене слухай... Най лиш обіцяє при сьвідках, аби лиш було за що вхопити кігтями... ще є суд і справедливість, не бій ся. А є вже один гачок, бо лишив ся ґрунт по твоїй мамі,

— Велика парада, чотири морги — на мене та на твою...

— Але його не дав тобі нї моїй! А тілько років сїє тай збирає! — Заплатить вам добре за те, ще й з процентами... Повторю ще раз: старому нї в чім не против ся, прихвалюй, приговорюй, на весїлє йди, доброго слова не жалуй, а побачиш, що його нарихтуємо... А не дасть ся по добру, то суди раду йому дадуть. Із Яґусею знаєте ся добре, то й вона могла би тобі помогти щось-не-щось... лиш їй скажи за се... вона ще ліпше могла би старого на наш бік перехилити... но, згода?.. бо пора вже мені йти...

— Згода! лише швидко йди, аби-м тобі в лице не дав і за ворота не викинув! — шепнув крізь зуби.

— Що ти, Аптек ? що ти ? — лепотїв наляканий, бо Антек пустив косу тай ішов до него блідий з лячними очима.

— Юда, стерво, злодій! — виціджував із себе спіненою ненавистю слова, аж коваль ісхопив ся тай угік духом.

— Розум йому псує ся, чи що?.. — гадав уже на дорозі. — Якже, добру раду дав-єм, а він ?.. отже коли такий дурний, то най іде на заробок, най його старий вижене, ще й поможу до того... сяк чи так, а ґрунту не попущу... Такий то ти! В писок хотїв-єсь мені дати, за ворота викинути, за те, що я хотів з тобою поділити ся... що як до брата прийшов-єм, із добрим словом! Такий то ти! Ага, сам хотів-бись усе брати! А недіжданє твоє! Витяг ти від мене мої замисли, то вже тебе, юху, пририхтую так, аж тя фебра англійська потрясе. — Розлючував ся чим раз дужче, бо його скаженина хапала, що Антек проздрів його замисли тай готов іще зрадити перед старим. Сего найбільше бояв ся.

— Требі сему запобігти! — рішив ся зараз і не вважаючи на побоюзанє перед Антком, завернув ся назад до Боринів.

— Є господар? — запитав ся Вітка, котрий, саме проти дому, валив камінєм у гуси плаваючі по ставу.

— Галє, є там! таже пішли до мельників просити на весїлє...

— Вийду на-зустріть, ніби то здибаємо ся і — подумав тай пішов ід мельникови, але по дорозї повернув іще до дому тай наказав жінцї гар¬ ненько вдягти ся, діти взяти тай зараз як передзвонять полуднє йти до Антків,

— Уже він тобі скаже, що робити!... Нїчо’ сама не роби тай не міркуй, бо-сь дурна, лиш, як буде треба, то бекни, батькові ноги стисни тай проси... а слухай добре, що батько скажуть і що Антек у перед говорити ме... — з добрий от- ченаш її навчав, а в вікно позирав, чи їх на мостї не видко.

— Загляну в млин, чи крупи змололи. — Кучило ся йому дома ждати.

Але йшов поволи, поставкував і міркував... — А вже-ж, бо хто там його знає, що зробить.

— Накляв мене, а готов зробити, що-м радив... то й ліпше, що жінка при тім буде... а не зробить, посварять ся... старий його вижене...

— Так або й нї, а все щось удре ся для себе... — засьміяв ся радісно, затер руки, натис кашкет і запнув капоту, бо вітряно було тай холод діймавий ішов від ставу.

— Приморозок буде або й нові плюти! — шепнув, стаючи на мостї та дивлячи ся по небі... Хмари гнали низько, сірі, важкі, мов обболочені, гей стадо немитих баранів. Став поворкував глухо, а инодї хлюпав водою в береги, на котрих де-не-де, серед чорних, похилених вільх і верб кучерявих, чорніли ся жінки перучі шматє — пранники лускали завзято на обох берегах. На дорогах пусто було, лиш гуси цілими стадами бовтали ся в стуглім болотї та по ровах, закиданих опалим листєм і сьмітєм і діти кричали перед домами. Когути стали піяти по плотах мов би на відміну.

— В млинї швидше їх діжду ся ! — шепнув і пішов у низ.

Антек же, по відході коваля став так завзято різати січку, що зовсім загубив ся в тій роботі і до полудня нарізав тілько, що аж Куба, котрий приїхав з лїса, викрикнув: — На цїлий тиждень буде сего, но! — чудував ся так голосно, аж Антек отямив ся, ляду кинув, протяг ся тай пішов у хату.

— Що буде, то буде, а треба менї з татом розмовити ся нинї! постановляв... — Циган він і Юда, але може й добре радить... розуміє ся, мусить він у тім щось мати... — Думав про коваля тай заглянув на другий бік, батьків, але швидко подав ся в зад, бо там сиділо зо двацятеро дїтий і всї враз і голосно силябізували... Рох їх навчав і пильно вважав, аби собачих жартів не виробляли... Ходив собі навкруги них із рожаньцем у руках, наслухав, инодї котресь поправив, инодї потяг за вухо, инодї погладив, а часто густо сідав і терпляче викладав як там-о стоїть і питав, а дїтищі гурмою одно почерез одно рвали ся відповідати, гей ті индики, як їх хто подразнить.., а так голосно, що й по другім боцї чути було...

Ганка варила обід і побалакувала з батьком своїм, старим Билицею, котрий рідко приходив, бо схорований був і ледви вже рушав ся.

Сидїв під вікном опертий на палицю тай водив очима по хатї, ба на дїти, що були тихо збили ся в закуток, ба на Ганку позирав... сивий був цілком, губи йому трясли ся і голос мав слабий, мов би птичий, а в грудях йому все грало.

— їли-сьте снїданок, га? — питала ся тихо.

— І... по правді, то Веронка забула мені дати... тай не доправив-єм ся, нї...

— Веронка навіть собак морить голодом, бо сюди нераз до мене приходять під'їсти ! — Кликнула, бо при тім і гнївала ся зо старшою сестрою ще від минулої зими, бо тамта по смерти матери забрала все, що лишило ся тай віддати не хотїла, то майже й не бачили ся.

— Бо в них не переливає ся, нї... — боронив тихо... — Стахо молотить ув орґанїстого, то там і попоїсть і ще сорок грошів за день бере... а в хатї тілько ротів... що й тої картофлї не стає...

Правда... що дві корові мають і молоко є... що масло й сир у місго носить і той гріш який бере.., але часто забуває дати їсти... вже-ж, не дивниця... дїтий тілько... а то й вовняні плахти людям робить... і пряде тай гарує, як той віл... або то богато мені треба?... аби лише в пору тай що дня... то...

— Таже до нас перенесїть ся на весні, коли вам у тої суки так погано...

— Я-ж не жалую ся, не нарікаю, лише... лише... голос йому вломив ся раптом...

— Попасли би-сьте гуси, ба дїти діздрили...

— Усе бих робив, Ганусь, усе — шептав тихонько.

— В хатї є місце, то ліжко вставить ся, аби-сьте тепло шли...

— Таже й в оборі, тай при конях спав бих, аби в тебе, Ганусь, аби вже не вертати ся! аби... — аж захлинув ся тою молючою просьбою та й сльози стали йому капати із запалих, почервонілих очий... — Відобрала мені перину, бо каже, що дітям нї під чим спати... звісно... мерзли, аж-єм сам брав до себе... але кожушище витер ся та й нїчо мене не гріє... тай ліжко мені взяла... а по моїм боці сгудено... Ш тої тріски дров не позволить... і кожду ложку страви випоминає... на жебри прогонне... коли-ж бо сили дасть бі, до тебе-м ледви приволік ся...

— Пробі! а чомуж-єсьте нам нїчо ніколи не сказали, що вам так погано...

— Якже... донька, він добрий чоловік, але все на зарібках... якже ...

— Чортиця однд! Взяла пів ґрунту тай пів хати, тай усе, тай так вас годує! До суду треба йти! їсти мали вам давати тай топливо, тай угорти, ну, а ми тих дванацять рублів на рік... босьмо прецїнь і довги сплатили... що, може не так?

— Правда! Регельні-сьте, правда... але й ті пару золоті, що від вас, а що-м їх ховав собі на похорон, вициганила від мене... а потім і дати було треба... якже... дитина... — Замовк і сидїв тихий, скорчений, похожий швидче на купи старого лахмітя ніж на чоловіка.

А по обіді, скоро лиш ковалиха ввійшла з дітьми тай стала здоровкати ся, взяв вузлик, який йому Ганка зладила тайки, тай виніс ся потиху.

Борина на обід не прийшов.

Отже ковалиха поклала ждати хоть би й до ночи; Ганка наладила під вікном варстат і просилювала льняні нитки крізь блят і лиш инколи, хоть і несьміливо, докинула яке слово в розмову, яку вів Антек із сестрою; виводив їй свої жалі, в чім йому вже й притакувала, але недовго се трівало, бо вбігла Яґустинка тай мовби не-хотя говорила:

— Від органістів лечу, до праня мене закликали... Що йно був там Матій із Яґною просити на весїлє. Підуть! Розуміє ся, свій до свого, богач до богача тягне... тай ксьондза просили...

— І єґомостя просили?.. — викрикнула Ганка.

— А що-ж то, сьвятий чи що? Просили, сказав, що може прийде... чому би нї, або то княгиня не пишна, або то їди доброї та напитку не наставлять! Мельники те-ж обіцяли ся, ще й з донькою. Го, го, такого весїля, як Липці Липцями, ще не було! Знаю добре, бо з Євкою від мельників кухарити будемо. Пацюка вже їм Ямброжи зладив, ковбаси роблять... — перервала раптом, бо ніхто не говорив і не питав ся, сиділи хмарні, то придивнла ся всім уважно тай вигукрикнула:

— Заносить ся у вас на щось!

— Заносить ся чи не заносить ся, а вам нїчо‘ до того! — сказала так гостро ковалиха, аж Яґустинка вразила ся тай пішла на другий бік, до Юзї, котра припрятуаала лавки та стільці, бо діти вже були порозходили ся, а Рох поліз у село.

— Певно, що тато не будуть собі жалувати нічого — шепнула ковалиха жалібним голосом.

— Чи-ж не стає їх на те! — сказала Ганка тай замовкла налякана, бо Антек поглянув на неї грізно. — То сиділи майже мовчки та чекали; часом котре дещо сказало тай знов западала глу¬ ха, важка, трівожна мовчанка...

Перед хатою на ґанку Вітек із дітьми виро¬ бляв такі бреверії, що аж Лапа гавкав і хата трясла ся.

— Покладних гроший те-ж мусить мати досить, раз-у-раз продає, а чи видасть на що?...

Антек махнув рукою на се сестрине слово тай вийшов із хати на повітре; млісно йому було в хатї й несупокій у нїм ріс і страх, сам не зназ чому; чекав батька тай нетерпеливив ся, а рад був у душі, що тамтого так довго не видко. — «Не за ґрунтом тобі ходить, а за Яґусею!» Нагадав собі, що йому коваль учера сказав... Бреше, як та собака! викрикнув завзято. Взяв ся до обставлюваня стіни від подвіря, Вітек носив йому листє з купи, а він набивав і закладав жердками, але руки йому дрожали тай ра-у-раз переставав робити. Припирав ся до стіни і крізь голу, безлисту деревину дивив ся за сгав, ген на Яґусіну хату... Ні, не милуванє в нїм росло, лише злість і тисячі почуть ненавистних, аж зачудував ся сему! Сука, стерво, кинули їй кість, то й пішла! — гадав. Але прийшли на него спомини, вилізли відкись, із тих піль голих, із доріг, із садів почорнілих і покорчених тай обсіли йому серце, чіпали ся гадки, михтїли перед очима... аж піт укрив йому чоло, очи розблисли і дрож його проходив, міцний, вогняний!... Гей, а там у садї... а тодї в лїсї... а коли разом вертали ся з міста...

Сусе! аж потикнув ся, бо раптом побачив тут же перед собою її лице, горюче, дихаюче страстно, її сині очи та ті губи повні й такі червоні та такі близькі, що їх подих чув, бухнули на него жаром... і той голос тихий, уриваний, напоєний любовю та вогнем... Янтось!... Янтось! — прихиляла ся до него близько, чув її груди, її рамена, її ноги — аж очи протирав і прогонив геть від себе ті мари манячі і вся його злість завзята скапувала йому з серця мов ті леди зо стріх, коли їх весняне сонце пригріб, та будила ся знов любов і піднимала свій колючий лоб болюча туга, така страшна, що хоть би головою товчи в стіну та ревіти під небеса!

— Бодай отеє сірчисті тріснули! — викрикнув отямлюючи ся тай поглянув бистро на Вітка, чи той не догадуе ся чого...

Від трьох тижнїв був у горячцї, в очікуваню якогось чуда, а нічого не міг порадити, нічому противити ся! Або то раз упадали йому скажені думки й постанови, так що біг, аби з нею побачити ся, або то одну ніч на дощи й холоді чатував, як та собака, перед її хатою! Не вийшла, увиляла від него, на дорозі вже здалеку обминала!...

Нї, то нї! І чим раз дужше пізьмував на неї тай на все! Батькова вона, то й чужа, то й та заволока, та собака безпанська, той злодій, що ґрунт, добро найвище краде — отже палицею його хотьби й на смерть обеззічу !

Або то раз хотїло ся йому батькови до очий стати й сказати: не можете женити ся з Яґною, бо вона моя! Але страх піднимав йому волосє на голові, що скаже старий, що люде, що село?...

Атже-ж Яґусь буде його мачохою, мов би мамою — як же се може бути, якже?... атже-ж се гріх мусить бути, гріх! Ажбояв ся думати про се, бо йому серце завмирало з грози нестямної, з остраху перед якоюсь-то страшною карою божою... І не сказати сего нікому, лише носити в собі як підпал... не на людську воно міць, нї!

А тут уже за тиждень шлюб.

— Господар ідуть! — закликав Вітек борзо, аж Антек іздригнув ся зо страху.

Темніло вже на сьвітї.

Сумерк сипав ся на село, як той попіл невистиглий і від захованого підпалу ще рудавий — зорі догасали, блїдли від тих бурих хмар, котрі вітер гнав і звалював ні захід та стовбурне у величезні гори. Студено ставало, земля тугла, повітрє робило ся гостре, різке, як перед приморозком і таке слухлаве, що тупіт і риканя гнаного до води інвентаря, йшли голосніще, а скрипіт воріт і колодязних журавлів, крики дїтий, газканя, летіли виразнице через став; де-ме-де блискали вже вікна й падали на воду довгі, нірвані, дрожучі сьвітляні відблиски... а з-поза лісів вихиляв ся поболи величезний, червоний місяць у-повнї, аж сяєва били над ним, мов би пожар бухав десь, у глибшії лісів.

Борина вдяг ся в звичайну одежу тай пішов на подвірє, до господарства, заглянув до коний, до коров, до стодоли, ба навіть до свиний, накричав на Кубу зі щось-то тай на Вітка, що телята вилізли з загорідки та плела ся поміж корови, а як вернув ся до своєї кімнати, то вже там чекали на нєго всі... Мовчала, лиш усі очи підвели ся на него тай зараз опали, бо став насеред хати, обіздрив ся по них і запитав ся кепкуючи:

— Всі! як на суд який!

— Не на суд, лише до вас-єсьмо прийшли з просьбою — сказала нєсьміливо ковалиха.

— А чому-ж то й твій не прийшов?...

— Роботу має квпину, то лишив ся дома...

— Ая... роботу... ая... — всьміхнув ся догадливо, скинув капоту тай став роззувати ся, а вони мовчали, не знаючи з чого почати. Ковалиха покашлювала ті втихомирила діти, бо брали ся до барашкованя, Ганка сиділа на порозі та плекала хлопчика, а літала неспокійними очима по лицю Антка, котрий сидів під вікном і вкладав собі в голові, що має сказати, а дрожів увесь із заворушене та нетерплячки. Одна Юзя спокійно оббирала картофлю під коменом, докидала дров на вогонь і цікаво позирала по всіх, бо нїчо’ виміркувати не могла.

— Чого хочете? кажіть! — закликав гостро, знетерпеливлений мовчанкою.

— Таже... кажи Антек... таже прийшлисьмо за той запис... — цідила ковалиха.

— Запис я зробив, а шлюб у неділю... се вам кажу !

— Се знаємо, але не того прийшли-сьмо.

— А чого?

— Записали-сьте всі шість моргів!

— Бо так хотїв-єм, а схочу, то в те млї-око запишу все...

— Як усе буде ваше, то запишете! — сказав Антек.

- А чиє-ж воно, га, чиє ?...

— Дїточе, наше.

— Дуршй'бсь, як той баран! Ґрунт є мій і зроблю з ним, що менї подобає ся!

— Зробите, або й не зробите...

— Ти мені заборониш, ти?!

— А я, а ми всі, а ні то суди вам заборонять — крикнув, бо вже не міг витерпіти тай бухнув завзятістю.

— Судами менї грозиш, га ? Судами?! — замкни ти губу, поки-м добрий, бо пожалуєш! — кричав, прискакуючи до него з кулаками.

— А скривдити ся не дамо! — верескнула Ганка, ніднимаючи ся на ноги.

— А ти чого? Три морґи піску внесла та стару плахту, а буде писок роззявляти!

— Ви-сьте й тілько Анткови не дали, навіть тих його моргів маминих, а робимо вам за парубків, як ті воли.

— Спрягуєте за те з трьох моргів.

— А відробляємо вам за двацять або й більше.

— Як вам кривда, то йдіть собі пошукати ліпшого.

— Не підемо шукати, бо тут є наше! Наше по дїдах-прадїдах ! — закликав міцно Антек.

Старий ударив його очима тай нїчо’ не відповів, сїв перед комен і погрібачем так бив о головні, аж іскри летїли — злий був, вогнї ходили йому по лицю тай волосе спадало на очи, ярі як у дикого пацюка... але ще здержував ся, хоть і з трудом...

Довга мовчанка залягла хату, так що лише ті сопоти та диханя хуткі чути було. Ганка хлипала стиха та погойдувала дитиня, бо скавуліти почало.

— Ми не противимо ся женїню; хочете, то женіть ся...

— А противте ся, дуже за те дбаю...

— Лиш запис відберіть — докинула крізь сльози Ганка.

— Змовкнеш ти! а то, псямать, пищить ув-одно, як та сука! — кинув з такою силою погрібач у вогонь, аж головні полетіли на хату.

— А ви міркуйте ся, бо то не дівка ваша, аби-сьте рот роззявляли на неї!

— То чого-ж пискуе!

— Має право, бо за своїм доправдуе ся! — верещав чим раз міцнїще Антек.

— Хочете, то й запишіть, але що лишило ся, відпишіть на нас — почала тихо ковалиха.

— Дурна-сь. Бач її, моїм тут буде ділити ся! Не бій ся, за годованця до вас не піду... — Сказав-єм.

— А ми не вступимо ся. Справедливости хочемо.

— Як возьму бука, то вам дам справедливість.

— Стрібуйте лиш доторкнути ся, то певно весїля не діждете...

Тай стали вже сварити ся, прискакувати до себе, грозити, бити кулаками в стіл, викрикувати та випоминати всї свої жалі та кривди! Антек так забув ся тай так розлютив ся, що скаженина бухала з него, тай раз-у-раз уже старого хапав ба за плече, ба за ковнїр і готов був бити... але старий іще здержував ся, не хотів бійки, відпихав Антка, на лайки з-рідка відповідав, аби лиш позорища для сусід і всего села не чинити. В хаті підняв ся такий крик і нелад і плач, бо обі жінці плакали та кликали на переміну, а діти те-ж верещали, так що Куба з Вітком надлетіли з подвіря під вікна... але нїчо розізнати не розізнали, бо всі враз кричали, аж нарешті, коли їм уже не стало голосу, лише хрипіли самими проклонами та погрозами, Ганка зарула новим, величезним плачем, сперла ся на окап і стала заливаним крізь сльози, нестямним голосом кричати:

— На жебри лиш нам іти, у сьвіт... о мій Сусе, мій Сусе!... а як ті воли гарувалисьмо і дни і ночи... за парубків... а тепер що?... а пан Біг вас покарає за нашу кривду!.. покарає... Цілих шість моргів записали-сьте... а ту лудину по мамі... ті пацьорки... те все... і для кого то, для кого?... для такої свині, бодай-єсь під плотом здохла за нашу кривду, бодай тебе черви розточили, ти виволоко, ти нехтолице одна, ти!...

— Що ти сказала?... — зарув старий, прискакуючи до неї...

—- Що нехтолиця тай виволока, то й усе се¬ ло знає за се... увесь сьвіт... увесь...

— Вара тобі від неї, бо ти той писок о стіну розібю, вара... — тай став нею трясти, але вже Антек прискочив і захистив і также кричати став:

— І я привторю, що нехтолиця є, виволока, я! А спав із нею, хто хотів, я!... — кликав нестямно тай говорив, що йому слина на язик принесла; не скінчив, бо старий, роз'ярений вже тепер до 'станку, так його тріснув у писок, що гримнув лобом на засклену шафку і з нею разом повалив ся на землю... Схопив ся швидко, закровавлений і впав на батька.

Кинули ся на себе, як дві скажені собаці, вхопили ся за груди та водили по хаті, кидали, били собою в ліжка, в скрині, в стіни, аж лоби тріщали. Крик підняв ся неописаний, жінка хотіла їх розборонити, але перевалила ся на землю і так ізчеплені всею ненавистю та кривдами качали ся, давили, душили...

ІЦастє, що швидко розірвали їх сусіди тай відгородили від себе...

Антка перенесли на другий бік і зливали водою, так ослаб з утоми та й упливу кровн, бо лице мав порозтинане в шиби.

Старому нїчо’ не стало ся; спенсер мав трохи подертий і лице подряпане тай сине зо скаженини... Скляв і повигонив людий, що були злеті¬ся, двері від сіний замкнув і еїв перед коменом...

Але втихомирити ся не міг, бо йому все вертала ся пригадша того, що на Яґну виговорили, тай різало його в серце мов ножем...

— Не дарую я тобі сего, собако один, не дарую! — присягав собі в душі. — Якже, на Яґусю... але зараз же приходило йому в голову й те, що нераз уже чув про неї, що давнїще погово- рювали і на що не звертав уваги! Горяче йому ставало та чудно душно, тай чудно маркітно... — Неправда, сплетники та завистники, звісно! — викрикнув голосно, але чим раз більше пригадувало ся йому балачок людських. — Якже, рідний син каже, то не мають гавкати! Стерви! але жгли його ті спомини як вогонь...

І коли Юзя поспрятувала слїди битви, та нарешті, хоть і пізно, подала вечерю, стрібував картофлї тай поклав ложку, не міг проликнути.

— Засипав-єсь обрік коням? — запитав ся Куби.

— Розуміє ся...

— Де Вітек?

-—По Ямброжа полетів, аби Анткови голову перевчав; губа йому спухла як горнець — додав і. нннїс ся зараз, бо місяць сьвітив, а він нині вибирав ся під ліс на лови... — Юхи, хлїб їх розпирає, то бють ся — воркотів.

І старий пішов на село, але не повернув до Яґяи, хоть у вікнах сьвігило ся, ззверчув ся з під сших дверий і поліз дорогою д’ млинови.

Ніч була холодна, виїскреня, приморозок ісцїпляв землю, місяць висів вишко та так ясно сьвітив, що ввесь сгао роз’іскрнв ся моз би живим сріблом, деревина кидала довгі, хиткі тїни на пусті дороги. Пізно вже було, сьвітла в домах гасли, лише білені стїни виступали міцаїще з голих садів, Тушина й ніч огортали все село, млин один туркотів і вода булькотіла монотонно... Матій ходив ба сим ба тим боком стазу тай не зняв, що з собою почати, не втихомирив ся, де там, іще дужче розбирала його злість і ненависть; аж у коршму пішов, пїслав по війта та майже до пів- ночи пив, але червяка не зальлив... лиш одну постанову рішив.

На другий день рано, скоро встав, заглянув на другий бік, Ачтек іще лежав, лице мав обвязане закрівавленою шматою,, але підвів ся трохи.

—- Забирайте ся зараз із хати, аби й сліду по вас не лишило ся! — крикнув. — Хочеш війни, хочеш суду, то йди до суду, позивай мене, доходи свого. Що сь своє посіяв — літі збереш, а тепер забирай ся! Най мої очи вас не бачать! Чуєш! — зарув, бо Антек підгяв ся, але нїчо ї не відповідав... і став поволи вдягати ся...

— Аби мені до полудня вже вас не було!— закликав іще з сїний.

Антек і на се не відповів, мов би нїчо не чув...

— Юзка, заклич Кубу, най запряже кобилу в віз і вивезе їх, де хочуть!

— Га, коли Кубі щось є, лежить на леговищи та лише стогне, тай каже, що цілком устати не може, так його тота крива нога болить...

— Гале, нога його болить! Важкій один, відпочивати си хоче... — тай сам зайняв ся ранним господарським ладом.

Але Куба ровхорував ся на правду; не казав, що йому б, хоть його Борина питав ся, лише що хорий, та так то йойкав ся, так то стогнав, аж конї рзали, приходили до леговища, тай обнюхували йому лице й лизали, а Вітек усе носив йому води відерцем і крадькома прав у потоці якісь закрівавлені шмати...

Старий не завважав сего, бо пильнував, аби Антки забирали ся.

І забирали ся.

Вже без криків, без сварок, без заперек пакували ся, виносили начинє, вязали вузли ; Танка аж мліла з жалю, Антек її водою відливав та погоняв, аби вже швидко зійти з батькових очий, аби борше...

Позичив коня у Клемба, батькового не хотїв, тай перевозив річи до Ганчиного батька, на край села, ще за коршму...

З села прийшло пару господарів, з Рохом на перед!, тай хотіли згоду робити між ними, але анї син анї батько говорити собі про се не дали...

— Стрібує, як то воля смакує та свій хлїб — відповів старий.

Антек нїчо‘ не відповів на намови, лише підняв кулак і так закляв страшенно, так погрозив, аж Рох поблід і подав ся взад межи жінки, ко¬ трих доволї зібрало ся в оплітках та на ґанку, аби Ганцї помогти, а головно, аби голосно жалувати ся та пискувати та радити...

Коли заплакана Юзя подавала обід батькови тай Рохови, вже тамті з остатними річами й дітьми виїжджали з оплітків на дорогу... Антек ані обіздрив ся на хату, лиш перехрестив ся, зітхнув тяжко, смагав коня, підпирав віз, бо накопичено було на нїм і йшов як мертвий, а блідий, як той папір, очи йому горіли завзятістю тай зуби дзеленькали, як у фебрі... але ні одного слова не сказав, Ганка-ж волїкла ся за возом, старший хлопчик чіпав ся маминої вовняної запаски та кричав під небеса, молодшого тулила до грудий і гнала навперед себе корови, стадонько гусий і двоє худих поросят, а так то рула, так то кляла, так то заводила, що люде виходили з домів і мов би процесією їх відводили...

Старий Лапа гавкав на ґанку, біг за возом, вертав ся назад і вив.. Вітек його кликав, але собака не слухала, бігала по садї, обнюхувала подвірє, вбігала в кімнату Антків, облетіла ї пару раз, вибігла в сїни, гавкала, скавуліла... поласила ся до Юзї тай знов літала як божевільна, то сідала на заді тай одурілим зором дивила ся, аж нарешті схопила ся, взяла хвіст під себе тай полетіла за Антками...

— Отже й Лапа пішов за ними...

— Верне ся, виголодніє ся, тай верне ся, не бій ся, Юзю — говорив мяко старий. — Не руй, дурна! Вилагодь той бік, Рох матимуть мешканє. Заклич Яґусгинку, то тобі поможе... і возьми ся за господарство, ти тепер господиня, на твоїй голові все... но, не плач, ні... взяв її за голову та гладив та притулював до грудий та голубив...

— Поїду в місто, то тобі черевики куплю.

— Купите, татусю? зіправди купите?...

— Куплю тобі, куплю тобі й щось більше, лиш доброю донею будь, за господарство па- мятай!

— То й кафтан мені купіть, талий як має Настка Голембянка.

— Куплю тобі, доню, куплю...

— Тай биндів, але довгих, бо не мала бим на ваше весїлє.

— Що лиш тобі треба, кажи, а все мати меш, усе.