Мужики (Осінь. V)

Осінь ішла все глибша та глибша.

Бліді дни волїкли ся пустими, заглухлими полями тай примирали в лісах усе то тихіщі, усе то блїдіщі — мов ті сьвятї гості! в догасаючих зорях вівтарних сьвічок.

А що зорінє — днина вставала лїнивіще, сцїпла від холоду та вся в инеях і болізній тишинї; сонце бліде й тяжке вицвитало з глибин у вінцях ворон та кавок, що зривали ся десь із над зір, летіли низько над полями та каркали глухо, довго, жалібно... а за ними біг гострий, холодний вітер, — каламутив води стуглі, вялив останки зелени та рвав остатнє листє тополям похиленим над дорогами — що спливало тихо мов сльози — кріваві сльози вмерлого літа тай падало важко на землю.

А що зорінє — села будили ся пізнїще: лїнивіще худоба йшла на пашу, тихіще скрипіли ворота й тихіще звучали голоси придавлені мертвотою та пусткою піль, і тихіще, трівожніще било ся само житє — а деколи, перед хатами або й у полях видні були люде, як поставкували раптом і дивили ся в далечину, засмеркнену, синю... або й ті рогаті, могутні голови піднимали ся від трав пожовклих і пережовуючи поволи, затопляли очи в простір далекий... далекий... і в ряди-годи глухий жалібний рик товк ся по пустих полях.

А що зорінє — сумрачнїще було та холодніще, тай иизше дими розсновували ся по голих полях, і більше птиць ізлїтало ся в село та шукало захисту по стодолах тай оборогах, а ворони сідали на дахи, ба вішали ся на голі дерева, або колесували над землею, каркаючи глухо — мов би пісню зими сьпіваючи жалібну.

Полудня були сонїшні, але так мертві та німі, що пошуми лісів доходили глухим шепотом і булькіт ріки чути було мов би хлипанє болїзне, останки-ж бабського літа рвали ся незвісно відки тай пропадали в гострих холодних тінях хат.

А сум конаня був у тих полуднях тихих, на пустих дорогах лежала мовчанка, а в обдертих із листя садах ховала ся глибока мелянхолїя жалю та трівоги.

І часто, чим раз частіще небо заволікало ся бурими хмарами, так що вже в літний підвечірок мусїло ся сходити з піль, бо смерк обіймав сьвіт...

Доорувано поля під озимину, так що декотрий клав остатну скибу вже в густий сумерк, а вертаючи домів, обзирав ся ще на рілю тай хрестив її зітхненєм до весни.

А на підвечір часто впадали дощі, короткі були ще, але холодні і чим раз частіще тягли ся до смерку — до довгого оеїнного смерку, коли мов цьвіти золоті горіли вікна хат та блищали гей скло калабанями пусті дороги — а мокра холодна ніч товкла ся о стіни та постогнувала в садах.

Навіть той бузько з переваленим крилом, котрий був лишив ся і котрого бачено самітно бродячого по ливадах, почав приходити під оборіг Боринин, або й на само подвірє, де йому Вітек поквапно підкидав на принуку їду.

А й діди всякі чим раз частіще відвідували село; і ті звичайні, прошаки, що з глибокою торбою та довгою молитвою ішли від дверий до дверий, відводжувані в‘їданєм собак — і другі, инші, такі, що від сьвятих місць ішли та знали Остру Браму, Ченстохову й Кальварію, і радо розповідали довгими вечерами, що де в сьвітї дїє ся, та які чудеса де стали ся, а лучав ся инодї й такий, котрий по-тихоньки казав, що він аж зо Сьвятої ЗемлТ, та такі чудеса повідав, через такі величезні моря їхав, тілько пригод зазнав, що аж диво захоплювало слухачів набожних, а неодному й повірити було важко в усе те... Але лакомо слухав, бо кождий рад чогось нового дізнати ся тай вечори були довгі і до днини виспати ся ще можна хоть би й на оба боки.

Гей! осінь то була, пізна осїчь!

Тай анї присьпівок, анї покриків веселих, анї того птичок щебетаня, анї накликувань не чути було в селі — нічого, лише той вітер постогнуючий у стріхах, лише ті дощі, сиплючі гейби скли- вом по шибах і те глухе, змагаюче ся що день лускане ціпів по стодолах.

Липцї мертвіли рівно як ті поля навкруги, що вичерпані, сірі, обдерті — лежали в пропочивку та тишинї цїпенїня; мов та деревина гола, поскручувана, жалібна — ціпеніюча поволи на довгу, довгу зиму.

Осінь то була, рідна мати зими.

Лише тим покріпляли ся, що нема ще плюти, що дороги не дуже розмякли і може видержить погода до ярмарку, на котрий цілі Липцї вибирали ся, гей на який відпуст.

Бо ярмарок мав бути на сьвяту Кордулю, загальний і вже остатний перед Різдвом, то всі ладили ся на него відповідно.

Вже на кілька день перед тим радили по селі, що-би то можна продати, чи з інвентаря чи з зерна або з дрібного приховку. А що до зими йшло, то й купувати треба було чимаю і з оаежі і з посуди і з усяких усячин господарських, із чого й ріжні турбації пішли та суперечки та сварки по хатах, бо звісно чейже, що нї в кого не переливає ся, а за гріш покладний чим раз тяжше.

А тут, рихтик, на той час і платити треба було податки, ба громадські складки та сплати всякі між собою, а часто й передновкові позички, а як не один то й симбрилю службі — тілько того разом, що декотрий, хоть би й з півволокових, важко зітхав і міркував, а нічого не виходило без ви- веденя на ярмарок коня або й корови, а вже про бідніших то й не казати.

Отже й який-такий виводив коровинку перед обору, витирав їй заваляні боки віхтем і на ніч докидав конюшини, ба вареного ячменю з картофлею, аби лише видула ся трохи; декотрий знову приспособляв старі послїплі зовсім виволоки, аби сяк-так на коні були похожі, на той приклад.

Инші знов молотили завзято цілі дни, аби попасти на ярмарок.

І в Боринів способилн ся жваво; старий з Кубою домолочував пшениці, а Юзка з Ганкою, кілько їм ино часу лишало ся, то підпасали льоху та ті гуски вибрані з полишуваних на ховане, Антек же з Вітком, тому що леда день надїяли ся дощів, їздили в гай по сушник на топливо та по листе, з котрого дещо пішло в обору а решту звалювали під хату на обставлене стін.

І так ся прискорена робота тривала аж до пізна в ніч остатну перед ярмарком і аж коли пшениця вже в міхах лежала на возі заточенім у стодолу і все було приладжено на завтра — сіли всі разом до вечері в Бориновій кімнаті.

В печи палахкотів веселий вогонь зо смеречини, потріскуючи раз-у-раз, а вони їли поволи й мовчки, бо по спрацьованю нікому обзивати ся не хотіло, аж коли скінчили і жінки вже попрятали миски та горшки з лавиці, Борина сказав, присуваючи ся трошечки до комена :

— До-сьвіта треба рушити!

— А вже-ж, що не пізнїще — відповів Антек і взяв ся до мащеня реміня на коні, Куба стругав біяк до ціпа, а Вітек оббирав картофлю на рано та раз-у-раз поштуркував Лапу, котрий лежав побіч і вибирав собі блохи зубами.

Тишина вчинила ся, так що лиш вогонь тріщав і сверщки за коменом поскрипували часом, а з другого боку дому доходив хлюскіт води та торкане митих горшків.

— Куба, а лишиш ся в службі довше, га?

Куба спустив вісний ніж, котрим стругав і задивив ся в вогонь так довго, що аж Борииа йому нагадав:

— Чув-єсь, що-м тобі сказав?

— Чути чув-єм, лиш так у голову заходжу, що по правді то кривди мені ніякої у вас не було... А вже-ж, але лиш... — урвав затурбований.

— Юзя, дай-ко горівки та щось перекусити, що маємо на сухо радити, гей які Жиди — запорядив старий і присунув перед комен ослін, на котрім Юзя швидко поставила фляшку, вінок ковбаси та хліб.

— Напий ся, Кубо, та скажи своє слово.

— Біг заплать, господарю.... Лишити ся, то би-м ся лишив, але... але...

— Поступлю тобі щось не щось...

— Здати би ся здало, бо то й кожух ізлїтає з мене тай чоботищі тай капоту яку купив би-м... уже як той старець чоловік, так що навіть до косьцьола йти, то лиш у ґанок... бо якже мені перед вівтар у такій одежині...

— А в неділю то не вважав-єсь на те, лише пхав-єсь ся там, де найперші... — сказав гостро Борина.

— А вже-ж.., Гале... Правда... — бовтав, страшенно засоромлений, і темний румянець обіль- ляв йому лице.

— А то й єґомость навчають, аби шанувати старших. Напий-ко ся, Кубо, на згоду та слухай що тобі скажу, а сам поміркуєш, що що парубок то не господар... Кождий має своє місце і для кождого що инше Господь Ісус назначив. Назначив тобі Господь Ісус твоє, то пильний-же його і не переступай, на перше місце не пхай ся і не ви- висшуй ся над инших — бо согрішиш тяжко. І сам єґомость тобі повторять те саме, що так бути мусить — аби порядок на сьвітї був. Міркуєш, Кубо ?

— Я-ж не худоба і свою гадку маю.

— То вважай-же, аби-сь над инших не вивисшував ся.

— І... я лише близше вівтаря хотїв бути...

— Господь Ісус із кождого кута чує, не бій ся. І по що то пхати ся мїж найперших, коли всі знають хто ти.

— А вже-ж, а вже-ж... як би-м був господарем, то й бальдах носити носив би-м, а й єґомостя по-під паху вів, і в лавках сидів, із книжки голосно сьпівав... а що-м лиш парубок, хоть і син господарський, то мені в ґанку стояти, або й перед дверми, як ті собачки... — сказав сумно.

— Такий уже в сьвітї порядок і не твоя голова змінить.

— Певно, що не моя, певно.

— Напий ся ще, Кубо, та скажи, що тобі маю заслуженини додати.

Куба гипив, але що його вже трохи запаморочила була горівка, то привиділося йому, що в коршмі сидить із Михайлом від орґанїстого або й з иншим камратом і радять собі вільно, весело, як рівний з рівним. Розстїбнув трошечки капоту, протяг ноги, гримнув кулаком ув ослін тай скрикнув :

— Чотири папірки і рубля завдатку доложить — то лишу ся.

— Видить ся мені, щось пяний або тобі попсувало ся в голові — сказав Борина, але Куба йшов уже за своєю гадкою та давною мрією, а зрештою й не чув господаревого голосу, то й розпростовував скорчену душу, ріс ув амбіт і таку певноту себе, мов би самим господарем почув ся.

— Чотири папірки і ще один завдатку доложить, то в него лишу ся, а нї, то псямать на ярмарок піду і службу собі найду, хоть би й на фірмана до цугових у дворі... знають мене, що-м робітний, і на всім у полї, чи коло дому знаючий, так що не одному господареві худобу пасти в мене та вчити ся... А нї, то птички стріляти му і єґомостеви носити, або й Янклевн... а нї...

— Игій... Кривак один, як брикає. Кубо! — крикнув гостро старий.

Куба замовк, витверезив ся з розмріяня, але гордости не втратив, бо почав ставати невступчивим, так що Борина рад не рад докидав йому по пів рубля, ба по золотівцї, аж і стало на тім, що вбіцяв йому на другий рік доложити три рублї та дві сорочцї замість завдатку.

— Го, го, пташок із тебе — казав старий, пючи до него на згоду, хоть і злий був, що тілько гроший вивалити мусів, але ватувати ся не було що, бо Куба вартував і більше, робіт ний парубок, хоть би й за двох, господарського не рушив і за інвентар дбав більше, ніж за себе, хоть і кривий був і сили великої не мав, але на господарстві знав ся — можна цілком іздати ся на него, що все, як було треба, зробить і ще наймита припильнує.

Побалакали ще про се й те і иа розході Куба вже від дверий зовсім несьмілива вбізвав ся:

— Згода за три рублї та дві сорочцї, лише. лише... не продавайте кобилу... при минї вродила ся... кожухом своїм одягав-єм, аби не перемерзла... то би-м не витерпів, аби ї Жид який бив або й лахманник із міста... Не продавайте... золото, не кобила... як та дитина послушна... кінь такий, що й не один чоловік — проста собака при ній. — Не продавайте...

— Ані миісе в голову ке прийшло.

— Бо в коршмі казали і... я бояв ся...

— Опікуни, псяпари, все найліпше знають !

Куба був би його за ноги стиснув із радости, лише сьміти не сьмів, то надів шапку тай пішов швидко, бо й пора було спати, з огляду на завтрішний ярмарок.

.         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .          .

І дійсно на другий день, іще перед досьвітком, мало що по доугім піяню, а вже на всіх дорогах і стежках у Тимів рушали ся люде.

Хто лише жив, то з цілої околиці валив на ярмарок.

Над ранком упав сильний дощ, але по сході перетерло ся трохи, лиш небо було засноване бурими хмарисками, а над низовими землями висіли мраки сірі гей би згрібні полотна, наскрізь перемоклі, і по дорогах улискували ся мов скло калабані, а де-не-де по вибоїнах болото хлюскало під ногами.

І з Липцїв виходили від рамного ранку.

На тополевій дорозі за косцьолом і ген, аж до лісів, видко було ланцюг возів котячих ся поволи, крок за кроком, такий стиск був, а боками, по двох сторонах лише мінило ся від червоних плахот і білих капот мужичих.

Тілько народу йшло, мов би все село виходило,.

Йшли господарі що бідніші, йшлч жінки, йшли парубки й дівчата, тай комірники йшли, а й сама біднота наймити те-ж тягли ся, бо то був той ярмарок, на котрім годили ся до роботи та зміняли служби.

Хто що купити, хто продати, а инші аби вжити ярмарку.

Хто вів на воловоді коровинку або й теля, хто гнав вав ерея себе льоху з поросятами, що лиш поквікуаали та рвали ся так, що требі їх було раз-у-раз пильнувати та сторожити, аби під вози не впали; инший телепав ся на шкапі; другі гнали обстрижених баранів, де-не-де-ж білїло стядонько гусий з підвязанми крилами, ба гребенясті когути визирали з під плахот жіночих,.. А й вози їхали несогірше навантажені, раз-у раз із якого пів-кішка з під соломи визирала рийка годованої свині та квичала так, аж гуси ґеґали перелякані тай собаки, що йшли поровень із людьми, догавкувати починали коло возів. І йшли так цілою дорогою, що хоть і широка була, а важко було помістити ся всім, так що який-такий сходив на поле в борозни.

У добрий уже день, коли так перетерло ся на небі, що тут-тут мало зійти сонце, вийшов і Борина з хати; перед тим уже, бо з досьвїтком, Ганка з Юзкою пігнади льоху та підпасеного пацючка, а Аптек повіз десять міхів пшениці та півкірчика червоної конюшини. Дома лишив ся тілько Куба з Вітком та Яґустинка, закликана, аби їсти зварила та корови діздрила.

Вітек голосив під оборою, бо хотіло ся йому на ярмарок.

— Чого то дурному здхочує ся — воркнув Борина, перехрестив ся тай пішов пішки, бо міркував, що по дорозі присяде до кого, і дійсно зараз так і стало ся, бо тут же за коршмою дігнав його орґшїстий їдучий бричкою парою жвавих коний.

— Що-ж то, пішки, Матїю?

— Для здоровля... Слава Йсу!

— На віки. Сідайте з нами, помістимо ся! — пропонувала орґанїстиха,

— Біг заплать. Дійшов би-м, але, як то кажуть, усе мидїще душі, як ї віз рушить — відповів, сідаючи на передну сидїнку, плечима до коний.

Подали собі приязно руки з орґашстими і конї рушили.

— А пан Ясь відки взяв ся, що вже не в класах? — запитав ся хлопця, сидячого з паруб¬ ком і поганяючого.

— Приїхав-єм лиш на ярмарок! — сказав весело орґанїстюх.

— Понюхайте, французька... — пропонував орґанїстий, бючи в табакерку.

Понюхали тай попчихали порядно.

— Що-ж там у вас ? Продаєте що нині ?

— Не богато, повезли до днини пшеницю, а жінки пігнали свиню.

— Аж тілько ! — скрикнула орґанїстиха. — Ясю, возьми шалик, бо холодно — сказала синови.

— Тепло мені, зовсім тепло, — впевняв, а проте обкрутила йому червоним шалєм шию.

— Або то розходи малі ? Вже не знати відки брати на все...

— Не нарікайте, Матїю, хвалити Бога, маєте досить...

— Таже тої землі не вгризу, а покладного гроша нема...

Але Борина, нерад тим виговорюваним при парубку, похилив ся швидко тай запитав ся тихо :

— А пан Ясь довго ще буде в клясах ?

— Лиш до сьвят.

— Верне ся до дому, чи до уряду піде ?

— Мої ви мостиві, а що-ж би дома робив на тих пятнацятьох моргах, а чи то мало ще дрібноти !... А часи тяжкі, як із каменя... — зітхнула.

— Та се й правда, хрестин то ще є досить, але що з того за профіт!

— Атже й похоронів не хибує — докинув іронічно Борина.

— І... що за похорони, сама біднота мре, а ледви пару раз у рік дучить ся якийсь господарський похорон, із котрого щось капне.

— Ай поминок чим ра» меньше, тай торгу¬ ють ся, як ті Жиди ! — докинула.

— З біди то все йде та зі злих часів — у- справедливляв Борина.

— Але й з того, що люде про спасїнє своє анї тих, що в чистилищі, не дбають. Пробощ не раз за се говорив моєму.

— І дворів чим раз меньше. Давнїще, коли їздило ся за сніпками, чи з сплатними, чи по колядї, чи по списі — то як у дим до двора — не жалували нї збіжа, нї гроший, нї лєґуміни. А т пер, Боже змилосерди ся, кожний господар корчить ся і як ти дасть снопочок жита, то певно мишачий недоїдок, а як ту чвертчину вівса дістанеш, то певно полови в нім більше, як зерна. Нехай жінка скаже, які то мені яйця давали торік за спис великодшй — більше як половина було запортків. Як би чоловік не мав тої трохи ґрунту- то би гей дїд жебрати мусів — скінчив, підсува, ючи Боринї табакерку.

— А вже-ж, а вже-ж... — потакував Борина, але не його туманити, бо знав же він добре, шо орґанїсгий гроші має та на проценти, або й на відробок комірникам розпозичає, то лиш усьміхнув ся на сї наріканя і знов запитав ся за Яся...

— І що-ж, до уряду піде ?...

— Що? мій Ясь до уряду, на писарчука? Не на те я собі від губи відсймала, аби скінчив школи, нї. До семінарії піде, на ксьондза...

— На ксьондза!

— Або то йому зле буде? Або то котрому ксьондзови зле?...

— Певно, певно... тай гонір є, як то кажуть, що хто ксьондза має в роду, тому не на біду... — сказав поволи і з пошановком позираз через плече на хлопця, котрий присвистував коням, бо здержали ся трохи для своєї потреби...

— Казали, що й мельників Стахо ксьондзом має бути, а тепер є, бачу, в великих школах і ні дохтора прахтикує...

— Але, ксьондзом би бути такому лайдакови, та же моя Маґда вже в шестім місяци і то від него...

— Казали, що то від мельничука.     

— Але, правда була, мельничка так каже, аби своєго закрити. То роспустник такий, що тіл рука божа боронить, як раз йому йти ні доктора.

— А вжеож, що ксьондзом бути ліпше, бо то й Господу Йсусови хвала тай людям на втіху — погладив її хитро Барвна, бо що мав перечити ся з бабою, тай зовсім уважно слухав її резонів, а орґанГсгий раз-по-раз іздоймав шапку і голосним: На віки! відповідав на здоровканя обминаних людий. їхали бігцем і Ясьо зручно обминав вози, 6а людий, ба й інвентар ведений, аж допав ся в ліс, де вже вільнїще було тай дорога ширша.

Зараз із краю здогонили Домінїкову, їхала з Яґною та Шимком, а корова привязана за роги йшла за возом, із котрого визирали білі шиї гусаків, без перестанку сичачих гей ті змії.

Похвалили Бога, а Борина аж вихилив ся при обминаню і сказав:

— Спізните ся!

— Встигнемо на часі — відкрикнула Яґна зо сьміхом.

Переїхали, але орґашстюх пару раз обертав ся за нею, аж нарешті запитав ся:

— То Яґуся Домінїкова?

— Вона сама, вона — сказав Борина, дивлячи ся з-далеку на неї.

— Не пізнав-єм, бо добрих уже два роки її не бачив-єм.

— Молоде то ще, а тоді худобу пасла. Потовстіла лиш, як яловиця на конюшині — і аж вихилив ся, аби поглянути на неї.

— Дуже гарна — завважав хлопець.

— Як усї дївки — сказала згірдно орґанїстиха.

— А вже-ж що гладка. Вдала ся дівчина, через те нема й тижня, аби хто до неї з горівкою не посилав.

— Перебірчивз! Стара гадає, що що най- меньше то вже якай ржондца приїде по неї, тай ларубів відгоняє... — шепнула кусливо.

— Бо міг би ї взяти й такий, що сидить хотьби й на волоці... варта того...

— То лиш вам післати сватів, Матїю, кол?і ї так хвалите! — почала сьміяти ся, а Борина вже не обізвав ся й словом.

— Галє, такий там лахманник міський, велика ми особа, що лиш господарським курям під хвіст дивить ся, чи для неї яєць не несуть, або й людям у пригорщі, кепкувати ме собі з родо вих господарів! Бара тобі від Яґусї! — гадав, розсерджений сильно та лиш позирав перед себе, на червоніючий плахтами віз Дошнїкової. котрий лишав ся чим раз далі, бо Ясьо порядно пражив конї, так що рвали з копита, аж болото розбрнзькувало ся.

Марно орґанїтта побалакувала то про се то про те, кивав головою, щось там мимрав під носом і так завзяв ся, що й обізвати ся не хотів і словечком.

І скоро лише в’їхали на вибоїстий брук місточка, злїз із брички тай став дякувати за підвіз.

— Над вечір вертаємо ся; хочете, то присядьте до нас — пропонувала.

— Біг заплати, я ж маю свої конї. Сказали би, що-м на бідолаха подав ся, на помічника орган; стому.. а я й кути ніякої не витягну тай сьвічки гашти не навчений...

Поїхали в бічну вулицю, а він поволи пере- пихав ся через головну, в ринок, бо ярмарок був сильний і хоть то ще було досить рано, а народу вже густіло несогірше; всі вулиці, майдани, сугичі й подвіря зава ієні були людьми, возами й товаром усяким — нїчо’ лиш та велика вода, до котрої все, ще з усїх сторін, допливали нові ріки людські та тисли ся, хитали ся, плили тісними вуличками, аж доми мов би дрожали, та розливали ся по великім майдані монастирськім. Не велике ще по дорозі болото, тут бите й мішене тисячами ніг .— було вже по котики тай бризькало з під коліс на всі боки.

Гамір уже був чималий, а змагав єя що мінута; глухий крик гудів як гай, як море гойдав ся, бив о стіни домів і перевалював із кінця в кінець — так що лиш деколи чути було порикувань коров, ба грань кагаринки коло карузелі, ба плаксиві наріканя дідів, або гострі, пронизуючі сопілки кошикарів.

Ярмарок був величезний, народу скупило ся тілько, що й перейти було нелехко, а вже в ринку під манасгирем, то Борина на силу пхати ся мусів, така гущавина робила ся межи крамами.

Тай було-ж там того, було, що ні почислити, ні з глянути оком, а не то порадити собі з тим.

А найперше ті полотняні, високі буди, що стояли здовш манастиря у два ряди, набитісінькі товаром жіночим — ба полотнами, ба хустками, що висіли на жердках і червоніли ся як мак, аж ув очах темніло, а другі цілком жовті показували ся, а инші бурачкові... і хто їх там усі затямить І А дівчат і жінок повно тут перед ними, так що палиці ніде було встромити — котра торгувала та вибирала собі, а инші аби лиш подизити ся та очи собі втішити красотами.

А потім знов ішли крами, що аж улискували ся від пацьорок, зеркалець, тасьмок, і леат. і тих хрестиків на шию, та цьвітів зелених, жовтих і всяких... та чіпців і нївісги чого.

Де инде знову сьвяті образи продавали в позолочених рамках і за склом, так що хоть і лежали на землі, то таки! йшов від них блиск, так що який-такий знимав шапку тай хрестив ся.

Борина купив шовкову хустку на голову для Юзки, котру був ще на весні обіцяв дівчин! за пастушенє, сховах у пазуху тай почав перепихати ся до торговиці свинної, що була за монастирем.

Але йшов поволи, боїнатовп був страшенний і було на що подивити ся.

Де шапкарі під домами поприпирали ш рокії драбини, обвішані зверху до низу шапками.

Де знов шевці чинили цілу вулицю високих кізлів деревляних, на котрих ісчеплені за вуха, висіли ряди чобіт, і таких звичайних, жовтих до машеня перетопленим салом, аби води не пустили, і таких під глянц уже приладжених, і цїжемків жіночих із червоними шнурочками та на високих обцасах.

А за ними тягли ся римарі з хомутами на кілках і порозвішуваним рємшєм на коні.

А потім посторонкарі і ті, що сітки продавали.

І ті, що з ситами по сьвітї їздили.

І ті, що з таїнками по ярмарках возили ся.

І теслі, і гарбарі.і

Де знов кравці та кушнїрі порозвішували свої товари, від котрих бив такий запах, аж у ніздрях вертіло; ті розходили ся несогірше, бо то до зими йшло.

А потім цілий ряд столів накритих полотня¬ ними дашками а на них вінки ковбас червоних і грубих як линви, купи жовтого сала, боки вудже¬ ні, кусаки солонини, шинки — пялили ся на купах, а де знов на гаках висіли цілі пацючки ви- патрошені, з котрих іще понапувала кров, так, що треба було відгонити собак, котрі пхали ся.

А біля різників, як ті рідні брати, стояли пекарі, і на підсипаній грубо соломі, на возах, у кошах і де дало ся, лежали гори бохонцїв великих як колеса, пляцків жовтих, булок, балабухів...

Та де-ж то хто перечислить і стямить усї ті крами тай те, шо в них продавали?...

Були з іграшками тай такі з медівниками, де з тіста ліплені були всякі зьвіри, та серця, та вояки й чудаки такі, що й не розізнати аби-кому; були такі, де календарі, де книжки набожні, де історії про розбишак і лютих Маґельонів продавали тай елєментарі; були й такі, де сопілки, орґаники та глиняні когутики тай инші музичні річи

— в котрі юхи купці для заохоти грали, аж галас чинив ся такий, що й видержати трудно було

— бо тут тобі когутик пищить, там-о трубка по- трублює, де з сопілок перебирану нуту витягають, а там тобі знов скрипка вищить, а там бубен по- бекує стогнучий — аж у голові лунало від вереску.

По серединї-ж ринку навкруг дерев розтягали ся боднарі, бляхарі та гончарі, порозставляли тілько мисок і горшків, що ледви перейти можна було, а за ними столярі; ліжка та скрині мальовані, та шафи, та полиці й столи, аж михтїли ми красками, так що аж очи треба було жмурити...

А скрізь, на возах, під стінами, здовш ровів, де лиш місце було, позасідали жінки продаючі; котра цибулі у вінках або й у ворках; котра з полотнами своєї роботи та плахтами; котра з яйцями, та сирами, та грибшм, та маслом у грудках пообвиваних шматками; инша знов шфтсфлю, ба гусий пару, ба обскубану курку, ба лен гарно в чесаний або й мотки пряжі мала, а кожда сиділа коло свого тай радили собі гідно, як то звичайно на ярмарках буває, а лучив с* купець, то продавали поволи, супокійно, без палкости — по го подарську не так, як ті Жиди, що викрикують, торгують ся та суєтять ся як дурні.

Де-ке-деж, поміж возами й крамами курило ся з бляшаних коменків — там продавали горячий чай — тай иншу їду, як: ковбасу пражену, капусту, борщ із картофлею теж мали.

І старців поназлазило ся з усіх сторін аж надто; слїпих, кривих, н'мих і зовсім без рук і ніг тілько, як на якім відпуст!, вигравали на скрипках піснї набожні, инші співали подзенькуючи в мисочки, а всі з під возів, з під сгїн і просто з болота жебрали боязко та випрошували собі той грошик якийсь або й иншу підмогу.

Переглянув те все Борина, подивував ся не над одним, побалакав щось не щось зі знакомицями тай діпхав ся нарешті на торговицю свинну, за манастир, на величезний пісковатий майдан із рідка лиш обсаджений домами, де під самим муром манастиря, ізза котрого вихиляли ся величезні дуби, повні ще жовтого листя, купило ся досить людий, возів і лежали цілі загони свиний зігнаних на продаж.

Швидко віднайшов Ганку з Юзкою, бо зараз із краю були.

— Продайте, га?

— Гале, вже тут торгували різники льоху, але мало дають...

— Свині дорогі?

— Та де там дорогі, зігнали тілько, що не знати, хто то розкупить.

— Є люде з Липцїв?

— О, гонде мають поросята Клемби, тай Ши- мек Домінїків стоїть коло пацючка.

— Заввихнїть ся, то трохи подивите ся на ярмарок.

— Та воно вже й скушно так сидіти.

— Кілько дають за льоху?

— Трицять папірків, кажуть, що недопасена, бо лиш у кости груба, а не в солонині.

— Циганять, як можуть... але має ти солонину на яких чотири пальці... — сказав, обмацявши льосі хребет і боки. — Пацюк худий на боках, але стегна має несогірші на шинки — додав, зігнавши його з мокрого піску, в котрім до пів- боків лежав пірнений.

— За трицять пягь продайте,., загляну лише до Антка і зараз до вас прилечу. їсти вам не хоче ся?

— Попоїли-сьмо вже хліба.

— Куплю вам і ковбаси, лише продайте та добре.

— Татусю, а не забудьте за хустку, що-сьте ще на весні обіцяли...

Борина посяг за пазуху, але здержав ся, як би його щось тякло, бо лиш махнув рукою тай сказаі відходячи:

— Куплю ти, Юзя, куплю... — і аж у підскоки пішов, бо заздрів лице Яґни між возами, але поки дійшов, ізчезла десь, якби в землю запала ся; то почав відшукувати Антка; не лехко то було, бо в тій вуличці, ведучій із торговиці в ринок, стояв віз коло воза та ще в пару рядів, так що серединою тай то з трудом чималим і ввагою можші було переїхати — але швидко на него наткнув ся. — Аптек сидів на міхах і смагав батогом кури жидівські, що ввихали ся стадами коло кобелїв, із котрих їли конї, а півротом відповідав купцям.

— Сказав-єм сім, то сказав-єм.

— Півсема даю, більше не можна, пшениця зо снїдю.

— Як ти, пархо, вальну в ту морду паскудну, то ти швидко заснїдїєш, але пшениця чиста як золото.

—- Може бути, але вохка... куплю на міру і по шість рублів і пять золотих.

— Купиш на вагу і по сім, сказав-єм!

— Що ся господар так гніває, куплю не куплю, а поторгувати ся можна.

— А торгуй ся, як ти писка не шкода. — І не звертав уже вваги на Жидів, котрі розвязу- вали міхи по черзі тай обзирали пшеницю

— Антек, піду лиш до писаря і на-млї-о-ка прийду до тебе...

— Що, на двір скаргу робите?

— А без кого-ж упала моя павунка ?

— Тай богато зискаєте!

— Своєго дарувати не дарую.

— І... побережника приперти де в гаю до ялиці, оббити чим твердим, аби му аж ребра запищали — зараз була би справедливість.

— Побереж у.ї, а вже-ж, що йому се нале¬ жить ся, але й дворови — сказав твердо.

— Дайте мені золотівку.

— На що тобі?

— Горівкн би-м ся напив і перекусив що...

— Та не маєш своїх? Усе лиш у батькову пригорщу дивиш ся...

Антек відвернув ся напрасно тай почав посвистувати зі злости, а старий, хоть і з жалем і гнівом вийняв із вузла хустки золотівку тай дав.

— Годуй усіх своєю кервавицею... — гадав і поквапно перепихаз ся до величезного нарожного шинку, де було вже чимало людий, що їли; в алькири від подвіря мешкав писар.

Як раз сидів під вікном коло стола з циґа- ром у зубах, лише в сорочці, невмиваний і розхрістаний; якась женщина спала на сіннику в куті, вкрита сурдутом.

— Сідайте, пане господарю! — скинув зо стільця заболочене вбране тай підсунув Боринї, котрий зараз оповів документно всю справу.

— Ваша виграна, як амінь ув отченаши. Де ж таки: корова здохла тай хлопець хорує з переляку! Добра наша! — затер руки тай шукав паперу на столі.

— Гале... коли дужий хлопець.

— Нїчо’ не шкодить, міг захорувати. Атже бив його...

— НІ, бив лише хлопця сусідського.

— Шкода, воно було би ще краще. Але то якось зіштукує ся так, що буде й хороба з побите тай здохла корова. Нехай двір платить.

— А вже-ж, ні про що не йде, лише про справедливість.

— Зараз напише ся скаргу. Франю, а рушко ся, валконю! — крикнув і так міцно копнув лежачу, що підняла розрісгану голову. — Принеси ко горівки та що з’їсти...

— Анї дудки не маю, а знаєш Ґуцю, що не поборгують... — ворчала тай піднявши ся з берлогі сталі позївати та протягати ся; велика була як піч, лице мала величезне, нібрязкле, з синця¬ ми тай перепите, а голос тоненький, гей у дитинки.

Писар працював, аж перо скрипіло, потягав цигара, пусків дим на Борияу, котрий придивляе ся писаню, затирав худі, веснівковаті руки та раз- у-раз відвертав збіловане, короставе лице на Франю; зуби передні мав при ломлені, вуста сині та великі чорні вуса.

Написав скаргу, взяв за неї рубля, взяв на марки другого тай згодив ся на три за ставанє в суді, коли справі прийде на стіл.

Борина на все пристав поквапно, бо міркував, що двір йому все заплатить і ще й з верхом.

— Справедливість мусить бути на сьвітї, то справа виграна! — сказав на відході.

— Не виграємо в громадськім, то підемо до з’їзду, з’їзд не порадить, підемо до окружного, до палати судової — а не даруємо.

— Дарував би я там своє! — сказав завзято Борина — тай то кому ще, дворови, що має тілько лісів і землі!... — роздумував, виходячи на ринок і зараз якось коло шапкарів наскочив на Яґну.

Стояла в шапці гранатовій на голові, а другу ще торгувала.

— Подивіть-ко ся, Матїю, бо той купчик каже, що добра, а певно циганить...

— Пишна, для бндриха?

— А як-же, ІШмноеи вже кусшлі-м.

— Чи не за-міла буде?

— Таку самісіньку має голову, як моя...

— Гарний з тебе був би парубочок...

— Або й нї! — сказала зуховаю, поправляючи шапку трохи на бакер...

— Зараз би тя тут годили до себе...

— Галє... лише-м за дорога до служби. — Стала сьміяти ся.

— Як кому... мені би-сь за дорога не була...

— І в полі робити би-м не робила...

— Робив би я за тебе, Яґусь, робив, — шептав тихіще тай так поглянув на неї страстно, аж дівчина подала ся в зед затурбовані і вже без торгу заплатила за шапку.

— Продали-сьте корову? — запитав ся незабаром, отямивши ся трохи тай витхнувши з тої любости, що йому як горівка бухнула в голову.

— Купили ї для ксьондза до Єжовш, Мама пішли з орґамїстими, бо хочуть ізгодити парубка.

— Ну, то ми собі бодай на ту порційну солодкої вступимо !...

— Як-же то ?

— Змерзла-сь, Яґусь, то трошечки загрієш ся...

— Де-ж би то я з вами йшла на горівку!...

— Ну, то принесе тай тут напємо ся, Яґусь...

— Біг заплать за добре слово, але менї мами треба пошукати.

— Поможу тобі, Яґусь... — шептав тихим голосом і пішов на перед, а так робив ліктями, що Яґна вільно йшла за ним крізь натовп, але коли ввійшли між полотняні крами, дївчина почала йти поволїще, поставкувала тай аж їй очи розгоріли до тих усячин порозкладаних.

— То ти красоти, Сусе мій коханий! — шептала, задержуючи ся перед лентами, котрі завішені вгорі, гойдали ся на вітрі гей веселка пекуча.

— Котра тобі подобає ся, то си вибери — сказав, подумавши, перемагаючи скупість.

— Галє, отта жовта в цьвіти, з рубля коштує або й десять золотих!

— Не твоя в тім голова, возьми лиш...

Але Яґусь на-силу і з жалем відорвала руки від ленти тай пішла далї до другого краму; Борина сам лишив ся на мінуту.

А в тому знов були хустки та матерії на станини й кафтани.

— Сусе мій, які красоти, Сусе! — шептала вчарована і раз-у-раз поринала дрожучі руки в зелені атласи, ба в червоні оксаміти і аж їй тьмило ся з очах і серце тьохкало з розкоші. А ті хустки на голову ! Червоняві шовкові з зеленими цьвітами на краях, золотясті цілі, як та сьвята монстранція; то синї гей те небо по до- щи ; то білі, а вже найкращі ті мінисті, що вли- скували ся як вода під заходячим сонцем, а лехкі, мов би з павутиня ! Нї, не втерпіла — стала приміряти на голову та придивляти ся в зеркальци, котре придержувала Жидівка.

Прегарно їй було, мов би зорі намотала на своє біляве волосе, а ті сині очи так розгоріли з радости, аж фіялкова тїнь падала від них на лице почервоніле, всьміхала ся до себе, аж люде позирали на неї, така була пишна тай така молодість і здоровлє било від неї.

— Дїднчівна яка перебрана, чи що ? — шептали.

Придивляла ся собі довго та з важким зітхненєм ізняла хустку, але стала торгувати ся, хоть купити й не мала, лише так собі, аби очи довше натішити.

Остигла швидко, бо купчиха сказала пять рублів, так що й сам Борина почав її зараз відраджувати.

Задержали ся ще перед пацьорками — а було їх там чимало, мов би хто цілий крам посипав тими камінчиками дорогими, аж сіяли, та лиш по¬ блискували, аж очий відорвати було трудно: бурштини жовті, мов би з живицї пахучої зроблені; коралі, гей би з тих капель керви нанизані, а жемчуги білі, великі як горіхи ліскові, а другі зо срібла та золота...

Приміряла Яґусь не одні тай перебирала між ними, а вже найпишнїщим видав ся їй шнур коралів, обвила ними білу шию в чотири рядки тай ззернула ся до старого.

— Бачите, га?

— Гарно тобі, Яґусь! Менї то не диво кора* лї, атже лежить їх у скрині щось ІЗ ВІСІМ низок по небіжці, а великі ти як добрий горох пільний... — сказав навмисно, ніби не-хотя.

— Та що менї з того, коли не мої! — кинула гостро пацьорки тай ішла вже поквапно, захмарена й сумна.

— Яґусь, а сядьмо собі трошечки.

— Але, до мами мені пора.

— Не бій ся, не від’їде без тебе.

Сїли на якімось дишлю стримлячім.

— Сильний ярмарок — сказав Борина, роздивляючи ся по ринку.

— Таже не малий ! — Позирала ще на крами жалібно тай часто собі зітхнула, але вже ї відходив сум, бо сказала:

— Тим дїдичам, то добре... Я бачила дідичку з Волі, з панянками, то тілько собі понакупову¬ вали, що аж льокай за ними носив! і так що ярмарку!...

— Хто в-одно ярмарчить, тому довго не старчить.

— Їм там вистарчить.

— Поки Жиди дають — закинув злобно, аж Яґусь обіздрила ся на него, та не знала що сказати на те, а старий, не дивлячи ся на неї запитав ся тихо:

— А чи були від Михайла Войткового з горівкою у тебе, Яґусь, га?

— А були тай пішли!... Нездара один, йому сватів посилати ! — засьміяла ся.

Борина встав швидко, вийняв із пазухи хустку тай ще щось у папір завите:

— Подерж-ко се, Яґусь, бо мені треба заглянути до Антка.

— Є на ярмарку? — Очи її заясніли.

— Лишив ся коло збіжа, там-о в вулиці. Возьми собі, Яґусь, то для тебе — додав, бачучи, що Яґна здивованими очима водила по хустці.

— Даєте?.. Зі правди для мене ? Сусе, які красоти! — скрикнула, розвиваючи ленту, ту саму, що їй так подобала ся. — Гале, лише так кепкуєте собі з мене, за що-ж би менї ? Коштує тілько гроший... а хустка чисто шовкова...

— Возьми, Яґусь, возьми, для тебе купив-єм, а як котрий парубок пити ме до тебе, не відпивай, на що квапити ся... мені вже пора йти.

— Моє се, правду кажете?

— Де-ж би я тебе оциганював!

— І повірити тяжко. — І розкладала все то хустку, то ленту.

— Бувай здорова, Яґусь.

— Біг заплать вам, Матїю.

Борина пішов а Ягна ще раз розвила та пе- редивляла ся, коли се завила все разом і хотїла бігти за ним та віддати... бо якже їй брати від чужого, анї свояк нїякий анї навіть потетник... але вже старого не було. Пішла поволи шукати матери і любо, обережно доторкала ся до хустки, схованої в пазусї. Така була рада, що лиш їй білі зуби блискали в усьміху, а лице горіло румянцем.

— Яґуся!... До запомоги... бідна сирота... люде любі... христіяне правдиві... Богородице Дїво за ті душечки... Яґуся!..

Яґна стямила ся тай почала очима шукати, хто її кликав і відкн, тай швидко зуздріла Агату, сидячу під муром манастиря, на купці соломи, бо болото було в тім місци по котики.

Задержала ся, аби якого гроша пошукати, а Агата врадувана, що побачила своячку, нуже випитувати ся, що там у Липцях діє ся...

— Викопалисьте вже?

— Геть а геть!

— Не знаєте, що там у Клембів?

— Прогнали вас у тілький сьвіт, на жебри, а цїкаві-сьте, що з ними ?

— Прогнали не прогнали, сама-м пішла, бо треба було... як же: дурно ми дадуть той закуточок або й їсти, коли у них не переливає ся.... А цїкава-м, бо свояки-ж...

— А що з вами?

— А що, ходжу від косцьола до косцьола, від села до села, від ярмарку до ярмарку та тою молитвою випрошую собі в добрих людий де закуточок, де варі ложку, де грошик який! Добрі люде, бідному не дадуть мерти з голоду, нї. Не знаєте, здорові там усї у Клембів? — запитала ся несьміливо.

— Здорові, а ви не хоруєте?

— І... де-би, у грудях мене все поболює, а як застуджу ся, то й живою кровю плюю... Не довго ми вже, не довго. Аби лиш до весни дотягнути, вернути ся в село, і там си межи своїми вмерти — за се лиш Ісусика прошу, за се одно — розпрістерла руки обвиті рожанцями, підвела за¬ плакане лице тай стала молити ся так горяче, що аж їй сльози потекли із зачервонілих очий,

— Змовте отченаш за татуся — шепнула Яґна, втикаючи їй гріш.

— Се буде за тих, що в чистилищі, а за своїх то я вже й так раз-у-раз молю ся та прошу Бога, за живих і вмерлих. Яіусь, а чи не присилали з горівкою?

— Приходили.

— І нї один тобі не вдав ся?...

— Нї один. Бувайте здорові, а на весні до нас загляньте — сказала швидко тай пішла до матери, котру побачила з-далеку з оргастими.

Борина-ж вертав ся до Антка позоли, раз, що натовп був — а друге, що йому Яґусь усе в думці стояла, та, поки зайшов, здибав ся з ко¬ валем.

Поздоровкали ся тай ішли побіч себе мовчки.

— Чи скінчите раз зо мною, га? — почав гостро коваль.

— Нїби з чим ? Міг-єсь мені се саме і в Липцях ісказати. — Злий уже був.

— А я-ж уже чотири роки чекаю.

— Нагадав-єсь си нині! То си ще почекай зо сорок, як умру.

— Вже й люде мені радять, аби до суду подати... але...

— Подай. Скажу тобі де жалоби пишуть і на писаря дам рубля...

— Але си гадаю, що по-добру погодимо ся... — скрутив хитро.

— Правда, з ким не війною — з тим ізгодою.

— Самі се міркуєте несогірше.

— Та мені з тобою нї згоди ні війни не треба.

— Я все перший жінці кажу, що тато є за справедливістю.

— Кождий є за справедливістю, кому ї в куми просити треба — мені не треба, бо-м ти нїчо не винен — сказав твердо, аж коваль ізмняк, бачучи, що з сего боку його надпочати не надпічне, і мовби ніколи нїчо’, найсупокійнїще і просючо сказав:

— Напив бим ся чого, поставите?...

— Поставлю. Якже, найліпший зять просить, то хотьби й цілу кварту — кепкував трохи, входячи в нарожний шинок ; був уже там і Ямброжи, але не пив, сидїв у куті маркітний якийсь і сумний.

— В костях мене лупає, то певно на плюту — нарікав.

Випили раз і другий, але мовчки, бо оба доволі злости мали до себе в печінках.

— Як на похороні пєте! — обізвав ся Ямброжи, злий, що його не попросили, бо від ранку так як би нічого в роті не мав.

— Якже казати. Тато нині тілько продають, то мусять уважати кому гроші на проценти дати...

— Матїю! Кажу вам, Матїю, що Господь Ісус...

— Кому Матій, то Матій, а тобі вара! Бач його, юху. За пан брат свиня з пастухом. — Розсердив ся страшенно.

А коваль, бувши вже по двох міцних, набрав резолютности тай сказав тихо:

— Тату, скажіть же слово — дасьте чи ні?

— Сказав-єм: до гробу з собою не заберу, а перше анї морґа не попущу. На годованця до вас не піду... ще ми милий той рік або й два на сьвітї.

— То сплату дайте.

— Сказав-єм, чув-єсь?

За третою жінкою дивлять ся, то що їм та значать діти — шепнув Ямброжи.

— Або й певно.

— Злюбить ся мені, то й оженю ся. Заборониш?

— Забороню, не забороню, але...

— Як мені злюбить ся, то з горівкою пішлю хоть би й завтра.

— Шліть, або то я вам противний. Дайте ми бодай те телятко, що вам лишило ся по павунцї, то й сам поможу. Розум ви свій маєте, то міркуєте з чим вам найкраще. Не раз і не два товмачив-єм жінці, що вам лише жінки треба, аби впадку в господарстві не було.

— Казав-єсь то так, Михайле?...

— Аби-м так сповіди сьвятої не дочекав. Казав-єм. Я ж усему селови раджу, як кому треба, я не знав би-м чого вам потрібно!

— Циганиш, юхо, аж ся курить, але завтра прийди, телятко дістанеш, бо коли просиш — дам; а правувати ся схочеш зо мною — то той патик ізломлений возьмеш, або й що гірше...

Напили ся ще, коваль уже поставив і прикликав ще до компанії Ямброжа, котрий радо присів ся тій став приповідки втішні розказувати та кепкувати, так що раз-у-раз сьміхом бухали.

Недовго тішили ся з собою, бо кождому квапно було йти до своїх і до справ ріжних; розійшли ся в згоді, але один одному не вірив і тілько, що за нігтем — знали ся як лисі коні тай прозирали ся на скрізь мов би через шиби.

Ямброжи лишив ся сам, очікував на кумів або знакомиць, аби йому хто поставив іще яку півкватирку, бо добра собаці й муха, поки хто цілої кости не кине, а напити ся любив несогірше, і самому ставити собі було трудно, тай не дивниця, бо був лиш паламарем.

І ярмарок добігав уже кінця.

В само полуднє засьвітило сонце, але лиш тілько, якби хто зеркалом мигнув по сьвіті, і зараз же сховало ся за хмари; а вже над вечір посумніло на сьвіті, хмариска волїкли ся низько так, що майже на дахах лежали і дрібен дощик почав іти мов крізь густе сито. То й роз'їжджали ся швидше — кождий квапив ся до дому, аби дістати ся перед нічю та більшою плютою.

Тай торгівці знимали швидше крами та пакували ся на вози, бо дощ затинав чим раз густїщий та студенїщий.

Сумерк западав швидко, важкий і мокрий.

Місгочко пустенїло тай мовкло.

Лиш дїди ще де-не-де постогнували з під стін і в коршмах піднимали ся верески пяниць і сварки.

Якось уже в самий вечір виїхали з міста й Боринове; продали все, що мали, накупили всячини тай ужили ярмарку гаразд. Антек підтинав коні та їхав аж болото розбризькувало ся, бо й холодно було тай підпили собі всї несогірше; старий, хоть і скупий був і аж пищав за грошем, а так їх нинї вгощував і їдою, і напитком, і тим добрим словом, що аж чудно було.

Ніч робила ся повна, коли доїхали до лїса.

Темно було, що хоть око виколи; дощ ішов чим раз то грубілий і де-не де по дорозї чути було туркоти возів та захрипле сьпіванє пяниць, або й хтось чалапав поволи по болоті.

А серединою тополевої дороги, що лише шуміла глухо та постогнувала мов би від холоду, йшов Ямброжи, пяний уже геть, потикав ся з боку на бік, часом наскочив на дерево, або й упав у болото, але швидко піднимав ся та все підсьпівував на все горло, як то мав звичай.

Плюта йшла така та темрява, що коням хвостів не розізнав, і сьвітла видавали ся ледви так, як те вовчих очий михтїнє.