Посестри. Часопис №94 / Криза романтизму. Уривок перший. Із книжки «Легенда Молодої Польщі»

...За читанням праць Буркгардта і Сімондза про італійський Ренесанс мені спало на думку, який би вигляд мав наш період «Молодої Польщі», якби ми могли описати та проаналізувати його у віддаленому майбутньому. Багато суб'єктивних ілюзій зникло б, але загалом у нас було би більше можливостей для формулювання об’єктивного, справедливого судження. Якщо ми уявимо собі історичні умови, за яких повстало і розвивалося італійське відродження, відчуємо в собі ту фатальну силу, котра тяжіла над душами, формувала їх, створила їхні характер і трагізм. Гине особиста вина чи заслуга, гинуть навіть симпатії та антипатії: здається, що ціла епоха була однією великою душею, а моменти її життя, окремі його напрямки, втілюють у собі Савонарола, Макіавеллі, Юлій II, Мікеланджело, Боттічеллі, Аріосто.

Із самих засобів та стосунків випливає певна логіка, котра вимагає тої чи тої особи; і постають перед нами в трагічному світлі Італії, гинуть у боротьбі між давнім минулим і майбутнім, що продовжується й нині – протагоністи історичної драми. І сьогодні, мені видається, що і в нас Каспрович, Пшибишевський, Виспянський, Жеромський, Стафф, Іжиковський так зрослися з логікою самого життя нашого суспільства, що могли би стати її дедуктивним висновком. Це, безсумнівно, ілюзія, але лише частково: це само по собі нічого не пояснює, але базується на відчутті справжнього ґрунтовного зв’язку між елементами нашого пізнання. Спокуса зайняти суто історичну позицію марна. Загальна логіка реального життя формується нашим ставленням до нього; цього не уникнути, і досить, якщо ми це усвідомлюємо.

Коли ми запитуємо в себе, хто був справжнім творцем руху «Молодої Польщі», його протагоністом, який соціальний тип знайшов у ньому вираження – наша відповідь цілком зрозуміла. Цим типом була самотня особа, яка не знаходила для себе завдання чи роботи в межах суспільства, походила з заможних верств або психічно від них залежала. Відірваність особи від суспільного походження, її дозрівання до самотності, силкування позбутися цієї самотності, формування довкола себе нової реальності, спроби пояснити своє ставлення до світу, і з огляду на це ставлення залучення до певної дії, створення якогось історичного чи хоча б тільки індивідуального плану – це основні моменти психічних зрушень, вираженням яких була і є творчість «Молодої Польщі».

Для осіб, що беруть у цьому русі участь, цей процес триває донині, щоразу втягує нові особи і групи, силкується, не змінюючи своєї природи, увійти як момент у життя того самого суспільства, відокремившись від якого він і постав. Власне кажучи, випадки 1904–1906 років настільки змінили інтелектуальну атмосферу в нас, так виразно окреслили відносини між окремими верствами,що момент «Молодої Польщі» такої, якою вона була до великого потрясіння, минув. Невинність втрачена. Зберегти свій status quo ante[2] рух може, тільки якщо закостеніє, піде на свідомі чи несвідомі компроміси, потопатиме в рідному болоті.

Це стосується «Молодої Польщі» як інтелектуальної формації, напряму; окремі одиниці, окремі творці надто занурені в свій твір, у його внутрішню логіку, що розвивається з фатальною силою, аби існувала для них можливість безпосереднього реагувати на життєві зміни. Кого 1904–06 роки застали паном свого духовного світу, для тих вони не були сильним потрясінням: скоріш за все, лише пришвидшили кристалізацію.

Коли я тепер в загальних рисах характеризую психосоціальну генезу руху, роблю це без прямої полемічної мети. Я прагну не стільки протиставитися окремим думкам і людям, скільки радше окреслити загальну атмосферу і вплинути на її подальше перетворення.

Перш за все хочу пояснити свою позицію щодо певного припущення, котре напрошується саме по собі. Роман «Les Déracinés» Барреса мені добре відомий. Знаю, що багатьом читачам він пригадається, коли вони читатимуть про вже згадану самотню особу. Я не боротимуся з самим терміном. Це правда, рух «Молодої Польщі» намагався знайти ґрунт під ногами, врости в живу справу, злитися з нею, запустити коріння в реальний чорнозем.

Сучасні французькі критики романтизму, передусім П'єр Лассерр, мали б замислитися над одним питанням. Майже вся вартісна література, створена нинішніми суспільствами, є романтичною. Отож чи це не утопізм з боку критиків припускати, що суспільство, не змінюючи своєї природи, раптом почне створювати іншу літературу, тобто спричинить інші психічні процеси лише завдяки втручанню критики. Чи справді були цілком позбавлені волі Флобер, Тен, Карлайл, Ренан, яких Сейльєр зарахував до четвертої романтичної генерації? Чи тільки фальшивій інтелектуальній та моральній дисципліні можна приписати характер творчості Шатобріана, чи, скажімо, Мішле, Стендаля або Бодлера? Чи річ у чомусь іншому? Чи, можливо, напрямок тут був створений самою «психічною матерією», продукованою суспільно-історичним життям?

Особисто я дотримуюся такої думки. Мені здається, що тут існує лише вибір форми, постаті, напряму романтизму, але сам романтизм – це усталена в самій природі процесу необхідність. Процесу, який відбувається у нашому суспільстві, в його внутрішній будові. Чи справді повністю позбувся романтизму, переміг його, вилікувався від нього Моріс Баррес, чий вплив на стиль і погляди Лассера не можна не помітити? Чи варто було б згадати ту тонку іронію, з якою звертається в «Appel au Soldat» бабуся де Сен-Фліна до свого онука: дивно – говорить вона, – твої предки жили тут і не дуже переймалися через діалект, а ти робиш зі вживання говірки якусь урочистість. Чи ви пам’ятаєте повернення до дому «Зеленого Генріха» Ґотфріда Келлера, цю епопею капітуляції романтизму? Блудний син надає таємничого сенсу діям, які покинув; декадент раптом відкриває родину, військову субординацію, якийсь життєвий план, якого йому бракувало, й ідеалізує це своє відкриття.

Скільки вже разів навернений романтик ідеалізував і прославляв покинутий домашній лад і, кинувши бунтівні хоругви, встромляв на окопах свого духу ганчірку, серветку або фартушок! Увесь романтизм повен таких одкровень. Скільки ще таких відкриттів зробить у нас зворушений Адольф Новачинський. Із багатьох романтичних ідилій та утопій пастораль правного ладу на тлі міщанського суспільства найбільш здискредитована. Коли романтизм занепадає, коли перестає шукати довкола себе реалії, які витримають його критику, він зазвичай зупиняється на будь-яких реаліях.

Варто замислитися. У чому полягає суть романтизму? У тому, що людина силується створити світ, в якому його «я» не буде безсилим спостерігачем, світ, підвладний нашій волі, що відповідає нашим думкам, психіці. За вихідний пункт він обирає психіку, яку в ньому сформувало суспільство, і коли він намагається жити з цією психікою, не обманюючи себе, то розуміє, що це неможливо, що реальність довкола не відповідає цьому постулатові. Психіка змушена капітулювати, зректися себе, підпорядкуватися невизнаній нею ситуації, брати участь в суспільному житті, попри те, що вона не відчуває з ним солідарності, або вона буде змушена стати на шлях бунту. Бунт психіки проти суспільства, яке її сформувало, – це і є романтизм.

Романтизм – це коли психіка, що бореться з суспільством, приймає сама себе за основу цієї боротьби, хоч вона є частиною цього суспільства, його цвітом. Романтизм– це бунт квітки проти власного коріння. Флобер проклинає буржуазне суспільство, але здригається на думку, що його племінниця Кароліна могла б вийти заміж за бідну людину. Справді бридке слово. Романтик прагне, аби завдяки своїм психічним властивостям його прекрасне «Я» могло існувати в суспільстві в природньому стані, тобто жити на тлі потужного організму чужої праці, не беручи в ній участі, а життя сприймати лише як розвиток, вираження, посилення своїх психічних властивостей.

Чи загалом ця психіка якимось чином годиться для цієї праці, чи вона їй потрібна? Цього питання романтик собі не ставить. Він не запитує, чи його психіка, звільнена від біологічно-економічних потреб, може бути мірилом життя. Квітці здається, що жити – це означає пахнути. Романтик не усвідомлює, що в нинішньому суспільстві йти за покликом своєї психіки може людина, позбавлена необхідності працювати, тобто той, хто живе на основі чужої праці. На основі чужої праці була сформована вся культурна свідомість. Умови існування цієї свідомості залежать від того, чи зможе вона втриматися на такому фундаменті.

Підтвердження ми знайдемо й у словах Гегеля: «панівна свідомість залежить від службової свідомості». Культурна свідомість повинна поводитися так, щоб постійно існувала та розвивалася основа чужої праці; вона скидається на незалежну, але залежить від умов, на які не має впливу, від необхідності процесу продукції. Цей процес дає місце тим чи тим формам культурної психіки: шляхті або духовенству, на приклад, але психіка мріє про світ, що буде їй підвладний. Але важке колесо долі обертається. Економічний процес інших підносить невільників, які вважають себе вождями: попередня психіка зависає в повітрі, намагається боротися зі світом; завтра нову чекає та сама доля.

Культурна психіка залежить від сформованого за її межами і недоступному її волі економічного процесу – вимушена постійно зависати в повітрі, боротися зі зрадливою реальністю. Романтизм – це її доля, і так маємо нову форму романтизму: теоретиків літератури, котрі прагнули б, щоби доля і напрям життя, залежні від економічного процесу, стали залежними від них. Ось шоста генерація романтизму: П'єр Лассерр, Ернест Сейльєр, Жуль Леметр – їхні польські послідовники. Ці пани прагнуть речі ані на йоту не простішої для досягнення, ніж ті цілі, які мали собі за мету романтики; вони прагнуть, щоб суспільство, яке розвивається в процесі автоматичних перетворень, обтяжене суспільними традиціями з інших структур, не спричинювало, відкидаючи цілі верстви з їхніх поточних умов існування, внутрішніх вагань.

Хто хоче, щоб у сучасному капіталістично-промисловому суспільстві, вплетеному у всесвітній економічний організм, суспільна психіка формувалася згідно із законами ієрархічно феодального суспільства, той замінює своєю утопією реальність, той діє відповідно до методів, за які докоряють бідному Жану-Жаку Руссо. Хто й далі припускає, що зв'язки між життєвими процесами в суспільстві можна розглядати як риторико-логічні композиції, той пише утопічний роман (жанр літератури, який так полюбляють усі «гуманісти»). Безперечно, критичні романи на тему традиціоналізму чи стоїчного анархізму, написані такими освіченими і розумними людьми, як Сейльєр і Лассерр, це приємна й повчальна література.

Проте романтизм інших митців мав – і надалі має – ворогів. І якщо Лассерр закидає йому те, що це бунт, то є й люди, котрі обурюються, що цей бунт залишається винятково романтичним, тобто відбувається на рівні психіки та уяви. «Enfoncés les romantiques![1]» – вигукнув Луї Огюст Бланкі 29 червня 1830 року і з брязкотом поклав рушницю на підлогу літературного салону. Існують книжки, в яких «романтичний фемінізм», «економічна романтика Сенсимоністів», «політична романтика» Ламартіна, Мадзіні й Ламенне були жорстко розкритиковані. Писав їх П'єр Жозеф Прудон, майстер, котрого вже час повернути із забуття.

Існують книжки в яких «романтичні» ілюзії сучасної демократії проаналізовані глибше, ніж в Барреса та Лассерра. Вийшли вони й з-під пера Жоржа Сореля, без ознайомлення з його працями сьогодні не можна з користю працювати в жодній галузі наук про культуру. Сейльєр і Лассерр, попри глибокі розбіжності між ними, погоджуються у визначенні романтизму. Для них романтизм – це підпорядкування розуму почуттям; це обертання ієрархії розумової діяльності та здібностей.

Ця формула корисна для аналізу літературних творів, але якщо її обдумати як слід, то досить швидко з’являться питання,які роблять перемогу Лассерра ​​надромантизмомдоволі проблематичною. Підпорядкування розуму чуттєвим постулатам – чи це справді так неморально? У чому взагалі людина може віднайти мету й сенс життя, якщо не брати до уваги емоційний бік? Жюль де Готье має рацію, коли стверджує, що в романтизмі існує «елемент» незаперечної, вищої правди: думка про те, що людська психіка, її вимоги, є остаточною перевіркою життя, цілком не позбавлена сенсу.

Спробуймо поглянути на це під іншим кутом: життя – це процес, непідвладний людській волі, це певний вид захопливого і притягального фаталізму. Коли перед нами факт роздвоєння, розщеплення між людською психікою та життям, у яке вона занурена, не варто припускати, що правда лише на одному боці.

Насправді все більш трагічно: ані психіка не в змозі створити відповідного до своїх вимог життя, ані життя довкола неї не варте, щоб воно було свідомо, відповідально прожитим розумною людиною. Хто вбачає у зреченні відповідальності невідповідне нашим уявлення соціальне життя чи загалом бунт проти соціального життя, той приймає як догму, що суспільство повинно бути незалежним від людини чи її волі процесом. У критиці, котра боронить суспільний порядок від романтичної свідомості, саме поняття «права» повністю відсутнє. Уже це є характеристикою: суспільство не належить до сфери людської відповідальності; це факт, який потрібно прийняти. «Прийняття детермінізму», – визначає свою філософську позицію Баррес.