Посестри. Часопис №16 / «Сонність, сонність…»

Сонність, сонність, сонність, гаснучі хвилі кроків
ангелів, що у сніжних шоломах проходять нагі до танків.

Що ж, багато хто хоче смерть уздріти й щасливо вернутись.

Жити і знати. Зрозуміти що можна з вмирання.

Знати, бути безсмертним в тілі часу на вітрі.

Сонність, сонність, сонність і тиша порожніх сітей

без риб без обітниць щастя.

Із хилиткого потяга хтось мене на ім’я гукає.

Хочу встати, озватися. Хочу побігти

теплими руками обняти

форму крилату

землі божої.

Не мрію, не люблю мріяти.

Несе мене згіркла сонність і крізь більмо її надсадне

чітко бачу деталі викуті в сріберному повітрі:

трав хребти розворушені легким як вода лезом

камінь у формі Африки з ріками з білого кварцу

і жука як видряпується на маріяцьку вежу.

Він вже на половині дороги і поволі переповзає вище

до м’якого човна повітря

в якому сьогодні закінчується завжди

завтра або ще далі.

 

Застрелений? (1950-1970?)

Більше: Голоси