Посестри. Часопис №66 / Глупота прощатися

Редакція «Посестер» висловлює щире співчуття рідним і близьким Вікторії Амеліної, яку вбили ракетою росіяни. Сумуємо. За посиланням відеорозмова з Амеліною, опублікована у червні 2022 року на нашому порталі. 

Глупота говорити про псів, коли життя таке коротке й аж так вразливе. Мій пес малий, а твій великий, і ми говоримо-говоримо про псів, і заходимо до зоомагазину купувати для кожного зі своїх якийсь дріб’язок. Яка глупота витрачати свій золотом порахований час у зоомагазинах!

Ще більша глупота говорити про чоловіків, і жінок, і життя, і смерть. 

Київ, метро «Олімпійська», ми зустрілися, щоб вигадати потенційний проєкт, що стосується промоції дитячої літератури. Ми зосереджуємося на деталях логістики, і раптом Віка придивляється та якимось дивом бачить те, про що я не кажу нікому. І ми сидимо довго-довго, і вже літературний менеджмент віддалився, і, не розумію, як – Віка випитує в мене і розкриває про себе якісь дуже глибокі речі. Господи, яка глупота витрачати свій час, говорячи про таке!

Менша глупота була у Варшаві, Любліні й Кракові в 2014-му. Це поїздка для молодих письменників, у якій ми познайомилися. Геть не така глупота йти по Кракову, купувати теплу зелену шапку, бо повіяло холодом, говорити про книжки й про війну, про Майдан і почату війну, війну.

Глупота пити вино, багато вина, заїдати сиром і горішками, давитися сміхом у твоїй київській квартирі на височезному поверсі, глупота цей урбаністичний краєвид, від якого перехоплює подих, глупота питати про волошки, чи зів’яли, глупота кликати тебе на каву у Кракові, а засісти до півночі з келихом вина, глупота чути «телефонуй мені хоч серед ночі» і соромитися подзвонити, глупота відкласти зустріч через сильну-сильну втому до наступного разу, якого вже не буде ніколи.

Глупота бачити на фотографіях дерев’яний блискучий край труни, покритий синьо-жовтим прапором. Глупота не спати раптом в ніч, коли ти відійшла, але ми ще сподівалися, глупота сидіти з одкритими очима, вдивлятися в темряву кімнати й не розуміти, що саме так підірвало з ліжка.

Глупота ставити собі чорну аватарку на темному тлі, чуєш, Віко, найбільша глупота – більше ніколи в житті її не змінити! Глупота, бо ця аватарка так не схожа на тебе, а в вічності зависла саме вона.

Глупота щоб зупинялося серце на кожну біляву дівчину в натовпі, глупота чути в вухах інтонації твого голосу, глупота не вірити, що це сталося, ох глупота!

Не глупота пам’ятати, як невпевнено ти питалася думки про свою дитячу книжку, таку чудову й глибоку, таку талановиту. Не глупота збитися з ліку, рахуючи людей, яким ти допомогла, з якими ти так невимовно щедро ділилася своєю увагою, своєю допомогою, співчуттям та близькістю. Не глупота відчувати вдячність за поради, про які я ніколи нікому не розкажу, але які були настільки влучні, люблячі і дорослі.

На місці тебе – таке щедре світло і абсолютна діра в середовищі.  

Не глупота відчувати тебе й далі живою, досить про тебе подумати – і ти ось тут, набагато реальніша за яку хочеш реальність. Не глупота дивуватися твоїй неосяжній сміливості в усьому, твоїй глибокій зрілості – ти була чи не найдоросліша з нас, просто приходила, брала відповідальність за чергове завдання-понад-силу – і робила. Не глупота плакати, плакати, плакати. Не глупота ненавидіти росіян, що тебе вбили. Не глупота усяка найдурніша глупота в світі.

Глупота тільки ось так рано і так непоправно прощатися.