Посестри. Часопис №16 / «Голоси» — Антигони з Узбережжя

Цикл «Голоси» Яна Польковського не має відповідника в польській, та й навіть у світовій літературі. Це не лише збірка, а стисла й тематично однорідна поетична книжка — цикл із вісімнадцяти віршів, що присвячені жертвам комуністичного режиму 1970 року.

Анігіляція поезії

Лірична техніка Польковського, яка дає можливість увійти «в шкіру» і говорити «зсередини» героїв, найповніше себе проявила в книжці «Голоси», збудованій із оповідей живих і мертвих жертв Грудня 70-го. Вірші ці, написані через сорок літ після трагедії, вражаюче передають страждання не стільки вбитих, скільки їхніх родин: матерів, батьків, братів, сестер, дітей, які залишилися наодинці з пусткою — нестерпною відсутністю близьких. Страждання в цьому випадку не лише всеосяжне, а передовсім тривале та стійке, яке не стишується в потоці щоденності. Всупереч прислів’ю, час не гоїть ран.

Із цілком технічного погляду запис неіснування — найважчий, оскільки відповідним чином підібрана поетика повинна описати ніщо, конкретну порожнечу, представлену неопанованими почуттями, відсутніми жестами, тінями давньої любові, тобто пізнаванням невиражальної, проте надокучливої, відсутності — фізичної та психічної втрати. Інакше кажучи, для емпатії потрібно знайти дієву форму, яка була б не лише особистим досвідом поета, а й стала нашою долею. Поет, черпаючи з різних традицій євро-американської літератури, про що буде мова далі, використав кілька моделей літературної оповіді, таких як епіграма і драматичний монолог, щоб створити унікальний ритм цієї вражаючої історії про страждання.

«Голоси» Польковського — передовсім сімейна трагедія, настільки сильна та зворушлива, що лише зі значним зусиллям насмілююся писати про ці вірші. Вона пробуджує в мені надто сильні почуття, щоб я був здатен дотримуватися історико-літературної дистанції, аналізувати стиль та стратегію побудови поетичної напруги. Що є наріжним каменем більшості «Голосів»? «Втілення» і тема. Поет відійшов у тінь, віддавшись своїм героям настільки, щоб не існувати, зникнути в їхніх змучених тілах і зневажених душах. Цей вихід, це ховання для спинами героїв настільки значні, що навіть на обкладинці книжки немає імені автора!

Графічний натяк дуже виразний: це говорять «інші», а я — лише посередник. Це «вони» говорять, а я лише переказую. Ця літературна скромність і авторська стриманість доповнюється його коментарями: Польковський під час авторських зустрічей переконував, що «почув» ці вірші. Це надто романтична концепція поезії, що викликає сьогодні недовіру (поезія — це передовсім «робота в мові», як тепер кажуть), але треба визнати, що такий підхід узгоджується із загальною тенденцією творчого методу автора «Гіркої години». Можна сказати, що ми маємо справу з поетичним маніфестом поезії людської долі, поезії, що стає в її обороні, чи, як розуміє цю проблему Войцех Ліґенза, це поезія ламентаційна.

І про етику та поетику: о. Юзеф Тішнер в «Етиці солідарності» пояснював солідарність образами та словами, запозиченими з Євангелія: «Носіть тягарі одне одного». Таким чином, позбавивши жертв потреби вираження їхнього болю, поет втілив ідею солідарності: підняв чужий тягар. А в розрізі традиційної поезії — виступив у ролі хору Антигон.

«Голоси» — це Антигона, роль якої поділена між матір’ю, сестрою, нареченою, дружиною, братом, батьком, сином — між людьми, які люблять і яким призначено носити пам’ять і біль страти — поділена скорботою, що спрямована супроти світу, ба навіть супроти загиблих, а не лише винних у злочині. Фрагментований характер знання про тих, які загинули, і про живих, які тужать, віддзеркалює недосконалість перцепції змученої душі, яка надто мала, щоби вмістити стільки смутку. Одна справа — суспільна чи політична трагедія, а зовсім інша — особиста втрата, разюча відсутність, яка щоразу дається взнаки, і щоразу по-іншому.

Анігіляція історії

Суспільна історія багата подіями, і ця назва підкреслює їхню тимчасовість, мінливість, оте западання в «історичність». Натомість особиста історія не хоче ставати «історією», залишається тривалим теперішнім, а в людських термінах — «вічністю». Неможливість звільнитися від болю є однією з головних причин, чому герої книжки звинувачують світ і людей. І не завжди ці претензії спрямовані на адресу винуватців: подекуди, і до таких самих жертв, що звучить ще трагічніше, як у вірші «Любий Татку, я страшно Тебе ненавидів...»:

Любий Татку, я страшно Тебе ненавидів

тому що тебе не було а була решта світу.

Мабуть ще також тому, що дошкуляли злидні.

Нам помагав дядько, парафія, сусіди.

Коли трохи підріс я збирав пляшки, шмаття і брухт.

Ми їли водянку на хлібі, затірку і картоплю,

картоплю, картоплю. Я тебе ненавидів

бо ти був деінде і зовсім не дбав про нас.

 

Це — найнесподіваніший тон цієї фуги страждання, якою є книжка «Голоси». Страшний. Почуваємося безпорадними перед обличчям такого досвіду. Наче важливою стає багаторічна бідність, надокучлива та принизлива, але ж найбільш вражає відсутність: увесь світ існує, а батька немає! Це справжній вимір трагедії. І лише кінцівка вірша дає надію на порозуміння:

Як ненависть уже холонула я дивився на маму

котра якщо не плакала, то плакала навіть більше.

Тоді поверталася ненависть і вижити було легше.

Я думав, ти загинув тому що ти не хотів

двигати великі тягарі проти течії

великих слів і щоб від них звільнитися

дав поцілити собі в серце.

Але може ти не був звичайним нікчемою?

Польща. Не вмію про неї казати.

Я бачив її у сестрички сухих очах

і в плечах мами які був здригнув зненацький

поворот майбутнього. У грудні я покинув усе

друкував самвидав і трохи сидів.

Тепер я покрівельник

будую людям дахи.

Вже добрих декілька років хоч і не надто часто

ходжу до Тебе на цвинтар.

 

Врешті, вірш дає зрозуміти, що йдеться про крик любові та розпачу. Взаємини син — батько, що вже не існують, відтак непорушні, багаті на інші парадокси, як у вірші «Я не знаю як воно — бути сиротою...»:

Я не знаю як воно –  бути сиротою. Мама, сестра,

двоє братів –  мені було чотирнадцять

коли я став батьком для сім’ї і для себе.

Це стисла оповідь про обов’язкову потребу заповнення порожнечі в родині, завчасне дорослішання, зрілість без дитинства, що виливається у твердість характеру, впертість боротьби з долею. Звідси метафоричне завершення — видиво пекельного світу, в якому герой вирішує пройти всі випробування світу і наче сам собі присягає у витривалості:

Море вдаряє у полюси. Сонце росте у джерелах.

Люди з намоклої солі біжать незворушні.

Вогонь їх наздоганяє в завулках, замикає гарячі вуста.

Я стою над гнилою водою, на брудній портовій

набережній. Ніколи й нікому

я більше не дам упасти.

 

Про що говорять жертви? На що скаржаться? На пустку, на нереалізованість любові. Адже немає і ніколи вже не буде переживання батьківської ніжності чи синівської любові, адже не здійсниться мрія хоча б на мить «присісти на піску», чи прожити разом яку-небудь, хоча б найбанальнішу, річ. Відсутність звичайного життя, а не якихось надзвичайних мрій чи пригод, виявляється найбільшою втратою. Хто може повернути нездійснене материнство? Хто може замінити батька? Втрату коханого? Смерть сина?

Парадоксально, як у цьому вірші підліток, який раптом повинен подорослішати, виявляє неймовірні поклади вимушеної мужності. Ось і мати вбитого повинна якось жити і не може собі дозволити ні хвилини слабкості, оскільки чоловік також помер. Вона зосталася одна з купкою дітей, отже, повинна бути «твердою», тому не може згадувати про смерть сина, щоби не вибитися з сил. Звідси й береться її «відлік сумління» та безпідставні «вибачення», які своєю парадоксальною надлишковістю шокують вразливу людину:

Вірю що ти не злишся на мене. Крім тебе в мене було

ще трійко. Трохи здивований своїм існуванням

Адась, Юзек — спритний як ніхто в нашій родині

й Ася — маломовне свідчення про існування добра.

Батько загас блискавично і відтоді по смерку я не могла

позбирати думок. Робота, черги, виварювання, перешивання

одежі. З дорослих на дітей, зі старших на молодших.

Мені здавалося, що я ніколи не засну, що лишень ціпенію

з праскою, з голкою і наперстком, з тістом на локшину,

придушена брилою серця. Мені хотілося вмерти

від сорому, що живу. Від непоступливої любові й від страху

перед твоєю безладно простертою тінню. Тепер мені майже

вісімдесят тож тобі час мене простити. Це я

вигодувала власним тілом оці безкінечні шеренги безрадних

днів. І знаю, що кожен із них убивав тебе ще раз

синку.

 

Попри те, що останні двісті років історія Польщі — це історія мужніх жінок, які виховують дітей, батьки яких загинули на війні, темою цієї книжки стали окремі людські трагедії, а не загальнонаціональна драма зрадництва чи зухвалості вбивць, які ніколи так і не відповіли за вбивства цивільних громадян (а через негідність політиків стали «людьми честі»). Історія, особливо та, що з великої літери, анігілювала, і залишилася самітна людина з її особистим стражданням. Це надзвичайно рідкісний випадок, а в польській літературі майже відсутній з огляду на її «героїчні» традиції, адже насправді в польській літературі одиниці гинуть як громадяни! Вони відтак — майже як герої Гомера — є громадянами полісу. Романтична парадигма ще продовжується в поезії воєнного стану, згадати хоча б вірш і книжку з назвою «Рапорт із обложеного Міста». Тимчасом, як пише Войцех Ліґенза, Польковський віддає належне одиничній екзистенції:

Історіографія зазвичай мовчить про знищення домашнього космосу, руйнування родинного життя, про непозбувні особисті травми, а статистика подає цифри, позбавлені реальних людських буттів. Це поезія відкривається драмам окремих осіб, хоча, і це підкреслимо, звернення до поганих моментів історії у мистецтві зараз нечасті.

Ці два елементи — перевтілення автора в його героїв і зневаження історії на користь окремішнього буття — говорять про незвичність циклу в творчості Польковського, як і про його окремішність в історії сучасної польської літератури. Напрочуд прикметний у цьому сенсі вірші «Облатка, Святвечір, мама у попелястій сукні...»:

Облатка, Святвечір, мама у попелястій сукні

ставить як наказує звичай додаткову тарілку

перед порожнім стільцем. Дивиться нерухомо

крізь нас і тремке повітря, борщ, рибу

і сіно, гілки ялини, крізь стіни сповиті морозом,

на дорогу з білого каменю і схилену постать

що падає під тягарем неминучої зради.

Брат? (1958-?)

Зупинімося на слові «зрада» у кінцівці вірша. Це майже алюзія до таких історичних обставин як постріли війська в бік власних беззбройних громадян і рішення антипольської влади. Сам образ не виходить поза домашні, родинні чи святкові обставини. Навіть згадка про польську різдвяну традицію доставляти додаткову тарілку не є і не повинна мати в підтексті дати вбивств на Узбережжі, адже насправді люди гинули 17 грудня, а сцена у вірші може стосуватися значно пізніших років. Ми справді в цьому переконуємося, коли беремо до уваги спокій присутніх і наголошуємо на тому, що йдеться про «звичай».

Польковський, наводячи банальну церемонію в контексті відсутності вбитого члена сім’ї, обережно піднімає температуру оповіді не шляхом нарощування напруги, а шляхом стишення голосу. Таку систему «охолодження» мови для опису вкрай емоційних ситуацій майстерно використовував Збіґнєв Герберт. Додатковим контекстом, подекуди захованим на другому плані, є факт, що, згідно зі звичаєм, цю додаткову тарілку ставлять «чужому», «несподіваному гостеві», а насправді — Богові, який шукає притулку, на згадку про негостинність у Вифлеємі. Це не перший і не останній приклад заміни історичних категорій етичними та екзистенційними, а в цьому випадку — релігійними категоріями.

Алюзії до політичних та історичних реалій надзвичайно рідкісні та загальні. Не зустрічаємо прізвищ відповідальних на вбивства. Ба навіть людина, яка не знає історії, не знатиме, про кого йдеться, коли одна з матерів говорить:

Небога каже до мене знаю, що сина твого убили.

Та все закінчилося і триває лишень у нещасній твоїй голові.

Знаю, тебе бісить той генерал, овіяний славою героя,

ну але плюнь на нього.

З погляду національної історії та історії польської літератури, ці вісімнадцять віршів, що становлять невелику поетичну добірку, — майже скандал. По-перше, Польковський зневажує історію, особливо ту «велику», піднесену, політичну, яка пишається написанням з великої літери, оскільки виступи робітників ми розуміємо як важливий етап здобуття суспільної та національної свободи. Безсумнівно також, що Грудневі події, а саме так названо трагічні дні грудня 1970 року, належать до історії Польщі та історії боротьби за свободу народів, поневолених комуністичною імперією. Для нас, поляків, але також і для дослідників історії цієї частини світу, це Історія. Натомість для героїв цих віршів історія не існує ні з великої, ні з малої літер. Вірші Польковського зневажують історію на користь одиничного буття. У цих віршах нема минулого, та й навіть граматичного минулого часу. Є нинішній день і теперішній тривалий час: тривалий у своєму болю. Адже смерть не має особистісного виміру і стосується найближчих, які вижили.

Як ми знаємо, поезія від початків історії неодноразово і повсякчас оспівувала великі історичні події. Для відображення переломних подій, важливих для етносів і народів, навіть утворився особливий літературний жанр — епос, який описує легендарних чи історичних персонажів. Ще й більш од того, опис історії привів до виокремлення особливого роду літератури — епічного, який становить традиційну трійцю разом із ліричним та драматичним. Це епопея — у віршах чи прозою — набула права займатися важливими подіями з життя народів, а герої могли розраховувати на безсмертя й ім’я, значиме для поколінь. Гомер починав свій спів словами:

Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея,

Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв:

Душі славетних героїв навіки послав до Аїду

Темного, їх же самих він хижим лишив на поталу

Псам і птахам.

 

Епопея оспівує переможців у кривавій різні, якою є історія. Піднесений тон розповіді є канонічною формою, а безсмертя імені героя — метою епосу. На такому історико-літературному тлі «Голоси» — тихий, але впертий спротив. Поет не оспівує переможців. По правді, він не оспівує також і переможених героїв за принципом gloria victis, що виправдовував і возносив жертв, які героїчно протистояли випробуванням долі. У цьому випадку поезія піклується не про безсмертя героїв, а про увіковічення простих людей, зламаних болем. Не малює тяжкого вдару смерті, а зображує стражденне одиничне життя. Він не творить несподівані образи виняткових діянь, а оповідає про трудну боротьбу із разючою безкінечною загрозою банальної щоденності. Герої — не особливі, а пересічні, навіть позбавлені імен, щоб історія не змогла їх запам’ятати. Історія, врешті, не хоче про них пам’ятати, й антигерої не опиняться в її анналах, оскільки відкинули її, наміряючись зачинитися в своїй особистій екзистенції, що обмежується колом найближчих родичів. Їхній світ — це світ близьких, втрачених близьких, і саме вони керують їхнім щоденним життям, а не політики-злочинці. Поет малює їхню драму за ставленням до вбитого, тому й вірш є оповіддю дружини, матері, сестри...

Анігіляція минулого

Коли говорять живі, ми помічаємо, як зникає час. Точніше кажучи, зникає особистий час, а календарний, очевидно, не спиняється і непомітно перетворюється на вічність. У тому скам’янілому часі (подібному до часу циклічного, повторюваного, знаного з історії релігії) повторюваність жестів водночас необхідна (тобто примусова, майже маніакальна) і неважлива, бо позбавлена змісту:

Дивлюся на свої нігті — нерівно намальовані.

Малюю їх щодня, змиваю лак, тоді знов малюю.

Малюю, змиваю, малюю.

Ранкова меса і нігті не дають мені

розклеїтись Вірш «Дивлюся на свої нігті — нерівно намальовані... [Мати? (1929-?)]».[1].

Усе, що повинно було статися важливого, вже сталося. Решта не має значення, а поведінка «робітничої Леді Макбет» дає привід думати про її хворобу (обсесивно-компульсивний розлад, кажучи медичною мовою). Інакша ситуація з убитими, життя яких завершилося, але надто рано. Коли ідеться про застрелених, то в центрі уваги опиняється нереалізованість, а не сама драматична загибель, адже мова не про наслідки, а про разовий факт. Убитий вже ніколи чогось не вчинить, або чогось не досягне, і, напевно, нічого не відчує. Як пише Войцех Ліґенза, «перерване життя асоціюється з проваллям в існуванні, адже одинична смерть — це приватний кінець світу». Злочин убивства завжди полягає в тому, що людину позбавляють майбутнього. «Тяжко перелічити кожне з магічних втілень» — говорить убитий, перед тим перерахувавши свої хлопчачі мрії та ігри, що закінчилися з пострілом карабіна в бік випадкових людей, які стояли в черзі. Ми знаємо, що наступних перевтілень не буде, і на цьому рахунок закінчений. Окреслення вбивства є однією з тем, про які мовлять застрелені, хоча й не бракує посмертних роздумів про життя до смерті (тут помітне споріднення з жанром епітафії, про який ще буде йтися), а навіть розважання про щастя («Спрозореними руками ти робила мені бутерброди...»:

Спрозореними руками ти робила мені бутерброди.

Стромляла навпомацки ніж в нерухоме море.

Ти робила мені бутерброди, нарізала земну кулю

на скибки рівні та старовливі. До сидора

із брезенту ховала години розлуки.

У сірий папір загортала личка дітей.

Гладила мене по щоці так ніби то я мав іти на війну

ніби двері були не з ДВП а з полум’я.

Я обережно заходив пізніше в роздягальню електриків

і розгортав папір щоб дивитись як ти помалу

зникаєш.

 

Звичайні жести без слів, які скрашують години відсутності — це опис подружньої ніжності, яка уникає емоційного надміру. Уся книжка, врешті, складається зі слів стишених, звичайних, спокійних, сірих і наче прозорих, позбавлених подиву. А самі вбиті не нарікають, а пропонують лише факти. Особливою категорією є оповідь — також монолог — пораненого, який, будучи фізично паралізованим, має намір відвідати старого батька — «паралізованого психічно», залежної (заради добра дітей) і духовно зламаної людини внаслідок каліцтва сина. У певному сенсі це мертвий батько, а може, лише більш скалічений за свого сина-інваліда. Як доречно зауважує Пшемислав Дакович:

Живі нагадують мертвих більше за тих, які загинули. Це люди спорожнілі, ненастанно задивлені в минуле, навіть якщо наполягають на чомусь протилежному – як вісімдесятилітня мати одного з убитих.

Більше: Голоси