Смерть повстанця
Обіч рову, за вузькою смугою луки, лежало поле, засаджене буряками. Зазирнувши за брунатний насип свіжонакиданої липкої глини, можна було побачити майже досяжне зелене, м’ясисте листя, а під ним – білі, з рожевими прожилками кормові буряки, що зручно розвалилися в мокрій землі. Поле тягнулося схилом угору, обриваючись під стіною чорного лісу, розмитого в рідкому тумані. На узліссі стояв вартовий. З нього, мов спис, стирчала смішна тичка довгої, мабуть, данської гвинтівки. За кілька десятків метрів ліворуч, під рахітичними сливами, розсівся другий вартовий і, щільно загорнувшись у сірий авіаційний плащ, дивився з-під насуненого на вуха й чоло кашкета в долину, мов на дно ванни.
Далі схилом, там, де ліс збігав униз групками молодих верб, між несподівано жвавою річкою і дорогою, що перетинала долину впоперек, їздили велетенські трактори, відвалами рівняючи нариту екскаваторами землю, яку люди витягували знизу вервицями вагонеток. Там була небезпечна і гамірна тиснява. Люди штовхали платформи, носили рейки і шпали, зривали клапті дерну на маскування будинків, ґрунт під які трактор допіру вирівнював.
На дні ванни ми копали рів. Рів, завбачливо закінчений за добрих часів, коли світило сонце і під деревами було повно стиглих, збитих вітром сливок, почав у дощі обсипатися і навіть загрожував цілком обвалитися, оскільки стіни для водогону нам наказали копати рівно, а не, як то кажуть, навскосяк, не передбачивши, що норвежці, котрим доручили прокладати в ровах водогінні труби, всі до одного солідарно вимруть уже після перших десяти кілометрів. Тож нас чимшвидше зняли з носіння рейок і витягування переплутаних металевих прутів, що лежали як Бог дав, купою на станції, і загнали на дно ванни поправляти рів, який тягнувся непристойно близько від бурякового поля.
- Подумати, такий собі рів, ніби й нічого особливого, – заговорив я до Ромека, колишнього диверсанта з-під Радома, який уже два роки відробляв німцям у таборах те, що напсував їм у Польщі. Ми працювали разом від моменту заснування цього паршивого табору на краю маленької луки під одним із вюртемберзьких пагорбів
- Ну рів, і що? – підтримав розмову Ромек, гойднувшись без запалу з киркою. Уміння вести розмову і розтягувати її на цілий день було майже настільки ж важливим, як їжа. – Обсипався, та й вже. Поправимо і підемо далі, – говорив він, ритмічно розділяючи слова ударами кирки. – Аби лиш не носити рейки чи шпали, як ті з повстання
Він поглянув на обрій. У нього були блакитні, мовби вицвілі очі й добродушне, дуже схудле обличчя з різко окресленими виличними кістками.
- Навіть сонця не видно, – журливо зауважив Ромек. – Як думаєш, буде дощ?
Він зіщулився під стіною в передбачливо видовбаному в глині підбої. Там було сухо і ніби тепліше. Над ровом дув поривчастий осінній вітер і гнав угорі неспокійні, набряклі дощем хмари, але внизу було затишно.
- Дощ – дурниця, – безтурботно відповів я. – Чи ж це вперше для нас? А подивися – рів. Коли ми почали його копати, нас, старих, було рівно тисяча людей. Усі як на підбір, насиділися по неабияких таборах і всіляке бачили.
Я мовчки махнув кілька разів порожньою лопатою і притримав грудки, які хотіли обвалитися з насипу.
- Ми викопали рів, трохи посвітило сонце, трохи попадав дощ, трохи обсипалися стіни – і залишилася від нас половина. А з тих повстанців, – я вказав головою за поворот рову, де працювала решта нашої групи, – то не знати, чи й половина живе. Кажуть, що трупоноси дістали вчора по дві буханки хліба, бо вивезли п’ятдесят трупів у скрині. А один єврей утопився в болоті посеред табору. Тому ми так довго стояли вчора на перекличці. У нашому бараку юшка була вже холодна.
Колишній диверсант підвівся з ніші і взявся за кирку.
- Не дві, не дві буханки: кожен трупар дістав по половинці і трохи маргарину в нагороду. А знаєш, цих, як ти кажеш, повстанців мені зовсім не шкода. Я їх сюди не кликав. Самі захотіли. Волонтери, під кінець війни добровільно «лаґер» приїхали розбудовувати, країну індустріалізувати, – додав він в’їдливо і закінчив лайкою.
- Певно, вже весь рів прибрали, бо щось не чути, щоб сварилися за політику. Далі, мабуть, відійшли. Стараються від ранку, як дурні. Думають, що майстер Бач дасть котромусь хлібних скоринок.
- Аякже, дасть! Не бійся, наш хорват добре подивиться, порахує й аж тоді тобі дасть, мовби це була ковбаса! У нього своя система, вміє під’юдити до роботи, ніби не б’є, а скоринками манить. Уміє пришпорити, а ти, дурню, працюй. Хто хоче здохнути, хай чекає на скоринки. Я вже краще менше з’їм, але щоб нічого не робити.
- Напрацюється одне з другим на цілу буханку, а з’їсть кусень шкірки, – переконано підтвердив я. – Піду, чи що, по буряки. З’їлося би трохи, ні? Якраз добре, бо майстер пішов у село.
- Ага, давай навприсядки. Твоя черега тепер. Я вчора приносив і позавчора. Але вважай на капо, він десь там крутиться біля екскаватора, – застеріг Ромек. – Принеси зо два, може, щось намахлюємо. Дурних вистачає. Тільки не давай нікому.
- Де ж би! Старий точно прийде. Той ладен хліба не доїсти, а зеленини мусить напхатися, аби побільше. Що він лиш не їсть! І молочай, і черемшу, і петрушку з луки. Згадаєш моє слово, загнеться він.
Я акуратно встромив лопату в землю, щоб не обвалялась, упавши, в болоті, і крадькома почапав ровом між калюжами після останнього дощу.
Фокус полягав у тому, що микати буряки треба було не з поля, розкинутого під носом, а з іншого, ближче до тракторів, галасу людей, котрі штовхали навантажені землею вагонетки, нервового, мов риба на гачку, капо, ну і вартового, якому з нудьги трапляється інколи когось підстрелити. За микання буряків загрожували недвозначні санкції, бо ж чи винні спокійні селяни Вюртембержщини, що банда в’язнів несподівано з’їхалася на їхню землю і розклалася маленькими таборами від Штутґарта аж до Балінґена, щоб добувати з каміння олію? Вони і так уже досить натерпілися, луки їхні паскудно перерили, пасовища зайняли під обладнання польових заводів, солдати і майстри з Організації Тодта
За поворотом рову, на деякій віддалі від нас, працювала група старших чоловіків із варшавського повстання, одягнена одностайно – хоч і з певними індивідуальними відмінностями – в смугачі. Один заправив куртку в штани, в іншого з-під куртки виглядав цементний мішок – чудовий захист від вітру й дощу, ще інший послугувався толем, який надягнув на себе, вирізавши отвори для голови і рук.
- Панове, дозвольте пройти, Бог вам на поміч, – увічливо сказав я. – А ви, повстанцю, могли би й зняти цей толь із себе. Не бачили вчора, як есесівець затовк єврея за знайдену в нього солому?
- А я що, єврей? Євреїв то вони можуть собі товкти, але не арійців. Зрештою, журися, чоловіче, за себе. Я теж, якби мав три сорочки, був би такий мудрий і ходив без толю.
- Пане, ви йдете по буряки? – запитав мене той, що був у вимазаних, колись елеґантних черевиках.
- Ну? А якби й по буряки, то що?
- Принесли б нам один.
- Буряки, щоб ви знали, шкідливі для шлунка. Підхопите дуршваль
- Так їсти ж хочеться. А коли чоловік голодний, він не дуже хоче жити, – розсудливо відповів старий.
Я уважно придивився до старого мусульмана. Куртку він підперезав грубою доточеною мотузкою і туго набив соломою, яка виглядала з-під куцого коміра, піднятого сторчма, так, мовби цей шматок просяклого вологою кропив’яного полотна міг його зігріти. Натомість запхати штани у свої колись елеґантні, ще варшавські, черевики йому на думку не спало. Черевики були обліплені товстим шаром давнього, засохлого болота і густою маззю новонабутої глини.
- Ех, старий, старий, – сказав зневажливо я, – не вмієте ви шануватися. Треба трохи походити коло себе, трохи причепуритися, табір – це ж не пансіонат, де вам усе подадуть, це не у мами вдома. Якби ви відчистили болото і порухалися нємножко, вам би відразу більше здоров’я прибуло, ніж від скибки з’їденого хліба. А якщо будете лиш буряки їсти та ще й кожного дня цигарку за пів миски юшки купувати, то що ви собі думаєте? Що витримаєте? Запакують у ящик і вивезуть – оце стільки й буде з вас. Ви вже й так виглядаєте, як півтора нещастя.
- Якби ти з’їв тільки літр юшки на воді і скибку хліба, то теж би виглядав так, як ми, – перервав потік мого красномовства той, що був у толевій накидці.
- Та хіба ж я їм більше за вас? – обурився щиро я. – Просто не привчений до делікатесів, як ви, варшавські. І вмію шануватися.
- А хто вчора казанок супу з нашого барака виніс, не ти? Що, скажеш, не правда?
- Вчора я продав старості вашого барака мітлу, і за це він мені дав миску супу. Ми ж усі працювали під вербами. Чи я вам забороняв мітли робити? Ви собі зручно повлягалися в обід, коли я гілки зв’язував.
- Ну, ти, я також дуже розумний. Думаєш, староста у мене візьме? Він швидше задурно віддасть суп комусь із вас, освєнцимських.
- Посидиш кілька рочків, як ми, то й тобі скрізь дадуть другу миску супу, – роздратовано відповів я і побіг до буряків, клянучи сам себе за згаяний час.
Далі, метрів за сто, рів завертав до чорного квадрата розпанаханої тракторами й екскаваторами землі. Перед самим поворотом насип над ровом переривався, а в стіні рову були видовбані два мілкі підбої, якраз під розмір стопи. Засунувши ногу в заглиблення і вхопившись пальцями за край рову, я натужно видряпався нагору і, незважаючи на повну куртку болота, обережно поповз між буряками. Тут, захищений трохи бурячаним листям, я почувся впевненіше. Вибрав на око найгрубший коренеплід, не поспішаючи обірвав гичку і витягнув його із землі. Пошукав поглядом ріпу, але, крім масивних рожево-білих бурячаних голів, більше нічого не знайшов. Тож висмикнув ще один буряк, запхав обидва під куртку і, тримаючи в руці кілька листків як заслону від очей капо чи вартового, почав відступати до рову. Нарешті втиснувся між вологі потріскані стіни і полегшено зітхнув.
Я почистив куртку й штани вийнятою з кишені дерев’яною лопаткою, дуже старанно відшкрябав руки й черевики і, притримуючи буряки під полами куртки, швидко пошпарив до своїх. Я був трохи збуджений і дихав, як загнаний пес.
- Пане, дайте нам один, дайте кавалок, – умовляли мене повстанці, коли я проходив повз них.
- Люди, залиште мене в спокої! – закричав я майже розпачливо, з огидою притискаючи до черева мокрі бурячані голови. – Йдіть і нарвіть собі! Там ростуть буряки для всіх! Що, я один такий?
- Але ж вам легше, бо ви молодий! – сказав той, що був у толевій накидці.
- То здихайте, якщо ви старі й боїтеся. Якби я боявся, наді мною би вже давно трава росла!
- То вдавися ним, ти, сучий сину! – неприязно крикнув за мною старий у толевій накидці.
Я прошмигнув до колишнього диверсанта. Ромек присів собі в рові, тримаючись за руків’я кирки.
- Все одно ніхто не дивиться, то чого старатися? – вельми слушно зауважив він.
Я витягнув буряки з-під куртки. Диверсант дзьобнув киркою дно рову, зробив невеличку ямку, дістав із закамарків одягу неоціненну річ – складаний ножик – і ретельно почистив буряки, вкидаючи лушпайки в ямку.
- Пішли ми, розумієш, якось прибрати одного солтиса, недалеко від Радома, – говорив він, вирізаючи з буряків жилаві, непридатні для вибагливих піднебінь частини. – Ожини чи Дзержини, якось так це село називалося. Оточили як змогли халупу, і Вовк, – у всіх оповідках Ромека Вовк грав першу скрипку, – заліз через вікно до хати, а ми чекаємо, доки впорається. Але він натомість мене кличе. Влізаю, розумієш, і я, розглядаюся, бо трохи темно: солтис лежить із бабою в ліжку і не хоче виходити. «Виходь на допит», – каже Вовк. «Я його не пущу, допитуйте в ліжку», – каже баба. А солтис мовчить зі страху. «Гати, – кажу, – в подушку, нема виходу, що не зробиш заради Вітчизни». Вгатили ми в хлопа разом, аж пір’я під стелю злетіло. Баба в крик. Але, думаєш, за ним? Якраз! «Такі ви, – каже, – й сякі, партизани одні, подушку й перину мені гет змарнували!».
- Дурня це все, – підсумував я, трамбуючи лопатою ямку з лушпинням. – Але який стосунок має солтис до буряків?
- Має, і то дуже великий, – диверсант подав мені покраяний на шматки буряк, який я негайно сховав у кишені, – бо в коморі старого ми отаким, – він описав рукою неправдоподібну окружність, – кільцем ковбаси розжилися.
- А якої, перепрошую, ковбаси? Бо я на ковбасах трохи знаюся, – несподівано промовив старий у заболочених, колись елеґантних черевиках. Він підійшов до нас тихцем і, спершись на лопату, побожно слухав історійки диверсанта, не менш побожно стежачи за краянням буряків.
- Якої ковбаси? Ясно, що не вареної. Звичайної домашньої ковбаси, з часником, – нелюб’язно відповів Ромек. – Точно ліпшої за ці буряки. Можете собі таке уявити?
Він подав мені скибку буряка і відрізав собі другу. Вони мали нудотний, пекучо-солодкавий смак сахарини й від них по всьому тілу розходився неприємний холод. Тому їсти слід було обережно, маленькими порціями.
- Дайте й мені шматочок, дайте, не будьте такі.
Чоловік у черевиках зі старечою впертістю все ще стирчав над нами.
- Треба було собі намикати, – сказав Ромек. – Ви би все хотіли, щоби хтось за вас зад підставляв, як у Варшаві, правда? Самі боїтеся?
- Як же я міг воювати у Варшаві, коли мене німці зразу вивезли?
- Йдіть, йдіть, старий, до роботи і старайтеся далі, то вам майстер Бач, може, хлібних скоринок дасть, – сказав я знущально, а оскільки він не йшов, не в силах відірвати очей від безцеремонно хруманих нами скибок, нетерпляче додав: - Слухайте, старий, буряки шкідливі для шлунка. В них забагато води. А ви їх цілими з’їдаєте. Вас ноги не болять?
- Та яке там болять, просто трохи спухли, – жваво відповів старий, підтягуючи догори брудні смугасті штанини. З обліплених болотом, колись елеґантних черевиків, із фантастично понамотуваних дрантин і ганчірок вилізли набряклі, хворобливо білі, майже сині литки.
Я схилився і натиснув пальцем на шкіру. Диверсант байдуже порпав киркою землю. Жодні набряклі ноги його не приваблювали.
- Бачите, старий, палець входить у тіло, як у вимішане тісто. А знаєте, чому? Вода – ось чому. Як дійде від ніг до серця, тоді капут. Нічого не можна пити, навіть кави. І зеленини, зрозуміло, також не їсти. А ви хочете буряків.
Старий критично поглянув на литку, а потім підвів на мене позбавлені виразу очі.
- Дам вам кавалок хліба, але за цілий буряк, – безгучно сказав він і дістав із кишені загорнутий у брудну ганчірку хліб – десь зо пів ранкової пайки, як миттєво й фахово оцінив я.
Диверсант сперся на кирку, а другою рукою взявся під бік.
- Бачите, старий, ви завжди однакові. Кожного дня з вами одне й те саме. Треба було відразу витягнути хліб, а вже потім небилиці розказувати. І як то ви вмієте від ранку дотримати, – додав він із сумішшю зневаги, визнання і заздрості.
- А що робити, як треба? Таким буряком людина принаймні кишки наб’є. Давайте швидше, бо тра’ до роботи. Ми собі балакаємо, а там інші за мене копають.
- Хліба даєте на ніготь, а буряка хочете на лікоть, – сказав для годиться Ромек. – Та хай уже вам буде, щоб не марудили.
Він узяв хліб, поклав його в нішу, потім витяг із кишені шматки буряка, поскладав їх докупи, унаочнивши, що все без обману і що це справді цілий, необчикрижений плід, і вручив старому, який, зібравши кавалки в поділ, поквапився за поворот рову, тягнучи за собою лопату.
Тоді Ромек потягнувся до ніші, дістав хліб, справедливо розділив його на дві рівненькі частини й одну дав мені. Ми обоє почали жувати, акуратно змішуючи хліб зі слиною і ковтаючи його без поспіху. Нарешті Ромек вийняв із кишені дві прим’яті, зів’ялі сливки і з хитрою усмішкою кинув мені одну. Я зловив її в повітрі.
- Бачиш, треба мати терпіння і вміти дотаскати харч до відповідного моменту. Сливки я знайшов, коли ми зранку ходили по інструменти до будки. Ех, якби я ще й хліб умів так дотримати... Але ти би відразу з’їв.
- Звичайно, що би з’їв, – погодився я. І ми знову, не змовляючись, повернулися до попередньої системи праці. Він махав киркою, розкришуючи рештки грудок, що впали з насипу, а я підпирав заглибину, в якій здавалося дрібку тепліше, ніж у самому рові – може, через те, що над ровом дув вітер, а тут було трохи землі над головою, ніби дах.
- Знаєш, коли я в Освєнцимі отримував посилки, то згущене молоко відразу випивав, – сказав я замріяно. – Ніколи не міг розділити. І тут порції також відразу з’їдаю. Чи ти бачив, щоб я колись мав хліб при собі? Махом з’їсти, трошки кави попити, але небагато, і цілий день простояти з лопатою. Головне – не переробитися.
- Найкраща система – не носити їжу в кишені. Що в шлунку, того ні злодій не вкраде, ні вогонь не спалить, ні податкова не забере. А той, що ділить, порпає, вошкається з їдою – такий швидко здохне. Це єврейська система.
- І варшавська, – додав я з думкою про щойно проведену оборудку.
- І варшавська, – погодився колишній диверсант.
Він забив кирку в землю і притулився до стіни рову. Рів був вузький, але непропорційно глибокий. Волога земля тхнула трупним запахом гнилої трави. З одного боку рову здіймався насип, за насипом лежало бурякове поле, а далі – трактори, ланцюг постів і ліс. З іншого боку була лука, на якій де-не-де росли дикі сливи. Сливи доходили аж до села, що лежало зовсім у долині, нижче дна ванни. Від нас було видно шпиль костелу, що підносився посеред села над водоспадом бурхливої восени річки, та червоні дахи будинків, які спускалися чимраз нижче. Далі схилом пагорба спинався молодий ялиновий ліс. За лісом стояв наш малий, нещодавно закладений табір, де впродовж двох місяців померли три тисячі людей. Від лісу пролягала біла смуга дороги, вона зникала в селі і виринала разом зі сливами.
Здалеку, перетинаючи навскіс луку, йшов від дороги майстер, вирізняючись на тлі мокрої зелені трави яскравим кольором уніформи Організації Тодта. Це був великий спеціаліст у галузі водогінного обладнання, носіння рейок і завантажування мішків з цементом, а також прекрасний, навіть для освєнцимчан недосяжний організатор усілякого їдла по навколишніх селах. Про своїх людей – а було нас у нього два десятки – він дбав. Зокрема – збирав у колег хлібні скоринки і роздавав їх тим, хто старанніше працює.
Я вхопив лопату в руки і почав енергійно викидати покришену землю. Колишній диверсант узяв кирку і, відсунувшись від мене на добрих кілька метрів, щоб ми не стояли один одному на голові, піднімав інструмент високо над краєм рову, дозволяючи йому опадати вниз під власною вагою.
- Ти, здається, починав оповідати перед тим про рів? – заговорив він, коли мовчанка небезпечно затягнулася. Розмовляти слід було цілий день, тоді людина втрачала відчуття часу і не мала нагоди віддатися деструктивним мріям про їжу. – Розказуй щось! Як то було? – і він знову змахнув киркою, дуже стараючись, щоб вона зблиснула над ровом.
- Ну, бачиш, ми отак риємо, копаємо німцю на пожиток, то в Сілезії, десь під Бескидами, то у Вюртемберзі, то на швейцарському кордоні, щоразу хтось із дружбанів помирає, приганяють нових, і так, брате, по колу. І кінця-краю не видно. А як прийде зима...
- Не торохти. Приклади вухо до стіни, то почуєш, як земля гуде від артилерії. Луплять по ній там, на Заході, луплять...
- Уже місяць так луплять. За цей час у нас вимерло трохи людей, ми поназвозили вапна, цегли, цементу, рейок, ще якогось заліза, прокопали рови, шанці, проклали колії – і що? Все холодніше й голодніше. І все частіше йде дощ. Раніше нас ще якось тримала надія на повернення, але тепер – до кого? Може, й вони десь так ями копають, як ці наші повстанці. А навіть якщо ні, думаєш, ти зможеш жити? Або будеш вічно боятися невідомо чого, або підеш красти обома руками все, що погано лежить. Бо в що ти будеш вірити? Що тут говорити, я від самого ранку думаю про їжу. І то не про якісь там чудеса, вичитані в романах. А так, щоб досита хліба і грубо масла на хліб.
- Я взагалі не думаю про те, що буде, – різко сказав диверсант. – Головне – день прожити. Я хочу повернутися до жінки, до дитини, достатньо вже навоювався по світах. І тобі точно буде краще, ніж тепер, ні? Чи ти, може, хотів би вже так до кінця життя? – і він глузливо засміявся.
- Махай, махай киркою, – застережно сказав я, – майстер стоїть над ровом, не бачиш?
Нібито поглинуті розмовою, ми завзято працювали, вдаючи, що не помічаємо його. Я кидав повні, як належиться, лопати на сам вершечок насипу, покректуючи від зусиль. Майстер Бач постояв хвильку над нами, заклавши руки за спину, подивися, мовби з невимірної висоти, і повільно пішов уздовж рову, виблискуючи чорнотою чобіт. Поли його солдатської шинелі були по-плебейськи заляпані болотом.
- Капо, капо, – гукнув він мене, зупинившись над групою повстанців, – йди-но сюди! Чому цей чоловік лежить на землі? Чому він не працює?
Майстри зверталися «капо» до всіх, хто знав німецьку. Це дуже смішило старих освєнцимчан, а навіть, правду кажучи, обурювало, бо ж капо – це капо.
Я підбіг ровом. За поворотом, на дні, сидів зіщулений старий, той, що мав заболочені, колись елеґантні черевики, і стогнав, тримаючись руками за живіт. Майстер присів над ровом, турботливо, але здалеку заглядаючи в’язню в лице.
- Хворий? – запитав.
У руці він тримав величенький пакунок, загорнутий у газету.
На жахливо блідому обличчі старого повстанця виступили рідкі краплі поту. Його очі були заплющені. Повіки раз у раз посмикувалися. Певно, йому було душно, бо комірець він розстібнув. Солома вилізла у нього з-за пазухи і стирчала перед носом.
- Що ж ви, старий, видно, буряки вам зашкодили? – запитав я співчутливо.
Його товариш із киркою, той, у толевій накидці, кинув на мене сповнений ненависті погляд і недорікувато заговорив до майстра Бача.
- Krank. Хворий, хворий, – виразно повторив він, сподіваючись, що майстер зрозуміє польською. – Hunger, verstehen?
- Ну так, все ясно, – запопадливо доповнив я. – Нажерся буряків, і тепер його схопив живіт. Тільки недавно прибув до табору, то й не знає, що зеленина шкідлива. З голодом і ненаситністю, пане майстре, тяжко дати собі раду.
- Буряки? З того поля, так? О, це дуже недобре. Klauen
- Він на таке не здатний! – сказав я з гордовитою зневагою. – Купує щодня буряки за хліб.
Майстер Бач із розумінням покивав головою, сумно розглядаючи повстанця з-над рову, наче з краю іншого світу. Товариш старого, той, у накидці, зробив нервовий рух.
- Скажіть йому, може, цього чоловіка віднесуть у табір, він же хворий, важко хворий.
- Важко хворий? – здивовано перепитав я. – То ви ще небагато бачили на світі. Має час до вечора. Що ви – дитина мала, не знаєте, що жоден вартовий звідси зараз не піде? Чи ж ви перший день у команді? І зніміть цей толь, попадетеся ще комусь на свою голову. Я ж вам уже раз казав. Потім знову будете говорити, що ми злі, що ми вас не попереджаємо.
І я пішов до своєї лопати. Диверсант, користуючись тим, що майстер був зайнятий чим іншим, присів спокійно в заглибленні, вправно спершись на кирку. Коли я взявся за лопату, він виліз із ніші і також зайняв робочу позицію.
- Старий, правда? – запитав він без особливої цікавості.
- Навіть до вечора не дотягне, – відповів я. – Вже не одну сотню таких бачив. Спухлі ноги, дуршваль, а тепер ще й буряків обжерся. Прогноз невтішний.
- Знову на одного менше... Я його сюди не кликав. Могли захищати ту свою Варшаву, якщо вже почали, ні?
- Певно, що могли. Їх же дорогою до Освєнцима ніхто не охороняв. Думали, що на роботу. Дорвалися тепер до роботи, як дурний до мила.
Зі злості я жбурнув на насип цілу брилу землі, аж держак лопати зігнувся.
- Нема чого за ним журитись. Якщо хтось хоче німцеві служити, то так йому й треба, – сказав диверсант. – В Освєнцимі кричали, що вони не політичні, і кожен третій хвалився, що має вуйка фольксдойча
- Багато сьогодні з’їв поверх порції? – зацікавлено запитав я. Тема їжі спливала в моменти особливого зворушення.
- Та яке там з’їв, – фиркнув колишній диверсант з-під Радома. – От учора – з’їв. Зранку порція хліба і... що там було до хліба?
- Маргарин і сир, – підказав я.
- Маргарин і сир. Потім цілий день нічого. Під вечір ми продали євреям буряк. Було пів пайки на двох. Увечері твій суп за мітлу. А потім я ще дістав супу на кухні, бо відніс казани.
- Не міг за мною прийти? – запитав я ображено.
- Не міг, мусив з’їсти на кухні. А сьогодні, – тягнув він далі, – пайка вранці, брусок маргарину на тридцятьох, потім пара сливок, потім той хліб і трохи буряка. Якби ще...
Ромек затнувся і схопив кирку. Над нами мовчки стояв майстер Бач. Він подивився з симпатією на нашу злагоду й умілу роботу і кинув поміж нас пакунок, загорнутий у газету. Під нашими ногами розсипалися хлібні скоринки.
- Саме про це я й думав, – бадьоро сказав Ромек і з розмаху заніс кирку над головою, дуже стараючись, щоб вона зблиснула над краєм рову. Тим часом я квапливо нахилився до землі.
