«Як добре те, що смерті не боюсь я…»

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

«Народе мій, до тебе я ще верну»,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і чесними сльозами обіллюсь.

Так хочеться пожити хоч годинку,

коли моя розів'ється біда.

Хай прийдуть в гості Леся Українка,

Франко, Шевченко і Сковорода.

Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,

уже не ремствуй, позирай у глиб,

у суще, що розпукнеться в грядуще

і ружею заквітне коло шиб.