Посестри. Часопис №5 / «Нас чатують. Крадуть нам криївки і спуди...»

Нас чатують. Крадуть нам криївки і спуди,
Тяжко знайдені нами – аж блідну в облозі!

Квапно нам – до цілунків, до шалу, що буде,
Ми жадаєм тіла пізнавати в знемозі.

Всупокір перешкодам, ми – безрадно-урочі –
Одне одного всотуєм – джмелик і рожа.
А як, втомлені пристрастю, змружуєм очі –
Дізнаємо, що вийшли з обіймів і з ложа.

Так ніхто не дивився – з-під ягід чарунків,
Так ніхто не тонув у живій насолоді,
Не занурив бездомних громадку цілунків
Між малину, на ложе, жадання на споді.

Śledzą nas... Okradają z ścieżek i ustroni,
Z trudem przez nas wykrytych. Gniew nasz w słońcu pała!
Śpieszno nam do łez szczęścia, do tchów naszych woni,
Chcemy pieszczot próbować, poznawać swe ciała.

Więc na przekór przeszkodom źrenica bezradna
Chłoniemy się nawzajem, niby dwa bezdroża,
A gdy powiek znużonych kotary opadną,
Czujemy, żeśmy wyszli z uścisków i z łoża.

Nikt tak nigdy nie patrzał, nie bywał tak blady,
I nikt do dna rozkoszy ciałem tak nie dotarł,
I nie nurzał swych pieszczot bezdomnej gromady
W takim łożu, pod strażą takich czujnych kotar!