Подорожній щоденник

...фашисте, вороже смертельний.

Адам ВажикАдам Важик (1905 – 1982) – польський поет, починав як аванґардист, потім устиг трохи побути переконаним соцреалістом, потім – у «Поемі для дорослих» (1956) – різко відмовився від власних переконань часів сталінізму.[1]

Залишивши ренесансний катедральний собор, у якому над головним вівтарем, відсунутим для зручності туристів від стіни, між двома закіптюженими вікнами, захований у тіні висів під самим склепінням триптих Тиціана, закіптюжений ще більше, ніж вікна, ми пройшлися лінивою ходою до розташованого поряд у ратуші міського архіву, звідки, оглянувши десятки арабських, турецьких, латинських і слов’янських документів, оздоблених величезними лакованими печатками й кольоровими ініціалами, а також малюнки, неквапливо попрямували головною вулицею старого містечка, заюрмленою пам’ятничками та галасливим натовпом курортників, які користались із середземноморської осені, подібної до нашого літа. Вулиця була викладена побілілими від сонця й дощу кам’яними плитами і спиналася від висунутого в море портового барбакана, який захищав підступи до молу, аж до збудованої дещо на узбіччі міської брами. Брама ця стару, оточену товстим середньовічним муром і тісно, будинок до будинку, забудовану частину міста з вуличками й завулками такими вузесенькими, що можна було, розклавши руки, торкнутися протилежних стін, частину, пропахлу супом і мокрою білизною, яка тріпотіла на мотузках над вуличками, частину, повну диких котів і брудних, недовірливих дітей, відокремлювала він частини нової, забудованої вздовж асфальтованого бульвару пансіонатами й готелями, прихованими серед крислатих пальм, апельсинових дерев, миртів, кипарисів і піній та сповненої запопадливих офіціантів, легких дівчат і чистильників взуття. Обидві частини розкинулися на схилі вапнякового, рідко порослого агавами й кипарисами узгір’я, на вершині якого грізно біліли військові форти Іллірії наполеонівських часів, а нижче сіріли круглясті бані насаджених на мури міста німецьких дотів епохи гітлерівської Хорватії.

Оскільки до обіду ще було трохи часу, ми пленталися нога за ногою і зупинялися дорогою перед ювелірними крамницями, повними вишуканих народних виробів із дутого срібла, або лакомо озиралися вслід рослим молодицям у чорних сукнях до кісточок із жовтими френзлями на бюсті, що – погойдуючись, як човни – прогулювалися вулицею, гордовито зайняті лише собою. Це були жінки з довколишніх сіл, найгарніші жінки Півдня, результат співжиття селянок із туристами блакитної крові. Принаймні так стверджував місцевий ґід, призначений нам владою міста. І треба визнати, що в нашій довгій та розмаїтій подорожі шістьма республіками нам ніде не доводилося бачити настільки гарних дівчат; щоправда, декотрі з них були злегка спотворені сифілісом.

Нарешті ми добрели до кам’яної лавки і всілися на розігрітому піщанику, захоплені відкритим морем: воно було салатове й смарагдове, посріблене вітром і розбивалося з гуркотом об скелі у нас під ногами. Мініатюрний, до смішного кольоровий трамвай задзеленькав за нашими спинами і почав драпанитися вгору, на сусідній лавці сиділа засмагла жінка в літній квітчастій сукні і тримала між колінами дитя, забавлене намистом із червоних коралів, які звисали з її шиї, з моря долітали майже паркі, із запахом водоростів подуви, у чистому небі кружляли й опадали на хвилі чайки. Було тепло і тихо – добрий час для достигання помаранчів.

- Не пишуть про нас у газеті? – запитав Член Делеґації. У Любляні нам присвятили цілу статтю.

- Ходімо вже на обід, знову спізнимося, – сказав інший Член Делеґації.

- Відчепися з тим їдлом, – сказав попередній. Він обернувся на дзвоник трамвая, що з’їжджав з гірки. І додав: - Примітив, як у митника Руссо.

Я почав проглядати газету, стрибаючи очима по заголовках скромних статейок і заміток. На жаль, на перших сторінках часопису про делеґацію не було ані слова. На п’ятій сторінці – це була Borba, 11.11.1947 – я зауважив три передруки фотографій з якогось англійського видання, котрі на хвильку мене зайняли. На першій було чисте кам’янисте поле. На полі, лице в лице до шеренги солдат в англійських мундирах у стійці «вільно» зі зброєю біля ніг боком до глядача, так що апарат виразно схопив лише білі манжети і ремінь першого вояка, а також велику сумку з набоями до томмі-ґана Пістолет-кулемет Томпсона.[2] на його грудях, стояла шеренга людей, серед яких я вирізнив силует жінки і чоловіка в смугастих штанах.

Друга фотографія являла собою фраґмент першої: чоловіка і жінку. Чоловік був дуже стрункий, зовсім молодий, майже на голову вищий від жінки. Одягнений він був у піжаму, на яку натягнув піджак. Комірець піжами був розіпнутий, як у спортивної сорочки. Чоловік був ледь лисуватий, з бакенбардами і підстриженими вусиками. Він стояв рівно, ліву руку міцно заціпив у кулак, можна було здогадатися про його вузькі, стиснуті губи і зведені брови. На жінці було пальто-кльош і тюрбан (барвистий, наскільки дозволяв судити знімок) на голові, який облягав її буйне волосся, модно підняте над чолом. Голову вона злегка нахилила до плеча, на відкритій шиї чорнів маленький хрестик, а може, тільки крапля друкарської фарби. Жінка перенесла вагу на ліву ногу, права була трохи зігнута в коліні, як у людини, втомленої довгим стоянням. Її вуста були стягнуті трубочкою, мовби від холоду. Права рука чоловіка й ліва рука жінки безвладно відставали від тіл, оскільки були зв’язані між собою. Жінці було двадцять п’ять років, її звали Єфтимія Паза; чоловік на прізвище Васкекіс учителював у школі і не встиг як слід одягнутися.

Третя фотографія показувала розчепіреного солдата в англійській формі, похиленого над трупами людей. Під фотографіями був підпис, який пояснював, що грецькі фашистські війська розстрілюють підозрюваних, а солдат на третьому знімку перевертає обцасом після виконання вироку тіла засуджених і добиває тих, хто ще ворушиться.

- Ні, нема про нас нічого, – сказав я, проглянувши газету до кінця. – Тільки що мені сьогодні двадцять п’ять років. Судячи з дати. Газета за вчорашнє число.

- Це справді цікаво, – іронічно промовив Член Делеґації.

- Ходімо вже на той обід, – сказав інший Член Делеґації, нервово покусуючи місяць не стрижені руді вуса, які звисали йому з верхньої губи.

Ми встали й бадьоро пішли до готелю, де нам подали: hors-d’oeuvresvaries i caviardeCladave на вибір, crèmedevolaille, dindonneaurôti, charlotterusse hors-d’oeuvres varies... caviar de Cladave... crème de volaille, dindonneau rôti, charlotte russe (фр.) – закуски... ікра... крем-суп де воляй, печена індичка, російська шарлотка.[3], а також dingač dingač – сорт сербського червоного вина.[4] і каву по-турецьки.