04.07.2022

Міщанський вечір

Вельмишановному панові Станіславові ДиґатуСтаніслав Диґат (1914 – 1978) – польський прозаїк, фейлетоніст, драматург, на той час автор відомих романів «Боденське озеро» та «Прощання», для яких характерним є поєднання іронії та ліризму, вимріяної та реальної дійсності, а також наскрізний «мотив утечі».[1]

 

Моєю пристрастю є книжки, запахи й думки, тобто дещо інфантильні й еротично забарвлені передсонні марення. Відчинивши увечері навстіж обидва вікна, щоби впустити до кімнати млосний запах розквітлих лип, які ростуть на протилежному боці вулиці, я, не вимикаючи нічника, лягаю в ліжко – а радше на тапчан – на хрустке накрохмалене простирадло, підкладаю руки під голову, приплющую очі й, спостерігаючи крізь тонкі примружені повіки за шелестким летом нічних метеликів, починаю віддаватися думкам. Хоча я пережив під час минулої війни багато чого і з деякою гордістю розповідаю знайомим, як бачив одного дня двадцять вісім тисяч голих жінок, а впродовж року добряче понад мільйон людей різного віку й статі, що йшли до газу, і часом навіть даю в запалі зрозуміти, ніби образи тих людських збіговиськ настирливо мене переслідують – наприклад, що я все ще чую в пам’яті людський крик, писк дітей та боягузливе, догідливе мовчання чоловіків, і що інколи мовби справді відчуваю докучливий запах гниття жіночої крові, змішаної з потом, а також липкий, жирний сморід спалюваних людей, проте мушу констатувати: у самотніх роздумах, особливо перед сном, я зазвичай до цього матеріалу ніколи не звертаюся. Переважно буває так: утомлений пригляданням до тріпотливого танцю тіней нічних метеликів на сірій стелі, я щільно заплющую очі, й тоді під повіками відразу з’являються різнокольорові, мов у калейдоскопі, геометричні фігури, прямокутники, неправильні багатокутники, кола і світлові плями, а також лінії, смужки, пульсуючі пунктири, рухомі пучки прямих, які піднімаються вгору, зменшуються або розростаються, змінюють барви і форми, з’єднуються, взаємопроникають, діляться й розходяться, відтак утікають кудись у напрямку потилиці, а на їхнє місце з-під нижніх повік випливають нові плями та лінії. Зрештою, мушу зізнатися, що вони мене цікавлять лише мимохідь, бо становлять поміст до моїх справжніх думок.

А саме: я думаю про жінок. Про жінок реальних і вигаданих, з якими – зрозуміло – переживаю нечувані емоції, пригоди й насолоди. Під час війни, будучи набагато молодшим, я думав про дівчат мого віку, які здавалися мені дивовижно прекрасними й досконалими. Я не розумів тоді, наскільки негарними є гострі коліна, худі гомілки, вузькі кутасті стегна і шпичасті груди. Щойно сьогодні усвідомлюю: одна моя ровесничка, з якою я кілька років пізнавав кохання (і яку ще й сьогодні згадую на сентиментальний манір), справді віддана й охоча, була однак твердою і шерхлою, мов дубова кора.

Нині, здолавши полохливість першої молодості, я подумки сягаю вечорами до жінок зрілих, досвідчених і сміливих. Я перестав любити в мріях дівчат, яких мусив би втаємничувати в мистецтво кохання. Певно, це значною мірою випливає з того, що в дійсності я боязкий і вкрай безпорадний, тож завжди наражаюсь на проблеми.

Однак помилиться той, хто припустить, ніби у своїх думках я прямую навпростець до кульмінаційного моменту. Якраз навпаки: я розбудовую довкола нього ціле оповідання, плету інтриґи, іноді зачерпнуті з фраґментів прочитаних книжок, шереги яких переставляю час від часу на полицях. Я створюю замкнуті, проте ледь накреслені історії і лише окремі картини продумую детальніше. Переходи між картинами я домальовую собі одним ескізом, заледве зародком ідеї. Квапливо виписую характери, визначаю конфлікти, набуваю – залежно від обставин – злочинних або шляхетних рис, надаю своєму тілу необхідних для композиції епізоду переваг або недоліків, кількома кінокадрами позначаю місце дії, задля швидкості формуючи його з бачених за дня елементів, зі згаданих інтер’єрів, предметів, осіб і подій, але хоча й продовжую оповідання нетерпляче, мовби перегортаючи сторінки захопливої книжки, ніколи не можу встигнути вчасно.

Попри затулені долонями вуха я все ж таки виразно чую, що шум у лазничці стихає. Потім траскають двері – одні й другі, чути шурхіт м’яких пантофель по підлозі, шелест шовкової піжами. Коли ж гасне нічник, відкидається ковдра і тріщать пружини тапчана, я розплющую в темряві очі й незадоволений трохи, що мої думки були перервані мало не в кульмінаційний момент дії, енергійно повертаюся і беру в обійми свою молоду дружину.

 

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Боровський Т. Міщанський вечір // Читальня, posestry.eu, 2022

Примітки

    Loading...