«Під Героїчним Партизаном»
Ярославові Івашкевічу [1]
У літньому кафе «Під Героїчним Партизаном», поміж укопаними в землю столами й лавками з сирих дощок, росли стрункі, шерехаті тополі. Їхні пошматовані крони, делікатні, як пташині пера, набували на тлі сутінкового неба найчистішої чорноти. Купчасті хмарини пропливали небом між верхівками дерев повільно, наче ікра у лінивій воді.
У кутку літнього кафе стояла прибудована до стіни сусіднього кам’яного дому дерев’яна халабуда, в якій містився буфет. Дівчина за прилавком мала художню зачіску, переполошене обличчя, скромно оздоблене медальйоном декольте та грубі руки з обгризеними нігтями. Офіціант мав рожеву лисину, яка темніла разом із небом, олівець за вухом і граційно балансував серед столиків, лавок, людей і тополь. Із-за кам’яної балюстради до кафе придивлялися дівчата, в яких не було грошей на вхідний квиток. Вулицею поверталася з пасовища ведена за налигач корова, вона голосно цокала копитами по бруківці й похитувала обважнілим вим’ям.
- А я тобі кажу, що ці жінки точно лесбійки, – непоступливо повторила моя дружина. Припалюючи одну сигарету за іншою, вона розглядала примруженими очима розтанцьовані пари. Я з нею майже ніколи не танцював, бо дружина була масивніша й вища за мене.
- Лесбійки в провінційному містечку? Це дуже зворушливо, – відповів я з усмішкою. – Вип’ємо пляшку вина на їхню честь.
У зеленій мушлі з фанери, звідки заносило спертою вогкістю, роздягнені до сорочок музиканти виконували сентиментальне танґо. Тінь мушлі й вечірні сутінки затирали їхні силуети, світло заходу, відбите від побіленої стіни театру перед літньою терасою, розрізало навпіл обличчя акордеоніста, який стояв на краю сцени і, перебираючи пальцями клавіші, з цікавістю нахиляв голову, мовби намагався вловити людський шум. Його витрішкуваті очі були – ясна річ – сліпі.
Біля ніг сліпого акордеоніста вовтузився на дубовому паркеті танцмайданчика містечковий натовп, строкатий, як витрушений мішок із кісниками. З нього вигулькували окремі пари, описували коло краєм майданчика і зникали в гущі. Демобілізований офіцер у чорному береті обіймав рукою за шию малесеньку жіночку й дриґав ногами в коротких чоботах, які сягали йому до середини литки. Коротко стрижений хлопець у спортивних штанах відпихав на довжину ліктя старшу партнерку, яка намагалася притулитися до нього; вони дріботіли боком, уважно витупуючи стопами свінґ.
Але найгарніше танцювали дві лесбійки. Жінка, переодягнена жінкою, була в сукні у червоні серця й зелені кленові листки та в пурпурових сандалях, світле волосся гладко спадало їй на плечі. До грудей вона пришпилила троянду і мала легенькі круги під очима. В обіймах жінки, переодягненої чоловіком, вона вигиналася, мов квітка від подмуху, переймала тілом кожен рух свого мужчини, підхоплювала кожен жест його руки, кожен варіант розвороту, потиралася, щаслива, стегном об його стегно, її крихітні стопи ковзали паркетом упритул до чорних туфель жінки, переодягненої чоловіком. Вона дивилася їй у вічі з невимовною відданістю, її кровисті вуста хтиво розтулялися, показуючи дрібні, гострі, хижі зуби.
Жінка, переодягнена чоловіком, мала на собі вільний піджак, оздоблений метеликом у горошок і білою гвоздикою на вилозі. Широкі моряцькі штани не могли приховати від очей глядача, що її стегна були розложисті, добрі для пологів. Малі туфельки з вузькими носаками зраджували, що пов’язана з ритмом нога не належить чоловікові. У чоловіка цього було світле хвилясте волосся, вистрижене на потилиці, та витончене лице з делікатно прокресленими губами. Він вів свою партнерку серед натовпу впевненою рукою, хоч і обережно, вмів прослизнути в кожну шпарину, танцював так невимушено, мовби на майданчику більше нікого не було. Він дивився своїй жінці в очі з поблажливою усмішкою, а коли танець закінчився, жінка палко притисла його руку до своїх грудей. З паркету вони зійшли обійнявшись.
Тим часом у літньому кафе цілком стемніло. Між деревами гойдалися золотими кулями на вітрі жарівки. Чорні тіні дерев безшелесно пересувалися по землі. Листки тополь тремтіли й миготали просвітленим хребтом, вітер відгинав їх, занурював у тінь і показував їхні темні черевця. Небо було синє, майже фіолетове, запах людського поту змішувався з ароматом лип, що росли по той бік вулиці.
У музичній мушлі спалахнули світла. На майданчику було ще тісніше, прожектор кидав смугу світла на край паркету. Розтанцьований натовп виринав із мороку, пропливав через смугу й тонув у пітьмі. На чолі натовпу, як на гребені хвилі, подолали смугу дві лесбійки. Жінка в чоловічому одязі раптом перервала танець, попросила, заклопотано усміхаючись, вибачення у своєї партнерки й відійшла вглиб саду під затінену тополю.
Ми не могли повірити власним очам. Коли ж лесбійка увійшла в круг світла, застібаючи характерним чоловічим рухом ширіньку, ми остаточно переконалися, що це був чоловік.
