Мужики (Осінь. ІV)
Була неділя — тихий, опавутинений тай осонїшнений вересневий день.
На стерниску, зараз за стодолами, пас ся сегодня ввесь інвентар Бориновий, а під оборогом, високим і бокатим, окруженим зеленою щіткою жита, лежав Куба, давав позір на інвентар і вчив молитов Вітка — часто покрикував на иего, або й штуркав пуджівном від батога, бо хлопець милив і літав очима по садах.
— Уважай, що-м ти сказав, бо то молитва — впоминав поважно.
— Таже вважаю, Кубо, вважаю.
— То чого-ж дивиш ся по садах?
— Бачить ся мені, що ще є яблука у Клембїв...
— Ізз‘їв би-сь! а чи садив-єсь їх, га? Повтори «Вірую».
— Ви-сьте теж не вивели перепелиць, а взяли-сьте ціле стадо.
— Дурень-єсь! Яблука Клембові, а птички Панайсусові, розумієш!
— Але сьте їх узяли з дїдичевого поля...
— І поле Панайсусове. Галє, який мудрагель, повтори «Вірую».
Повторяв швидко, бо його вже коліна боліли від клячіня, але не втерпів...
— Бачить ся мені, що лошиця йде в Михайлову конюшину — крикнув готовий до скоку.
— Не бій ся за лошицю, а диви ся на молитви...
Кінчив нарешті, але вже не міг видержати, присідав на пятах, викручував ся на всі боки, а заздрівши гурму воробцїв на сливах, кинув у них грудкою землі і поквапно бив ся в груди.
— А гофірованє то зз‘їв-єсь, як улежане яблуко, га?
Сказав офіроване і з великою пільгою взяв ся до спячого Лапи тай став з ним барашкувати.
— Але, грати ся все буде, як те дурне теля.
— Понесете еґомостеви птички?
— Понесу...
— Спеклибнсьмо в полі.
— Спечи си картофлю. Чого йому забагне ся!
— Ідуть уже до косцьола — сказав Вітек, замічаючи крізь плоти та дерева михтячі червоні плахти на дорозі.
Сонце пригрівало несогірше, так що всі вікна й двері хат повідчинювано на скрізь; сямтам, під приспами мили ся ще; де ннде знов чесали ся та заплітали кучері, ще де инде витріпували сьвяточну одежину змяцкану цілотижневою лежанкою по скринях, а ще де инде вже виходили на дорогу, так що раз-у-раз мов би маки червоні, мов би ґеорґінїї жовті, що доцвитали під стінами, або ті карафіоли та настурції — так ішли жінки повбирані, йшли дівчата, йшли парубки, йшли діти, йшли господарі в білих капотах, похожі на величезні житні снопи, — а всі змагали вільно до косцьола, дорогами над ставом, котрий гей миска золота відбивав у собі сонце, аж очи разило.
А дзвони все били радісним голосом неділі, відпочинку, молитви.
Куба чекав, поки передзвонять, але що не міг дочекати ся, то сховав вязочку птиць під капоту тай сказав:
— Вітек, як передзвонять, то зжени худобу в обори тай приходи до косцьола.
Рушив яко мога швидко, бо кривуляв страшенно, стежкою, котра бігла попід городи і так була встелена жовтим листом тополі, що йшов гей би по шафрановім килимі.
Плєбанїя стояла просто косцьола, лише переділена від него дорогою, в глибин! великого городу, повного ще грушок зелених і яблук румяних.
Перед ґанком, оброслим почервонілим виноградом, Куба задержав ся безпорадно, позираючи несьміливо у вікна та в сіни, відчинені на розтвір, а що ввійти не сьмів, то подав ся взад під кльомб повен рож, лєвконїй тай астрів — від котрих бив солодкий, упоюючий запах; стадо білих голубів лазило по зеленім порослім мохом даху та зфуркувало на ґанок.
Ксьондз ходив по доріжці з бревіяром у руках, але раз-у-раз потрясав грушкою ба яблінкою, так що чути було важке бацьканє овочів о землю, позбирав їх у полу сутанни тай ніс до дому.
Куба перейшов йому дорогу тай обіймив покірно за коліна.
— Що-ж то скажете? Ага... Куба Бориновий.
— Еге-ж... таже пару перепеличок єґомостеви принїс-єм.
— Біг ти заплать. Ходи зо мною.
Куба ввійшов лиш у сіни тай став коло порога, бо ніяк не сьмів увійти на покої, позирав тілько що через двері відчинені на образи висячі по стінах і перехрестився набожно тай зітхнув, а так чув ся осліплений тими красотами, що аж сльози стали йому в очах і конче хотіло ся йому відмовити молитву, лише що бояв ся вклякнути на блищачу, ховзьку підлогу, аби і не поваляти.
Але й ксьондз зараз вийшов із покоїв, дав йому золотівку тай сказав:
— Біг ти заплати, Кубо; добрий з тебе чоловік і набожний, бо що неділі ходиш до косцьола.
Куба вбіймив його за ноги, але був так ото- ломлений радістю, що й не стямив ся, коли впи* нив ся на дорозі...
— Игій, за ті пару птичок тілько грошнй! Добродій любий! — шептав, придивляючи ся грошеви. Нераз ти він носив єґомостеви ріжні птички, ба заяця, ба грибів, але ще ніколи тілько не дістав; що найбільше то шісгку або й те добре слово... А нині!... Сусе мій любий! Цілу зояотівку тай на покої його кликав і тілько доброти йому сказав... Сусе! Аж за горло його щось ухопило і сльози самі летіли йому з очий, а в серці почув таке горяче, як би йому хто підпалу насунув за пазуху...
— Лиш один ксьондз ушанує чоловіка, лиш він один!... Най ти Біг дасть здоровля і та Панянка Ченстоховська... Добрий з тебе пан, добрий!... Атже ціле село: і парубки і господарі і всї, то лиш його кривулею прозивали, та нездарою, та непотрібом, та дармоїдом, а ніхто доброго слова ніколи не сказав, ніхто не пожалував — хиба лиш отті кониска або й ті собачки... а прецінь же родовий був... господарський син... не найда якийсь... не волоцюга, а христіянин правдивий, католик...
Піднимав голову чим раз вище та чим раз більше випрямлював ся, як міг, і з гори, майже визиваючо дивив ся на сьвіт, на людий входячих на цвинтар і на ті коні, що стояли під муром коло возів; надів шапку на сковтунену голову і вільно, гідно рушив до косцьола, як який господар, запихаючи руки за пояс і так замітаючи кривою ногою, що курява за ним уставала.
Ні, не лишив ся нині в сінях, як усїгди, як яло ся йому, але міцно почав перепихати ся крізь тісноту тай пер просто аж перед великий вівтар — аж там, де ставали самі господарі; де стояв Борииа і сам війт ; де ставали ті, що носили бальдах над єгомостем, або й ті, що зо сьвічками гей друки сторожили коло вівтаря в час шднесїня.
Дивили ся на него з дивом і переляком а часто густо вчув прикре слово тай відобрав такий погляд — як та собака, котра тисне ся там, де її не кличуть. Але Кубі се було нинї байдуже; стискав у пригорщі гріш а душу мав повну солодкости та доброти, мовби по сповіди чув ся, або й краще.
Почало ся набоженство.
Прикляк коло самої крати тай сьпівав з иншими, задивлений набожно у вівтар, де вгорі був Бог Отець, сивий Пан і гострий, рихтик похожий на дїдича з Джазгової Волї, а в середині сама Ченстоховська в золотистій одежі дивила ся на него... а скрізь улкскувала ся позлітка, горіли сьвічки та стояли букети паперових червоних квіток... а зо стїн і з вікон закрашених вихилювали ся золоті круги та сьвяті, гострі лиця, та смуги золота, пурпури, фіолету — мовби веселка падали на його лице й голову, зовсім як би поринав у ставі перед заходом, коли сонце бє в воду. І почув ся мов би в небі в тих красотах, так що рушати ся не сьмів, лише клячав задивлений у чорняве, солодке материно лице Ченстоховської, лише говорив молитву за молитвою запеклими губами, а потім лише сьпівав, та гак палко, так з усїх сил віруючої душі, так серцем повним екстази — що його засохлий, скриплячий голос чути було найдужше.
— Бекаєте, Кубо, як та жидівська коза! — шепнув йому хтось із обоку.
— Для Господа Йсуса тай тої Панянки... — воркнув, перериваючи, бо косцьол утих. Ксьондз вийшов на казальницю, і всї задерли голови та вдивляли ся в єґомостя, котрий у білій комжі похилив ся над народом і читав євангеліє — а сьвітла та краски били на него з вікон, так що видавав ся всїм мов ангел той пливучий на веселцї... Ксьондз говорив довго та так сильно, що який такий зітхнув сокрушеним серцем, не одному сльози потекли, а декотрий знов спустив очи та каяв ся в совісти — тай обіцяв поправу... А Куба дивив ся в егомостя як в образ сьвятий і аж йому дивно було, що се той самий добрий пан, що говорив до него тай дав йому золотівку — бо тепер виглядав як архангел на вогневім возі зір, лице йому поблідло, очи метали блискавиці, коли почав піднимати голос і випоминати народови всякі гріхи: а скупість, а пянство, а розпусту, а роблене шкід, а нешановане старших, а безбожність! І кликав великим голосом отямити ся, молив, заклинав, просив — аж Куба це видержав і почав трясти ся в собі з вини тих усіх гріхів, із жалів, із каяня, тай зарув голосним плачем а за ним увесь нарід : жінки, навіть господарі, — так що плач учинив ся в косцьолї, хлипаиє, витиране носів, а коли ксьондз із покаянною молитвою звернув ся до вівтаря та впав на коліна — зойк перелетів косцьол і нарід як ліс угненнй вихром упав лицями на підлогу, аж курява зняла ся і мов облаком оповила ті серця сокрушені та сльозами, зітхненями, криком кличучі до Господа за помиловане.
А потім тишина настала, тишина розмоленя та сердешної розмови з Господом, бо почала ся велика служба божа — органи гуділи приглушеним, покірним а глубоким голосом — аж душа Куби завмирала з любощів та щастя несказаного...
А потім голос ксьондза піднимав ся раптом від вівтаря тай плив над похиленими головами річкою звуків пронизуючих і сьвятих; то дзвінки короткою сальвою дзеленькали, то дими кадил били пахучими стовпами та мов облаком укривали клячучих і розмолеиих — а Кубу наповняли такими любощами, що лиш зітхав, розпростирав руки, бив ся в груди та завмирав із тої солодкої несили, а шуми молитов, зітханя, напрасні викрики й де-не-де зойки, горячі віддихи, сьвітла, дими, голос органів — затоплювали його мов у сьвятому снї, мов у забутю.
— Сусе! Сусе мій любий! — шептав осяяний і нестямний, а золотівку міцно держав у жмени, бо коли після піднесїня Ямброжи почав обходити з тацкою та подзенькувати, аби чули, що збирає ся на сьвітло, Куба встав, кинув міцно гріш і довго, як то робили господарі, вибирав собі решти двацять і шість сотків.
— Біг заплать — почув любо.
І коли розносили сьвічки, бо набоженство було з виставленєм і процесією, Куба протяг сьміливо руку і хоть хотіло ся йому страшенно взяти цілу — взяв однако наймеиьшу, майже огарок, бо зустрітив ся з гострим, картаючим поглядом Дошиїкової, що стояла побіч него з Яґусею — запалив її зараз, бо вже й ксьондз узяв монстраію, обернув ся з нею до народу, так що впали на лице. Розпочав пісню тай сходив вільно по ступенях вівтаря у вулицю напрасно зроблену з голов розсьпіваних, сьвітел горючих, красок гострих і голосів гикавих; процесія рушила, органи гукнули могучо, дзвінки почали ритмічно дзвонити, нарід завторував і сьпівяв одним, величезним голосом віри; а перед натовпом, у закрутах роз хитаних сьвітел, михтїв срібний хрест, гойдали ся несені феретрони цілі в тюлях, а цьвітях і коронках обшитих золотистими тасємками а вже в дверях великих, котрими крізь облаки димів кадильних бухало сонце, розвивали ся на вітрі похилені хоругви та, мов птицї багряні й зелені, лопотіли крилами.
Процесія обходила кссцьол.
Куба закривав долонею сьвічку та тримав ся вперто коло ксьондза, над котрим Борина, і коваль, і війт, і Томек Кломб, несли червоний бальахин, а з під него с яла промінєм монстранція золота та так була вся в вогнях сонця, що крізь середину склянну видко було блїду, прозору Гостю сьвяту.
Куба так був обезтямлений, що все шпотав ся та настолочував другим ноги.
— Уважай, незграбо!
— Почвара, кривак один! — кидали йому, поштуркуючи нерідко.
Не чув нічого з того; сьпів народу звучав могутним голосом, піднимав ся гей стовп, гей хвиля, бачило ся, плив і бив у сонце бліде; дзвони гуділи без угаву спіжевими устами, аж трясли ся липи та клени, і раз-у-раз якийсь червоний лист відривав ся та гей птиця сполошена спадав на голови, а високо, високо над процесією, над вершками дерев похилених, над вежею косцьола крутило ся стадо сполошених голубів...
А по набоженстві нарід висипав ся на цвинтар коло косцьола; вийшов з иншими й Куба, але нині не квапив ся до дому, хоть і знав, що буде на обід мнясо з тої дорізаної корови — ні, поставкував, побалакував зі знакомицями та присував ся до своїх господарів, бо й Антек із жінкою стояли вкупі з другими та радили, як то в неділю по службі божій звичайно.
А в другій громаді, що вже була скупила ся за брамою на дорозі, верховодив коваль, здоровий хлоп, одїтий вже зовсім із міська, бо в чорній капоті, обкапаній воском на плечах, і в гранатовім кашкеті, сподні мав поверх чобіт і срібну девізну на камізельцї; лице було червоне та руді вуса й волосе кучеряве; балакав голосенно та насьмівав ся, аж реготав, бо сьміхованець то був на все село, що най Біг боронить дістати ся йому на язик. Борина лише стриг очима к’ нему, та наслухав, бо бояв ся його говірки, бо то навіть рідному коваль не дарував, а не то тестеви, з котрим воював за віно жінчине — але не виміркував, бо йому наскочили на очи Домінїкова з Ягною, виходячі з косцьола; — йшли гговоли, бо й густо було народу на цвинтарі, тай здоровкали ся ба з сим ба з тим і побалакували дещо, бо хоть усї були собі знакомицї, куми й свояки тай з одного села, так що часто лише без пліт або в межу сидїли — а все-ж побалакати перед косцьолом мило та й треба... Домінїкова розводила ся тихим, набожним голосом над єгомсстем, а Яґна розднвляла ся по людях, тим більше, що зростом рівна була й найвищим хлопам, а наряджена нині так, що аж очл рвала парубків, котрі збили ся в купу перед брамою, курили папіроси та шкірили до неї зуби. Бо й пишна була, й наряджена тай такої стати, що й не одній дїдичівнї з нею не рівняти ся.
Дівчата та й молодиці, переходячі попри неї позирали на неї з заздрістю, або й задержували ся близько, аби наситити очи тою її вовняною плахтою пасемистою та богатою, що гей веселка мазурська мінила ся на ній, ба на її чорні високі черевики, зашнуровані аж під білу паньчоху червоними шнурочками, ба на ґорсет із зеленого аксаміту так вишитий золотом, що аж ув очах мінило ся, ба на шнури бурштинів і коралів, що вкружали її білу, повну шию — китиця биндів ріжної краски звисала від них на плечах і, як ішла, вила ся за нею мов веселка.
Але Яґна не бачила заздрісних поглядів, блудила синіми очима по головах і наскочивши на вдивлені в себе очи Антка, зачервоніла ся тай сіпнувши матір за рукав, рушила на перед, не чекаючи.
— Яґна, зажди — крикнула на неї мати, здоровкаючи ся з Бориною.
Задержала ся на дорозі, бо й парубки гурмою її вкружили тай стали здоровкати та дотинати Кубі, котрий ішов за нею, вдивлений мовби в образ.
Плюнув лиш і поволїк ся до дому, бо й господарі вже тягли, і треба було заглянути до коний.
— Зовсім як на тім образі! — сказав несьвідомо, сидячи вже на ґанку.
— Хто, Кубо ? — питала ся Юзя, лагодячи обід...
Спустив очи, бо встидно йому стало тай страшно, аби не пізнали.
Але що обід був ситий і довгий, то швидко й забув ; бо мнясо було, була й капуста з горохом і юшка з картофлею, а на амінь поставили несогіршу мисчину каші ячмінної упраженої з солониною.
їли поволи, поважно й мовчки, аж як заситили перший голод, почали побалакувати та смакувати в їді...
Юзя, котра нині була за господиню, лише присідала часами на краю лавки, поїдала квапно а вважно дивила ся чи варя не виходить, аби принести з кімнати горшки та доложнти, аби не сказали, що в мисці дніє.
А обідали на ґанку, бо то час був тихий і теплий.
Лапа крутив ся і скавулів, ба обтирав ся в ноги їдців, зазирав у миски, аж йому раз-у-раз хтось кинув яку вістку, з котрою тікав під присну — або ж урадований присутністю господарів і тим, що згадувано його імя, гавкав рідісио та вганяв за воробцями, що вішали ся були по плотах, очікуючи на крішки.
А дорогою часто хтось переходив і здоров- кав їдців, котрі гурмою відповідали.
— Бачу, птички носив-єсь єґомостеви? — питав ся Борина.
— Носив єм, носіів-єм! — Поставив раптово ложку тай став оповідати, як то його ксьондз закликав на покої, як там гарно, що тілько знигів.
— Коли то він усї перечитає ? — обізвала ся Юзя.
— Коли ? А вечерами! Ходить собі по покоях, попиває гарбату і раз-у-раз читає.
— Мусить бути... набожні всї — вкинув Куба.
— Таже не лєментарі.
— А газети то що днини побігущий приносить — докинула Ганка.
— Бо в газетах пишуть, що дїє ся в сьвітї... — обізвав ся Антек.
— І коваль із мельником держать газету.
— І... така то ковалева й газета! — сказав глумливо Борина.
— Така самісінька .як ксьондзова — сказав гостро Антек.
— Читав-єсь ? знаєш?
— Читав-єм і знаю, або раз!
— І не змудрів-єсь нїчо з того, що заходиш собі з ковалем.
— Для тата то лиш той мудрий, що хоть із пів-загона має або й хвостів коровячих із мандель.
— Стули морду, поки-м добрий! А то лиш оказії шукає, аби сварити ся! То хлїб тебе розпирає, бачу... мій хлїб...
— Кістю ми він уже стоїть у горлї, кістю...
—- Шукай си ліпшого, на Ганчиних трьох моргах їстимеш булки.
— Жерти му картофлю, але ми ї ніхто не випімне.
— Не випоминаю ти й я...
— Лише хто другий?... Гаруй, як той віл, і ще й слова доброго ти не дадуть...
— У сьвітї лекше, не треба робити, а дадуть усе...
— Певно, що лїпше.
— То си йди та посмакуй.
— З голими руками не піду.
— Палицю ти дам, аби-сь мав чим від собак обгонити ся.
— Тату! — заверещав Антек, і схаплюючи ся з лавки, але присів зараз-бо Ганка вхопила його в пояс, а старий подивив ся грізно, перехрестив ся, бо вже було по обіді, тай відходячи в кімнату, сказав твердо:
На ласкавий хліб до тебе не піду, нї!
Порозходили ся зарав, лиш Антек лишив ся на ґанку та міркував; а Куба вивів коні на конюшини з ко за стодоли, звалив ся під оборіг, аби переспати ся, але спати не міг, давила його в животі їда тай та гадка, що як-би мав яку стрільбу, то міг би тілько настріляти птичок, або й заяця якого, що кождої неділі носив би єгомостеви.
Коваль би стрільбу зробив, бо й побережни- кови змайстрував таку, що як повхне в лісі, то аж у селі відгукує ся!
— Механік, юха! Але пять рублів треба му за таку заплатити! — міркував. — Галє, відки взяти?... до зими йде, кожух би купити, чоботи теж довше як до Різдва не видержать... Воно правда, винні ми ще десять рублів і двоє шматя, портяницї та сорочку... кожух хотьби зо пять... короткий буде... чоботищі зо три... тай шапка би ся здала... а рубля треба занести єґомостеви на поминки за батьків... Стерва... і нїчо не лишить ся!... — Плюнув і почав із кешенї в лейбику ви¬ бирати кришки та попав на ті гроші, за котрі був забув підчас обіду...
— Та є-ж покладний гріш, є! — Відхотіло ся йому раптово спати; від коршми чути було далекий, проціджений голос музики і мов би відгуки викриків.
— Танцюють собі, юхи, та горівку пюгь і папіроси курять! — зітхнув і ляг ізнов на черево та дивив ся на спутані коні, бо збили ся в купу та кусали ся по шиях, а роздумував, що в вечір мусить і він зайти до коршми та купити соб! тютюну і бодай подивити ся на балюючих.
Раз-у-раз оглядав гроші та позирав на сонце, високо було ще тай ішло нині так поболи к’ заходові мов би си также дрібочку пропочивало недільно... А рвало його так у коршму, що видержати не міг, перевертав ся лише з боку на бік і постогнував із туску, але не пішов зараз, бо акуратно зза стодоли вийшов Антек із Ганкою тай ішли межею в поля.
Антек ішов на перед а Ганка з хлопчиком на руках за ним, часом щось ісказали тай ішли поволи, і раз-у-раз Антек ісхиляв ся над рілею та доторкав ся рукою сходячих стебел.
— Сходить... густо як щітка... — воркнув і вбіймав очима ті морґи, котрі обсівав за відробок батькови.
— Густе, але батьково краще, сходить як гай! — говорила Ганка, дивлячи ся на сусідні загони.
— Бо ріля краще доправлена.
— Мати зо три корові — то би й земля поживила ся.
— І коня свого.
— І приховати що на продаж, А так, що? Кожду полову, кожду лупинку тато рахують і мають за великі річи.
— І все випоминає!...
Замовкли раптом, бо почутє кривди зальлят їм серця жалем, гнівом і глухим, сіпаючим бунтом.
— Лиш вісім моргів випало би — скрикнув мимохіть.
— А вжє-ж що не більше. Таже то й Юзка, тай ковалиха, тай Гжеля, тай ми — вичислила.
— Ковалево би сплатити тай лишити ся при хаті й пів-загонї...
— А чи є чим ?... — аж йойкнула в тім по- чутю несили так міцнім, що сльози їй потекли по лицю, коли обхопила очима ті поля батьківські, ту землю як золото чисте, де й пшениця і жито і ячмінь і бураки від скиби до скиби сіяти було можна... тілько добра, а все чуже...не їх...
— Не руй, дурна, все з того вісім моргів наше...
— Коби бодай половина з хатою, та з тим капусниском! — показала на ліво, в лизади, де синіли довгі ряди капусти; скрутили к’ ним.
Сіли на краю ливад під корчами, Танка по» плекала дитину, бо плакати стала, а Антек звив папіроса, закурив і хмарно дивнв ся перед себе...
Не казав він жінці, що його жерло в печінках, ані що йому лежало на серці мов вуголь розжарений — бо анї би міг виповісти, ані би не порозуміла його добре...
Звичайно, як женщннз, що й не думає, анї нічого не виміркує сама, лише жиє собі як та тїнь падаюча з чоловіка...
— А господарство, а діти, а куми — то й увесь сьвіт її. Кожда женщшіа така, кожда... — роздумував гірко тай аж його стиснуло за серце... — Тій птиці, що літає над водами, краще ніж декотрому чоловікови... Що їй тім жура! літає собі, посьпівує, а Господь Ісус обсівів для неї поля, що лиш їй збирати та живити ся...
— Або то й покладних гроший тато маги не маєі — почала Ганка.
— Хиба!..,
— Таже Юзцї справив коралі такі, що й корову би купив за них, а Ґжелї то все до війта посилає гроші.
— Посилати посилає... — відповідав, думаючи про що инше.
— А се-ж іспривдженє всіх! А одіж по мамі, то душить у скрині і навіть на очи не покаже... А плахти такі, а хустки, а чіпцї, а пацьорки... — почала довго вичислити всяке добро та кривди, та жалї, та надїї, а Антек мовчав завзято, аж ізнетерпеливлена штовхнула його в плече.
— Ти спиш?...
— Слухаю, говори собі, говори, буде ти від того лекше! А коли скінчищ, то мені скажи.
Гайка, тому що була плаксива, тай зібрало ся їй богато в душі, бухнула плачем і почала йому виговорювати, що відзиває ся до неї як до дівки якої, що не дбає про неї, анї про діти.
Аж Антек ісхопив ся на рівні ноги тай сказав глумливо:
— Викрикуй собі, тоті ворони тебе вчують і змилують ся над тобою! — вказав очима на ворони перелітаючі над ливадами, натис шапку тай великими кроками пішов у село...
— Антку! Антку ! — кликала за ним жалібно, але анї відвернув ся.
Обвила хлопчика і поплакуючи йшла межами назад до дому; важко їй було на серці — анї поговорити, анї пожалувати ся перед ким на свою долю. А то чоловік ж ж все, як той самсон, що навіть до сусідів піти не піде та поговоренєм серця не розважить. Дав би їй Антек куми! Нїчо, лиш сиди в хаті та гаруй, та запобігай, а ще й слова доброго не вчуєш! Инші до коршем ходять та на весїля... а той Антек... або то йому догодити можна?... Часом такий, що й до рани приклади... то знов ц лими тижнями ледви бовтне яке слово, та ні подивигь ся... нїчо, лиш міркує та міркує... Правда, що має й про що! Бо 'їй не міг би то вже й той батько ґрунт їм відписати, чи не попа то старому йти на ласкавий хліб... Таже догоджала би йому, що й рідному ке було би у неї ліпше...
Хотіла сїсги коло Куби, але той припер ся плечима до оборога та вдавав, що спить, хоть йому сонце сьвітило просто в очи, аж як ісчезла за вуглом стодоли, підняв ся, обтріпав ся з соломи тай почав поволи переходити попід сади д‘ коршмі... пекла його та золотівка...
А коршма стояла край села, за плебанією, на початку тополевої дороги.
Людий було мало що; музика часом цегенькала, але иїхто не танцював ще, за рано було, і молоді воліли дуріти в садї та вистоювати на під’їзді та під стінами, де на сьвіжих, жовтих іще клецках сиділо чимало дівчат і жінок, а в великій кімнаті з чорною, задимленою стелею майже було пусто, малі перепалені шибки просівали червоне перед-західне сонце так слабо, що лише смуга лежала на повибиваній підлозі, а в кутах залягав сумерк. Якісь люде сиділи під стіною, але розі- знати не розізнав, хто такий?
Один Ямброжи зо сьвічкогасом стояв під вікном із фляшчиною в руці — пили часто до себе та побалакували...
— Танцюють, як мухи в хмолї! Євка, а рухай же ся! Вганяла десь по ночи а тепер спить у танцю! Томку! а швидше! а то ти такий тяжкий від тої чвертки, щось ї продав Янклеви, га?... Не бій ся, батько ще не знають! Марися! а вдавай ся з рекрутами, вдавай, та проси мене з місця за куму...
І так Яґусгинка доїдала по черзі танечникам; непоміркована була тай лиха на всіх, бо діти її скривдили а вона на старість на заробок ходити мусїла, але що ніхто не відповідав, то викричала ся тай пішла собі в алькир, де сидів коваль із Антком і кілька молодших господарів.
Лямпа звисала з чорної стелі і млавим жовтавим сьвітлом роз’яснювала біляві, покудовчені голови — сиділи довкола стола, підперли ся міцно на руки та впялили очи в коваля, котрий похилений над столом, червоний, розкладав широко руки, часом бив кулаком о стіл і говорив стиха.
Баси гуділи гей той чміль, як улетить у кімнату з надвору та літаючи гудить... аинодї скрипка раптом запищала важко, гей птичка кличуча, і бубен загуркотів та подзенькував... але швидко стало тихо.
Куба пішов просто до шинквасу, за котрим сидів Янкель у ярмурцї та в самій сорочці, бо тепло було, погладжував сиву бороду, хитав ся та вичитував у книжці, прикладаючи очи майже до самих карток.
Куба надумував ся, переступав з ноги на ногу, перечисляв гроші, почіхував ся в ковтуни і стояв так довго, аж Янкель позирав на него та не перестаючи хитати ся та молити ся, дзенькнув раз і другий порціями...
— Півкватирку, але міцної, — запорядив нарешті.
Янкель наливав мовчки і ліву руку протягав по гроші...
— У скло ? — запитав ся, згорнувши в скрипку заплїсшлі мідяки.
— А вже-ж що не в чобіт!...
Подав ся на самий край шинквасу, випив першу порцію, плюнув і став позирати по коршмі; — випив другу, придивив ся фляшчинї під сьвітло, стукнув нею міцно.
— Дайте-ко другу тай мархотки! — сказав сьміливіще, бо люба теплота пройняла його по горівцї і чудна сила розільляла ся йому по костях.
— Заслужеаину нині Куба відобрав?
— Де би ... хиба-ж то Новий Рік ?...
— Може досипати гараку?
— Але... не стане... — Перечислив грсші тай поглянув жалібно на фляшку гараку.
— Поборгую, або то я Куби не знаю!...
— Не треба... хто боргує, той ся з чобіт роззує... — сказав гостро.
А про те Янкель поклав перед него флящину гараку.
Опирав ся, вже навіть іти хотів, але юха гарак так запах, що аж у носі вертіло, то й не змагав ся довше, лише випив не міркуючи.
— Заробили-сьте в лїсї?... — запитав ся Янкель терпеливо.
— Не в лїсї... птичок, що-м їх у сильця ймнв, занїс-єм єґомостеви шість і дали мені золотівку...
— Золотівку за шість! Я би-м за кожду дав Кубі шістку.
— Якже, а чи то перепелицї кошерні?... — З’умів ся.
— Най Кубу голова від сего не болить... най лише принесе богато, а за кожду дістане зараз, на руку по шістцї. Асенцію поставлю на згоду, га?...
— І по цілій шістцї Янкель заплатить!...
— Моє слово не вітер. А за тих шість... то Куба мав би не дві півкватирцї чистої — а чотири з гараком, тай оселедця, тай булку, тай пачку мархотки... розуміє Куба ?...
— А вже-ж... чотири півкватирцї з гараком, тай оселедця... тай... а вже-ж, я-ж не худоба, то міркую... рихтик правда! Чотири півкватирцї з гараком... тай мархотка, тай булків... тай цілого селедця... — Морочила вже його горівка і трохи ослабляла.
— Принесе Куба ?...
— Чотири півкватирцї... тай оселедець... тай... Принесу... Ба, коби то я мав стрільбу... — обізвав ся розумніше, тай знов обчисляв — кожух на той приклад зо пять рублів... чоботи би ся здали... зо три рублі... нї, не стане., а коваль би хотіли зо пять рублів за фузію... тілько, що від Рафала... нї... — думав голосно.
Янкель зробив швидко обчислене крейдою тай шепнув йому стиха в вухо:
— Застрілив би Куба серну?...
— Але, з кулака не застрілю, а з фузії то би-м юху застрілив...
— Куба вміє стріляти?...
Янкель Жид, то й ие знає, а в селі знають усї, я-ж ходив з дідичами в гай, там мені й отсю ногу перестрілили... то вміти вмію...
— Я дам стрільбу, дам порох, дам що треба... а Куба що застрілить, то принесе мені! За серну дам цілого рубля... чує?... цілого рубля! За порох Куба заплатить пятнацять копійок від штуки, відшибну... А за те, що фузія буде псувати ся, то Куба принесе чвертку вівса...
— Рубля за серну... а ніби я за порох пятнацять... цілого рубля!... ніби як-то!...
Янкель знов вичисляв йому докладно...
— Вівса?... Таже коням від писка ке підойму... — се одно порозумів.
— Пощо брати коням! У Борини є й дєинде...
— То ніби... — витріщав очи й міркував.
— Всі так роблять! А Куба гадав, відки парубки мають гроші?... Кождому треба мархотки, та порції горівки, та потаньцювати в неділю!... То відки взяти ?...
— Якже... хиба-ж я злодій, пархо якийсь, чи що?... — загримів раптом, бючи кулаком о стіл, аж порції підскочили.
— Що Куба кине ся! Най Куба платить і йде собі до чорта!...
Але Куба не заплатив і не пішов, не мав уже гроший і винен був Жидови... то лише припер ся тяжко до шинквасу тай почав сонно обчисляти, а Янкель подобрів і ще раз насипав йому, але вже чистого гараку... тай нічого не казав.
Тим часом, у коршму напливало чим раз більше людий, бо вже смеркало ся, запалили сьвітло, музика жвавіще обізвала ся і гамір піднимав ся; — нарід купив ся коло шинквасу, під стінами або й серед кімнати, тай радив, побалакував, жалував ся, а хто не хто то й пив до другого, але зрідка, бо не на піятику прийшли, лише так собі, по сусідськи постояти, поговорити, скрипок послухати, або й басів; десь щось почути нового; — атже неділя — то пропочити нї попустити цї- кавости не гріх, а хоть би й ту порцію випити з кумами... аби чемно та без образи божої обійти ся обійшло, то й сами єґомость не боронили... як-же, таже то й худоба, на той приклад, по пра- цї пропочити рада тай мусить. А коло стола позасідали господарі старші та деякі жінки, одягнені в червоні плахти та хустки, що виглядали як ті роз- цвилі мальви, а що разом усї говорили, то лише шум ішов по коршмі, мов воркіт, та тупіт ніг, мов валене ціпами по тоці, та голос тих скрипок, що все сьпівали фіґлюючи:
— А хто буде за мнов бігать... за мнов бігать...
— Таже я... таже я... таже я... — відгукували стогнучі баси, а бубен лише тряс ся, та хохотав, та барашкував і вереск робив дзенькалами.
Не богато людий танцювало, але так гостро притупували, що аж підлога скрипіла та стіл тряс ся, аж раз-у-раз фляшки подзенькували та вивертали ся порції...
Але охоти великої не було, бо й оказії, як то буває при весїлях або й заручинах — не було. Танцювали от так собі, для самої втіхи або для випростуваня ніг і хребтів — лише хлопці, що мали пізно в осени до війська ставати, забавляли ся міцнїще та пили на фрасунок, що й не дивниця, бо мали їх у тілький сьвіт пігнати, до чужих.
А війтів брат викрикував найголоснїще, а по нім Мариян Бялек, Томко Сїкора та Павло Борина, стриєчний Антка, котрий і сам прийшов був до коршми в сумерки, лише що не танцював нині, а сидів ув алькири з ковалем і з другими, та Франко Млинарчик, низький, присадкуватий та кучерявий, той ти говорун був найбільший і збиточник і сьміхованець і на дівки ласий такий, що часто густо морду мав побиту та подряпану. Але що нині впив ся таки з місця, мов те небоже сотворінє, то лише стояв коло шинквасу, з грубою Маґдою від орґанїстого, котра була вже в шестім місяця.
Єґомость уже се випоминав на проповідниці та нагоняв до шлюбу, але Франко слухати не хотів, бо до війська мав ставати в осени, то що йому по бабі...
Маґдуся власне тягла його в кут, до припічка та щось йому говорила плачучим голосом, а він їй на те раз-у-раз відповідав:
— Дурна-сь! Не лїтав-ем за тобою... Хрестини заплачу та з рубля кину, як мені подобає ся!... — Без тями був і пхнув ї, аж присіла коло припічка, біля Куби, котрий уже спав у попелі ногами на кімнату — хлипала там собі тихо» а Франко пішов знов пити та брати дівки в танець — господарські не хотіли, бо мельничук, що-ж то? Майже парубок. А прості дівки те-ж, бо пяний був і в танцю збитки робив, то лише плюнув і почав з Ямброжим цїлювати ся та з господарями, котрі, маючи в млинї збіже, ставили йому могорич...
— Випийте, Франку, та змеліть борше, бо вже ми баба голову клопоче, що на клюски нема й трошечки муки.
— А моя за кашу все мені торкотить...
— Обметицї треба на годівлю... — казав третий.
Франко пив, обіцював та чванив ся голосно, що в млинї все йде його головою, що мельник то слухати його мусить, бо як би ні... то він ти знає такі штуки, що червяки кинуть ся в скринях... вода висхне... риба виздихав... мука так істухне, що й пляцка з неї не спече ся...
— Обскубла би-м ти ту гирю баранячу, як би сь мені так ізробив! — крикнула Яґустинка, котра все бувала там, де й усі, бо хоть не пила, бо мало коли був гріш готовий — але лучити ся могло, що кум, поставив яку півкватирку або свояк другу — бо її гострого язика бояли ся. То й Франко, хоть був пяний, а налякав ся її тай замовк, бо знала про него всяку всячину, як то він у млинї господарує, а вона, підпивши вже собі трохи, взяла ся попід боки, притупувала в такт і нуже викрикувати:
— Правду кажу, бо так воно стоїть у газеті написано, виразно як віл... Не так люде жиють у сьвіті, як у нас, нї. — Що то? Дїдич панує, ксьондз панує, урядник панує, — а ти лиш роби та з голоду здихай та кождому низько кланяй ся, аби-сь по голові не обірвав...
— А ґрунту мало, так що незадовго то й по загонї на чоловіка не стане!
— А дїдич має сам більше як дві села разом...
— Казали вчера на судах, що роздавати муть нові ґрунти.
— Які ?
— Чиї-ж би — та же двірські!
— Але ! дали-сьте дїдичам, то відбиратимете! Але, чужим уже правлять — крикнула Яґусгинка, нахиляючи ся до них зо сьміхом.
— ...І самі собою правлять — говорив далї коваль, не вважаючи на бабське сказане нїчо‘ — а всї в школах учать ся, у дворах сидять і є панами...
— Де-ж то так? — запитала ся Антка, котрий сидїв зараз із краю.
— В теплих краях! — відповів.
— Коли там так добре, то чому-ж коваль туди не поїхав, га?... Смолюх, юха, бреше як той пес і туманить, а ви, дурнї, вірите! — сказала палко.
— Кажу по-добру: йдіть собі, Яґустинко, відки-сьте прийшли...
— А не піду! Коршма для всїх, а я така добра за свої три гроші, як і ти. Але, який навчитель, Жидам вислугує ся, з урядниками тримав, на гін шапку перед дідичем наймає, а ці йому вірять!... Пискач один!... Знаю я... — але вже не скінчила, бо ї коваль міцно взяв під ребра, відчинив ногою двері тай викинуз у велику кімнату, так що впала як довга на середину.
Не проклинала навіть, лише вставши, сказала весело:
— Міцний, юха, як кінь — здав би ми ся такий на чоловіка...
Нарід верескнув сьміхом, а вона вийшла зараз, проклинаючи стиха.
Але вже й коршма пустїла, музика змовкла, люде розходили ся до дому, ба ставали купками перед коршмою, бо то й вечір був теплий і ясний, місяць сьвітив, лише рекрути ще лишили ся та пили на смерть і викрикували, а Ямброжи, впитий як худоба, виліз на середину дороги та висьпівував, потикаючи ся з боку на бік.
А й ті з алькира, з ковалем на чолі вийшли...
Потім, коли вже Янкель почав гасити сьвітло, рекрути випотикали ся, ймили ся міцно по під руки тай ішли всею дорогою, сьпіваючи на все горло, аж собаки гавкали і який-такий із хати визирнув...
Лише Куба спав у попелі так міцно, аж його Янкель будити мусів, але парубок устати не хотів, копав, то бив ногами в повітрє та воркотів :
— Іди геть, Жиде! Як хочу, так спати му... я господар, то волю свою маю, а ти купчик і парха!...
Відро води помогло, що встав і витверезив ся трохи, лише зо страхом і зачудованєм слухав, що цілого рубля пропив — котрого винен...
— Якже ?... дві півкватирцї з гараком... цілго оселедця... мархотки... та ще дві півкватирцї... то вже цілий рубель?... Якже?... два... — мерехтіло йому.
Янкель переконав його нарешті тай порозуміли ся що до стрільби, котру Жид мав йому привезти з ярмарку, а на згоду поставив есенції зо спірітусом...
Лише вівса рішучо Куба приносити не обіцяв.
— Батько Кубів злодій не був, то й син його злодій не є.
— Йдіть уже собі, пора спати... а я маю ще молитви відмовляти...
— Игій!... який шпекулянт! До злодійства намовляє а молитви говорити ме... — воркотів ідучи до дому тай почав собі пригадувати та міркувати, бо ніяк не хотіло ся йому в голові помістити, що цілого рубля пропив... але що ще не витверезив ся і повітрє його ослабило, то потикав ся трохи та раз-у-раз наскакував на плоти, ба на дерево, лежаче де-не-де перед хатами, тай кляв...
— Бодай вас, юхи, покрутило!... Лайдаки одні... аби так дорогу позакладати і... нїчо’, лиш попили ся, збиточники... а єґомость на дурно випоминає... а єґомость... тут застановив ся довго тай міркував, аж нарешті вхопило ся його розізнанє й жаль такий, що аж зупинив ся, обзирав ся навкруги, похиляв ся, шукаючи чого твердого в руку... але забув швидко тай ухопив ся за чупер і почав бити по морді кулаком та викрикувати:
— Пяниця еси тай свиня заповітрена! До єґомостя тебе потягну, най тебе скартає перед усім народом, що-сь пес і пяниця... що-сь дві по дві півкватирці... що-сь цілого рубля пропив... що сь гей та худобина, або й гірший!... що-сь...
І раптом жаль обняв його над собою, так що присів на дорозі тай бухнув плачем.
Ясний, величезний місяць плив у темних просторах, а де-не-де, зрідка, гей срібні цьвяшки — зьвізди блискали; мраки сірою, невидною пряжею мотали ся над селом і вкривальцем устелювали ся над водами. Незглиблена тишина ночи осїнної проймала сьвіт, лише де-не-де виривали ся сьпіванки вертаючих із коршми або в’їданя собак.
А на дорозі перед коршмою, Ямброжи потикав ся з боку на бік і сьпівав раз-у-раз, без пе- рестанку, аж до витверезїня:
Да, Марись моя, Марись!
Да кому пиво вариш?
Да кому пиво вариш!...
Да, Марись моя, Марись!...
