Посестри. Часопис №97 / Криза романтизму. Уривок другий із книжки «Легенда Молодої Польщі»
<...>
Романтична свідомість є лише певним окремим виявом більш загального явища, результат відриву, відокремлення процесу формування свідомості від життя і боротьби за його збереження. Мисляча людина ніколи не була людиною в безпосередньому контакті з природою. Людина вважала своє відірване від праці та підтримуване цілим складним колективним зусиллям життя за зразок людського існування, а своє ставлення до цього світу чужих зусиль за ставлення до світу позалюдського, свою психіку, що утримувалася на поверхні великого колективного історичного процесу, вважала за силу, що підтримується власною потужністю. Внутрішні боротьба і випробовування психіки стали для неї видом роботи, діяльністю, що тримає людське існування на поверхні буття. Логічні та етичні процеси, тобто загалом внутрішні справи психічного життя людини, набували значення звитяг буття, пізнання свого буття, панування над ним.
Коли Гегель зауважує суть буття в логічному процесі, він лише завершує та підсумовує великий період людської думки; він справді єдиний послідовний філософ. Надзвичайно важко цілковито зрозуміти питання, яке тут розглядається. Мова тут про значно глибшу перебудову свідомості ніж ту, яку намагаються здійснити сучасні критики романтизму. Свідомість має значення тільки для біологічного процесу, в межах якого вона виникає, тільки для життя, яке її породило. Коли ми наділяємо її абсолютним значенням поза життям, вбачаємо в її витворах визначення незалежного від нас буття, ми пізнаємо всю її життєву природу, суть людського життя.
Коли ми стикаємося з якоюсь формою свідомості, маємо запитати, в який спосіб утримується на поверхні хаосу це життя, яке її створило. Наша думка розпізнає це питання, але не бачить його: вона вважає, що, встановлюючи внутрішній порядок у своїй психіці, систематизуючи в усталений та однозначний спосіб свої цінності та поняття, вона сама собі гарантує основу існування у всесвіті. Усунути проблему, вирішити її, тобто запровадити в своєму житті такий стан, в якому немає суперечностей між окремими прагненнями і думками: таке уявлення має свідомість про буття.
Перебуваючи у своєму внутрішньому світі, вона помилково вважає, що знає все про світ: зрештою, світ насправді є змістом нашої психіки. Проблеми буття насправді є нашими особистими проблемами. Вона не в стані зрозуміти перипетії, через які проходить «романтична свідомість», «сучасна свідомість» – загалом, вона не розуміє, що наші внутрішні переживання постають у вигляді змін, що відбуваються в об'єктивному зовнішньому світі. Трансформації в індивідуальній психіці зображуються як втрата цінностей світом, її здобуття – як знаходження духа в світі, переконання, що світ це матерія: ці стани душі тяжіють над нами як результат певного пізнання, чогось пов’язаного із буттям.
Людина, що перебуває в певному специфічному психічному стані, не розуміє, що світ, який вона бачить, безсумнівний та єдиний – не існує в такій формі для інших людей: вони лише позначають за допомогою одних і тих самих слів – одні й ті самі речі, що насправді ми маємо справу не з різними результатами пізнання, а з різними умовами формування соціально-психічних цінностей.
Таким чином, поки критика обмежується сферою «культурної» свідомості –усі її погляди не мають сенсу. Їх можна поділити на два основні типи: логіко-пізнавальний і етичний. Або протиставляє такому баченню та сприйняттю світу інше, і в такий спосіб розглядає як логіко-пізнавальну помилку те, що відрізняється у самому ставленні до життя і сприймає за помилку найважливіше, індивідуальність, яка прагне зрозуміти своє життєве становище; або протиставляє проблемам, що ятрять душу, якусь із форм доброї волі – любов до ближнього, самозречення, надмірність для загальних цілей розумової витонченості. Ми досягли такого поступу на шляху цього етичного випаровування проблем, що інтелектуальне сумління, чесність перед собою, в сучасній Польщі мало відомі. Ніщо так охоче поляк не кладе на вівтар Батьківщини, як свою внутрішню працю.
Коли йдеться про демонстрацію презирства та зневаги до найглибших душевних проблем – «громадянське сумління» промовляє в нас напрочуд голосно. У питаннях мислення та вимог розумової щирості кожен пересічний поляк має не лише відвагу, але навіть цивільну зухвалість. Бий його по голові – казав Щепановський. У шляхетно-романтичній психіці побутує переконання, що її можна підтримувати всупереч вимогам думки. Інтелектуальна вірність самому собі є необхідною умовою психічного життя: хто не є відповідальним творцем своїх думок, хто без внутрішнього обґрунтування кидає одну для іншої – у кого протиріччя думок не пробуджують пекучої потреби їх позбутися, той як мисляче «Я» не існує. Якщо замислитися з якою легкістю і з якою наївною безтурботністю у нас люди послуговуються суперечливими припущеннями, якими дрібницями займають свої думки, складається враження, що саме відчуття істини було втрачено, що вона взагалі не існує.
Брак послідовної та наполегливої волі в мисленні – фатальний у формі буття, якої набувають наші внутрішні переживання. Наші духовні трансформації здаються нам змінами у єстві світу; коли ми перестаємо відчувати свій хоч би лише пізнавальний зв'язок із цими образами буття, наше розумове життя перетворюється на калейдоскоп, а ми самі на іграшку міражів, що безцільно блукають по поверхні життя. В літературі відомі приклади цілковитого опанування душі мінливою грою випадкових сумнівів. На цьому базується значення почуття правди, що представляє воно волю, що в ньому розкривається справжня етична природа нашого духовного життя. Наша психіка, наша свідомість – надає значення результатам, вона затримується на пізнавальних образах світу, на етичному самопочутті; усе це вже результат: уся наша свідомість є результатом життєвого процесу, в якому ми беремо участь.
Через боротьбу пізнання, внутрішні дилеми, цього ми, власне, прагнемо; розуміння, чим ми є як частка життя, що робимо в житті. Наша свідомість і її вміст, що здається нам цілим світом – це наслідок біологічного та історичного процесу: саме пізнання полягає не в тому, щоб зрозуміти, як зробити нашу свідомість гармонійно цілісною, а в тому, чим ми є як живі люди, у колективному житті людськості.
Культурна свідомість завжди розглядає як заданий світ – свій власний вміст, сформований під впливом біологічно-історичного процесу. Вона живе, мов у природі, в світі створеному великим зусиллям; прагне ступати мов на міцний ґрунт, на те, що є результатом великого, невідомого, складного життя.
Коли ця структура хитається внаслідок змін, які відбуваються під час цього складного процесу, свідомість розпадається і розкривається. Романтизм – це необхідний результат цього стану, і вихід із нього веде лише через реальну критику свідомості, через розуміння, що єдиним нашим ґрунтом є наша участь у колективній боротьбі людини з оточуючим її світом та стихійні сили, що сплять у людських грудях, котрі вона успадкувала з часів доісторичного, тваринного існування. Потрібно зрозуміти, що свідомість має стільки значення, скільки має його життєвий процес, що сформував і послуговується нею. Ми лише тоді маємо певний ґрунт, коли наше життя є моментом у колективній боротьбі людини зі стихією: хто є нічим в цій боротьбі, хто не є моментом боротьби за удержання і поширення біологічних і технічних досягнень людини, той витає в повітрі й не вросте в землю, попри всі розумові комбінації.
Тільки коли ми створюємо знаряддя для боротьби людини зі стихією, розширюємо її сферу засобів міжпсихічного порозуміння, біологічної поведінки: словом, тільки посилюючи потужність, здібності та бажання людини жити, ми стаємо чимсь справжнім. В іншому разі наше життя – це фальш, а наші думки – лише спроба видати цю фальш за правду.
Фальш вимагає, нагадує, аби її знищили, стерли з обличчя землі, стверджував Томас Карлайл. Байдужі речі не існують, думки не бувають суто теоретичними: все, що тільки займає людську свідомість, – кориться праву. Кожна думка – це форма міжлюдських стосунків, кожна стає основою, мотивом, приводом до дії чи бездіяльності, тією чи іншою формою нашої активної позиції; кожна є моментом у величній драмі людськості в боротьбі за існування, спробою жити і свідомо любити життя. Момент, коли особа починає відокремлюватися від якогось культурного середовища, зазвичай характеризується в її духовному житті розпадом попередньої картини світу або зміною цінностей. Дуже важливо чітко усвідомити, наскільки багатим був відкинутий світогляд, наскільки була багатою свідомість, котра тут починає ферментуватися й перетворюватися.
Вкрай важливо зрозуміти, який процес змусив особу відмовитися від усталених цінностей та понять. Здається мені, що, зважаючи на це, рух молодої Польщі виник за доволі нещасливих обставин. Вихідним пунктом була облудна ницість, яку прийнято в нас називати консервативно-національним світоглядом. Жити без турбот у тілі великого культурного організму сучасного світу, намагатися якнайменше поступатися своїми звичками, не поставити собі жодного глибоко продуманого питання, покласти своє життя на досягнення тої чи тої кар’єри, на основі неї створити домашнє вогнище і підтримувати тривання всього цього принизливого, смертоносного стану речей, називати Польщею, суспільним ладом – оце й був вихідний пункт.
Життя не пов’язане з жодною відповідальною, самостійною галуззю діяльності, промисловість лише як джерело заробітку, політика як засіб кар’єри, наука як привілей, що звільняє від зусиль і надає доступ до більш або менш прибуткових професій, а отож брак якого-небудь щирого ставлення до великих праць людськості, туманне почуття, що запал буває шкідливим, впевненість, що жоден Дарвін чи Маркс, Гельмгольц або Спенсер безпосередньої цій домашній атмосфері та публічному лиху не зашкодить, але й не допоможе. В кожній комбінації випадковостей, завжди якась там заробітна плата, якийсь дохід залишиться, що таким чином у науці продовжує діяти правило liberum veto: все це створювало унікальну атмосферу. Атмосферу, що тридцять років була офіційною, обов’язковою, впливовою в усій польській літературі. Крім Свєнтоховського ми тоді не мали письменника, на якому б вона не залишила свого провінційного клейма.
Тут усе залежало від доброї волі:сьогодні ти член братства, а завтра дарвініст; сьогодні базікання про збереження енергії, а завтра розмови про непогрішність Папи. Панувало глибоке переконання, що те, що в культурі подобається, те, що згодиться, – прийметься, решту відкидали як щось непотрібне, чужорідне. Так у всьому: в мистецтві, в науці, в літературі, в суспільних питаннях, завжди є відчуття, що тут існує специфіка, котра перетворює найнеобхідніші в усьому світі властивості розуму і волі на зайві, невідповідні. Логіка була небажаною, глибоке переконання висміяне; і, врешті, посилалися на історичні спогади, котрі пригадували кожному, хто порушив цей блаженний стан речей.
Було би перебільшенням стверджувати, що польський неоромантизм свідомо пережив таку характерну для західної неоромантики кризу боротьби з позитивізмом, натуралізмом, гегемонією природничої науки. Я не маю сумнівів, що кожен окремо, найвидатніші з письменників Молодої Польщі, зіткнулися з такою проблемою: однак загалом в інтелектуальний атмосфері того часу відчувається, що вона успадкувала польську необізнаність із наукою, з вимогами інтенсивного, свідомого розумового життя. Також не можна стверджувати, що польська неоромантика була, як колись на заході, реакцією індивідуалістичної психології відірваних від своєї основи осіб із міщанства і загалом заможних верств проти класової пролетарської думки.
<...>
