Посестри. Часопис №122 / «і жовте небо вербами стікає...»

і жовте небо вербами стікає

у полини край поля – і вони

всміхаються собі – бо полини

їх навіть дощ знічев’я не займає

 

а за дощем вільшанка – то ріка

не птаха бо птахи уже в польоті

і пахнуть полином або осотом

який крізь них у небо витіка

 

це колообіг жовтого – тече

не дощ не колір а саме жовтіння

аж синій просвіт видається тінню

яку край неба сонне сонце тче

 

а поза ним і поле і полин

і верби що стікають у вільшанку

і синя тінь примруженого ранку

якої жоден птах не запалив