Мужики (Осінь. ІІ)
На Бориновім подвірю, обставленім із трьох сторін господарськими будинками, а з четвертої садом, котрий відділяв його від дороги, вже зібрало ся досить народу; кілька жінок радили та впадкували над величезною червоно-білою коровою, що лежала перед оборою, на купі гною.
Стара собака, трохи крива,тай з облїзлою на боках шерстю, стерігла перісту, обнюхувала ї, то бігала в оплітки і зганяла на дорогу діти, котрі вилізали на плоти та зазирали цікаво з обійстє, або добігала до свині, що лягла була під хатою та розпростерта постогнувала з тиха, бо ссали ї білі, молоді поросята.
Власне надбігла Танка задихана, припала до корови тай стала ї гладити по писку й чолу.
— Павунко, бідна павунко! — заводила слізно тай заголосила сердечно.
А жінки радили раз-у-раз нове ратованє хорої: то сіль розпущену вливали їй у горло, то топленого зо сьвяченої яронцї воску з молоком; хтось радив мила з сироваткою — инша знов воліла, аби кров пустити — але корові нїчо не помогало, протягала ся чим раз довше, деколи піднимала голову й порикувала довго, мов би за ратунком, болїзно, аж їй гарні очи з рожевими білками заходили мракою, й тяжка, рогата голова падала з натуги, що лиш висувала язик і лолизу- вала ним руки Ганчині.
— А може би Ямброжи що порадив? — запропонувала котрась.
— Правда, на слабостях він знає ся — завторували.
—- Бігай-ко, Юзя. На Пречисту дзвонили, то мусить іще бути при косцьолї. Господи Боже, а як тато над’їдуть, то-ж то буде клятя, буде!
— А ми-ж нїчо не винні! — нарікала з плачем.
А потім сїла на поріг обори, упхала хлопцеви у рот, бо поплакував, білі, повні цицьки і зо страшенною трівогою поглядала то на корову, то через оплітки на дорогу та наслухала.
За отченаш або й два надбігла Юзя з криком, що Ямброжи йдуть.
І дійсно прийшов зараз дїд, може столїтний, простий гей сьвічка, хоть і з деревляною ногою тай з палицею, лице мав сухе, поморщене як картофля на весні' і таке-ж сїре. обголене й потяте шрамами, волосе біле як молоко спадало йому кучерями на чоло й шию, бо був простоволосий.
Пішов просто до корови і документко ї оглянув.
— Ого, бачу, що сьвіжину їсти мете.
— Таже поможіть їй що, вилічіть, таже корова зо тоиста золотих варта — тільна, таже поможіть! О Сусе мій, Сусе! — завела Юзя.
Амброжи вийняв із кешенї пущадло, потяг його до холяви, прозирнув ся під зорю вістрю тай перетяв перістій артерії під черевом — але кров не сикнула, а текла поволи, чорна, спінена.
Всі стояли довкола нахилені й дивили ся без віддиху.
— За пізно! Ого, худібка послїдну пару пускає — сказав урочисто Ямброжи. — А се не що, лиш паскудник, або й що инше... треба було зараз, як захорувала.., але тоті баби, то лиш юхи до плачів мудрі, а як треба радити то бекають гей вівці. — Плюнув згірдно, обійшов корову, заглянув їй ув очи, придивив ся язикови, обтер закрівавлені руки в її мнягку, влискувату шкіру тай збирав ся йти.
— На сї похорони дзвонити не буду; задзвоните в горшки самі
— Тато з Антком! — крикнула Юзка тай вибігла аж на дорогу, на зустріть, бо глухий, тяжкий гуркіт почув ся з другоіго боку ставу, де в розчервонїлій від західних зір куряві чорнів ся довгий віз і конї.
— Татусю, таже.... павуна вже здихає! — кричала, добігаючи до батька, котрий саме звер¬ тав на сей бік ставу ; Антек ішов із заду та під¬ держував, бо взяли довгу ялицю.
— Не плети марно бі-зна чого!воркнув, чвяхаючи конї.
— Ямброжи пускали кров і нїчо... і віск топлений льляли їй у горло і нїчо... і сіль... і нїчо... певно паскудник... Вітек казав, що злісний вигнав їх із загаїв і павунка зараз лягла тай стогнала, і так ї пригнав...
— Павуна, найліпша корова, бодай вас, стерви, покрутило, коли так пильнуєте! — кинув лїци синови і з батогом у руцї побіг на перед.
Баби розступили ся, а Вітек, котрий увесь час щось найсупокійнїще майстрував під хатою, скочив у город і пропав зо страху; навіть Танка підняла ся з порога тай стояла безпорадна, залякана.
— Змарнували ми худібку!... — скрикнув нарешті старий, оглянувши корову. — Триста золотих, як у болото ! До миски то стерв аж густо, а припильнувати нема кому. Така корова, така корова! А то чоловік рушити ся з дому не може, бо зараз шкода й упадок...
— Таже я від самого полудня була при копаню — виправдувала ся стиха Танка.
— Або ти що коли бачиш! — крикнув скажено. — Або ти дбаєш за моє!
— Така корова, така здоровенна що другої такої і не в кождому дворі найшов би!
Нарікав чим раз жалібнїще тай обходив її, трібував підняти, сїпав за хвіст, зазирав у зуби, але корова хропіла чим раз то тяжче, кров перестала текти, лише кріпла в чорні спечені жужлї — виразно вже здихала.
— Нема иншої ради, лише треба І дорізати, хоть тілько верне ся!
Сказав нарешті, приніс косу зі стодоли, погострив ї трохи на точилі, що стояло під окапом обори, скинув із себе спанцирку, засукав рукави і взяв ся до різаня...
Танка з Юзею заголосили, бо павунка, мовби, чуючи смерть, підняла з трудом голову, зарикала глухо тай.. упала з перерізаним горлом, гребучи лиш ногами...
Собака злизувала стинаючу ся в повітрю кров, а далі скочила на доли від картофлї га гавкала на коні стоячі з возом ув оплїтках, бо там їх лишив Антек, а сам супокійно придивляв ся хлівови.
— Не руй, дурна! Татова корова, то не наша втрата! — сказав сердито жінці тай узяв ся випрягати й розбирати конї, котрі вже Вітек тяг за гриви до стайнї
— Картофлї в полі богато? — запитав ся Борина, миючи під колодязем руки.
— Та не мало, буде зо дваціть міхів.
— Треба нині звезти.
— Галє, звозїть собі самі, я вже ніг не чую ні крижів... тай підручний храмає на передню ногу.
— Юзка, заклич-ко Кубу від копаня, най кобилу запряже за підручного і треба нинїзвезти. — Атже дощ може бути.
Але кипів злістю й журбою, бо раз-у-раз поставку вав перед коровою та кляв сірчисто, а потім лазив по подвірю й заглядав ба до обори, ба до стодоли, ба під шопу, і сам не знав чого шукає, така Його жерла втрата.
— Вітек!Вітек!— почав кликати тай розвязував широкий ремінь із клубів, але хлопець не показав ся.
Люде порозходили ся, бо розуміли, що така шкода й жаль мусять искінчити ся бійкою, тим більше, що Борина звичайно був до неї скорий; але старий нинї лише кляв і пішов у хату.
— Ганка, а дай-ко їсти! — крикнув на синову в відчинене вікно тай пішов на свій бік.
Дім був звичайний, селянський — переділений на скрізь величезними сїньми; задом виходив на подвірє, а лицем чотировіконним на сад і на дорогу.
Одну половину від города займав Борина з Юзею, а в другій сиділи Аитки. Парубок із пастухом спали коло коний.
В кімнаті було вже чорняво, бо крізь малі віконця, заступлені окапом і замаєні деревами, мало протискало ся сьвітла тай смеркало ся на сьвітї, так що лише влискували ся скла образів сьвя- тих, що чорнїли рядом на білених стінах; кімната була велика, але придавлена чорною стелею та величезними сволоками під нею, і так обставлена ріжною посудою, що лише коло великого комена з окапом, котрий стояв при стїнї від сїний, було трохи вільного місця.
Борина роззув ся й пішов у темний алькир, зачиняючи за собою двері, відсунув кватирю, так що західне сьвітло зальляло крівавим блиском алькир.
Хатчина повна була ріжного лахмітя та статків господарських: на поперечних жердках висіли кожухи, червоні вовняні плахти в пояси, білі сердаки, ба цїлі купки мотків згрібної пряжі ті позвивані в клубки брудні руна овець і міхи з пірєм. Витяг білий сердак і пояс червоний, а потім довго чогось шукав у бочках наповнених збіжем, ба в кутї під купою старого реміня й залїзя, та вчувши Ганку в першій хатї, зачинив кватирю тай знов чогось довго гріб ся у збіжю.
А на лавиці під вікном уже йшла пара з їди; від величезної ринки з капустою розходив ся запах солонини, як і від яєшницї, котрої несогірша мисчина стояла побіч.
— Де Вітек пас корови? — запитав ся, краючи величезний шмат із бохонця хліба, великого як решетило.
—- На двірських загаях і злісний його відти прогнав.
— Стерво, змарнували ми худіоку.
— Еге-ж, таже корова й подвигала ся в тій гіньбі, так що в нїй щось запалило ся.
— Дїди собачі! Пасовиско наше, в табелї стоїть гей бик, а вони все проганяють і кажуть, що їх.
— Наших те-ж попроганяли, а хлопця Валькового так побив, так побив...
— Га ! до суду треба, або й до комісара. Триста золотих варта, як нїчо.
— Певно, певно — потакувала, страшенно рада, що тато подобрів.
— Скажіть Анткови, що скоро картофлї звезуть, то най беруть ся до корови, треба ї облупити та почвертувати. Прийду від війта, то вам поможу. В сусїках за сволок ї повісити — буде беспечно від собак або від иншої твари...
Скінчив швидко їду тай устав, аби вгорнути що на себе, але таку тяжінь почув у собі, таке ломанє в кости, таку сонність, що як стояв упав на ліжко, аби з отченаш передрімати ся.
Танка пішла на свій бік і крутила ся по хаті та раз-у-раз вихиляла ся у вікно дивити ся на Антка, котрий їв на ґанку, перед домом ; відсунув ся від миски, як яло ся, і поволи волїк ложка за ложкою, шкробаючи міцно в криси і поглядаючи инодї перед себе на став — бо вже був захід і на водї ставали золото-багряні веселки та палахкотячі круги, крізь котрі, мов білі хмарки, перепливали з ґеґотом гуси, розливаючи дзюбами шнури крівавих жемчугів.
Село починало мурашкувати та клекотіти рухом; на дорозі, з обох боків ставу, все знимали ся куряви та туркоти возів і порикуваня коров, котрі входили у став по коліна, пили по-маленьку та піднимали тяжкі голови, аж тонкі смуги води, мовнизкиопалів, опадали їм із широких писків.
Десь, із другого кінця ставу чути було лускіт бабських пранників і глухий, монотонний лопіт ціпів у якійсь стодолі.
— Антек, нарубай-ко пеньків, бо сама-м не годна — просила несьміливо й боязко, бо йому нічого не значило клясти ба й вибити за будь- що.
Не відповів навіть, як би не чув, так що вона не сьміла повторити і вже сама пішла скипати трісок із пнїв — і мовчав лихий, утомлений страшенно цілодневною працею, та дивив ся тепер на став, на другий бік, у великий дім, сьвітячий білими стінами та шибами вікон, бо захід бив у него. Купки червоних ґеорґінь вихиляли ся із-за муру тай горіли яскраво на тлі стін, а перед хатою, в саді, то поміж оплітками увихала ся висока стать — але лиця пізнати не можна було, бо що мінута губила ся в сінях — ба під деревами.
— Сплять собі, як дідич, а ти, парубче, роби! — воркнув злісно, бо хропіт батьків чути було аж на ґанок.
Пішов на подвірє і ще раз придивив ся корові.
— Воно то правда, що татова корова, але й наша втрата — сказав жінці, котра, побачивши, що Куба привіз картофлю з поля, покинула колене дров і йшла до воза.
— Доли ще не злагоджені, то треба зсунути на тік.
— Коли-ж бо тато казали, аби-сь на тоцї корову з Кубою обдер і випорядив.
— Змістить ся і корова, змістить ся і картофля — шептав Куба, відчиняючи двері стодоли на розтвір.
— Я не лупій,аби-м корову лупив зо шкіри — бовтнув Антек.
І вже не говорили, чути було лише гуркіт ізсипуваної на тік картофлї.
Сонце погасло, вечоріло, сьвітили ще зорі смугами сцїпленої крови та застиглого золота і сипали на став мов би мідяним порохом, аж тихі води дрожали ржавою лускою та сонним шумом.
Село западало в сумерки та в глибоку, мертву тишину осїнного вечера. Хати малізи, мов би приплескували ся до землі, мов би тулили ся до дерев сонно похиленних, до сірих плотів.
Антек із Кубою звозили картофлю, а Танка з Юзею ввихали ся коло господарства, бо гуси треба було загнати на ніч, ба свині нагодувати, бо пхали ся квичучи до сїний і витикали пажерливо рийки до цебриків, де стояло пійло для худоби. Ба корови подоїти, бо власне Вітек пригнав решту з пасовиска та закладав їм за драбини по жменї сіна, аби супокійнїще стояли при доєню.
І справді Юзя стала доїти першу з краю, коли се Вітек виліз Із жолобів і запитав ся стиха, боязко:
— Юзя, а господар лихі?...
— О Сусе, спарять тебе, небоже, спарять... так дуже кляли — відповіла, висуваючи до сьвітла голову та закриваючи рукою лице, бо корова бацькала хвостом, обгоняючи ся від мух.
— Але... хиба-ж я винен... але... злісний мене прогнав і ще хотів буком випарити, лиш я утік... а павунка зараз почала прилягати та порикувати, та стогнати, аж-єм до хати пригнав...
Замовк, але чути було тихе, болізне хлипанє та сюрканє носом.
— Вітек... а не руй гей теля, хиба тобі се першина, що тя тато спарять...
— А вже-ж, що не першина, але всїгди так бою ся... бо ніякого видержаня на битє не маю...
— Дурень єсь, тілький парубок, а боїть ся... вже я витовмачу татусеви...
— Витовмачиш, Юзя? — сказав радісно — бо то злісний мене прогнав із коровами, бо...
— Витовмачу, Вітек, лиш не бійся!...
— Коли-ж так... то на-ж тобі отсю птицю! — шепнув радісно тай виняв із пазухи деревляне чудо. — Подиви ся лиш, як сам рушає ся.
Поставив її на поріг обори, накрутив і птиця почала кивати ся, піднимати довгі ноги та проходжувати ся...
— Бузько, Сусе Христе, таже рушає ся як живий! — сказала зачудована, відсунула дійницю, причакла перед порогом і дивила ся з найжн- віщою радістю та зачудованєм.
— Сусе! а то ще з тебе механік! І то сама так рушає ся, га?...
— А сама, Юзю, лиш ї кілочком накручу, то вже си спацирує гей дїдич по обідї — о... — відвернув її і птиця поважно та сьмішно піднимала довгу шию, піднимала ноги тай ішла.
Стали сьміяти ся сердечно та бавити ся його рухами, лиш Юзя инодї підводила очи на хлоп ця — здивоване в них було та зачудоване.
— Юзя! почув ся голос Борини з перед хати.
— А чого ?... — відкрикнула.
— Ходи сюда.
— Коли я корови дою.
— Пильнуй тут, бо йду до війта — сказав, всуваючи голову до темної обори, — а нема тут того найди, га?
— Вітка?... нї, нема, поїхав по картофлю з Антком, бо Куба мав нарізати сїчки для коний... — відповіла швидко й трохи несупокійно, бо Вітек причак за нею зо страху.
Стерво той хлопець, то лиш паси дерти, аби змарнувати таку корову — воркотів, вертаючи ся до кімнати, де одяг ся в нову білу капоту, вишивану на всіх швах чорними тасємками, надїв високий чорний капелюх, обвив ся червоним поясом і пішов дорогою понад став до млина.
— Роботи ще тілько... звозити дерево... сівба нескінчена... капуста в полі... листе незгреблено... під’орати би треба й під вівси... а тут їдь до суду... Господи Боже, таже чоловік ніколи обробити ся не обробить, лиш раз-у-раз як той віл у ярмі... що й виспати ся ніколи анї пропочити — роздумував... А тут і той суд... Мішок стерва, галє, я з нею спав... бодай-єсь язик утратила... нехтолице якась... сука... плюнув злісно, набив люльку кепським тютюном і довго тер відвоглі сірники у портяницї, поки запалив.
Пакав у ряди-годи тай телепав ся поволи; болїли його всі косги і жаль за коровою раз- у-раз діймав.
А тут анї відбити ся на кім, ані вижалувати ся, нїчо... сам як той кіл; сам за все думай, сам міркуй лобом, сам коло всего бігай як той пес... а нї-до-кого слова промовити і поради ні відки, анї помочи — а лише втрата й упадок... а всі гей ті вовки за вівцею... а лише скубуть, а дивлять ся, коли розірвуть на кусні...
Темненько вже було в селі, крізь повідхилю- вані двері й вікна, — бо вечір був теплий, — садили смуги ватер і запах вареної картофлї та джуру зо шкарками; денеде їли в сїнях, або й перед хатами, лише чути було шкробанє ложок та балачку.
Борина йшов чим раз поеолїще, бо давило його роздражнене, а далі згадка про небіжку, котру поховав був на весні, стиснула його за горло.
— Го! го!... за неї, що І згадую в вечір добрим словом, не стало би ся так павунці... господиня то була, господиня!... Правда, що й воркотуха і проклінниця, що й слова доброго нікому не сказала та все з бабами чубила ся... але все-ж жінка й господиня! Тут зітхнув набожно на її інтенцію і ще більший жаль душив його, бо нагадав собі, як то бувало...
Прийшов з роботи, спрацьований — то й їсти масно дала і нераз ковбаси підсувала крадки від дїтий... А як усе вело ся!... і телята і гуси, і поросята... що ярмарку було з чим їздити в місто, тай гріш був усе готовий, покладний із самого приплодку.., А вже що капусти з горохом, то вже друга зовсім так не вдасть...
А тепер що?...
Антек лиш на свою руч тягне, коваль теж ди- вить ся, аби що вхопити, а Юзка? От дурне курят- ко, котрому ще полова в голові, тай не дивниця, бо дівчині мало що на десятий рік іде... Танка гей цьма лазить, а лиш хорує, і тілько зробить, що пес наплаче...
Тай марнує ся все... павунку треба було дорізати... у жнива пацюк издох... ворони гусенята так перебрали, що з половина лишила ся!... Тілько руїни, тілько впадку!.. Крізь сито все летить, крізь сито...
— Але не дам! — викрикнув майже голосно — поки рушаю тими ножищами, то анї одного морга не відпишу і до вас на ласкавий хліб не піду...
Лише Гжеля з війська до дому верне ся, то най си Антек на жінчине господарство вертає ся... не дам,..
— Слава Ису Христу — почув ся якийсь голос.
— На віки слава... — відповів махинально тай звернув з дороги в широкі й довгі оплітки, бо війтова оселя лежала трохи в глибині.
У вікнах сьвітило ся і собаки стали уїдати.
Увійшов просто в світлицю.
— Війт дома? — запитав ся товстої жінки, що клячіла коло колиски та плекала дитину.
— Зараз вернуть ся, поїхав по картофлю. Сідайте, Матїю, таже й вони ждуть на него, — вказала рухом бороди на дїда, що сидів коло печи; то був той слїпий старець, воджений собакою; червоняве світло скипок обпливало гостро його величезне обголене лице, лисий череп і широко втворені очи засновані більмом, нерухомо стремлячі під сивими, косматими бровами...
— А відки Пан Біг провадить? — запитав ся Борина, сідаючи з другого боку ватри.
— Зо сьвіта, відки-ж би — відповідав спро- вола розлїзлим, стогнучим, дійсно прошацьким голосом і нащурував пильно вуха, тай витяг табакерку.
— Понюхайте, господарю.
Матій понюхав ретельно тай чихнув раз по разу двічі, аж йому сльози стали в очах.
— Міцна, бестія! — тай тер рукавом заплакані очи.
— На здоровлє вам! Петербурка, добра на очи.
— Поверніть завтра до мене, я корову дорізав, то там якийсь кусень для вас найти ся найде.
— Простибі... Борина, бачу, га ?...
— А вже-ж, пізналисьте?... но, но.
— Лише по голосі, по мові.
— Що - ж там у сьвітї чувати ? Мандруєте все.
— Мої кохані, а що-ж би! Ба зле, ба й добре, ба й усяко, як у сьвітї. А всі пищать, а нарікають, як прийде ся дїдови що дати, або й иншому, але на горівку то мають.
— Правду кажете, бо так воно й є.
— Го, го! тілько років чоловік телепає ся по тій сьвятій землі, то й знає ся всячину.
— А деж єсьте поділи того найду, що то вас водив торік? — запитала ся війтиха.
— Пішов собі, стерво, пішов; вимів він мені' добре торби... Мав-єм щось того гроша від людий добрих, і нїс-єм на гофіру до Ченсгоховської Панянки, отже ми, бестія, вкрав тай пішов у сьвіті Тихо, Бурек! бо то певно війт! — потяг шнурком і собака перестала гаркати.
Вгадав, бо війт увійшов, кинув батіг у кут і вже з порога кричав:
— Жінко, їсти, бо-м голоден, гей вовк! — як ся маєте, Матїю, а ви чого, діду?...
— Я до вас у тій моїй справі, що має бути завтра.
— Я-ж зажду собі, пане війте. Кажете в сінях — добре й там буде, а лишите коло ватри, тому що-м старий, то лишу ся, а дасьте ту мисчину картофлі, або й хліба окрайчик — то Отче наш за вас відмовлю, один або й другий... як бисьте дали готовий гріш, або й шістку....
— Сидіть собі, дістанете й вечерю, а хочете, то й заночуйте...
І війт сів до миски, вкритої парою сьвіжо натовченої картофлі тай посиланої щедро шкварками, а в другій мисці стояло квасне молоко.
— Сідайте, Матїю, з нами,з’їсте, що є —запрошувала війтиха, кладучи третю ложку.
— Дякувать. Приїхав-єм із лїса, то м си вже добре під’їв...
— Лише беріть ся до ложки, не зашкодить вам, тепер уже вечери довгі...
— Довга молитва та велика миска, ще від сего ніхто не вмер — докинув дід.
Борина онимав ся, але нарешті, як солонина міцно вражала йому ніздрі, присунув ся на лави¬ цю тай їв поволи, делікатно, як звичай велів.
А війтиха вставала раз-у-раз і докладала картофлї, ба молока доливала.
Собака дідова вертіла ся та скавуліла приязно до їди.
—Тихо, Бурек, атже тепер їдять господарі... і ти дістанеш, не бій ся... — втихомиряв її дід і втягав ніздрями смашний запах та пригрівав руки коло ватри.
— То Євка вас, бачу, запізвала — почав війт, під’ївши трохи.
— Та вона-ж! що-м їй заслуженину не виплатив ! Заплатив-єм, як Бог на небі, тай ще-м поверх того з доброго серця ксьондзови за хрестини дав мішок вівса...
—Вона каже, що та дитина то.,.
— В імя Отца й Сина. Сказила ся, чи що?
— Го, го ! старий з вас, а ще майстер! — Війт і війтиха стали сьміяти ся.
— Старому швидче трафить ся, бо прахтик і знавець! — шептав дід.
— Циганить, як той пес, анї-м ї доторкнув ся. Ще би така торба... така під плотом іздихала та скавуліла, аби ї зі самий харч і куток до спа- ня взяти, бо до зими йшло. Я не хотів, але небіжка каже — возьмімо, придасть ся дома, що маємо принаймати... буде своя під рукою... Я не хотів, бо зимі роботи ніякої, а один рот більше до миски. — Але небіжка повідає: не жури ся, уміє бачу плахти та полотно робити, посаджу ї та нехай си стїбає, все щось устїбає. — Но, й лишила ся, але лише відпасла ся тай зараз постирала ся о приплодок.. А хто в спілці, то вже всзко говорили...
— Вона позиває вас.
— Обезвічу, стерво, цигана собачого !
— Але до суду мусите йти.
— Піду. Дякувать вам, що-сьте ми сказали, бо я знав лише тілько, що за заслуженину —але я заплатив, на що сьвідків маю! А пискач заповітрений, а стариця! Господи Боже, тілько грижі, що либонь видержати не видержу — таже менї й корова впала, так що мусїв-єм дорізати, робота не покінчена, а тут чоловік сам, як той палець.
— У вдівця то гей між вовками вівця — сказав знов дїд.
— За корову я чув, говорили мн вже в полї...
— То двірська справа, бо бачу злїсний прогнав із загаїв. Найлїпша корова. Зо триста золотих вартувала, збігала ся, бо тяжка була, запалили ся в ній печінки, так що мусїв-єм дорізати... Але дворови того не дарую... Подам до суду.
Та війт почав йому товмачити й переконувати, аби здержав ся, тим більше, що в першій злости все зле радить ся, бо стояв за двором, і нарешті, аби звернути розмову в инший бік, моргнув на жінку тай сказав:
— Та бо бисьте ся оженили, Матїю, ї буде кому господарства пильнувати.
— Жартуєте, чи що?... Таже на Зїльну скінчило ся менї пятдесять і вісім років. Що се вам у голові, ще тамта добре не застигла...
— Возьміть жінку до свого віку, і зараз вам загоїть ся все — додала війтиха, тай стала збирати зі стола.
— Добра жона голови чоловічої корона — докинув дїд, обмацюючи миски, котрі перед ним поставила війтиха.
Вжахнув ся Борина, але задумав ся глибоко» що йому се самому в голову не прийшло. Бо-ж яка вже там жінка лучить ся, а все-ж таки з нею ліпше ніж самому бідувати...
— Хоть і дурна й нездарна, хоть і сварлива, хоть і до мужицьких ковтунів сяглива, хоть і жартівлива й лїтава по музиках і коршмах — авсе-ж таки чоловікови з нею лїпше й вигода — говорив далі дїд, поїдаючи.
— Аж тодї би в селі дивували ся — сказав Борина.
— Гале, а люде-ж вернуть вам корову або й коло господарства ходити муть, або вас пожалують — заговорила горячо війтиха.
— Або й теплу перину приладять — засьміяв ся війт. — А в селї тілько дївок, що як іде ся поміж хати, то бухає гейби з печи...
— Але, бач його, розпустник... чого йому захочує ся...
— А Зоська Григорова, наприклад, тонка та висока, гарна, тай віно несогірше.
— А що-ж то, чи то Матїєви треба віна, чи-ж то не перший господар у селї?
— Хто би там мав добра тай ґрунту досить — заперечив дїд.
— Нї, Григорова не для них — завважав війт — за млава тай молоде то ще.
— А Єндрикова Кася — вичисляла далї війтиха.
— Заручена. Вчера Рохів Адам посилав з горівкою.
— Та є ще Стахова Веронка.
— Проклінниця, лїтавиця тай один клуб має грубший.
— А вдовиця по Томкови, якже то їй... цілком іще до відданя...
— Троє дїтий, чотири морги, два коровячі хвости та старий кожух по небіжчику.
— А Улися того Войтка, що то за косцьолом сидить?...
— І... то для кавалєра.... з приплодком, хлопець міг би вже бути за пастуха, але Матїєви того не треба, має вже свого пастуха.
— Та є ще, є того насїня нанайського, але я вибираю лише такі, аби пасували для Матїя.
— А забула-сь за одну, що була би для них як раз.
— Котра?...
— А Яґна Домінїкова?
— Правда, цілком за неї забула-м.
— Кріпка дівка, а здорова така, що через пліт не перелізе, бо перелази під нею тріщать... а гарна, білява, а пишна гей яловиця.
— Яґна — повторив Борина, що слухав мовчки вичислюваня — та бо то кажуть за неї, що ласа до хлопців.
— Ая, а був хто при тім і знає! Плетїнники плетуть, аби плести, а все лиш із заздрости — боронила палко війтиха.
— Я й не кажу сам із себе — лиїіі так договорюють. — Але треба мені йти... поправив пояс, поклав вуглик у люльку тай пакнув кілька раз.
— На котру то в суді? — запитав ся спокійно.
— На девяту написано в візваню. Мусите досвіта встати, коли пішки.
— І... кобилою поїду собі поволи. Бувайте здорові, дякувать вам за вечеру й сусідську пораду.
— Ідїть здорові, а подумайте, що-сьмо вам радили... Скажете, то з горівкою піду до панї матки і ще перед Різдвом справимо весїлє..
Борина не відповів нічого, лупнув лиш очима тай вийшов.
— Як старий молоду бере, то дїявол тішить ся, бо користь із того мати-ме — сказав дїд поважно, шкробаючи голосно по днї миски.
Борина вертав ся поволи та пережовував у собі розважно, що йому радили. Не дав знати по собі, там у війта, що йому ся гадка страшенно подобала ся, бо як же: господар був а не який хлопець, котрому ще молоко під носом, а на згадку про женячку аж квичить і з ноги на ногу перескакує.
Ніч уже вповила землю, звізди срібною росою поблискували з темних, глухих глибин, тихо було в селї, лиш инодї собаки погавкували, а там-сям із поза дерев блискали слабі світельця... часом вохкий подих завіяв із ливад, аж дерева стали з лехка хитати ся та пошептувати листєм.
Борииа не вернув ся тою самою дорогою, котрою був прийшов, але подав ся в долину, перейшов міст, під котрим вода булькотячи переливала ся в ріку й валила глухо на млин, і звернув на другий бік ставу — води лежали тихо та влискували ся чорняво, набережні дерева кидали на тафлю чорні тїни і мовби рамками вбіймали береги, а серед ставу, де було ясшще, відбивали ся звізди мовби в зеркалї сталевім.
Матій сам не знав, чому не пішов просто домів, а вибрав довшу дорогу: може, аби перейти попри дім Яґни? а може, аби скупити трохи гадку та подумати.
А вже-ж, що було би несогірше! а вже-ж! А що там за неї говорять, то така правда. — Плюнув. — Кріпка дівка! — Дрож істрясла ним, бо й холод вохкий ішов від ставів, а в війта дуже було горячо. — А без жінки треба пропасти або дітям господарство записати — гадав — а здорова бестія і гейби мальована. — А корова найліпша впала, а хто знає що буде завтра?... Може то й треба пошукати жінки? Тілько одежини є по небіжці — придала би ся. Але стара Домінїкова то пес.. а що-ж, мають хату й грунт, то би на своїм лишила ся. Троє їх, а мають пят- нацять моргів, бо ніби на Яґну пять і сплата за хату та лєвентар. Пять моргів, то рихтик те поле за моїм картофлиском, жито бачу посіяли сего року, так... Пять моргів до моїх, то... трицять і пять без чогось! Кусень поля!...
Затер руки та поправив пояс. — То лиш мельник має більше... злодій, кривдою людською та процентами тай ошукою тілько набрав... А на¬ рік я підвізби гною тай обробив і пшеницю посіяв на цілім куснику; коня би треба прикупити тай по павунцї коровку яку... Правда, корову би дістати дістала...
І так розбирав, числив, мрів по-господарську аж инодї поставкував з тяжкого міркованя. А що мудрий мужик був, то й усе збирав у собі та глибоко в голову дивив ся, аби чого не переслїпити та не забути.
— Верещали би, бестії, верещали! — подумав про дїти, але швидко хвиля сили й певности зальляла йому серце тай скріпила глухі ще, хиткі постанови.
— Ґрунт мій, вара кому иншому до него. А не хочете, то... — не скінчив, бо став перед хатою Яґни.
Світило ся ще у них і крізь відчинене вікно падала широка смуга світла тай ішла через корч ґеорґінії та низькі сливи аж на пліт і дорогу.
Борина став у тїни тай запустив зір у хату.
Лямпочка тліла над окапом, але в печи мусів палахкотіти великий вогонь, бо чути було троскіт ялини і червоняве світло заповняло величезну, темну по кутах хату; стара скорчена перед коменом читала щось голосно, а Яґна проти неї, лицем до вікна, сидїла; була лише в сорочці і з закоченими до плечий рукавами — підскубувала гуску.
— Пишна, бестія, пишна! — думав.
Підводила часом голову, наслухала магери, зітхала важко, то знову брала ся скубти пірє, аж гуска заґеґала болїзно та стала рвати ся їй з рук і бити крилами, аж пух розвіяв ся по хаті білим туманом. Утихомирила її швидко і міцно стискала колінами, так що гуска лиш погеґувала стиха й болїзно, та відповідали їй инші десь із сїний чи з подвіря.
— Гарна дївка — подумав і відійшов поквапно, бо йому вдарило до голови, аж почіхав ся, запняв стїжку та стиснув пояс.
Уже був у своїх воротах і входив в оплітки, коли се оглянув ся на її дім, бо рихтик стояв напроти, лише по тім боцї води. Хтось акурат виходив, бо крізь двері відчинені люнула смуга сьвітла і мов блискавка замихтїла тай упала аж на став, потім задуднїв чийсь міцний хід і почув ся хлюскіт набираної води, а врештї, крізь темряву й мраки, що зволікали ся з ливад, обізвав ся притишений сьпів:
Я за водом, ти за водом,
Якже я ти лиця подам?...
Подам ти го на листочку,
А на-ж тобі, коханочку....
Слухав довго, але голос швидко пропав і сьвітла незабаром погасли.
На небо котив ся із за лїсів місяць у повнї та розсрібляв вершки дерев і сіяв крізь галузе сьвітло на став та зазирав у вікна хат, що були напроти него. Навіть собаки помовкли, тишина незглиблена вповила ціле село й усяке сотворіне.
Борина обійшов подвіре, заглянув до коний, порскали та гризли обрік; упхав голову до обори, бо двері через горяче стояли на розтвір. Корови лежали переховуючи та постогнуючи, як то звичайно у худібки — припер ворота від стодоли..
Знявши капелюх, ішов до хати й говорив пів-голосом молитви.
А що спали вже всї, то роззув ся по-тиху і зараз ляг спати.
Але вснути не міг; ба перина його парила, так що ноги з-під неї висував, ба йому по голові ходили ріжні справи, та турботи, та гадки... ба в животі його страшенно давило, так що аж постогнував і воркотів.
— Все кажу, що квасне молоко лише розпирає живіт, аби на ніч не давати...
А далі став думати про Яґну; як би то добре було, бо й пишна і господарна і тілько поля... То знову пригадував собі діти, ба ту говірку на Яґну, так що мутило ся в нїм усяке розізнанє, і вже не знав що діяти, аж трохи спалахнув і, як то було звичайно, хотіло ся йому до другого ліжка закликати та порадити ся.
— Марись! Женити ся, чи не женити ся з Яґною?...
Але нагадав собі загодї, що Марись уже від весни на цвинтарі, а там си спить Юзка та хропе, а він є сирота, котрій порадити ся ні з ким, то лиш зітхнув тяжко, перехрестив ся тай став говорити Богородиці Діви за небіжку тай за всі душі, що в чистилищі.
