29.07.2022

Мужики (Осінь. ІХ)

Збігло пару день по зговоринах Яґусіних.

Дощі перестали, дороги пострахали та стугли трохи, води сплили, так що лише по борознах, а де-не-де й по низах і лугах сивіли мутні калюжі — мов ті заплакані очи...

Надійшов день Задушний, сірий, безсонїшний і мертвий, так що навіть вітер не перебирав бадилєм, ані хитав деревами, що стояли важко похилені над землею...

Болізна, глуха тишина придавила сьвіт.

А в Липнях уже від ранку дзвони били поводи й безперестанно — і жалібні, розболїлі звуки йойкали по замрачених, пустих полях; мрачним голосом жалоби кликали в той день сумний — в той день, що встав блідий, оповитий у мраки, аж до тих далечин запалих, аж до тих безкраїв землі й неба, синий, на незглиблену потопу похожий.

Від східних зір, що ще жевріли блідо, мов би та мідь остигаюча, з під синих хмар, зачали плисти стада ворон і кавок...

Ішли високо, високо, що ледви оком розізнав і ледви вухом похопив той дикий, жалібний гамір каркань, похожий на зойки ночей осїнннх...

А дзвони били раз-у-раз.

Хмарний гимн розливав ся важко в мертвім, оглухлім повітрю, падав на поля зойками, гудів по селах і лісах жалем — плив усім сьвітом, так що люде й поля й села видавали ся вже одним — великим серцем, бючим жалібною скаргою...

Птаство плило раз-у-раз, аж див і ляк огортав, бо йшли чим раз низше, тай чим раз більшими стадами, так що небо вкрило ся мов би розвіяною саджею, а глухий шум крил і каркань ріс, могутнів і гудів мов би наступаюча туча... Кружили над селом і як купа листя, вхоплена вихром, колесували над полями, падали на ліси, вішали ся на голі тополі, обсіли липи при косцьолї, деревину на цвинтари, сади, дахи хат, навіть і плоти... аж налякані безперестанним битєм дзвонів, схопили ся та чорною хмарою летіли д’ лісам... а гострий, проймавий шум плив за ними.

— Тяжка зима буде! — говорили люде.

— В ліси тягнуть, анї хибне, сніги незабаром упадуть.

І виходили перед хати чим раз численніше, бо ніколи ще не бачили тілько птаства разом — дивили ся довго, з чудним сумом, аж ізчезли в лісах. Дивили ся, зітхали важко, який такий знак хреста поклав на чолі в обороні від лихого, тай стали одягати ся до косцьола та виходити, бо дзвони все гуділи глухо, а з других сіл уже йшли люде дорогами, михтїли крізь мраки, по стежках і доріжках.

Проймавий сум упав на всі душі; якась чудно болізна тишина обмотала серця — тишина роздумувань жалібних і споминів про тих, що вже були відійшли там, під ті берези навислі, під ті чорні похилені хрести...

— Мій ти Сусе любий! Мій Сусе!— зітхали й піднимали сірі як та земля лиця й топили безтрівожні очи в тайні, тай ішли спокійно складати жертви й молитви за вмерлих.

Село було мов би затоплене в важкій, жалібливій тишинї — лише зойкливі, прошальні сьпіваня дідів із-під косцьола доходили часом.

І в Боринів тихіще було як звичайно— хоть там у середині сиділо пекло притаєне, готове за леда чим вибухнути...

Якже, діти знали вже про все.

А вчера, в неділю вийшли перші заповіли старого з Яґусею...

В суботу їздили в місто, де в реєнта записав Борина шість моргів Яґусї... Вернув ся пізно тай з лицем подряпаним, бо що був трохи підпив, то вже на возі хотів був Яґну брати, але тілько взяв, що кулаком і лазурями йому дали.

А дома ні з ким не говорив, хоть і Антек раз-у-раз наскакував йому на очи, лише зараз ляг спати, як стояв, у чоботях і кожусі... аж рано Юзя зачала мимрати на него, що перину болотом поваляв.

— Тихо, Юзя, тихо! — Лучає ся се й декотрому, що ніколи горівки не пє... — сказав весело тай зараз із ранку пішов до Яґни та вже там до пізна пересидів, так що марно з обідом і вечерею на него чекали.

І нині встав пізно, вже добре по сході; в найліпшу капоту вдяг ся, чоботи сьвяточні казав собі Віткови салом вимастити тай нові віхті з соломи притяти — Куба його обголив, а він поясом оперезав ся, капелюх надів і нетерпляче визирав у вікно на ґанок, бо там Танка обіськала хлопчика, та не хотів із нею бачити ся, аж і завважав, що ввійшла на часок у кімнату, та хильцем висунув ся в оплітки — тай тілько його вже тої днини бачили...

Юзка цілий день поплакувала та товкла ся по кімнаті як та птиця замкнена. Антек же горів у муках чим раз болїзнїщих і страшніщих — анї їв, ані пив, ані міг зайняти ся чим-будь; був іще заглушений, зовсім безтямний і незнаючий, що з ним діє ся. Лице йому почорніло, так що лиш очи стали ще більші та блимали склисто, мов би скаженілими сльозами — зуби затискав, аби не кричати голосно та не клясти, та раз-у-раз ходив по кімнаті, ба по обійстю, ба в оплітки йшов або на дорогу тай вертав ся, падав у ґанку на лавку тай сидів годинами задавлений перед себе та втоплений у болю, що в нїм іще ріс і могугнів.

Дім заглух, лише плачі в нїм роздягали ся, йойки та зітхаия гейби на чиїм похороні. Двері стояли відчинені на розгвір до обір і хлївів, так що інвентар лазив по саду та зазирав у вікна, а нікому було нагнати його назад, лише старий Лапа погавкував та загоняв, але дарма, не порадив.

У стайні на леговищи Куба чистив стрільбу, а Вітек із зачудованєм набожним придивляв ся тому та визирав віконцем, аби хто їх не захопив...

— Гукнуло, що Сусе! — Гадав-єм, що то дідич або побережник стріляють...

— Гале... розуміє ся... давно-м не стріляв, порядно-м набив і гримнуло гей з гармати...

— То-сьте зараз із вечера пішли?..

— Так, пішов-єм на двірське, під лїс, бо там на озимину люблять кози виводити... Пітьма була, то-м сидів довго... аж тут на зорях рогач іде... Притаїв єм ся, так що лиш пять кроків було від мене... не сгрілив-єм, бо страшенний був, гей віл... то гадаю... не пораджу... Пустив-єм його... а за-кий отченаш або й два... лані вийшли... Вибрав-єм си найліпшу... лише прицїлив-єм ся, як не гукне ! Порядно-м набив, бо аж ми плече спухло, так дістав-єм кольбою... але повалила ся... лише копала ногами... хиба-ж таки... з пів пригорщі сї- канця дістала в бік... а бекала, южа... аж-єм бояв ся, аби не зачув побережник, і дорізав-єм...

— У лісі лишила ся, га? — питав ся хлопчина, розгорячений оповідакєм.

— Де лишила ся, то лишила ся, нїчо тобі до того, а скажи кому бодай словечко, то побачиш, що тобі зроблю...

— Як наказуєте, то й не скажу; а Юзї то можна?

— Галє, все село би заразісько знало. На-ж тобі шістку, купи си що...

— Не скажу й так, лиш мене возьміть коли з собою, мої золоті, мої...

— Снїданє! — кричала з перед дому Юзка.

— Лиш тихо бути, возьму тебе, возьму!

— І дасьте мені хоть той разочок стрільнути, дасьте, га? — молив.

— Але... то порох, гадає дурний, що дурно дають...

— Маю гроші, Кубо, маю, ще в ярмарок дали ми господар два золоті, що їх ховаю на поминки, то...

— Добре, добре, навчу тя — шепнув і погладив хлопчину по голові... бо його так узяв за серце тим скавулїнєм.

А в пару отченашів по снїданю, вже оба йшли до косцьола. Куба кульгикав жваво, а Вітек облишав ся трохи, бо йому маркітно було, що не мав чобіт, але босий ішов.

— А чи то можна до захристіїбосому, га?— питав ся тихо.

— Дурень-єсь. Господь Ісус би на чоботи чиї дивив ся, а не на молитви...

— Певно, що так, лише в чоботях то все я-лїще... — шептав сумнїще.

— Купиш ти собі ще чоботи, купиш...

— А куплю, Кубо, куплю. Най лиш підросту на парубка, то зараз поїду в Варшаву тай згоджу ся до коний... а в місті то вже всі ходять у чоботях, правда, Кубо?

— Правда, правда! — ще тямиш се?

— Ще й так! — Пять рік мені було, як мене Козлова привезли, то й тямлю добре... вже-ж... холодно було... пішки йшли сьмо до машини... дивлю ся... а тут тілько яркого сьвітла.. що ще ми в очах мерехтить.. тямлю... а дім коло дому, та такі величезні, що-то косцьол...

— Байку кажеш! — кинув згірдно.

— Тямлю добре, Кубо... я-ж і дахів не заздрів... а тілько повозів... вікна до самої землі... вже ж... цілі стіни, бачу, з шиб... і таке все дзвоненє...

— Косцьолів тілько, то й не дивниця!

— Певно, бо відки-жби дзвоненя були.

Змовкли, бо вже ввійшли на цвинтар і стали пропихати ся крізь густу глоту, що була залягла довкола косцьолу, бо в середині помістити ся не могли.

Дїди вчинили вулицю від головних дверий аж ген на дорогу, а кождий на свій лад дер ся, та кричав, та молив голосно та просив запомоги, а як декотрі, то й на скрипках цигикали та пісні витягали гикавими голосами, а другі на сопівках або й на гармоніях, так що вереск роздягав ся, аж у вухах вертіло..

В закристії те-ж було народу густо, аж ребра тріщали при столі, де орґанїстий приймав на поминки, а при другім син його Ясь, той, що то був у школах.

Куба дотис ся на перед і немалу лїтанїю подав органїстому, котрий записував і брав за кожду душу по шість грошів, або по три яйця, коли хто не мав готових гроший.

Вітек облишив ся трохи з ваду, бо його по босих ногах люто толочили, але пхав ся, як міг, хоть і не один воркнув, що під лїктї піднихає ся та старшим заваджає, і гроші в пригорщі стискав — коли-ж його діпхали до стола, против орґанїстого, забув язик у роті... Якже, самі господарі, та господині, майже все село, бо й мельничка в капелюшку гей дїдичка, тай ковалі, тай війт зі своєю... тай усі дивлять ся в него... ба наслухають... нагадують собі голосно душі ріжні... тай по десять... і по даайцять імен дають... за всю фамілію... за батьків, дідів і прадідів... А він що?... зняє може, хто його мама? Хто батько? знає?... Має дати за кого?... Сусе мій! Сусеньку...то лиш рот створив шроко тай ті сині очи тай стояв непорушно гей той дурень... і серце йому скорчило ся з болю, що ледви жебонів, ледви віддихав... і так його замлоїло в середині, як би вже мав остатну пару пустити... але не достояв так, бо його відіпхнули в кут, під кропильницю, то лиш оперся головонькою на миску цинову, аби не впасти, а сльози то йому як ті пацьорки котили ся з очий.,. як ті рожанцї жалібні... і марно їх хотів із держати... марно... і так то тряс ся в собі, так то тремтїв кождою кісточкою, що анї зубів замкнути не міг, анї встояти просто; присів у куті, від очий людських і плакав ревними, сирітськими сльозами...

— Матусю! Матусю!— скавуліло в нїм щось і роздирало йому душу до дна. А зміркувати не міг анї розізнати, чому то всі батьків мають, а він один сирота, лиш він один, він один...

— Сусе мій, Сусе!... — хлипав і заходив ся як та птичка душена в сильци, аж його Куба віднайшов і закликав:

— Вітек, а дав єсь уже на поминки?

— Ні — відповів — схопив ся раптом, обтер очи тай силою став іти до стола... так, і він подасть імена.., що мають знати, що не мав нікого... на що... сирота то для себе... а найда то найда. Замашно повів очима і певним голосом подав імена: Йосифи, Маріянни тай Антона, ті, що йому перші прийшли на память...

Заплатив, узяв решту тай пішов із Кубою на косцьол помолити ся та вислухати як то ксьондз помяне його душі...

Серед косцьола стояв катафальок із домовинею на верху, обставленою ярими сьвітлами, а ксьондз із амбони поминав безчисленні лїтанїї імена що перервав, відповідала йому голосна молитва, говорена всіма, за тих умерлих у чистилищ.

Вітек укляк коло Куби, котрий витяг із пазухи коронку тай став відмовляти Богородиці та Вірую, які ксьондз наказував ; змовив і він молитву одну й другу зле зморили його нарешті монотонні голоси молитов, тепло тай утома з плачем, то трошечки спер ся на клуб Куби тай заснув...

По полудни на вечірню, яка відправляла ся раз у рік у цвинтарній каплиці, потягли всі від Борини.

Йшли Антки з дітьми, йшли козалї, йшла Юзка з Яґустинкою, а нарешті кульгикав Куба з Вітком, аби вже тих сьвят геть ужити.

День уже загулював сірі, втомлені вії, гас і западав поволи в трівожні, сумні затопи сумерків; вітер ісхопив ся тай тяг полями із зойком, товк ся між деревиною та війнув гострим, перегаклим подувом осени.

Тихо було, тою чудно мрачною тишиною задушок ; товпи йшли дорогою в гострій мовчанці, лише тупіт ніг роздягав ся глухо, лише та деревина придорожна хитала ся неспокійно та тихий болїзний шум галузя дрожав над головами, лише ті граня та сьпіваня прошацькі дідів голосили в повітрю тай падали без відгуку...

Перед ворітьми, ба навіть і серед могил під муром, стояли ряди бочок від соли, а коло них розкладали ся громади дідів.

А нарід плив цілою дорогою під тополями на цвинтар; у сумерку, що вже був притряс сьвіт мов сірим попелом, блимали сьвітла сьвічок, які мали декотрі, та хитала ся жовта полсмінь лямпок помащених маслом, а кождий, поки ввійшов на цвинтар, витягав із вузла хліб, ба сир, ба трохи солонини або ковбаси, ба моток пряжі або ту пригорщу лену вичесаного, ба грибів вінок, і складали те все набожно в бочки — а були вони ксьондзові, були орґанїсгого та Ямброжого, а решта дідівські, а котрий з них не клав , то гріш який втискав у протягнені руки дідівські... та шептав імена вмерлих, за котрих просив помолити ся...

Хор молитов, пісень,імен поминаних, хитким ритмом піднимав ся раз-у-раз над ворітьми, а люде проходили — йшли далї, розходили ся серед могил, так що незабаром, шби червячки-сьвітлюхи почали ясніти та мнжтїти сьвітельця крізь мраки й гущавини дерев і трів усохлих.

Глухий, притишений трівожно шепіт молитов дрожав у приземній тишинї ; школи плач болїзний ісхопив ся з могил; инодї завід жалібний вив ся в розриваючих закрутах серед хрестів; ба якийсь напрасний, короткий, розлучний крик мов грім роздирав повітрє, або тихі плачі дїточі — сирітські плачі лебедїли в замрачених гущавинах ніби писклята...

А часом опадала на цвинтар глуха та важка мовчанка, так що лиш деревина шуміла сумно, ш відгуки плачі в людських, скарг, криків болїзних, жалів, били д‘ небу, в увесь сьвіт ішли...

Люде совали ся серед могил тихо, шептали боязко та трівожно позирали в далечину замрачену, незглиблену...

— Кождий умирає!— зітхали важко з камінною резиґнацією, тай волїкли ся далі, сідали при гробах батьків, молили ся, ба сиділи тихі, задумані, глухі на житє, глухі на смерть, глухі на біль — як та деревина, і як та деревина хиталися їм душі в соннім почутю трівоги...

— Сусе мій! Господи милосерний, Маріє! — рвало ся їм із душ замучених закрутом і піднима- лн лиця скріплі та вичерпані як та сьвята земля, ш очи сірі, мов ті калюжі, що ще сивіли в сумер- ках, вішали на хрести тай рухами тої деревини розгойданої сонно, зсували ся на колїна ; під ноги Христа кидали серця затрівожені тай вибухали сьвятим плачем підданя й резиґнації.

Куба з Вітком ходили враз із другими, а коли вже геть потемніло, Куба поволік ся в глиб, т старий цвинтар

А тім на заиалих могилах тихо було, пусто та мрачно — там лежали забуті, про котрих і память умерла давно — як і ті дни їх і часи, і все; там лише птицї якїсь то кричали зловіщо та сумно шелестіла гущавина, а де-не-де стримів хрест порохнявий — там лежали за покотом цілі роди, цілі села, цілі поколїня — там уже ніхто не молив ся, не плакав, лямпок не сьвітив... лиш вітер гудів у галузю та рвав листе остатнє й кидав його в ніч на загибіль остатну... там лише голоси якісь, що не були голосами, тїни, що не були тінями, товкли ся в голу дерезину, як ті птиці осліплі, та мовби скавуліли за змилуванєм...

Куба вийняв із пазухи пару заощаджених окрайчиків хліба, рвав їх на дрібні куснички, приклякав та розкидав по могилах.

— Поживи ся, душе христіянська, що тебе поминаю вечірного часу, поживи ся, покаяннице людська, поживи ся! — шептав палко.

— Чи возьмуть-же? — питав ся тихо Вітек затрівоженим голосом.

— А вже-ж! Ксьондз яоживити не дає... в бочки другі кладуть, але сим бідним нїчо з того... ксьондзові або й дідівські свині мають жир... а душі покаянні голодують...

— Чи прийдуть-же?...

— Не бій ся... Всї ті, що чистилищні муки терплять... усї. Господь Ісус пускає їх сеї днини на землю, аби своїх відвідали...

— Аби своїх відвідали! — повторив дрожучи Вітек.

— Не бій ся, дурний! лихий нині не має приступу, поминки-ж відгонять його, та ті молитви, та ті сьвітла... А й Господь Ісус сам ходить собі нині по сьвіті тай числить, господар любий, що ще йому душ лишило ся, аж си вибере всі, вибере... Добре тямлю, як матуся казали, тай старі люде притверджують...

— Господь Ісус ходить собі нині по сьвітї! — шептав Вітек тай обзирав ся уважно...

— Але, побачиш ...то лише сьвятї бачать, або найбільше покривджені...

— Адїть, а там сьзітить ся і люде якісь є! — кликнув Вітек зо страхом, показуючи на ряд могил під самим плотом...

— Там лежать ті, що то їх у гаю повбивали... еге-ж... і мої пани там лежать... і мама мої... еге-ж...

Перепхали ся крізь гущавину тай приклякли коло могил запалих і так розвіяних, що ледви слід лишив ся ; аиї хрести їх не значили, анї деревина яка не тїнила, нїчо’, лиш той щирий пісок, пара зсохлого бадиля дїванни та тишина, забутє, смерть.

Ямброжи з Яґустинкою тай Кломб старий клячіли при тих могилах умерлих; двї лямпцї тліли, втиснені в пісок, вітер завівав і гойдав сьвітлами та рвав слова молитов і нїс їх у чорну ніч...

— Еге-ж... матуся мої там лежать... тямлю... — шептав Куба тихо, більше до себе ніж до Вітка, котрий прнчак коло него, бо дрож його перейшла наскрізь.

— А звали її Магдалиною...

Батько ґрунт свій мали, але служили у дворі за фірма на.. огерами лиш їздили зо старшим паном... а потім умерли... ґрунт то стриї взяли... а я панські сзинї пас... Еге-ж, Магдалина було мамі, а батькови Петро а на прізвище Соха, як і менї. — А потім дідич до коиий мене взяв, аби-м огерами після батька їздив... то лиш на польованя у сьвіт, до других панів їздили-сьмо в-одно... стріляв і я несогірше... бо молодший дідич то стрільбу менї дали... а мама лише зо старшою панею сиділи у дворі... Добре тямлю... і як усї йшли... то взяли й мене... Без цїлий рік був-єм... а що казали, рсбив-єм... вже-ж я не одного бурка обезвічив... не двох... а молодший дідич дістав у фзяки... печінки йому виплили... Та пан мій... добрий чоловік... на плечі взяв-єм і виніс-ьм... а потім у теплі краї поїхав, і менї казав старшому панови листи нести... пішов-єм... а вже-ж що змарганий був-єм як та собака ...ногу мені перестріляли, загоїти ся не хотіла, бо то в-одно лиш на дворі, під голим небом... а сніги були по пояс іморози сірчисті... тамлю... еге-ж...і приволік-єм ся в ночи... шукаю.. Сусе, Маріє!Мов би мене хто колом у тїмя вальнув! ... Двора нема, гумен нема... навіть і плотів нема... геть усе спалено... а старий пан і пані старша, і матуся мої... тай та Юзефка, що за покоївку була... лежать убиті на смерть у городї!... Сусе! Сусе! тямлю все., вже-ж... Маріє! — стогнав тихо і сльози як горох сипали ся йому так густо по лицю, що вже й не обтирав... лиш постогнував із жалю та туги, бо гей живе так йому те все стало перед очима, а Вітек спав собі, бо втомлене було біднятко плачем...

Ніч була чим раз то глибша, вітер міцнїще сіпав деревиною, так що довгі кучері беріз замітала по могилах, а білі їх пні мов би в смертну одежу прибрані михтїля в пітьмах.. Люде розходили ся... сьвітла гасли... пісні дідів умовкли... мовчанка врочиста та повна чудних шелестів і голосів проймаючих запанувала серед могил... Цвинтар мов би наповняв ся тінями... товяою привидів... гущавиною мрачних зарисів.. гамором розйойканих тихих голосів... океанам чудних дрожань, рухом темряви... блисками трівоги, німим хлипанєм... тайною повною переліку та закруту— аж стадо ворон ісхопило ся з каплиці та з криком утікали на поля, а собаки в цілих Липцях почали вити довго, розлучно, жалібно...

Село було тихе, невважаючи на сьвято, дороги були пусті, коршма замкнена, а лиш де-не-де крізь малі за почепі шибки блимали сьвітелця та плили тихі сьпіваня наб жннх і голосні молитви, говорені за вмерлих...

Із трівогою висували ся перед доми, з трівогою наслухали шумів деревини, з трівогою дивили ся у вікна — чи не стоять, не являють ся ті, що того дня блукають, пригнані тугою та волею Божою...чи не стогнуть покаянно на роздорожіх... чи не зазирають крізь шиби жалібно...

А де-не-де, старим сьвятим звичаєм, господині виставляли на приспи останки вечері, хрестили ся набожно тай шептали:

— На-ж тобі, поживи ся, душе христіянська, що в чистилищі...

Серед тишини, смутку, розгадувань, ляку плив той вечір задушок...

У кімнатїв Антків сидів Рох, оттой мандрівник зо сьвятої землі, та читав і розказував набожні й сьвяті сторії.

Людий було досить, бо й Ямброжи з Яґустинкою та Клембом прийшли, тай Куба з Вітком, тай Юзя з Настусею; не було лише старого Борини, котрий до пізна в ніч сидів у Яґусї.

Тихо було в кімнаті, що лиш той сверщок за коменом скрипів, та тріщали сухі пні на ватрі.

Сиділи всі на лавках перед коменом, лиш Антек під вікном. А Рох перегортав раз-у-раз паличкою вуглики тай говорив тихим голосом:

. . . «Не страшно вмирати, нї, бо —

«Як отті птички, що під зиму в теплі краї тягнуть, так вам душечка втомлена до Суса багне...

«Як отгу деревину голу на весні — Господь одягає в листєзелене та квіточки пахучі, так тобі, душе чоловіча, до Суса йти по радість, по весїлє, по весну тай ту вгортину вічну.

«Як отту землю родючу та втомлену обіймає сонце — так вам Господь приголубить кожду душечку, що нїчо’ їй зими, нїчо’ їй бола, нїчо’ їй смерть сама...

«Гей! бо лише плач є на цій землиці, лише жаль і турбота!

«І злість, як отгі остяки, плодить ся та в гаї росте!

«А все суєта й марниця — як отте порохно, як отті бульки, що їх на вод! вітер видуває, а другий їх геть жене».

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Реймонт В. Мужики (Осінь. ІХ) // Читальня, posestry.eu, 2022

Примітки

    Loading...