Мужики (Осінь. ІІІ)
Вже сьвіт побілив дахи та згрібною, сірою плахтою застелив ніч і зьвізди поблеклі, коли рух учинив ся на Бориновім обійстю.
Куба зволік ся з леговища і визирнув перед стайвю — иней лежав на землі й сіро було ще та вже зорі загорали на східній стороні і червонили вершки дерев об’инеєних — протяг ся любо, зівнув кілька раз і пішов до обори, аби крикнути на Вітка, що час уже вставати, але хлопець підняв трохи сонну голову тай шепнув :
— Зараз, Кубо, заразі — і притулював ся до леговища.
— Попісни си трошечки, небоже, попісни! — Прикрив його кожухом і поштульгикав, бо що ногу мав колись перестрілену в коліні, то храмав дуже тай волік її за собою; вмив ся під колодязем, пригладив долонею рідке, поблекле волосе, що було йому позвивало ся в ковтуни тай укляк на порозі стайні говорити молитви.
Господар спали ще, у вікнах хати загорали кріваві відблиски зір, а густі білі мраки знимали ся поволи зо ставів, гойдали ся важко та посували ся в гору подертими шматами.
Куба пересував у пальцях коронку та молив ся довго, а бігав очима по подвірю, по вікнах хати, по садї засмерклім іще внизу, по яблінках обвішаних яблуками гей кулаки ; кинув чимось у буду, що стояла зараз коло дверий, у білий лоб Лапи, аж собака заворчала, звила ся тай спала далі.
— Але, до самого сонця спати меш, бестіо! — тай кинув у неї раз і другий, аж собака вилізла, протягала ся, позївала, махала хвостом, присіла біля буди тай стала дряпати ся й робити зубами в густих кудлах порядок.
... І гофірую сю молитву Тобі й усїм сьвятим. Амінь! — Бив ся довго в груди, австаючи сказав Лапі:
— Галє! алїґант, вибирає си блохи гей баба на весїлє!
А що робітний був, то зайняв ся порядком — віз витяг зі стодоли і намастив, напоїв конї і приложив їм сїна, аж порскати почали та бити копитами, а далі приніс із сусїка трохи сїчкн, добре помащеної вівсом і зсипав те кобилї у жолоб, бо сгояла в загорідцї окремо.
— Їж стара, їж; лоша матимеш, то ти моци треба, їж! — Погладив її по ніздрях, аж кобила поклала йому голову на плече та пестливо хапала губами за ковтуни.
— . . . Картофлю до полудня звеземо, а над вечір у ліс, по листє — не бій ся, листе лехке, не змахаю тя...
— А ти, валконю, батогом дістанеш, бач його, овес йому пахне, лїнюхови — говорив валажови, що стояв побіч і втикав писок між дошки перегороди, до жолоба кобили — гримнув його кулаком у зад, аж кінь відскочив у бік і заржав.
— Галє, парубок жидівський! Жерти то бись хоть і чистий овес жер, а до роботи тебе не ма, без батога, бестіо, з місця не кинеш ся, га?
Обминув його і заглянув до лошицї, що стояла при самій стїнї і вже здалеку протягала до него каштановату голову з білою стрілкою на чолі тай ирзала стиха.
— Тихо, мала, тихо! Під‘їж собі, бо поїдеш із господарем у місто! Звив віхоть сїна й вичистив їй заваляний бік. — Тілька лошиця, що вже до оґера час, а свиня-сь. Заваляєш ся всїгди гей свиня поросна — побалакував усе тай пішов до хлівів випустити свині, бо квичали, а Лапа ходив за ним і зазирав йому в очи.
— Зз‘їв би-сь і ти, га? То на-ж тобі хлібця, на! — Вийняв із пазухи шматок і кинув, собака вхопила тай сховала ся в буду, бо свинї вже летіли їй видерти.
— Галє, ті свинї, то гей чоловік декотрий, аби лиш ухопити чуже та зжерти.'
Заглянув у стодолу й довго дивив ся на висячу на сволоцї корову.
— Дурна лиш худоба, а й тій прийшов кінець. Завтра, бачу, зварять мняса.. Тілько й з тебе, бідачко, що чоловік си під‘їсть у недїлю...
Зітхнув до тої їди тай поволік ся будити Вітка...
— Сонце ось-ось покаже ся... корови треба вигоняти.
Вітек воркотів щось, боронив ся, притулював ся до кожуха, але нарешті встати встав і лазив отяжілий і сонний по подвірю.
Господар заспали нинї, бо сонце вже зійшло й розчервонило иней і запалило відблиски у водах і шибах, а з хати ніхто не показував ся...
Вітек сидїв на порозі обори та чіхав ся завгято й позївав, а що воробцї сгали злїтали з дахів до колодязя та тріпати ся в коритї, то приніс драбинку і вилїз під окап заглянути до гнізд ластівячих, бо якось там тихо було.
— Померзли, чи що?
І став витягати делікатно поморені птички і класти їх у пазуху.
— Куба, знаєте, не жиють, о! — Побіг до парубка й показував йому пругі, погаслі ластівочки.
Але Куба взяв лиш у руку, притулив до вуха, хихнув ув очи й сказав:
— Задеревіли, бо приморозок порядний. Але що то дурні не пішли ще в теплі краї, но, но... — І пішов до своєї роботи.
А Вітек сїв назад жати, бо сонце вже там доходило й обливало білені стіни, по котрих і мухи лазити починали ; витягав із пазухи ті, що вже огріті з-де більшого його тілом, кивали ся трохи, хухав на них, роззявляв їм дзюбки, поїв із власного рота — аж оживали, втворяли очи й починали видирати ся до втеків, тодї правою рукою заходив по стїнї і раз за разом захопив яку муху, нагодовував нею ластівочку тай пускав.
— Летіть собі до матінки, летїть — шептав, дивлячн ся, як ластівочки сідали на дах обори, чесали ся дзюбками тай щебетали подяку.
А Лапа сидів перед ним на заді та скавулів радісно, а що котра птичка вифуркнула, кидав ся за нею, біг кілька кроків і вертав ся назад на сторожу...
— Але, злови вітер у полі — воркотів Вітек і так затопив ся в розгріваню ластівок, що й не бачив, коли Борина вийшов із-за вугла тай став
перед ним.
— Пташатами, стерво, граєш ся, га?
Кинув ся тїкати, але вже господар ухопив його цупко за потилицю і другою рукою швидко відпинав широкий, твердий ремінний пояс.
— Та не бийте, та!—з встиг лише крикнути.
— А ти такий пастух, га? Так пильнуєш, га? Найліпша корова змарнувала ся, га... Ти найдо, ти почваро варшавська! ти! — і бив завзято, де попало, аж ремінь свистав, а хлопець вив ся гей вюн і верещав.
— Не бийте! Господи Боже! Убє мене ! Господарю!.. О Сусе, ратуйте...
Аж Танка визирнула із хати, що діє ся, а Куба плюнув і сховав ся в стайню.
А Борина лупив його ретельно, вибивав йому на шкірі свою втрату так завзято, що Вітек мав уже губи посишлі і з носа пішла йому кров, кричав під небеса, і чудом якимось вирвав ся, вхопив ся обома руками ззаду за портяницї тай летїв ув оплітки.
—Сусе, вбили мене, вбили мене! — рув і так летів, аж йому решта ластівок вилітала з-за пазухи та розсипала ся по дорозі.
Борина ще й погрозив за ним, оперезав ся тай вернув ся в хату й заглянув на Антків бік.
— Сонце вже на два хлопи, а ти ще вилежуєш ся! — крикнув на сина.
— Зміг-єм ся вчера гей худоба, то мушу пропочити.
— До суду поїду... Звези каргофлю, а як люде скінчать копане, то загнати їх до згрібаня листя, а ти міг би кілки позабивати на обставини.
— Обставте собі самі хату, нам оттут не віє.
— Сказав-єсь... отже свій бік обставлю, а ти мерзни як валкінь.
Тріснув дверима тай пішов на свій бік.
Юзка вже затопила в печи та йшла доїти корови.
— Борзо давай їсти, бо мені треба їхати...
— Таже ся не розірву, двох робіт не заможу — тай пішла.
— Супокійного млї-ока нема, лиш свари ся з усіма! — гадав і взяв ся до одяганя, але злий був і згрижений. Як же, вічна війна із сином, і слова не можна сказати, бо зараз до очий із пазурями скаче, або скаже щось таке, що аж у печінках почуєш. Нї на кого здати ся, лише гаруй та гаруй!
Злість у нїм підходила, аж проклинав істиха та кидав шматєм по кімнаті та чобітьми.
— Слухати повинні, а не слухають! Чому то так? — гадав.
— Видить ми ся, що без бука з ними обійти ся не обійде, без твердого!Давно то їм належуся, зараз після шерти небіжки, коли сварити ся зачали за ґрунти, але ще вагував ся, аби спокуси в селїне робити. Атже-ж господар був не-абиякий, на трицяти моргах, і родом не хто будь — Борина, звісно. Але добрістю з ними не скінчить ся, нї. Тут упав йому на гадку зять, коваль, котрий усїх по-тихиньки бурив, а й сам усе насто¬ ював, аби йому шість моргів ґрунту відписати та морґ лїса — а вже за решту хотїв зачекати...
— То нїби, як умру! Зачекай, бестіо, зачекай — гадав злісно. — Поки лиш рушаю ся, не понюхаєш ти анї загона! Бач його, — мудрагеля!
Картофля вже міцно фолькотїла в печи, коли Юзка прийшла від доєня і духом приладила снїданє.
— Юзка. А мясо-ж сама продавай. Завтра неділя, люде вже звідували ся, то їх тут назлітає ся; лиш не боргуй нікому. Зад лиши для нас; закличе ся Ямброжа, то засолить і зладить...
— Таже й коваль уміють...
— Але поділив би ся, як вовк із вівцею.
— Маґдї буде маркітно, що то наша корова, а вона й не побачить.
— То для Маґди виріж яку штучку та й занеси, але коваля не клич.
— Добрі-сьте, татусю, добрі.
— Гале, донечко, гале. Пильнуй тут, а вже ти булочку привезу, або й що.
Під’їв собі несогірше, обвив ся поясом, пригладив послиненою долонею розкудовчене й гладке волосє, взяв батіг і ще роздивляв ся по кімнаті...
— Аби-м чого не забув. — Хотїло ся йому заглянути в комору, але здержав ся, бо Юзка ди- вила ся, то перехрестив ся та й рушив.
А вже з візка, збираючи в руки ліци з грубого прядива, сказав Юзцї на ґанок:
— Скінчать картофлю, то зараз іти згрібати листе, квіток є за образом. А най зітнуть якого грабка, або й ялицю — здасть ся.
Віз рушив і вже був в оплітках, коли Вітек замихкотїв під яблінками.
— Забув-єм... прру... Вітек! Прру! Вітек, пусти корови на ливади, а пильнуй, бо тя, бестіо, сперу, що попамятаєш!
— Але, поцїлюйтє мене десь... — відкрикнув гордо, щезаючи за стодолою.
— Будеш тут пискувати, як ізлїзу, то побачиш...
Скрутив з оплітків у ліво, на дорогу, ведучу до косцьола; чвяхнув батогом лошицю, аж побігла бігцем по вибоїстій, повній каміня дорозї.
Сонце було вже трохи над хатами тай сьвітило чим раз теплїще, бо з об'инеєних стріх піднимали ся випари тай вода скапувала, лише в тїнях — під плотами, в садах, по ровах, лежав іще сивий мороз; по ставі тягли ся остатні зрідлі мраки і вода починала з під більм кипіти зорею та відблискувати сонце.
В селї починав ся вже звичайний рух: ранок був ясний і холодний, а що приморозок осьвіжив повітрє, то й жваві ще рушали ся і натовпнїще; виходили громадно на поля: котрі до копаня йшли з сапками та кошиками в руках, доїдаючи сніданок; котрі з плугом тягли на стерниска; котрі на возах борони везли та міхи повні насїня; а декотрі обходили к лісам із граблями на плечах, листе згрібати — аж дудніло по обох боках ставу і крик змагав ся, бо дороги були затовплені худобою йдучою на пашу, гавканем собак, викриками, що вибухали раз коло разу з низької важкої куряви, яка була знимала ся з оросїлих доріг.
Борина обминав обережно череди, смагнув инодї по вовнїяке ягнятко дурне, що не вступалося лошицї, ба теля яке, аж обминув усїх і коло косцьола, котрий стояв захищений могутним валом лип жовкнучих і кленів, виїхав на широкий гостинець обсаджений з обох боків величезними тополями.
А що в косцьолї була служба божа, бо сиґнатурка передзвонила жертву тай гуділи приглушеним голосом органи, то зняв капелюх і зітхнув набожно.
Дорога була пуста й застелена обпалим листом так щедро, що вибоїни й глибокі колїї вкрили ся ржаво-золотястим килимом, потятим густими пругами тїней, які кидали пні тополь, бо сонце з боку сьвітило.
— Вйо, мацїцька, вйо! — Свиснув батогом і лошиця кілька гонів пішла жвавіще, але потім охляла й волїкла ся повели, бо дорога трохи йшла під горби, на котрих чорніли ліси.
Борииа, котрого та тишинз сумрачила, то позирав крізь колюмнаду тополь на поля купаючі ся в рожевому ранньому сьвітлї, або намагав ся думати про справу з Євкою, то про павунку — але не міг собі дати ради, так його сон морив...
Птички цьвірінькали в галузю, то часом вітер перегорнув легесенькими пальцями по вершках дерев, так що який-такий листочок, гей мотиль золотий, відривав ся від мзтери, спадав кочелясто на дорогу або й на припорошені остяки, що завогненими очима цьвітів гордо дивили ся в сонце — а тополї заговорили, пошуміли стиха галузками тай помовкли — гей ті куми, що на підняте очи підоймуть, руки розпіструть і зітхнуть молитеенно, тай падуть зараз у порох, перед маєстатом захованим у тій золотій мпнстранції, завислій над землею сьвятою, над рідною...
Аж під лісом пробудив ся на добре тай здержав коня.
— Сходить несогірше — шепнув, придививиш ся під сьвітло сірим загонам оржавленим короткою щіткою сходячого жита.
— Кусень поля, а вдало ся в моє, гей би хто навмисно зладив. Жито бачу вчера посіяли. Обсяг жадним зором вишкороджені загони, зітхнув і в’їхав у ліс.
Поганяв часто коня, бо дорога йшла по рівнім і була твердша, лише густо переросла корінєм, на котрім віз підскакував і торохтів.
Але вже не дрімав, овіяний гострим, холодним подихом лїса.
Гай був величезний, старий — стояв збитою гущавиною в маєстаті віку й сили, дерево коло дерева, майже сама сосна, а часто дуб росохатий і сивий із старости, а часом берези в білих сорочках, із розплетеними косами жовтими, бо вже була осінь. Підлїщі корчі, як ось ліщина, та карловата грабина, та осичина дрожуча — тулили ся до червоних, величезних пнів, так ізчеплених вершками та поплутаних галузєм, що лиш десь-не- десь продирало ся сонце та повзло мовби золоті павуки по мохах і зелених поруділих папоротях.
— Усе-ж таки моєго тут — є чотири морги! — гадав і їв очима ліс і вже на око вибирав що найкращий. — Чейже Господь Ісус не дасть нас іскривлити — або й самі не дамо ся, ні... Дворо- ви, бачить ся, богато, а нам мало. Зараз... мої з чотири, а Яґусино морг... чотири й один... Вйо ! дурна, сорок бояти ме ся! — Тріпнув її батогом, бо на сушці, що двигала Боже Роспятє, сварили ся дві сороці так завзято, що лошиця стригла ву¬ хами та поставкувала.
— Сорочино весїлє — дощу буде богато. — Вліпив кілька ударів лошиці тай їхав у чвал.
Добре було вже по восьмій, бо люде иа полах сідали до сніданкових близнюків, коли в’їжджав у Тимів, на пусті вулички обставлені поза- паданимн домівками, що присіли гей би старі перекупки над ровами повними сьмітя, курий, Жи- денят обдертих і безрог.
Зараз після в’їзду обступили його Жиди й Жидівки і ну же зазирати у візок, мацяти підго- роховиною, під кізлом — чи не везе чого на продаж.
— Геть, пархи!— воркнув, уїжджаючи в ринок, під тїнь старих, пообдираних каштанів, конаючих серед майдану, де вже стояло кількана- цять возів із випряженими кіньми.
І свій візок там помістив, лошицю присилив головою до пів-кошика, насипав їй у кобіль оброку, батіг сховав на дно — під козел, обтріпав ся із соломи тай рушив просто до Мордка, там де блищали три мосяжні тарелі, аби трохи підголити ся — вийшов незабаром обструганий чисто й лише з одним урізанєм на бороді, заліпленім папером, крізь котрий слезїла кров,.
Суди ще не зачали ся були.
Але перед судовим домом, що стояв зараз у ринку, напроти величезного, колись манастирського, косцьола, ждало вже досить народу. Сидїли на витоптаних ступенях, то купили ся під вікнами та раз-у-раз зазирали в середину, жонота-ж попричакала під біленими стїнами, поспускала червоні плахти з голов на плечі тай балакала.
Борина, заздрівши Євку з дитиною на руках, стоячу в громадї своїх сьвідків, розсердив ся зараз, бо був скорий до злости, плюнув і ввійшов у сїни другі, що проходили наскрізь судову домівку.
По лівім боці був суд, а по правій сидів секретар, і власне Яцек вніс самовар перед самий поріг і роздував його холявою так завзято, що курив гей би фабричний комен, а що мінута гострий, гнївннй голос кричав із глибини задимлених сїний :
— Яцек!черевики панянкам!
— Зараз, зараз!
— Яцек! воду панови умивати ся.
— Таже зараз, ізробить ся все, зробить! — І упрілий, не свій, літав по сінях аж дудніло, вертав ся, дув і знов летів, бо пані кричала.
— Яцек! дурбасе один, де мої паньчохи!...
— Але! стерво, не самовар!
Тривало се добрих пару отченашів, або й з коронкою, аж нарешті двері судові відчинили ся і нарід почав наповняти велику, вибілену кімнату.
Яцек, уже тепер яко возний, босий, у синіх портяницях і такім же лейбику з мосяжними ґузиками, з червоним упрілим лицем, котре раз- у-раз обтирав рукавом, узихав ся за чорними кратами, ділячими кімнату на дві половині, та кидав головою мов кінь, як його вкусить овад, бо руде волосе спадало йому гривою на очи, то зазирав обережно в сусїдну станцію та потім сідав на мінуту під зеленою грубою.
А народу навалило, що ні пальця встромити, та натискали чим раз то кріпше на крати, аж тріщали; говірка, зразу тиха, піднимала ся поголи, нарікала — хвилювала по кімнаті, гуділа часом, .переходила місцями в сварку, так що яке-та- ке кріпке слово падало чим раз густїще.
Жиди шварґотіли під вікнами, а якісь баби в голос оповідали свої кривди та ще голоснїще поплакували, але не можна було розізнати хто й де, бо тіснота була й голова коло голови, як той загін повен маків червоних і колося житного, що його вітер жене, а він захитає ся і говорить і шумить, а потому стає рівно колос коло колоса. То знов Євка, заздрівши Борину, припертого коло кратів, стала договорювати та викрикувати на него, так що вилаяний відповів гостро:
— Мовчи, суко, бо ти кости порахую, так що й рідна мати не пізнає!
А на те Євка розлючена нуже пазурі протягати та дерти ся до него крізь гущавину людську, аж їй хустина слала з голови і дитина розкрича- ла ся, і не знати чим би то скінчило ся, коли се Яцек їсхопив ся, відчинив двері тай крикнув:
— Тихо будьте, стерви, бо суд іде!...
І дійсно суд увійшов; по переду грубий, високий дідич із Раціборович, а за ним два давнини тай секретар, котрий сїе коло столика на боцї під вікном і розкладав папери та дивив ся на суддів, як стали коло великого сгола, накритого червоним сукном і надягли золоті ланцюхи на грубі потилиці...
Тихо стало, так що чути було тих, що на вулиці під вікнами балакали.
Дідич розложив папери, кашельнув, поглянув на секретаря і грубим, чутним голосом заявив, що суди починають ся.
Потім секретар перечитав справи на нинішня й день, щось шепнув першому лавникови, той подав те судцеви, котрий кивнув головою притакуюче.
Суди почали ся.
Перша йшла справа з жалоби полїціянта на якогось міщанина за непорядки в подвірю.
Присуджений поза очи.
Потім за побите хлопця, що випас кіньми конюшину.
Погодили ся — мати дістала пять рублів, а хлопець нові портяницї ті лейбик.
Справа за в’оранє.
Відкладена через недостачу доказів.
Справа за крадіж лїсову, в гаю судця, ставав ржондца — обжалувані мужики з Рокіцїн.
Присуджені на кари грошеві або відсиджене в арешті по два тижні.
Не прийняли присуду, підуть до апеляції.
І так голосно почали викрикувати на несправедливість, бо лїс був спільний, сервітутовий, що аж судець моргнув на Яцка і той загримів:
— Тихо будьте, тихо будьте, бо тут суд, не коршма!
І так ішла справа за справою, мов борозною, рівно й доволі супокійно, лиш инодї шдоймалися наріканя, або хлипане, або й проклін, але ті Яцек зараз утихомиряв.
Із кімнати вийшло трохи людий, але намість них увійшло стілько нових, що стояли збиті гейби в сніп, так що ніхто рухнути ся не міг і стало так горяче, що анї відітхнути, аж судець казав відчинити вікна.
Тепер ішла справа Бартка з Липець, за кражу свині у Марціянни Антонівни Пачесь. Сьвідки: та-ж Марціянна, син її Шимон, Варвара Песек т. д.
— Сьвідки чи є? — запитав ся лавник.
— Є! — сказали хором.
Борина, котрий дсси самітно й терпеливо стояв при кратї, присунув ся трохи до Пачесьової, при- ригати, бо се-ж була Домінїкова, мати Яґни.
— Обжалуваний Бартек Козьол, ближше, за крату!
Низький мужик перепихав ся із середини так напрасяо, аж клясти почали, що топче по но¬ гах і одежину рве.
— Тихо будьте, стерви, бо суд говорить! — крикнув Яцек, пускаючи його.
— Ви Бартоломій Козьол?
Мужик чіхав ся журливо в густе, рівно підстружене волосе ; дурноватий усьміх іскривляв йому сухе, обголене лице, а малі рудаві оченята хитро скакали по судцях гей білицї.
— Ви Бартоломій Козьол ? — запитав ся знов судець, бо мужик мовчав.
— А вже-ж, він ти Бартоломій Козьол, прошу ласки пресьвітлого суду! — пищала величезна баба, впихаючи ся силоміцю за крати.
— А ви чого ?
— Прошу ласки, таже я жінка того неборака Бартка Козла! — тай кланяла ся рукою до землі, аж рурковітим чіпцем доторкала ся стола судецького.
— Сьвідкуєте?
— Ніби то за сьвідка? ні, лише прошу...
— Возьний, викинь її за крати.
— Виходіть, жінко, бо не для вас тут місце... — Вхопив її за плечі тай пхав задом
— Прошу пресьвітлого суду, коли бо мій не дочуває на той приклад... — кричала.
— Виходіть поки що по-добру — тай аж йойкнула, так її шпурнув на крату, бо иї кроку по-добру вступити ся не хотіла.
— Вийдіть, будемо голосно говорити, то хоть він Козьол, а вчує!
Почало ся нарешті допитуване.
— Як називаєте ся ?
— Ге?... а, прозиваю?... Атже кликали мене то ніби знати знають...
— Дурень есь. Як називаєте ся? — випитував невмолимо судець.
— Бартек Козьол, пресьвітлий суде — докинула жінка.
— Кілько років?
— Ге?... а, років?... або я шамягаю! Мамо, кілько то мені років?...
— Пятдесять і два, бачу, буде на весні.
— Господар ?...
— І... три морги піску та той один коровя- чий хвіст ... сільський господар.
— Був уже караний?
— Ге?... караний?...
— Чи сидїлисьте в козі?
— То нїби в кремїналї?... Караний?... Мамо, а чи був я в креміналї, ге?...
— А був-єсь, Бартку, був-єсь, а то тебе ті стерви двірські за тото здохле ягнятко...
— А вже-ж, а вже-ж... на пасовиску найшов-єм і здохле ягнятко... взяв-єм, що мали собаки порозтягати... запізвали, присягли, що-м украв, cуд засудив... усадили мя тай сидїв-єм... Несправедливість є лиш, несправедливість... — говорив глухо тай обзирав ся злехка на жінку.
— Обжалувані сьте за крадіж льохи у Марціянни Пачесь! Узялисьте її з поля, загнали до дому, зарізали тай ізз’їли! Що маєте на свою оборону?...
— Ге? Я ззЧв! Аби-м так Бога при конаню не бачив, що-м не зз’їв....
Мої ви мостиві, зз’їв-єм!... о сьвіте, сьвіте рідний, я зз’їв! — кликав жалібно.
— Що-ж маєте на свою оборону?
— Оборону?... чи мав я що сказати, мамо?... А вже-ж, уважаю; свині не зз’їв-єм, а Марціянна Домінїкова на той приклад, гавкає будь-що гей та собака, що лиш ухопити за той паскудний писок і вибити... і...
— О люде, люде!... — йойкнула Домінїкова.
— То вже собі пізнїще зробите, а тепер кажіть, яким чином свиня Пачесьової найшла ся у вас?...
— Свиня Пачесьова... у мене?... Мамо, що то вельможний дїдич ісказали?...
— Та же, Бартку, то за тото порося, що то за тобою прилізло до хати...
— Вважаю, а вже-ж що вважаю, бо порося тото було, а не свиня ніяка; прошу ласки вельможного суду, най чують, що я сказав і повторю: порося тото було, а не свиня; біле порося, а коло хвоста, або й трошечки нижче, чорні латки.
— Добре, але відки взяло ся у вас?
— Ніби у мене?... Зараз усе документно скажу, з чого покаже ся для пресьвітлого суду тай для зібраного народу — що я не винуватий, а Домінїкова Циган баба, сплетниця й пнскачка заповітрена !
— Я циганю! Отже ту Найсьвятїщу Панянку впрошу, аби вас грім без сьвятої сповіди не тріснув! — сказала тихо, з тяжким зітхненєм до образа Матери Божої, висячого в куті кімнати, Домінїкова, а потім, не можучи вже того стерпіти, простягла стиснений, худий пястук до него тай засичала:
— Ти злодїю свинячий, ти розбишако! ти... — і розчепірила пальцї, як би його вхопити хотіла.
Але Барткова кинула ся до неї з криком.
— Що, билаби-сь, суко одна, била бись, відьмо, кате, синівський, ти!
— Тихо — сказав судець.
— Стуліть морди, коли суд говорить, бо вас витручу на окромішність! — підпер Яцек, підтягаючи капоту, бо йому був обертелєк обірвав ся.
Втихомирило ся зараз, а баби, після того як то вже було близько до вхопленя себе за чуби, стояли вже тихо, лиш очима їли ся та зітхали зі злости...
— Говоріть, Бартоломію, говоріть усе, а правду.
— Правду?... Саму чисту гей скло правду скажу, ретельно скажу, як на сповіди, як господар до господарів, як свій до свояків, бо-м господар із дїда прадїда, а не комірник, не префесиянт який або й инший міський дерун.
То так було.
— Диви ся добре в голову, аби сь чого не забув — радила жінка.
— Не забуду, Маґдусь, нї. То було так. Iшов-єм... а бачу, що то рихтик весна була... і за вовчою долиною, коло Боринової конюшини... йду собі тай говорю молитви, бо на той приклад передзвонили вже на Пречисту Діву... тай ніченька йшла... іду собі... коли чую: голос не голос?... Пробі, гадаю собі: хрунькає або й не хрунькає?... Обіздрив-єм ся поза себе — нїчо не видко, тихо цілком.
Лихе мя спокутує чи що?... Іду далі і, що мя трохи мурашки облізли зо страху, говорю сч Богородице Дїво. Хрунькає знов! Игій, гадаю собі, се нїчо’, лише свиня, або-ж порося. Злїз я трішки в бік, у конюшину тай обіздрчв ся... а вже-ж що щось лїзе за мною, став я — стало й воно, а біле, низьке та довге... а вочи сьзітили ся як у кота або навіть у щезника... Перехрехрестив-єм ся, а що й шкіра ми потерпла, то-м рушив ліпшим кроком — якже, або то знатє, що по ночах товче ся ?... А всі в Липци знають, що на вовчій долинї страшить.
— А вже-ж, що правда, бо торік як Сі’кора ходив там у ночи, то його вхопило за горло тай кинуло до землі, і так ізбило, що хлоп хорував дві недїлї — пояснила жінка.
— Тихо Маґдусь, тихо І Йду, йду, йду... а то форт лїзе за мною та хрунькає !
А що то був рихтик місяченько вийшов си на небо, то дивлю ся, а то лише порося, не лихе. Росердив-єм ся, бо си той дурень гадає, — страшити, то-м кинув у него патиком і йду до дому. Йшов-єм межею межи Михайловими буряками та пшеницею Бориновою, а потім межи ярим житом Томка та вівсом оттого Яська, що його торік до війська взяли, а котрого то жінка акурат учера злягла... Порося форт за мною, як собака, то си йде поруч, то влізло в картофлю Домінїкової, і тут пискне і там пискне, і хрунькне і квікне, а не лишає ся, лише за мною...
Скрутив-єм на стежку, що біжить на поперек - воно за мною. Горяче ми ся зробило, бо пробі, така свиня, що може не свиня! Скрутив-єм на дорогу біля фігури, порося за мною... Бачив- єм, біле було, а коло хвоста, трошечки нижче, чорні латки ! Я без рів — воно за мною ; я на ті могилки, що за фігурою — воно за мною, я на каміне, а воно як не кине ся менї під ноги — гепнув*єм, як довгий. Біснувата чи що ?... Ледви-м устав, а вона як не задре хвіст та в чвал на вперед мене! А леги-ж собі, заповітрена, погадав-єм. Але не втекла, лиш усе навперед мене, аж до самої хати — аж до самої хати, пресьвітлий суде, аж в огорожу ввійшла, аж у сіни влізла, а що двері хатні були відчинені, то й у хату пішла... Так ми, Господи Боже, поможи. Амінь !
— А потім зарізали-сьте і зз‘їли, правда? — сказав судець, розбавлений.
— Ге! Зарізали і зз‘їли!... А що-ж мали- сьмо робити ? Минув день — порося не відходить ; минув тиждень — є, анї її прогнати, бо з квіком вертає ся !... Моя підтикала їй, що могла, бо як-же голодом морити, те-ж боже сотворінє... Пресьвітлий суд є мудрий, то справедливо си виміркує, що що-м із нею, бідний сирота, мав зробити ? Ніхто по неї не приходить, а дома біда — а жерла, що й дві другі тілько не зз‘їдять... Іще місяць, і була би нас ізжерла з бебехами... Що було робити ? Мала вона нас — то-сьмо ми її зз'їли ; але й то не цїлу, бо в селї дізнали ся, а Домінїкова запізнала, прийшла з солтисом і забрала все...
— Все?.. а цілий зад то де?... — засичала зловіщо Домінїкова.
— Де? Запитайте ся Кручка тай инших собачат. Винесли-сьмо на ніч у стоділку. Собаки — бо чуткі, песї пари, а ворота були дїраві — витягли і баль си справили моєю кервавицею, так що ходили обжерті, як дїдичі.
— Галє, свиня сама пішла за ним! дурень повірить, але не суд. Злодій, бестія, а барана мельникови, а гуси Єґомостеви, то хто пікрав, га?
— Бачила-сь, га? Бачилась! — заверещала Козлова, прискакуючи з пазурями.
— А картофлю з орґанїстової долини, то хто?... А раз-у-раз щось комусь пропадає, ба гуска, ба кури, ба начинє яке — говорила далі невмолимо.
— Ти стерво! Що ти зробила за молоду тай що твоя Яґна тепер виробляє з парубками, то ти того нїхто не випоминає, а ти, як та собака...
— Вара тобі від Яґнни! Вара, бо ти ту морду так випарю, що... Вара!... — заричала великим голосом, поділена як у живе мнясо.
— Тихо будьте, пискачі, бо за двері викину!
— втихомирив Ядек, підтягаючи капоту.
Почало ся переслухуване сьвідків.
Насамперед сьвідчила пошкодована, Домінїкова — а зізнавала тихим, набожним голосом і присягала що мінута перед тою Ченстоховською, що свиня її, тай хрестила ся й била ся у груди — що правда є, що вкрав її з пасовиска Козьол, і не домагала ся від пресьвітлого суду кари на него, — нехай йому вже там Ісусичок чистилища за те не пожалує — але домагала ся великим голосом суду й кари за те, що так урвав чести їй та Яґнї перед усїм народом.
Сьвідчив потому Шнмек, син Домінїкової; шапку повісив на руках, зложених як до молитви, очий не спускав із судця та гикавим, нестямним голосом зізнавав, що свиня була материна, що біла була вся, а лиш коло хвоста чорну латку мала, а вухо розірване, бо ї був Лапа Бориновнй ухопив на веснї, а так квичала, що хоть у сгоділцї був — учув...
Потім покликано Марціянну Пєсек і инших.
Сьвідчили по черзі і присягали, а Шимек усе стояв із шапкою на руках, задивлений набожно в суддя, а Козлова дерла ся за крату з криком заперек і лайок, а Домінїкова лише зітхала до образа та позирала на Козла, котрий скакав очима, наслухав тай обзирав ся на свою Магдусю.
Нарід слухав уважно і раз-у-раз шум, то замітки злобні або сьміх глухий почув ся під стелею так, що аж Яцек мусїв притишувати грозьбою.
Справа тягла ся довго, аж до перерви, коли суд пішов у сусїдну кімнату на нараду — а нарід висипав ся в сіни та перед дім відітхнуги трохи: хто попоїсти дещо, хто зі своїми сьвідками змовити ся, хто виводити кривди свої, а инший знов нарікати на несправедливість і проклинати — як то звичайно буває на рокових судах.
По перерві й відчитаню присудів, прийшла на стіл справа Борини.
Євка стала перед судом і погойдуючи дитину, обвиту в плахту, почала плаксиво виводити кривди свої та жалї; як то вона служила в Борини та працювала, аж їй ноги відпадали а нїколи доброго слова не вчула, кута не мала на спанє анї їди досить, так що ажусусїдів живити ся мусїла, а потім заслуженими не заплатив і з його власною дитиною прогнав її в увесь сьвіт... бухнула врешті великим плачем і впала на колїна перед судцями з криком.
— Кривда то моя, кривда! а хлопець його, пресьвітлий суде!
— Циганить, як та собака — воркнув Борина з переляком.
— Я циганю?! Таже всї, таже цїлї Липцї знають, що...
— Що-сь сука й лїтавиця...
— Вельможний суде, а вперед то ми лише казали: Євка, Євусь і ще солодче, а то ми пацьорки привезли, а то часто-густо булку з міста тай казали: на ж тобі, Євусь, на тобі, бо-сь менї наймильнїща... а тепер, о мій Сусе, мій Сусе!...— почала русти...
— Циган юха, може-м тя щепериною вкрив і казав: спи си, Євусь, спи!...
— Або нї, га? Або-сьте не збрехали, як та собака, або-сьте мало обіцювали, га?
— Про-бі, люде, чому то грім не вбє таку почвару! — скрикнув здивований.
— Вельможний суде, увесь сьвіт бачив як то було, цілі Липці можуть посьвідчити, що правду кажу. Служила-м у них, то ми все супокою не давав. О бідна я сирота, бідна... О доле моя нещаслива... Або то я могла оборонити ся від тіль- кого хлопа?... Кричала-м, то мя вибив і зробив, що хотів... А де-ж я подїну ся з отсею дитинкою де?... Сьвідки скажуть і присьвідчать! — говорила серед плачу та крику.
Але сьвідки в дїйсности нічого не зізвали, окрім сплетень і здогадів, отже знову стала доказувати та переконувати, аж нарешті як остат- ний доказ, розповила дитину тай поклала її перед судцями; дитина трепіцкала голими ніжками та кричала під небеса.
—- Вельможний суд сам побачить чиє воно: той ти самісінький ніс як картофля, ті самі бурі очи та каправі... Капля в каплю ніхто инший, лише Бзрина !... — казала...
Але вже й суд не міг іздержати ся від сьміху, а нарід аж гудів з утіхи, придивляли ся дитині, то Борина і раз по разу хтось ісказав :
— То ти відданиця, гей та собака облуплена !
— Борина вдовець, оженив би ся з нею, а хлопець іздзв би ся до худоби...
— Лінить ти ся вона, як корова на весні.
— А пишна ! лише гороховиною притрясти та в просо встромити — всі ворони втечуть...
— Уже й так собаки тікають, як Євуся селом іде!..
— А лице ти в неї, як помиями вимальована..
— Бо господарна, раз у рік миє ся, аби на мило не видавати...
— Жидам у печи топить, ніколи їй, то й не дивниця!...
Договорювали чим раз то злобнїще та лютїще, а вона змовкла і нестямними очима згоненої собаки дивила ся по людях і важила щось у собі...
— Тихо будьте! То гріх так насьмівати ся над бідною! — крикнула Домінїкоеа так сильно, що помовкли і який-такий чіхав ся в голову з устиду.
Справа скінчила ся нічим.
Борина почув безмірну полекшу, бо хоть і не був винуватий, але все-ж таки бояв ся людської обмови, ну, та й того, що присудити можуть, аби платив — бо право вже-ж є таке, що нїхто не знає кого за лоб ухопить — винуватого чи справедливого. Бувало вже так не раз, не два, не десять... бувало.
Вийшов зараз із суду і чекаючи на Домінїкову, став міркувати та важити в собі цілу ту справу. Не міг порозуміти пощо й нащо позивала?
— Нї, то не її розум і голова, то йинший, хтось другий почерез неї сягає, але хто?...
Пішли з Домінїковою та з Шимком у коршму напити ся та перекусити дещо, бо було вже добре по полудни і хоть йому Домінїкова натякала зтежка, що ціла та Євчиня справа, то мусить оуги робота коваля, зятя його, то не міг повірити.
— Що би йому з того прийшло?
— Лиш, аби вас укусити та дати на посьмїхозище та на грижу. Наший чоловік є такий, що з другого для самої втїхи паси би дер.
— Давно мені з того завзятя Євчиного!Бо ж нескривдив-бм її нї в чім, а ще-м за хрестини того її бенькарта дав єґомостеви міх вівса...
— Служить вона у мельника, а той у ком¬ панії з ковалем ходить... міркуйте!...
— Міркую, лиш анї раз розізчати ся не можу! Напиймо ся ще!
— Біг заплать, пийте вперед, Матїю!
Напили ся раз і другий, ізз’їли другий фунт ковбаси з пів бохонцем хлїба, старий купив рядок булок для Юзї тай збирали ся вертати ся.
— Сідайте, Домінїкова, зо мною, скушно самому, побалакаємо...
— А добре, лише скочу ще до кляштору змовити молитву.
Пішла, але за добрі два отченаші вже вернула ся і зараз поїхали.
Шимек волік ся за ними вільно, бо однокінкою тай піски були страшенні, але розібрало його трохи, бо не був увиклий до питя тай був ошо- ломлений судом так, що лише хитав ся сонно в півкішках і раз-у-раз будячи ся знимав шапку з голови, хрестив ся набожно та задивлений нестяммно в хвіст кобили, як у дїдичево лице в суді, лепотїв: ... свиня мамина, біла вся, а лиш коло хвоста чорну латку мала...
Сонце вже перекочувало ся на захід, коли в’їхали в лїс.
Мало богато побалакували, хоть і сидїли побіч себе на кізлї.
Часом котресь закинуло якимось словом, бо не яло ся сидіти так гей ті мрукн, але лиш тілько того було, аби сон не морив та язик не засох...
Борина поганяв лошицю, бо попускала, бо то вже до пів боків упріла з утоми та спеки, часом посвистував а мовчав і щось жував, щось важив у собі, щось розмірковував і часто та незамітно позирав на стару, на її сухе гей би з білого воску лице, всю в подовжних борознах застилу — рушала беззубими губами, гейби молилася по-тиху; часом істягала червону плахту більше на чоло, бо сонце сьвітило просто в очи тай сиділи непорушно, лиш її бурі очи горіли.
— Чи викопали-сьте вже, га? — запитав ся нарешті.
— А вже-ж. Зародили сего року несогірше.
— Приховати буде вам лекше.
— Я й заперла пацючка у кучу, бо в мясницї може здати ся...
— Певно, певно... — казали, що Валєк Рафалів присилав з горівкою?...
— Не він один, нї... але марно лише гріш теряють... не для таких Яґусь моя, нї.
Підняла голову і ястрібячнми очима вдивила ся в него, але Борина, яко чоловік у роках, не вітер який, лице показав холодне й супокійне не до розізнаня. Довго не сказали й слова, гейби тою німотою змагаючи ся з собою.
Боринї ніяково було починати першому, бо як-же, в роках уже був і господар на цілі Липці перший ; но, тай неміг так таки просто сказати, що йому Яґусь удала ся... Гонір прецінь свій мав і гадку — але, що крови горячої був із роду, то аж його злість хапала, що мусить так уважати на себе, так колесувати та забігати.
Домінїкова прозирала його трошечки тай міркувала, що його так смутить і розбирає, але ні словечком не помогла, лиш раз-у-раз позирала на него, то в той сьвіт і ту далечину небесну, — аж і сказала нехотячи:
— Спека така, гей би в жнива.
— Сказалисьте.
Та так воно й було, бо дорогу окружали могутні стіни гаю, так що ніякий вітер анї продув не продирав ся з піль, а сонце висіло просто над головами і так припікало, що розпражені дерева стояли без руху й омлїлі вершки схиляли над дорогою та лиш раз-у-раз пускали бурштинову живицю, що закрутцями спливала на дорогу. Грибний запах гущавин і листя дубового аж вертїв у ніздрях.
— Знаєте, дивно то мені тай другим, що такий господар, що то й розум не аби-який має, і ґрунту тілько і послух у народу — як ви на той приклад, а до уряду амбіту не маєте..
— Попали-сьте, що амбіту ніякого не маю. Що мені з того? Солтисом бувем без три роки — то-м доплатив готовим грошем. А що-м намарнував себе й конисків! що-м ся нагриз і набігав — що й та собака польова не більше... А впадок у господарстві був і марнація. так що аж ми моя не дала доброго слова...
— Мала й вона свій розум. Урядником бути то все й гонір є тай профіт.
— Біг заплать. Полїціянтови кланяй ся, писаря стискай на ноги і леда цяраха
— Правду кажете; але Пєтркови війтівство у горло не вертає ся, ні; ґрунту вже докупив — і стоділку добудував, і коні має як ті велитні!...
— А вже-ж, лише не знати що му з того лишить ся, як уряд искінчить ся...
— Гадаєте....
—- Дуфний ти він у себе тай з єґомостем коти дре.
— А що му веде ся — то лиш без жінку; він си війтує, а вона в жмени все держить.
Мовчали знов із добрий отченаш.
— А ви чи не пішлете з горівкою до котрої?... — запитала ся обережно.
— І... не тягне вже мене до жінок, за старий-єм...
— Не кажіть марно! Лиш той старий, що рушати ся не може, ложки сам до рота не донесе та на припічку вік свій коротає. Бачила-м, якєсьте міх жита несли.
— Та вже-ж, що я в собі ще кріпкий, але котра би то пішла за мене ?...
— Котрий не пробант то що знає? побачите !
— Старий-єм, діти доростають.... а першої з берега не возьму...
— Зробіть лиш запис, то й перші вам не спротивлять ся...
— Для запису! Як ті свинї! За той морг, то й дівчинка нзйчисгїща а піде хоть би за дїда з під косцьола...
— А хлопи то за віном не дивлять ся, га?
Не відповів уже, лише вдарив, батогом лошицю, так що рушила з місця у чвал.
Мовчали довго.
Аж як виїхали з лїса на поля, межи придорожні тополї — Борина, котрий увесь той час бурив ся в собі та перегризав, вибухнув:
— На пси такий порядок у сьвітї! За все плати, хоть би й за те добре слово! Зле є, так що гірше й бути не було. Вже навіть дїти на батьків важать, послуху нема ніякого, авсї жруть ся з собою як собаки.
— Бо дурні, не вважають, що всіх однаково та сьвята земля вкриє.
— Леда один або другий від землі відріс, а вже до батьків з писком, аби му його часть давати. Зо старших лиш насьмівають ся! Стерви, в селі їм тісно, порядки старі їм злі, навіть убраня встидають ся декотрі!
— То все без те, що Бога не боять ся...
— Без те й не без те, а зле є.
— Не йде до ліпшого, ні.
— Має йти, хто-ж їх усилує?
— Кара Божа! Бо прийде та година суду Панайсусового, прийде.
— А що вперед народу намарнує ся, того ніхто не відбере.
— Часи такі, що ліпше, аби пошесть зайшла...
— Часи! А вже-ж, але й люде винні. А коваль то що? А війт? Із єґомостем друть ся, людий бунтують і туманять, а дурні вірять.
— Той коваль, то моє трійло, хоть і зять теж...
І так си посполу нарікали на сей сьвіт, позираючи на село, що було вже чим раз більше видне, крізь тополі.
Під цвинтарем червонів уже здалеку ряд жінок похилених і обснованих делікатною мракою димів, а незабаром і глухий, монотонний лускіт терлиць став раз-у-раз допливати з подувом, що піднимав ся був із низових левад.
— Добрий час на тіпане. Злїзу коло них, бо там є й Яґусь моя.
— Нїчо‘ мені дорога, то вас підвезу...
— Добрі-сьте, Матїю, що аж ми дивно... Всьміхнула ся хитро.
Скрутив із тополевої на полеву доріжку, що бігла до цвинтарних воріт, і підвіз її під цвинтар, де під сірим муром, у тїни беріз, кленів і тих хрестів, що з могилок похиляли ся на поля, кільканацять жінок тіпало завзято сухий лен, аж мрака порохів висіла над ними і довгі волокна чіпали ся жовтих листочків беріз і звисали із чорних плечий хрестів ; неодалїк, на прутах розпилених над долами, в котрих горіли ватри, пересушувано лен мокравий ще.
Терлиці гостро кліпали, аж цілий ряд жінок исхиляв ся без перестанку в коротких і хутких дрожанях і лиш усе котрась випрямлювала ся, розтріпувала жмит дену з остатких волокон, і звивала його в віхоть або дашковатий сніп і кидала на розпрістерту плахту перед себе.
Сонце, котре вже було перекотило ся над ліси, сьвітило їм просто в лиця, але то нічого — робота, сьміхи, веселі слова не вгавали анї на млї-ока,
— Щасти Боже до роботи ! — сказав Борина Яґш, котра тіпала зараз із краю; була лише в сорочці, а в червоній плахті та в хустці на голові, від куряви.
— Біг заплать! — відповіла весело й підвела на него сині величезні очи тай усьміх перелетів через її пишне, обгоріле лице.
— Сухий, донечко, га? — питала ся стара, обмацюючи обтіпані жмити.
— Сухий, як перець, аж ломить ся... Знов поглянула на старого з усьміхом, аж дрож перейшла по нім, так що свиснув батогом і від'їхав, але раз у раз обертав ся за нею, хоть уже видна не була, бо йому гей жива стояла в очах...
— Дївка, як ланя... В сам раз — розгадував.
