Лялька (VI. Яким чином нові люди здіймаються над старими обріями)

Початок квітня, один із тих місяців, які служать переходом між зимою і весною. Сніг уже зійшов, однак зелених пагонів іще немає, дерева чорні, травники сірі й небо теж сіре: скидається на мармур, помережаний срібними й золотавими нитками.

Зараз близько п’ятої пополудні. Панна Ізабела сидить у своєму кабінеті й читає найновіший роман Золя «Сторінка кохання». Читає неуважливо, щомиті підводить очі, поглядає у вікно і напівсвідомо формулює судження, що гілки на деревах чорні, а небо сіре. Знову читає, роздивляється по кабінету і напівсвідомо мислить, що її меблі, оббиті блакитною тканиною, і її ясно-синій шлафрочок мають якийсь сірий відтінок, а фестони на білій шторці схожі на великі крижані бурульки. Потім забуває, про що тільки-но розмірковувала, й питає подумки: «Про що це я думала?.. Ах, правда, про великодній збір пожертв…» І зненацька відчуває охоту переїхатись у кареті, а водночас відчуває жаль до неба, що воно таке сіре, а золотаві жилки на ньому такі вузенькі… Її муляє якась тиха тривога, якесь очікування, проте вона не впевнена, на що чекає… чи на те, щоби хмари розсунулися, чи на те, щоб зайшов лакей і вручив їй запрошення на великодню складку на користь убогих? Це вже так скоро, а її все не запрошують.

Вона знову читає роман, отой розділ, коли у зоряну ніч пан Рамбо лагодив поламану ляльку малої Жанни, Елен тонула в сльозах безпричинної зажури, а абат Жув радив їй вийти заміж. Панна Ізабела відчуває ту її зажуру, і хтозна, якби цієї миті на небі з’явилися нові зорі замість хмар, чи не розплакалася б вона так само, як Елен. Адже лише кілька днів до складки, а її не запросили досі. Вона знає, що запросять, утім навіщо стільки зволікати?..

«Ті жінки, котрі, здавалось би, так пристрасно шукають Бога, бувають іноді нещасливими істотами, серце яких зворохобила жага. Ідуть до храму, щоби там обожнювати чоловіка», — казав абат Жув.

«Поштивий абат, як він хотів заспокоїти цю бідолашну Елен», — думає панна Ізабела і зненацька відкидає книжку. Абат Жув нагадав їй, що вона от уже два місяці гаптує пас до костельного дзвінка і досі не закінчила його. Підводиться з крісла і підсуває до вікна столик із п’яльцями, коробочкою барвистих шовків і кольоровим взірцем, розгортає пас і починає старанно вишивати на ньому троянди та хрести. Під впливом роботи в серці пробуджується полегкість. Хто служить костелу, як вона, не може бути забутим при великодній складці. Добирає шовки, засилює голки і без угаву шиє. Її погляд перебігає від візерунку до вишиття, рука спадає згори донизу, злітає знизу вгору, проте в думках починає зароджуватися питання про костюм на складку і великодній туалет. Це питання небавом поглинає всю її увагу, заслоняє зір і спиняє руку. Сукня, капелюх, накидка й парасолька — все мусить бути нове, а тут і так небагато часу, а вона не тільки нічого не замовила, а навіть не вибрала!...

Тут вона нагадує собі, що її сервіз і срібло вже в ювеліра, що вже зголосився якийсь покупець і нині-завтра все буде продане. Панна Ізабела відчуває, як стискається серце від журби по сервізу та сріблу, однак відчуває першу полегкість на думку про складку й новий туалет. Він може бути дуже гарним, але яким саме?..

Відсуває п’яльця й бере зі столика, на якому лежать Шекспір, Данте, альбом європейських знаменитостей, а поряд кілька журналів, паризький Le Moniteur de la Mode і починає дуже уважно гортати його. Оце обідній туалет, оце весняні костюми для панянок, панн, заміжніх жінок, молодих дружин і їхніх матерів, оце візитні сукні, церемоніальні, прогулянкові, шість нових форм капелюхів, з десяток тканин, кілька десятків кольорів… Що тут вибрати, о Боже? Вона неспроможна вибрати, не порадившись із панною Флорентиною та модельєркою…

Панна Ізабела з досадою відкидає Le Moniteur de la Mode і напівлежачи вмощується на шезлонгу. Руки, сплетені, наче до молитви, опираються на поруччя, голова на руки, й вона замріяно дивиться в небо. Великодня складка, новий туалет, хмари на небі, все перемішується в її уяві на тлі жалю за сервізом і легкого почуття сорому за те, що вона продає його.

«Ах, байдуже», — каже вона сама до себе і знову прагне, щоби хмари розсунулися бодай на мить. Однак хмари згущуються, а в її серці зміцнюються жаль, сором і тривога. Погляд падає на столик обіч шезлонга і молитовник, оправлений у слонячу кістку. Панна Ізабела бере молитовник до рук і поволі, сторінка за сторінкою вишукує в ньому молитву про Господню допомогу, а коли знаходить, починає читати:

«Господи, я є людиною недосконалою й грішною…» Упродовж того, як вона читає, сіре небо роз’яснюється, а на останніх словах: «…але Ти, Премудрий і Милостивий, підкажи мені. Амінь…» Хмари рвуться, показується краєчок чистої блакиті, кабінет панни Ізабели сповнюється світлом, а душа спокоєм. Тепер вона впевнена, що її молитви почуто, що в неї буде найгарніший туалет і найліпший костел для складки.

Цієї миті хтось обережно прочиняє двері кабінету, в них стає панна Флорентина — висока, зодягнена в чорне, несмілива, вона тримає двома пальцями листа і тихо каже:

—  Від графині Йоанни.

—  Ах, це у справі складки, — відповідає панна Ізабела з чарівним усміхом. — Ти цілий день не заглядала до мене, Флорцю.

—  Я не хотіла заважати тобі.

—  Заважати нудитися?.. — запитує панна Ізабела. — Хто­зна, чи не було б нам веселіше нудитися в одній кімнаті.

—  Лист… — каже несмілива особа в чорній сукні і простягає руку до Ізабели.

—  Я знаю, про що він, — перебиває панна Ізабела. — Посидь трохи в мене і, якщо тебе це не обтяжить, прочитай цього листа.

Панна Флорентина несміливо сідає у фотель, обережно бере ножик зі столу і з надзвичайною обережністю розрізає конверт. Кладе на стіл ножика, тоді конверт, розгортає папір і тихим мелодійним голосом читає листа, якого писано французькою:

Люба Бело! Даруй, що озиваюсь у справі, яку мають право розв’язати лише ти і твій батько. Знаю, любе дитя, що ти позбуваєшся того сервізу й срібла, ти сама мені, зрештою, про це казала. Знаю теж, що зголосився покупець, який пропонує вам п’ять тисяч рублів — як на мене, це замало, хоча нині важко сподіватися на більше. Однак після розмови, яку ми мали в тій справі з Кшешовською, я починаю побоюватися, щоб ці чудесні пам’ятки не опинились у негідних руках.

Я хотіла б запобігти цьому, отож пропоную, якщо ти згодишся, три тисячі рублів позики під заставу цього сервізу й срібла. Гадаю, нині їм буде ліпше перебути в мене, якщо вже твій батько має такій клопіт. Ти зможеш забрати це, коли схочеш, а в разі моєї смерті навітьне повернеш позику.

Не набиваюся, тільки пропоную. Обмисли, як тобі буде вигідніше, а передусім зміркуй про наслідки.

Наскільки я тебе знаю, ти зазнала би болісної прикрості, якби колись почула, що наші родинні пам’ятки оздоблюють стіл якого-небудь банкіра або належать до посагу його дочки.

Шлю тобі тисячу поцілунків.

Йоанна

P. S. Уяви лишень, яке щастя спіткало мій сиротинець. Я була вчора в крамниці того славного Вокульського й замовила слівце про малу пожертву для сиріт. Сподівалася на якихось кільканадцять рублів, а він — чи ти повіриш? — пожертвував тисячу, докладно: тисячу рублів, та ще й сказав, що не смів би вкласти в мої руки меншу суму. Кілька таких Вокульських — і я відчуваю, що стала б на старість демократкою.

Панна Флорентина, дочитавши листа, не сміла відвести від нього очей. Урешті зважилась і зиркнула: панна Ізабела лежала на шезлонгу бліда, стиснувши руки.

—  Що ти на це, Флорцю? — запитала вона за мить.

—  Гадаю, — тихо відповіла її візаві, — що пані Йоанна вже на початку листа якнайдокладніше висловила свою позицію в цій справі.

—  Яке приниження! — шепнула панна Ізабела, нервово б’ючи рукою по шезлонгу.

—  Приниження — пропонувати комусь три тисячі рублів під заставу срібла, і це тоді, коли чужа людина дає п’ять тисяч… Іншого я тут не бачу.

—  Отак вона ставиться до нас… Ми, мабуть, насправді збанкрутували…

—  Таж, Бельцю… — перебила її, пожвавлюючись, панна Флорентина. — Саме цей прикрий лист доводить, що ми не є банкрутами. Тітка полюбляє бути прикрою, але вміє щадити в біді. Якби вам загрожувала руйнація, ви знайшли б у ній чутливу й делікатну утішительку.

—  Дякувати й за це.

—  А тобі не варто боятися цього. Завтра в нас будуть п’ять тисяч рублів, за які можна вести дім півроку… ну принаймні квартал. За кілька місяців…

—  Наша кам’яниця піде з молотка…

—  Проста формальність — і нічого більше. Авжеж, ви зможете заробити, тоді як тепер кам’яниця є лише тягарем. Ну а після тітки Гортензії ти отримаєш зо сто тисяч рублів. Зрештою, — додала за мить панна Флорентина, підбиваючи брови, — я й сама не впевнена, що батько вже не має грошей. Усі дотримуються такої думки…

Панна Ізабела вихилилася з шезлонга і взяла панну Флорентину за руку.

—  Флорцю, — мовила вона, понижуючи голос, — кому ти це кажеш?.. То ти насправді вважаєш мене всього лишень панною на виданні, яка нічого не бачить і нічого не тямить?.. Гадаєш, я не знаю, — додала ще тихіше, — що ти вже місяць позичаєш гроші на утримання дому в Миколая?..

—  Може, батько хоче саме цього…

—  Невже він хоче й того, щоби ти щоранку підкладала йому кілька рублів у гаманець?

Панна Флорентина зазирнула їй у вічі й похитала головою.

—  Ти забагато знаєш, — відповіла вона, — однак не все. Вже два тижні, може, десять днів я бачу, що батько має щодня по кільканадцять рублів…

—  Отож він іще глибше залазить у борги…

—  Ні, батько ніколи не позичає гроші в місті. Кожен кредитор приходить із позичкою додому і в батьковому кабінеті отримує боргове зобов’язання або відсоток. Ти не знаєш його з цього боку.

—  Тоді звідки в нього тепер гроші?

—  Бачу, що вони в нього є, і чую, що він мав їх завжди.

—  Навіщо він у такому разі дозволяє продавати срібло? — наполегливо питала панна Ізабела.

—  Може, він хоче розізлити родину.

—  А хто викупив його векселі?

Панна Флорентина зробила руками жест, який означав заперечення.

—  Кшешовська їх не викуповувала, — мовила вона. — Це я знаю напевно. Отож — або тітка Гортензія, або…

—  Або?..

—  Або сам батько. Хіба ти не знаєш, скільки речей робить батько, щоб розтривожити родину, а потім посміятися…

—  За що він міг би хотіти розтривожити мене, нас?

—  Він гадає, що ти спокійна. Донька мусить безмежно довіряти батькові.

—  Ах, так!.. — шепнула панна Ізабела й замислилася.

Кузинка, одягнена в чорне, повільно підвелася з крісла і тихо вийшла.

Панна Ізабела знову почала оглядати свою кімнату, яка здалася їй сірою, чорне віття, що хиталося за вікном, пару горобців, які цвірінькали, можливо, про будівлю гнізда, небо, яке стало однорідно сірим, без жодної світлої смужки. У її пам’яті ожила згадка про збір пожертв і новий туалет, утім обидві справи здалися такими дрібними, майже кумедними, що вона лише легко знизала плечима.

Її терзали інші питання: чи не віддати сервіз графині Йоанні — і звідки в батька гроші? Якщо він мав їх раніше, чому дозволив брати в борг у Миколая?.. А якщо не мав, з якого джерела він черпає їх тепер?.. Якщо вона віддасть сервіз і срібло тітці, то може втратити нагоду вигідно позбутись їх, а якщо їх продадуть за п’ять тисяч, ті пам’ятки справді можуть потрапити в неналежні руки — як писала графиня.

Раптом хід думок урвався: її чуйне вухо вловило шум у дальніх кімнатах. Це були чоловічі кроки, розмірені й спокійні. У салоні їх трохи притлумив килим, в їдальні вони посилилися, в її спальні притихли, начебто хтось ішов навшпиньки.

—  Заходь, тату, — озвалася панна Ізабела, почувши стукіт у свої двері.

Зайшов пан Томаш. Вона хотіла підвестися з шезлонга, але батько не дозволив цього. Обійняв її, поцілував у голову і, поки сів поряд, скинув оком у велике дзеркало на стіні. Побачив там своє гоже обличчя, сиві вуса, свій бездоганний чорний жакет, гладенькі штани, начебто щойно від кравця, і визнав, що все гаразд.

—  Я чую, — мовив він до доньки, всміхаючись, — що панночка отримує кореспонденцію, яка псує їй настрій.

—  Ах, тату, якби ти знав лише, яким тоном звертається до мене тітка…

—  Безперечно, тоном особи, яка страждає на нервові розлади. Ти не можеш нарікати на неї за це.

—  Якби я тільки нарікала. Боюся, вона має слушність, і наше срібло справді потрапить на якийсь банкірський стіл.

Вона притулила голову до батькового плеча. Пан Томаш несамохіть глянув у люстерко на столику і зізнався в душі, що вони утворюють цієї миті дуже гарну композицію. Особливо вдало страх, розлитий на доньчиному обличчі, контрастував з його безмежним спокоєм. Він усміхнувся.

—  Банкірські столи!.. — повторив він. — Срібло наших предків уже бувало на столах татар, козаків, збунтованих селян, і нам це не тільки не зашкодило, а навіть робило честь. Хто б’ється — наражається на втрати.

—  Ми втрачали його на війні й через війну, — заперечила панна Ізабела.

—  А хіба нині немає війни?.. Змінилася лише зброя: замість коси або ятагана б’ються рублем. Йоася добре розуміла це, коли продавала не сервіз — а родинний маєток, або коли розібрала руїни замку для будови зерносховища.

—  Отож ми програли!.. — шепнула панна Ізабела.

—  Ні, дитино, — відказав пан Томаш, випростовуючись. — Ми лише починаємо тріумфувати, і хтозна чи не цього бояться моя сестра та її кліка. Вони так глибоко заснули, що їх вражає кожний прояв життєвості, кожен мій сміливий крок, — додав він начебто сам до себе.

—  Твій, тату?

—  Так. Вони гадали, що я попрошу їх про допомогу. Сама Йоася охоче зробила б мене своїм управителем. Але я подякував їм за пенсію і заприязнився з міщанством. Здобув повагу цих людей, яка починає тривожити наші сфери. Вони гадали, що я відійду на другий план, а тепер бачать, що можу висунуться на перший.

—  Ти, тату?

—  Я. Досі я мовчав, бо не мав відповідних виконавців. Нині знайшов такого, хто зрозумів мої ідеї, і починаю діяти.

—  Хто ж це такий? — запитала панна Ізабела, вражено дивлячись на батька.

—  Такий собі Вокульський, купець, залізна людина. За його допомогою я організую наше міщанство, створю спілку для торгівлі зі Сходом, таким чином розвину промисловість…

—  Ти, тату?

—  І тоді ми побачимо, хто висунеться вперед, хоч би й при ймовірних виборах до міської ради…

Панна Ізабела слухала, широко розкривши очі.

—  Чи та людина, — шепнула вона, — про яку ти говориш, бува, не є якимсь шахраєм, авантурником?..

—  То ти його не знаєш? — запитав пан Томаш. — А він тим часом один із наших постачальників.

—  Крамницю знаю, дуже гарна, — сказала панна Ізабела, замислившись. — Там є старий продавець, який трохи скидається на дивака, але неймовірно послужливий… Ах, мені здається, що кілька днів тому я познайомилась і з власником… А він, здається, грубіян.

—  Вокульський грубіян?.. — здивувався пан Томаш. — Він, щоправда, трохи скутий, однак дуже ґречний.

Панна Ізабела струсила головою.

—  Неприємний чоловік, — пожвавлено відповіла вона. — Тепер я пригадала… Коли заходила до крамниці у вівторок, запитала в нього ціну віяла. Треба було бачити, як він зиркнув на мене!.. Нічого не відповів, тільки простяг свою велетенську червонясту руку до продавця (навіть доволі елегантного хлопця) і буркнув голосом, у якому можна було чути гнів: «Пане Моравський… або Мрачевський (точно не пам’ятаю), цю пані цікавить ціна віяла». Ох… Нецікавого ти знайшов собі спільника, тату!.. — сміялася панна Ізабела.

—  Людина шаленої енергії, залізна, — відказав пан Томаш. — Вони такі. Ти познайомишся з ними, бо я планую влаштувати вдома кілька зібрань. Усі оригінальні, а цей оригінальніший від інших.

—  Ти хочеш приймати цих людей?..

—  Я мушу радитися з декотрими з них. А щодо наших, — додав він, зазираючи доньці у вічі, — запевнюю тебе, коли вони почують, хто в мене буває, то жодного не забракне в нашому салоні.

Тут зайшла панна Флорентина, запрошуючи на обід. Пан Томаш подав доньці руку, й усі перейшли до їдальні, де вже стояла супниця, а також Миколай, зодягнений у фрак і велику білу краватку.

—  Мені смішно з Бельці, — мовив пан Томаш до кузинки, яка наливала бульйон із супниці. — Уяви собі, Флоро, Вокульський справив на неї враження грубіяна! Ти знаєш його?

—  Хто ж тепер не знає Вокульського, — відповіла панна Флорентина, подаючи Миколаєві тарілку для господаря. — Ну, він не надто елегантний, але — справляє враження…

—  Колоди з червоними ручишами, — зі сміхом ввернула панна Ізабела.

—  Він нагадує мені Трості, пам’ятаєш, Бело, того полковника стрільців у Парижі? — відповів пан Томаш.

—  А мені статую гладіатора-переможця, — додала мелодійним голосом панна Флорентина. — Пам’ятаєш, Бело, у Флоренції, того із піднесеним мечем? Обличчя суворе, навіть дике, але вродливе.

—  А червоні руки?.. — запитала панна Ізабела.

—  Він відморозив їх на Сибіру, — зауважила панна Флорентина із притиском.

—  І що він там робив?

—  Розплачувався за юнацькі захоплення, — мовив пан Томаш. — Можна пробачити йому це.

—  Ах, то він ще й герой!..

—  І мільйонер, — додала панна Флорентина.

—  І мільйонер? — повторила панна Ізабела. — Я починаю вірити, що ви зробили гарний вибір, обравши його компаньйоном. Хоча…

—  Хоча?.. — запитав батько.

—  Що скаже світ про таку спілку?

—  У кого сила в руках, у того світ біля ніг.

Миколай саме обійшов усіх з тарелем полядвиці, коли в передпокої задзвонили. Старий служник вийшов і за мить повернувся з листом на срібній, а може, й платиновій таці.

—  Від пані графині, — мовив він.

—  До тебе, Бело, — додав пан Томаш і взяв листа. — Дозволиш, я замість тебе проковтну нову пігулку?

Він розпечатав листа, почав його читати й зі сміхом подав панні Ізабелі.

—  Оце, — гукнув, — уся Йоася в цьому листі. Нерви, зав­жди нерви!..

Панна Ізабела відсунула тарілку і стривожено пробігла папір очима. Однак поступово її обличчя випогодилося.

—  Слухай, Флорцю, — мовила вона, — бо це цікаво.

Люба Бело! — пише тітка. — Забудь, ангелику, про мій попередній лист. Врешті-решт мене твій сервіз аж ніяк не стосується, і ми знайдемо інший, коли ти виходитимеш заміж. Однак мені йдеться про те, щоби ти збирала пожертви тільки зі мною, і саме про це я намірялася писати спершу, а не про сервіз. Бідолашні мої нерви! Якщо ти не хочеш розладнати їх до решти, мусиш згодитися на моє прохання.

Гріб Господній у нашому костелі буде пречудовий. Мій поштивий Вокульський дає фонтан, штучних співочих пташок, музичну скриньку, що гратиме лише поважні мелодії, і безліч килимів. Славетний Гозер пришле квіти, а аматори влаштують концерт з органом, скрипками, віолончеллю і співом. Я в захваті, проте якби посеред тих дивовиж мені бракувало тебе, я розхворілась би. Отож так?... Обіймаю тебе й цілую тисячі разів, любляча тебе тітка.

Йоанна.

P. s. Завтра ми їдемо в модне ательє замовляти тобі весняний костюм. Я вмру, якщо ти його не приймеш.

Панна Ізабела розпромінилася. Цей лист сповняв усі її надії.

—  Вокульський незрівнянний! — мовив зі сміхом пан Томаш. — Він здобув Йоасю штурмом, і тепер вона не тільки не докорятиме мені компаньйоном, однак навіть готова боротися за нього зі мною.

Миколай подав курчат.

—  Це все ж таки, мабуть, геніальний чоловік, — зауважила панна Флорентина.

—  Вокульський?.. Ну ні, — сказав пан Томаш. — Це людина шаленої енергії, але щодо дару комбінування, я не скажу, щоб він володів ним у високій мірі.

—  Мені здається, що є докази цього.

—  Усі ці докази стосуються лише енергії, — відповів пан Томаш. — Дар комбінувати, геніальний розум пізнаються в інших речах, хоч би й… у грі. Я доволі часто граю з ним у пікет, де конче слід комбінувати. Результат такий, що я програв від восьми до десяти рублів, а виграв близько сімдесяти, хоча — я не зазіхаю на геніальність! — скромно додав він.

У панни Ізабели випала виделка з руки. Вона поблідла і, вхопившись за чоло, простогнала пошепки:

—  А!.. А!..

Батько і панна Флорентина зірвалися зі стільців.

—  Що з тобою, Бело?.. — стурбовано запитав пан Томаш.

—  Нічого, — відповіла вона, підводячись із-за столу — мігрень. Я вже годину відчувала, що вона наближується... Це нічого, тату…

Поцілувала батькові руку і вийшла до своєї кімнати.

—  Раптова мігрень мала б одразу минути, — мовив пан Томаш. — Піди до неї, Флорцю. Я на хвилинку вийду до міста, бо мушу побачитися з кількома людьми, але повернуся раніше. Ти тим часом пильнуй її, люба Флорцю, прошу тебе, — казав пан Томаш зі спокійним виразом людини, без доручень або прохання якої не може відбутися нічого доброго на світі.

—  Зараз я піду до неї, тільки приберу, — відповіла панна Флорентина, для якої домашній лад був важливішим за хай чию мігрень.

Уже сутінки оповивали землю. Панна Ізабела знову сама у своєму кабінеті, вона впала на шезлонг і заслонила очі обома руками. З-під каскаду тканин, які збігали на підлогу, визирнула її вузька туфелька і краєчок панчішки, але цього ніхто не бачить, та й вона не думає про це. Цієї миті її душу знову терзають гнів, жаль і сором. Тітка перепросила її, сама вона збиратиме пожертви при найгарнішому Гробі Господньому, і в неї буде найчудесніший костюм, а попри те — вона все ж нещаслива… Має відчуття, начебто зайшла до салону, повного гостей, і зненацька виявила на своєму новому костюмі величезну масну пляму огидної форми й кольору, ніби сукнею витерли кухонні сходи. Думка про це така гидка для неї, аж слина набігає до рота.

Яка жахлива ситуація!.. Вони вже місяць позичають гроші у свого лакея, а батько вже десять днів виграє гроші в карти на свої дрібні потреби… Можна й виграти, дехто виграє тисячі, але — не заради того, щоб задовольнити нагальні потреби, і — аж ніяк не в купців. Ах, якби було можливо, вона впала би батькові до ніг і благала б його не грати з цими людьми, принаймні не тепер, коли їхній майновий стан такий тяжкий. За кілька днів, коли вона отримає гроші за сервіз, сама вручить батькові кількасот рублів, благаючи, щоб він програв їх отому панові Вокульському, щоби винагородив його щедріше, ніж вона Миколая за цю позику.

Але чи їй годиться так чинити і навіть казати батькові про це?..

«Вокульський, Вокульський… — шепоче панна Ізабела. — Хто він такий, оцей Вокульський, який нині так несподівано показався їй з кількох сторін, у розмаїтих постатях. Які в нього можуть бути справи з тіткою, з батьком?..»

І оце їй здається, що вона вже чула щось про цього чоловіка. Якийсь купець нещодавно пожертвував кілька тисяч рублів на благодійність, але вона не була впевнена, чи то був торговець дамським одягом, чи хутрами. Потім ще казали, що якийсь купець під час болгарської війни[1] доробився до великих статків, тільки не перепитала, чи доробився швець, у якого вона купує черевички, чи її перукар? І лише тепер пригадала, що той купець, який дав гроші на благодійність, і той, який здобув великий капітал, — це одна особа, що саме він, отой Вокульський програє її батькові в карти, а тітка, відома своєю зарозумілістю графиня Йоанна, називає його: «мій поштивий Вокульський!..» 

І тут вона навіть пригадує обличчя цього чоловіка, який не хотів говорити з нею в крамниці, а тільки, відступивши за велетенські японські вази, похмуро вдивлявся в неї. Як він на неї дивився…

Якось вона пішла з панною Флорентиною до цукерні пити шоколад, через примху. Вони сіли біля вікна, за яким зібралося кілька обшарпаних дітей. Малеча дивилася на неї, на шоколад і тістечка з цікавістю і жадібністю голодних звіряток, а той купець — дивився на неї так само.

Панну Ізабелу вхопили легенькі дрижаки. І це такий компаньйон у її батька?.. До яких справ цей компаньйон?.. З якого дива її батька осінило закладати торговельні спілки, нагромаджувати якісь шалені плани, про які він ніколи досі й не мріяв?.. Він хоче за допомогою міщанства випередити аристократію, хоче, щоб його обрали до міської ради, якої не було й немає[2]?..

Таж отой Вокульський направду хтозна-який крутій, а може й шахрай, котрому потрібне славетне прізвище на вивісці його починів. Бували такі випадки. Скільки гарних прі­звищ німецької й угорської шляхти втонуло в торговельних операціях, яких вона навіть не розуміє, а батько, мабуть, — не більше, ніж вона.

Стало цілковито темно, на вулиці засвітилися ліхтарі, блиск яких падав до кабінету панни Ізабели, малюючи на стелі віконну раму й фалди штор. Це мало такий вигляд, наче хрест на тлі ясності, яку поволі заслоняє густа хмара.

«І де ж це я бачила такий хрест, таку хмару і ясність?..» — запитала панна Ізабела сама в себе.

Почала пригадувати околиці, які вона бачила в житті і — марити.

Їй здавалося, що їде в екіпажі через якусь здавна знайому місцевість. Краєвид схожий на велетенський перстень, утворений із лісів і зелених гір, а її екіпаж власне на краю цього персня і з’їжджає донизу. Чи він з’їжджає? Бо ні наближається до якоїсь мети, ані віддаляється, мовби стоїть на місці. Таки з’їжджає — це видно по відображенню сонця в лакованому крилі екіпажу, яке повільно і тремтливо посувається назад. Зрештою, чути туркотіння… Це туркотять дрожки на вулиці?.. Ні, це машини, запушені в рух, десь углибині цього персня з гір і лісів. Там, унизу, навіть видно щось на кшталт озера з чорних димів і білої пари в облямівці зелені.

Тепер панна Ізабела помічає батька, який сидить біля неї й уважно розглядає свої нігті, раз по раз скидаючи оком на краєвид. Екіпаж постійно перебуває на краю персня начебто без руху, й лише відбиток сонця в лакованому крилі повільно посувається назад. Цей ілюзорний безрух або потаємний рух незмірно дратує панну Ізабелу. «Ми їдемо чи стоїмо?» — запитує вона в батька. Втім батько нічого не відповідає, неначе нічого не бачить, він розглядає свої гарні нігті й часом скидає оком на околицю…

Раптом (екіпаж безперервно дрижить і чути туркотіння) з глибин озера чорних димів і білої пари винурюється до пояса якийсь чоловік. У нього коротко підстрижене волосся, бліде обличчя, яке нагадує Трості, полковника стрільців (а може, гладіатора з Флоренції?) й величезні червоні долоні. Одягнений у замурзану сорочку з рукавами, підкасаними вище ліктя, в лівій руці, одразу біля грудей, тримає карти, розгорнуті віялом, у правій, яку він здійняв над головою, затиснув одну з карт, вочевидь, з метою шпурнути її на переднє сидіння екіпажа. Решту постаті не видно крізь дими.

«Що він робить, батьку?» — злякано питає панна Ізабела.

«Грає зі мною в пікет», — відповідає пан Томаш, він також тримає карти в руках.

«Таж це страшний чоловік, тату!»

«Навіть такі не роблять жінкам нічого поганого», — відповідає батько.

Лише тепер панна Ізабела помітила, що чоловік у сорочці дивиться на неї якимсь особливим поглядом, надалі тримаючи карту над головою. Дим і пара, що клубочаться в долині, хвилями заслоняють його розстебнуту сорочку й суворе обличчя, він тоне у них — і його вже немає. Хіба що видно з-поза диму блідий полиск його очей, а над димом — оголену до ліктя руку з картою.

«Що означає ця карта, тату?» — запитує вона в батька.

Але батько спокійно дивиться у свої карти й нічого не каже, наче не бачить її.

«Коли ми нарешті поїдемо з цього місця?..»

Проте хоч екіпаж дрижить, а сонце, що відбивається в його крилі, посувається навспак, біля сходин повсякчас видніє димне озеро й занурений у нього чоловік, його рука над головою — і карта.

Панну Ізабелу огортає нервова тривога, вона скупчує всі спогади, всі думки з метою відгадати, що означає карта, яку тримає цей чоловік…

Чи це гроші, які він програв батькові в пікет? Мабуть, ні. Може, пожертва, яку він склав Товариству доброчинності? Теж ні. Може, тисяча рублів, яку він дав тітці на сиротинець, а може, це квитанція на фонтан, пташок і килими для оздоблення Гробу Господнього?.. Також ні, бо все це не тривожило б її.

Панну Ізабелу поступово сповнює безмежний страх. Може, це батькові векселі, які хтось нещодавно викупив?.. У такому разі, взявши гроші за срібло і сервіз, він передусім сплатить цей борг і звільниться від такого кредитора. Але чоловік, занурений у дим, безперервно дивиться в її очі й не кидає карту. Тоді, може… Ах!..

Панна Ізабела зривається з шезлонга, налітає в темряві на табурет і тремтячими руками дзвонить. Дзвонить уже вдруге, ніхто не відповідає, тоді вона вибігає до передпокою і зустрічає в дверях панну Флорентину, яка хапає її за руку і здивовано каже:

—  Що з тобою, Бельцю?..

Світло у передпокої помалу повертає панну Ізабелу до тями. Вона всміхається.

—  Флорцю, візьми лампу до моєї кімнати. Тато вдома?

—  Поїхав хвилину тому.

—  А Миколай?

—  Зараз повернеться, пішов віддати листа посильному. У тебе голова ще гірше розболілася? — питає панна Флорентина.

—  Ні, — сміється панна Ізабела, — я просто задрімала, і щось мені привиділося.

Панна Флорентина бере лампу, й вони разом із кузинкою ідуть до кабінету. Панна Ізабела сідає на шезлонг, заслоняє рукою очі від світла і каже:

—  Знаєш, Флорцю, я передумала і не продам своє срібло комусь чужому. Воно, справді, може потрапити в бог відає які руки. Сядь зараз, коли твоя ласка, при моєму столику й напиши тітці, що… я приймаю її пропозицію. Нехай позичить нам три тисячі рублів і нехай візьме сервіз і срібло.

Панна Флорентина дивиться на неї з безмежним подивом, урешті відповідає:

—  Це неможливо, Бельцю.

—  Чому?..

—  П'ятнадцять хвилин тому я отримала листа від пані Мелітон: срібло й сервіз уже продано.

—  Уже?.. Хто їх купив? — волає панна Ізабела, хапаючи кузинку за руки.

Панна Флорентина знічується.

—  Здається, якийсь російський купець… — каже вона, але помітно, що каже неправду.

—  Ти щось знаєш, Флорцю!.. Будь ласка, скажи!.. — благає її панна Ізабела.

Її очі сповнюються сльозами.

—  Зрештою, я скажу тобі, тільки не викажи таємниці батькові, — просить кузинка.

—  То хто?.. Ну, хто купив?..

—  Вокульський, — відповідає панна Флорентина.

Очі панни Ізабели водномить висихають і набирають при цьому сталевого кольору. Вона гнівно відпихає кузинчині руки, перемірює кроками свій кабінет туди й назад, урешті сідає на кріселку навпроти панни Флорентини. Це вже не настрахана і знервована красуня, але великосвітська дама, яка має намір осмикнути когось зі служників, а може, і звільнити.

—  Скажи-но мені, кузино, — каже вона красивим конт­ральто, — що за кумедний заколот ви замислили проти мене?

—  Я?.. Заколот?.. — повторює панна Флорентина, притискаючи руки до грудей. — Не розумію тебе, Бело.

—  Так. Ти, пані Мелітон і той… потішний герой… Вокульський.

—  Я і Вокульський? — знову повторює панна Флорентина.

Цього разу її подив такий щирий, що не викликає жодних сумнівів.

—  Припустімо, ти не змовляєшся проти мене, — веде далі панна Ізабела, — однак ти щось знаєш.

—  Я знаю про Вокульського те, що й усі. Він має крамницю, заробив капітал на війні…

—  А про те, що він втягує тата до торговельної спілки, ти не чула?

Виразні очі панни Флорентини неймовірно збільшуються.

—  Втягує твого батька до спілки?.. — мовила вона, знизуючи плечима. — До якої спілки можна його втягнути?..

І тут вона лякається власних слів…

Панна Ізабела не могла сумніватись у її невинуватості, вона знову перейшлася кілька разів кабінетом кроками левиці, яку замкнули у клітці, і зненацька запитала:

—  Скажи мені принаймні: якої ти думки про цього чоло­віка?

—  Я? Про Вокульського?.. Я не маю про нього аніякої думки, за винятком тієї, що він шукає розголосу і стосунків у товаристві.

—  То він заради розголосу пожертвував тисячу рублів на сиротинець?

—  Напевно. Адже він удвічі стільки дав на доброчинність.

—  А навіщо він купив мої сервіз і срібло?

—  Напевно, для того, щоби перепродати їх із вигодою, — відповідає панна Флорентина. — В Англії добре платять за такі речі.

—  А навіщо… він викупив татові векселі?

—  Звідки ти знаєш, що це він? Він не мав би жодної користі з цього.

—  Я нічого не знаю, — гарячково підхоплює панна Ізабела, — але все передчуваю, все розумію… Цей чоловік хоче наблизитися до нас…

—  Таж він уже познайомився з батьком, — втрутилася панна Флорентина.

—  Тоді він хоче наблизитися до мене!.. — вибухнула панна Ізабела. — Я розпізнала це в…

Їй було соромно додати: «в його погляді».

—  Чи ти не упереджена до нього, Бельцю?..

—  Ні. Те, що я відчуваю цієї миті, не є упередженням, а радше ясновидінням. Ти навіть не здогадуєшся, як давно я знаю цього чоловіка, а радше — як давно він переслідує мене. Лише тепер я пригадала, що торік не було театральної вистави, не було концерту, лекції, на яких я не зустріла би його, і лише тепер оця… безглузда постать здається мені лиховісною…

Панна Флорентина аж відсунулася разом з кріселком, шепочучи:

—  То ти припускаєш, що він насмілився б…

—  Покласти на мене око?.. — зі сміхом перервала панна Ізабела. — Цього я навіть гадки не мала йому забороняти. Я не така наївна і не така фальшиво скромна, щоб не знати, що подобаюся… мій Боже!.. навіть служникам… Колись мене це гнівило, як і жеброта, котра заступає нам дорогу на вулицях, дзвонить до помешкань або завалює листами з проханнями про допомогу. Але тепер — я тільки ліпше збагнула слова Спасителя: «Кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть…»

—  Зрештою, — додала вона, знизуючи плечима, — чоловіки в такий безцеремонний спосіб роблять нам честь своїм обожнюванням, що я вже дивуюся не їхнім наскокам або нахабним поглядам, а коли вони поводяться інакше. Якщо я зустрічаю у салоні чоловіка, який не каже мені про свою симпатію і муки або не мовчить, похнюпившись, що виказує ще більшу симпатію і муки, або не виявляє до мене холодної байдужості, що мусить означати найвищий ступінь симпатії і мук, — тоді я відчуваю, що мені чогось бракує, начебто я забула вдома віяло або хустинку… О, я їх знаю! Усіх тих донжуанів, поетів, філософів, героїв, усі ці чутливі, безкорисливі, зламані, замріяні або сильні душі… Я знаю увесь цей маскарад і запевнюю тебе, що вони чудово розважаються на ньому. Ха-ха-ха!.. Які ж вони кумедні…

—  Я не розумію тебе, Бельцю… — вставила панна Флорентина, розводячи руками.

—  Не розумієш?.. Тоді ти, мабуть, не жінка.

Панна Флорентина зробила жест заперечення, а потім сумніву.

—  Послухай, — знову перервала її панна Ізабела. — Уже рік, як ми втратили становище у світі. Не заперечуй, бо так воно і є, усі ми знаємо про це. Нині ми банкрути.

—  Ти перебільшуєш…

—  Ах, Флоро, не втішай мене і не бреши!.. Хіба ти не чула за обідом, що навіть отих кільканадцять рублів, які нині має батько, він виграє в карти у…

На тих словах панна Ізабела тремтіла всім тілом. Її очі блищали, на обличчі виступили червоні плями.

—  Отож у таку мить приходить оцей… купець, викуповує наші векселі, наш сервіз, причаровує моїх батька й тітку, тобто розставляє на мене сильця зусібіч, мов мисливець на звірину. Це вже не сумний обожнювач, це не конкурент, якого можна відштовхнути, це… ловець!.. Він не зітхає, а вкрадається у ласку до тітки, обплутує батька по руках і ногах, а мене хоче викрасти насильно, якщо не змусить, щоб я сама віддалася йому… Ти розумієш це витончене негідництво?

Панна Флорентина злякалася.

—  У такому разі є дуже простий спосіб. Скажи…

—  Кому і що?.. Тітці, яка готова підтримувати цього пана, щоб змусити мене віддати руку маршалкові?.. Чи, може, я мушу сказати батькові, настрахати його і пришвидшити катастрофу? Я зроблю лиш одне: не дозволю батькові втелющуватися в жодні спілки, хоч би й довелося валятись у нього в ногах, хай би я мала заборонити йому це ім’ям небіжчиці матері…

Панна Флорентина дивиться на неї із захватом…

—  Якщо по правді, Бельцю, — мовила вона, — ти перебільшуєш. З твоєю енергією і такою геніальною прозорливістю…

—  Ти не знаєш цих людей, а я бачила їх за роботою. У їхніх руках сталеві рейки гнуться, мов стрічки. Це страшні люди. Вони заради своїх цілей вміють зрушити всі земні сили, яких ми навіть не знаємо. Вони вміють ламати, спутувати, плазувати, всім ризикувати і навіть — терпляче чекати…

—  Ти покладаєшся на прочитані романи.

—  Я покладаюся на силу моїх передчуттів, які застерігають… волають — цей чоловік їздив на війну заради того, щоби здобути мене. І ледь повернувся, як уже обліг мене з усіх боків… Але нехай він начувається!.. Він хоче купити мене? Гаразд, нехай купує!.. Пересвідчиться, що я дуже дорога… Хоче впіймати мене у сильця?.. Гаразд, хай наставляє … але я вислизну з них, хоча б — у обійми маршалка… Боже! Я навіть не здогадувалась, яка глибока прірва, в котру ми падаємо, поки не дожила до такого дня. З салонів Квіриналу[3] до крамниці… Це вже навіть не падіння, це ганьба…

Вона сіла на шезлонг і хлипала, затуливши голову руками.