Лялька (VII. Голубка мчить назустріч змієві)

Сервіз і фамільне срібло Ленцьких були вже продані, і ювелір навіть заніс гроші панові Томашу, стребувавши для себе сто з гаком рублів за зберігання на складі й посередництво. Попри те графиня Йоанна не перестала любити панну Ізабелу — авжеж, енергія й жертовність, які небога виявила при продажу пам’яток, оживили в серці старої дами нове джерело родинних почуттів. Вона не лише впрохала панну Ізабелу прийняти чудовий костюм, не тільки щодня бувала у неї або кликала до себе, а ще (що було свідченням нечуваної ласки) запропонувала їй свій екіпаж на всю Велику середу.

—  Переїдься містом, ангелику, — казала графиня, цілуючи племінницю, — і докупи собі дрібничок до туалету. Пам’ятай лише, щоби ти мені за це була прегарною у час складки… Такою вже прегарною, якою можеш бути тільки ти!.. Будь ласка…

Панна Ізабела нічого не відповіла, але її погляд і рум’янець веліли здогадуватися, що вона з повною готовністю виконає тітчину волю.

У Велику середу рівно об одинадцятій ранку панна Ізабела вже сиділа у відкритому екіпажі разом зі своєю невідлучною товаришкою панною Флорентиною. Алеєю гуляли весняні повіви й розносили отой особливий вологий аромат, який випереджає розбрунькування дерев і появу первоцвітів, сірі травники набули зеленавого відтінку, сонце припікало так сильно, що панни розгорнули парасольки.

—  Чудовий день, — зітхнула панна Ізабела, вдивляючись у небо, яке поплямили де-не-де білі хмаринки.

—  Куди ви, ясна панянко, накажете їхати? — запитав лакей, захряснувши дверцята коляски.

—  До крамниці Вокульського, — з нервовим поспіхом відповіла панна Ізабела.

Лакей застрибнув на козли, і випещені гніді коні рушили урочистим клусом, форкаючи й закидаючи морди вгору.

—  Чому до Вокульського, Бельцю? — трохи здивовано запитала панна Флорентина.

—  Хочу придбати собі паризькі рукавички, кілька флаконів парфумів…

—  Ми знайдемо те саме в іншому місці.

—  Я хочу саме там, — сухо відповіла панна Ізабела.

Її впродовж кількох днів палила особлива тривога, яку вона вже якось пізнала в житті. Коли була торік за кордоном у зоосаду, побачила в одній із кліток величезного тигра, котрий спав, опершись на грати так, що частина морди й одне вухо висунулися назовні.

Побачивши це, панна Ізабела відчула непереборну охоту вхопити тигра за вухо. Запах клітки сповнював її огидою, могутні лапи звіра — безмежним острахом, а попри це вона відчувала, що мусить принаймні торкнутися до тигрячого вуха.

Цей дивний потяг здався їй самій небезпечним і навіть кумедним. Отож вона зборола його й пішла далі, однак за кілька хвилин — повернулася. Знову відступила, оглянула інші клітки, намагалася думати про щось інше. Даремно. Повернулась, і хоча тигр уже не спав, а вуркотів, вилизуючи свої страхітливі лапи, панна Ізабела підбігла до клітки, всунула туди руку — і, тремтяча та бліда, — таки торкнулася до тигрячого вуха.

За мить вона вже соромилася свого шаленства, проте заразом відчувала оте терпке задоволення, знайоме людям, які дослухаються у важливих справах до голосу інстинкту.

Нині у ній пробудилося подібне прагнення.

Вона погорджала Вокульським, її серце завмирало на саме лише припущення, що цей чоловік міг заплатити за срібло більше, ніж воно вартує, а попри те відчувала незборимий потяг — зайти до крамниці, глянути Вокульському в очі й заплатити йому за кілька дрібничок саме тими грішми, які походили від нього. Її огортав страх на думку про цю зустріч, однак напівзбагненний інстинкт підбурював до дії.

Вона вже здалеку побачила на Краківському Передмісті вивіску з написом: «Я. Мінцель і С. Вокульський», а в сусідньому будинку — нову, іще не добудовану крамницю з п’ятьма фронтальними вікнами і з дзеркальними вітринами. Там працювали кілька ремісників і робітників: одні протирали вітрини з боку вулиці, інші визолочували й фарбували двері та одвірки, ще інші припасовували під вікнами величезні латунні бар’єри.

—  Що це за крамницю будують? — запитала вона у панни Флорентини.

—  Мабуть, для Вокульського, бо я чула, що він орендував більше приміщення.

«Ця крамниця для мене!» — подумала панна Ізабела, шарпаючи рукавички.

Екіпаж зупинився, лакей зістрибнув із передка й допоміг паннам вийти. Проте коли він з гуркотом відчинив двері до крамниці Вокульського, панна Ізабела так ослабла, що під нею вгиналися ноги. Якусь мить вона хотіла повернутися в екіпаж і втекти звідси, втім поволі опанувала себе й зайшла, високо здійнявши голову.

Пан Жецький уже стояв посередині крамниці і, потираючи руки, вітав її низькими уклонами. Вглибині пан Лисецький, почісуючи розкішну бороду, плавними і сповненими гідності рухами демонстрував бронзові канделябри якійсь дамі, котра сиділа на стільці. Хирлявий Кляйн вибирав ціпки для молодика, який, побачивши панну Ізабелу, швидко озброївся пенсне, а Мрачевський, котрий пахтів геліотропом, обпікав поглядом і пронизував вусиками двох рум’яних панянок, що супроводжували даму і розглядали туалетні дрібнички.

Праворуч від дверей, за конторкою сидів Вокульський, схилившись над рахунками.

Коли зайшла панна Ізабела, молодик, який обдивлявся ціпки, поправив комірець, двоє панянок позирнули одна на другу, пан Лисецький обрізав на половині свою округлу фразу про стиль канделябрів, однак зумів зберегти округлу позу, і навіть дама, котра слухала його промову, тяжко обернулася на стільці. За мить у крамниці залягла тиша, яку урвала лише панна Ізабела, озвавшись прегарним контральто:

—  Чи на місці пан Мрачевський?

—  Пане Мрачевський!.. — підхопив пан Ігнацій.

Мрачевський уже стояв біля панни Ізабели, зарум’янений, мов вишня, пахущий, як кадильниця, схиливши голову, наче волоть очерету.

—  Ми прийшли попросити у вас рукавички.

—  Нумерочок п’ятий з половиною, — відказав Мрачевський і вже тримав у руках коробочку, яка трохи дрижала в його руках під поглядом панни Ізабели.

—  Таж ні… — перервала панна зі сміхом. – П’ятий і три чверті… Ви вже забули!..

—  Пані, є речі, яких не забувають аніколи. Якщо ви таки волієте нумер п’ять і три чверті, я служитиму вам у надії, що ви скоро знову зробите нам честь своєю присутністю. Бо рукавички п’ять і три чверті, — додав він із легким зітханням, підсуваючи їй кілька інших коробочок, — неодмінно сповзуть із ваших ручок…

—  Геній! — тихо шепнув пан Ігнацій, підморгуючи Лисецькому, який зневажливо ворушив губами.

Дама, яка сиділа на стільці, повернулася до канделябрів, дві панни — до туалетного столика з оливкового дерева, молодик у пенсне знову почав вибирати ціпки, і події у крамниці перейшли до спокійного трибу. Лише розгарячкований Мрачевський зістрибував і забігав на драбинку, висував шухляди й витягав щораз нові коробочки, пояснюючи панні Ізабелі польською і французькою, що вона не може носити інший розмір, аніж п’ятий із половиною, ані користуватись іншими парфумами, ніж оригінальними від Аткінсона, ані оздоблювати свій столик іншими дрібничками, ніж від паризьких постачальників.

Вокульський так схилився над конторкою, що в нього набрякли жили на лобі, і безперервно рахував в умі:

«29 і 36 — це 65, плюс 15 — це 80, плюс 73 — це… це…»

Ту він спинився і з-під лоба глипнув у бік панни Ізабели, яка бесідувала з Мрачевським. Обоє стояли, повернувшись до нього у профіль, отож він підмітив палкий погляд продавця, що прикипів до панни Ізабели, а вона демонстративно відповідала на нього усмішкою і виявами лагідного заохочення.

«29 і 36 — це 65, плюс 15…» — лічив Вокульський подумки, проте сталеве перо зненацька приснуло йому на руку. Він, не підводячи голови, вийняв із шухляди нове, а водночас із його рахунків невідь-яким чином виринуло запитання:

«Й оце я нібито її кохаю ?.. Дурниці! Я цілий рік потерпав на якусь хворобу мозку, а здавалося, що я закоханий… 29 плюс 36… 29 плюс 36… Ніколи не припускав, що вона мені може бути аж така байдужа… Як вона дивиться на цього віслюка… Ну, це, мабуть, особа, яка кокетує навіть із продавцями, і ще не знати, чи не робить те саме з кучерами й лакеями!.. Я вперше відчуваю спокій… О Боже… А я так сильно прагнув його…»

До крамниці зайшло ще кілька відвідувачів, Мрачевський неохоче повернувся до них, повільно зав’язуючи пакунки.

Панна Ізабела наблизилася до Вокульського і, тицяючи парасолькою в його бік, виразно мовила:

—  Флоро, будь така ласкава, заплати цьому панові. Ми повертаємося додому.

—  Каса тут, — озвався Жецький, підбігаючи до панни Флорентини.

Узяв у неї гроші, й обоє відійшли вглибину крамниці.

Панна Ізабела повільно присунулася ледь не впритул до конторки, за якою сидів Вокульський. Вона була дуже бліда. Здавалося, що вигляд цього чоловіка діє на неї, немов гіпноз.

—  Чи я говорю з паном Вокульським?

Вокульський підвівся зі стільця й байдужливо відказав:

—  До ваших послуг.

—  Отож це ви купили наші сервіз і срібло? — запитала вона придушеним голосом.

—  Я, пані.

Тепер панна Ізабела завагалась. Однак за мить слабкий рум’янець повернувся на її обличчя. Вона вела далі:

—  Ви, звісно, продасте ці предмети?

—  Я купив їх саме з такою метою.

Рум’янець панни Ізабелі пояскравішав.

—  Майбутній покупець живе у Варшаві? — запитувала вона далі.

—  Я не продам ці речі тут, натомість за кордоном. Там… мені запропонують вищу ціну, — додав він, помітивши запитання в її очах.

—  Ви сподіваєтеся багато заробити?

—  Я їх придбав заради того, щоб заробити.

—  І саме тому мій батько не знає, що це срібло у ваших руках?

Губи Вокульського здригнулися.

—  Я придбав сервіз і срібло у ювеліра. Таємниці з цього не роблю. Третіх осіб до справи не залучаю, бо це не належить до правил торгівлі.

Попри такі жорсткі відповіді панна Ізабела зітхнула з полегкістю. Навіть її очі трохи потемнішали, і в них згас блиск ненависті.

—  А якби мій батько передумав і хотів би відкупити ці предмети, за яку ціну ви відступили б їх тепер?

—  За яку купив. Я вмію нараховувати відсотки: …від шести… до восьми річних…

—  І ви відмовилися би від сподіваного прибутку?.. Чого ж оце?.. — поквапливо перебила вона його.

—  Того, ласкава пані, що торгівля опирається не на сподівані прибутки, а на постійний оборот готівки.

—  Бувайте і… дякую вам за пояснення, — мовила панна Ізабела, побачивши, що її супутниця вже закінчує розрахунки.

Вокульський уклонився і знову сів до своєї книги.

Коли лакей забрав пакунки, і жінки зайняли місця в екіпажі, панна Флорентина озвалася докірливим тоном:

—  Ти говорила з цим чоловіком, Бело?..

—  Так і не шкодую про це. Він усе брехав, але…

—  Що означає це “але”?.. — стривожено запитала панна Флорентина.

—  Не питай мене… Нічого мені не кажи, якщо не хочеш, щоб я розплакалася на вулиці…

А за мить додала французькою:

—  Зрештою, може, я й погано вчинила, що приїхала сюди, але… мені однаково!..

—  Гадаю, Бельцю, — мовила її супутниця й серйозно стиснула губи, — що варто було би поговорити про це з батьком або з тіткою.

—  Ти хочеш сказати, — перебила панна Ізабела, — що я мушу поговорити з маршалком або з бароном? На це завжди буде час, тепер я ще не маю досить відваги.

Розмова урвалася. Вони повернулися додому мовчки, панна Ізабела весь день була сердита.

По тому, як панна Ізабела вийшла із крамниці, Вокульський знов узявся до рахунків і підбив дві довгі колонки чисел без жодної помилки. О пів на третю зробив перерву і дивувався спокою, який запанував у його душі. Звідки така байдужливість після цілорічної гарячки й зажури, які перемежали вибухи шаленства? Якби можна було якусь людину враз перекинути з бальної зали до лісу або з душної в’язниці на прохолодні й широкі поля, вона не спізнала б інших вражень ані глибшого подиву.

«Мабуть, я на цілий рік частково збожеволів, — думав Вокульський. — Не було такої небезпеки, не було жертви, на які я не пішов би заради цієї особи, а ледь її побачив, як мене ніщо вже не обходить…

А як вона говорила зі мною! Скільки там було зневаги до нікчемного купця… «Заплати цьому панові!..» Потішні ці великосвітські дами: нероба, шулер, навіть злодій — аби лише мав відоме прізвище — є гарним товариством для них, нехай він навіть нагадує своєю фізією не батька, а материного лакея. Однак купець — це парія… Чого воно мене взагалі мусить турбувати, врешті-решт, та загнивайте собі в мирі!»

Він знову додав одну колонку, навіть не зважаючи на те, що відбувається в крамниці.

—  Звідки вона знає, — думав він далі, — що це я купив сервіз і срібло?.. А як допитувалася, чи не заплатив більше, ніж вони вартують! Радо пожертвував би їм цей пам’ятний дріб’язок. Я до скону вдячний їй, бо якби не шаленів за нею, не доробився б до капіталу і запліснявів би за конторкою. А тепер мені, може, буде й сумно без тих жалів, розпуки та надії… Ет, дурнувате життя!.. Ганяємо по землі навздогін за примарою, яку кожен носить у своєму серці, й лише коли вона втече звідтіль, дізнаємося, що то була помилка… Ну, я ніколи не припустив би, що існують такі чудові ліки. Годину тому був сповнений отрути, а цієї миті такий спокійний і — якийсь порожній, начебто з мене витекли душа і нутрощі, а лишилися самі лише шкіра й одежа. Що я тепер робитиму? Чи житиму?.. Мабуть, поїду на Паризьку виставку, а потім у Альпи…»

Тут до нього навшпиньки наблизився Жецький і прошепотів:

—  Шикарний цей Мрачевський, еге ж? Як він уміє спілкуватися з жінками!

—  Наче цирульник, якому дозволили бути фамільярним, — відповів Вокульський, не відводячи очей від книги.

—  Наші клієнтки зробили його таким, — відповів старий продавець, утім помітив, що заважає начальникові, й віді­йшов. Вокульський знову запав у задуму. Крадькома поглянув на Мрачевського й лише тепер зауважив, що молодик має щось особливе у своїй фізії.

«Так, — думав він, — він нахабний та глупуватий і, певно, тому подобається жінкам».

Йому кортіло сміятись і з позирків панни Ізабели у бік гожого молодика, і з власних химер, які так несподівано полишили його сьогодні.

Раптом він здригнувся: почув ім’я панни Ізабели і виявив, що в крамниці немає жодного клієнта.

—  Ну, але нині ви не ховалися зі своїм амурами, — сказав Кляйн до Мрачевського зі смутним усміхом.

—  Бо вона так дивилася на мене, що ах!.. — зітхнув Мрачевський, поклавши одну руку на груди, а другою підкручуючи вусики. — Я впевнений, — казав він, — що за кілька днів отримаю напахчену візитівочку. Потім — перше побачення, потім: «Я порушую заради вас принципи, в яких мене виховали», а ще далі: «Чи ти мене не зневажаєш?» Попередня мить невимовно розкішна, але вже наступної чоловік має такий клопіт…

—  Чого ти нам справляєш побрехеньки! — обірвав його Лисецький. — Адже ми знаємо про всі твої вікторії: їх звуть матильдами, і ти примудряєшся їм сподобатися порцією печені та кухлем пива.

—  Матильди — то на щодень, дами — на свята. Однак Іза буде найбільшим святом. Даю слово честі, що не знаю жінки, яка справляла б на мене таке пекельне враження… Ну, але вона теж липне до мене!

Хряснули двері, і до крамниці зайшов сивуватий добродій, він зажадав брелок для годинника, а кричав і стукотів ціпком так відчайдушно, начебто намірявся скупити всю колекцію японської порцеляни.

Вокульський завмерши слухав хвастощі Мрачевського. У нього було таке відчуття, що на голову й на груди спадають пудові гирі.

—  Зрештою, мене це все не стосується, — прошепотів він.

Після сивуватого добродія до крамниці зайшла дама, якій потрібна була парасолька, потім пан середнього віку, який хотів придбати капелюха, опісля молодик, який шукав сигарницю, і врешті три панни, кожна з яких наказала подати їй рукавички від Шольца, але неодмінно від Шольца, бо інших вони не носять.

Вокульський згорнув книгу, повільно підвівся з крісла і, взявши капелюха, який лежав на конторці, посунув до дверей. Відчував, що йому бракує повітря і в нього зараз репне голова.

Пан Ігнацій заступив йому дорогу.

—  Ти йдеш?.. Може, заглянеш до нової крамниці? — мовив він.

—  Нікуди я не загляну, стомився, — відповів Вокульський, уникаючи його погляду.

Коли він вийшов, Лисецький торкнув Жецького в плече.

—  Щось наш старий, здається, має клопіт, — прошепотів він.

—  Авжеж, — відказав Ігнацій, — запускати в рух таку справу, як московська, — це вам не смішки. Все зрозуміло.

—  Навіщо він у це влазить?

—  Щоб мати з чого підвищувати нам платню, — суворо відповів пан Ігнацій.

—  Тоді нехай запустить сто нових справ, хоч би і в Іркутську — тільки би щороку так підвищував, — мовив Лисецький. — Я з ним через це не сперечатимусь. Але зі свого боку вважаю, що він не при собі, а надто нині. Євреї, пане, євреї, — докинув він за мить, — тільки-но пронюхають про його проект, умить завдадуть йому прочуханки.

—  Та які там євреї…

—  Євреї, кажу вам, євреї!.. Вони всіх тримають у шорах і не дозволять, щоб їм паскудив якийсь Вокульський — не юдей і навіть не вихрест.

—  Вокульський укладе спілку зі шляхтою, — відповів Ігнацій. — А там також є капітали.

—  Бозна, хто гірший: єврей чи шляхтич, — ввернув мимохідь Кляйн і підбив брови в дуже жалісливому виразі.