Літо в містечку
Войтекові Жукровському [1]
Високо над ґонтовими дахами містечка стояв на узвишші серед лип велетенський костел із червоної цегли. Кам’яні сходи стрімко спиналися від підніжжя порослої буйною травою гори, на схилах якої захланно паслися кози, аж до закутої в залізо церковної брами, яка – відчинена навстіж – вела до непроглядної безодні костелу, просякнутого вологим запахом середньовічних стін. Костел прикрашали дві шпилясті вежі, покриті сірою черепицею. На вершечку лівої вежі палав на сонці стрункий золотий хрест, на правій – на згадку про відречення Петра – будівничі прикріпили на довгому стрижні півня з чорної бляхи, який обертався за вітром.
Вузька вуличка плавно спускалася узбіччям пагорба й, оминаючи костел широкою дугою, виходила на невеличку міську площу, де саме розклався мандрівний чотирищогловий цирк. Із прилаштованого на маківці циркового намету гучномовця лунала невимушена мелодія любовної пісеньки, в такт якій запаморочливо кружляла барвиста карусель і метлялися гойдалки. Яскравий натовп галасливо снував між халабудами, де в клітках виставили напоказ екзотичних тварин: верблюда, ламу й шакала, а розсмішені дівчата нетерпляче юрмилися довкола катеринника з папугою, яка дзьобом діставала зі скриньки щастя й недолю. Теплий вітер обдував їм обличчя й лопотів полотном кольорових парасолів, у тіні яких стояли лотки з квітами та столики для гри в три карти. Площа з трьох сторін була оточена руїнами згорілих будинків.
З четвертої – притулившись до вогких стін костелу – стояла плебанія. Це був двоповерховий дім кольору недостиглої малини під замшілим місцями фіолетовим дахом. На висоті другого поверху будинок обрамляла галерейка в дивовижно делікатному, сказати б, мавританському стилі. Зелені жалюзі захищали вікна плебанії від сонця, яке осявало дах і стіни будиночка, проходило навиліт крізь гілля плакучої верби біля ґанку і заливало світлом квітник перед плебанією, нещодавно огороджений штахетами.
Між кущами перезрілої малини й смородини прогулювався стежкою в саду молодий рум’яний ксьондз у застібнутій під шию сутані. Молодий ксьондз уважно читав книгу в шкіряній оправі, тримаючи її прямо перед очима й злегка перебираючи губами, і зовсім не звертав уваги ані на гамір та сміх натовпу, що блукав між ярмарковими халабудами, ані на оплески й захоплені вигуки, якими на площі нагороджували канатохідця в чорному трико, що демонстрував своє вміння задля реклами цирку, ані на захриплу пісеньку з гучномовця. Зрідка лише він відривав від книжки втомлені очі і, сплівши на животі гладенькі, золотавого відтінку руки, енергійно випростувався й повертав рум’яне, трохи запухке обличчя, оздоблене добродушною півусмішкою, в бік галерейки на другому поверсі – дивовижно делікатної, сказати б, мавританської за стилем.
Уздовж заслонених зеленими жалюзі вікон другого поверху, під ледь навислим дахом делікатної мавританської галерейки, відтягуючи грубу білу мотузку, висіли півколом легкі й прозорі, різнобарвні – салатові, кармінні, блакитні та чорні – частини дамської білизни: сорочки, ліфчики, піжами й панчішки – і, мовби їх знічев’я хтось обмацував, лагідно погойдувалися на мотузці, торкані теплим вітром.
