Попід руку з чудовиськом
Увечері 1 липня 1951 року Тадеуш Боровський провідав у лікарні дружину Марію та новонароджену дочку Малґожату. Назавтра пообіцяв прийти знову, принести свіжі пелюшки. Після чого повернувся додому, випив смертельну дозу снодійного і для певності відкрутив у помешканні газ. Ця – вже третя – спроба самогубства нарешті виявилася вдалою.
Гірку правду кажучи, смерть Боровського зразка 1949-51 років великою втратою для польської літератури не стала. Чим він у ті часи займався? Працював референтом Польського бюро інформації у Східному Берліні, брав участь у безконечних літературно-партійних з’їздах, нарадах і конференціях, закликав нести соціалістичну культуру в маси, публікував агресивні агітки, в яких показав себе більшим сталіністом за товариша Сталіна, ретельно виписував плакатно-біографічне оповідання про Фелікса Дзержинського «Червоний травень»...
А найгірше – що він публічно відрікся від власних освєнцимських оповідань кількарічної давнини. Тих оповідань, з яких укладено цей том і які Ярослав Івашкевіч назвав вершинним досягненням концтабірного письменства, що не має аналогів у жодній літературі світу. Тим часом Боровський у нападі ідеологічного самобичування звинуватив себе у хоч і не навмисному, але союзі з фашизмом і заявив: «Я не бачу можливості суспільного використання всього, дотепер мною написаного». Суспільного використання літературних шедеврів? Далі падати було нікуди: залишалися розширені пленуми, снодійне і газ.
Тадеуш Боровський народився 12 листопада 1922 року в Житомирі. Невдовзі совєти арештували – як колишнього члена Польської військової організації – його батька Станіслава. І вислали до Карелії, де батько встиг докластися до будівництва Біломорканалу. Ще за чотири роки у засланні – на Єнісеї – опинилася й мати Теофілія. Хлопця забрала до себе тітка з Мархлевська (нині селище Довбиш Баранівського району Житомирської області). 1932 року польська влада обміняла Станіслава Боровського на якихось ув’язнених нею комуністів. Після чого Тадеуш – разом із братом Юліушем – зміг переїхати до Польщі й оселитись у Варшаві.
У перші роки німецької окупації Боровський здобував освіту – спочатку в підпільному ліцеї, потім на полоністиці підпільного ж університету, де і познайомився з майбутньою дружиною. А також заробляв на прожиток у фірмі будматеріалів, згодом не без симпатії змальованій в оповіданні «Прощання з Марією». І, звичайно, писав вірші – «піднесено метафізичні гекзаметри», які виражали його «неприхильне ставлення до апокаліптичних поривів вітру історії». На відміну від посталої на основі табірного досвіду прози, вірші ці – чи то «катастрофічні», а чи «другоаванґардні», але в кожному разі замежово абстрактні – до «вершинних досягнень» світової поезії навряд чи належать. Однак, як доводить, певно, найпроникливіший дослідник творчості Боровського Анджей Вернер, навіть у цих перевантажених абстрактно-космічними поняттями (і, зрештою, ще зовсім юнацьких) віршах можна зауважити щонайменше два вкрай важливі для пізніших табірних оповідань лейтмотиви. З одного боку, це апокаліпсис зовнішнього світу, перед яким людина є істотою абсолютно безсилою. З другого – кохання, любов як внутрішня вартість, «шанс уберегтися від ганьби» і «єдина цінність, що може залишитися в світі кризи й катастрофи».
Наприкінці лютого 1943 року – з різницею в один день – і Марія, і Тадеуш потрапили до рук ґестапо. Наприкінці квітня обоє у складі транспорту з варшавської в’язниці «Пав’як» були доставлені до табірного комплексу Аушвіц-Біркенау. Обом пощастило: буквально за кілька тижнів до того в таборі перестали труїти газом «арійське» (тобто неєврейське) населення. Восени, важко перехворівши, Боровський з допомогою друзів улаштувався на роботу в лікарняний барак, а наступної весни закінчив курси в головному таборі Аушвіц-І і став «найкращим флеґером серед літераторів». На цій «посаді» у нього з’явилася можливість пересилати викрадені ліки коханій у жіночу частину табору, що і врятувало Марію від тифу.
Тоді ж – під час навчання на санітарних курсах – Тадеуш Боровський починає писати розлогі листи до нареченої. Зберегти їх в умовах Біркенау Марія, звісно, не змогла. Але, за її власним здивованим зізнанням, вони майже дослівно збереглися в пам’яті самого Боровського, а відтак дійшли й до читачів – об’єднані в оповідання «У нас, в Аушвіці...». До речі, епістолярним походженням і пояснюється виразна стилістична мерехтливість цього оповідання, особливо очевидна на тлі подальших творів. Легко помітити, як змінюється голос автора, коли він раз у раз переходить від оповідок про перебіг свого й чужого табірного життя до розмови з безпосередньою адресаткою. У першому випадку ми мовби слухаємо досвідченого в’язня, який стільки різного набачився, що вже й про найстрашніші на світі речі розповідає відсторонено, з чорним гумором і сарказмом. У другому – перед нами все ще закоханий юний поет, який і далі звертається до нареченої такими, наприклад, словами: «Я усміхаюсь і думаю, що людина завжди наново відшукує людину – через кохання. І що це – найважливіша і найтривкіша річ у людському житті... І це найдорожче, чим ми можемо ділитися: переживання. І навіть якби нам залишилося тільки тіло на лікарняних нарах, у нас ще буде наша думка і наші почуття. І я вважаю, що гідність людини справді міститься в її думці та її почуттях».
Але вже в таких оповіданнях, як «Люди, що йшли», «Ласкаво просимо до газу», «День у Гармензе» та «Смерть повстанця», жодних подібних «ліричних відступів» немає. Що – на мій смак – робить їх досконалішими з художнього погляду. Щоправда, й викликає – іноді дотепер – вельми суперечливі відчуття у довірливіших читачів. Відразу ж після перших публікацій 1946 року ці «форарбайтерські» оповідання, а передусім вилущений із них «образ автора», викликали серію найгучніших довколалітературних скандалів у тогочасній Польщі.
Критична дискусія переросла в істерику, коли сам Боровський виступив у ролі критика й написав памфлет на іншу освєнцимську книжку – «З безодні» Зоф’ї Коссак-Щуцької – під промовистою назвою «Аліса в Країні чудес». Багато хто сприйняв цей памфлет за спробу персонально образити пані Коссак – гідну найвищих похвал і найглибшої шани діячку антигітлерівського підпілля. З різних боків на Боровського посипалися звинувачення в цинізмі, нігілізмі та паплюженні священної пам’яті мучеників нацистських концтаборів. Враховуючи в’їдливість і затятість, з якими Тадеуш Боровський завжди вів свої літературні битви, неважко зрозуміти обурення захисників авторки «З безодні». Проте ще важливіше зрозуміти, що в цій дискусії йому йшлося про зовсім інші речі.
У серпні 1944 року, з початком поступової евакуації Аушвіца, Боровського перетранспортували вглиб Німеччини, до малого табору під Даутмерґеном. Ще за кілька місяців його перевели до Дахау. Потім було визволення й американський табір для переміщених осіб у Фрайманні. І нарешті – тимчасове (близько року) проживання в Мюнхені. Там, у процесі роботи над колективною (з Янушем Сєдлєцьким та Кристином Ольшевським) збіркою «Ми були в Освєнцимі», і сформувався Боровський-прозаїк. У підписаній видавцем Анатолем Ґірсом, але, як твердить Тадеуш Древновський, написаній саме Боровським передмові до цієї збірки прозвучало припущення, що найближчим часом довкола таборів «родитимуться легенди і міфи».
Припущення справдилося. Невдовзі у Польщі постали десятки – і художніх, і мемуарних – творів на табірну тему. Майже всі вони мали мартирологічний характер із чітким, як у чорно-білих совєтських фільмах, поділом на добро і зло, невинних жертв і безжальних катів, героїчно-хороших наших і звиродніло-поганих німців. Однією з перших і найбільш мартирологічних книжок про Аушвіц-Біркенау стали якраз спогади Зоф’ї Коссак-Щуцької «З безодні». Крім того, у цих спогадах практично відсутнє оповідацьке «я», зате досхочу філософськи безпорадних ретардацій про релігію і Бога, який часом рятує тих в’язнів, за котрих палко моляться вдома, а решті, мабуть, подарує життя вічне й блаженне вже після того, як вони потраплять на небо через трубу крематорію.
Таким «легендам і міфам» Боровський оголосив беззастережну війну. У згаданому памфлеті він порівняв сприйняття Зоф’єю Коссак табірного світу зі сприйняттям Алісою Країни чудес і однозначно заявив: не можна писати про Аушвіц безособово і не можна вплутувати в його пояснення надприродні сили. Після чого звернувся до авторів мартирологічних творів загалом: «...розкажіть нарешті, як ви купували місця в лікарнях, у добрих командах, як спихали до комина мусульманів, як купували жінок і чоловіків, що ви робили на складах, у канадах, кранкенбаумах, у циганському секторі, розкажіть це і багато інших дрібниць, розкажіть про будні табору, про організацію, про ієрархію страху, про самотність кожної людини. Але пишіть, що саме ви це робили. Що частка похмурої слави Освєнцима належить і вам. Чи, може, ні?».
Власне, у цих словах і міститься письменницька програма Боровського. Мартирологічній ідеалізації та містифікації він протиставив свою правду про Аушвіц. І полягала ця правда в тому, що вижити в таборі міг лише той, хто погоджувався жити за законами табору, хто погоджувався долати табірний шлях «попід руку з чудовиськом». Звичайно, траплялися й виняткові приклади солідарності та героїзму. Але тому вони й були винятковими. Тоді як правило вимагало повної покори перед адміністрацією та еґоїстичної боротьби з іншими в’язнями за власне існування. Що, своєю чергою, призводило до моральної деґрадації, оскільки позбавляло людину, яка вирішила вціліти, реального вибору: «Бажаючи пережити табір, – писав Тадеуш Древновський, – неможливо вибрати добро, вибирати доводиться між більшим і меншим або й між однаковим злом».
Щоб висловити від першої особи таку – не надто приємну – правду про людину «тим, хто цієї правди не пізнав», Боровський потребував специфічного наратора. Загальновизнано, що вибір на цю роль «стаборованого» форарбайтера Тадека був геніальним і – принаймні для чотирьох найжорсткіших оповідань – ключовим художнім прийомом письменника. За багатьма показниками близький автору, Тадек – це все ж не Тадеуш Боровський. Хоча б тому, що Тадеуш Боровський ніколи не був ні табірним «організатором», ні впливовим в’язнем. Та й вижив він в Аушвіці лише завдяки регулярним продуктовим посилкам із дому. А попри це його до кінця днів мучило усвідомлене почуття провини – провини, без якої, на переконання Боровського, ніхто живим із Аушвіца на волю не вийшов.
Натомість Тадек – це, сказати б, літературно-математична конструкція, ходяча формула самостійного пристосування до табору, хоча водночас – і збереження максимально можливих у змальованих обставинах залишків людяності. Він не чинить навмисного зла і не ризикує собою заради інших. На запитання знайомої «блокової», чи робив би він добре, якби міг, Тадек відповідає: «Я не шукаю винагороди: крию дахи і хочу пережити табір». Він прийняв задротовану дійсність як єдину на цей момент і не має наміру ні змінювати її, ні наражатися на додаткові небезпеки. Серед іншого про його «стаборованість» свідчить і мова оповідань, щедро приправлена аушвіцьким жарґоном, себто переважно німецькими словами, але граматично сполонізованими, а отже, присвоєними.
Що і як розповідає Тадек про зрозумілий йому світ – читач цієї книги вже знає. Від себе можу додати, що я так само не міг прийти до тями, коли вперше взяв до рук оповідання Боровського. Безглузде, на перший погляд, запитання: чи достатньо ми обізнані з «освєнцимською темою»? Люди, які вміють читати хоч якоюсь мовою, або й, не вміючи читати жодною, мають доступ до телебачення чи радіо, не можуть зовсім нічого не знати про газові камери, крематорії і мільйон винищених євреїв. Але водночас – крім професійно зацікавлених – я майже не зустрічав і людей, котрі бодай приблизно уявляли б собі, як це все насправді виглядало. Що більше: я навіть порозмовляв з експериментальною метою з кількома співвітчизниками, які екскурсійно відвідали Освєнцим-Аушвіц. Ці знали, що в самому Аушвіці – там, де на брамі виплетено залізними літерами Arbeitmachtfrei, – стояли не тваринні бараки, а солідні двоповерхові корпуси з ліхтарями над дверима й унітазами всередині, і що чотири великі крематорії знаходилися не тут, а в Бжезінці-Біркенау. Але на мої подальші розпитування вони лише заокруглювали очі: яке футбольне поле? які концерти? який бордель?
Нічого дивного. Знаючи багато про різновиди концтабірної смерті, більшість із нас мало що чула про різновиди концтабірного життя. Тому-то, читаючи Боровського, ми відчуваємо розгубленість і шок. Та і як інакше реаґувати на ось таке, до прикладу, речення: «Люди люблять Освєнцим і з гордістю кажуть: «У нас в Аушвіці»? Або на таке: «Ви там, у вашому Біркенау, поняття не маєте, які тут діються чудеса культури»? Або на розповідь про будинок шрайбштуби, де на першому поверсі – навпроти бібліотеки – оркестр грає симфонію Берліоза, а на другому передовики виробництва, отримавши відповідні талони, задовольняють свої сексуальні потреби зі спеціально відібраними для цього жінками?
Моторошна сила прози Боровського полягає в тому, що він із потойбічною – по той бік добра і зла – стилістичною байдужістю показує нам, як і обіцяв, табірні будні. Ось задимлений єврей із зондеркоманди розповідає під регіт колег, як він мало не особисто заштовхнув до газової камери батька, щоб не опинитися в ній самому; ось вродлива молода жінка, яка вдає, що розпачливе «мамо!» і простягнуті до неї дитячі рученята її не стосуються, бо бездітні жінки мають шанс потрапити на роботу і вижити; а ось і футбол на майданчику, повз який ведуть кілька тисяч «запрошених до газу» – і в проміжку між двома кутовими встигають їх умертвити. Ні, на відміну від чорно-білих совєтських фільмів про війну, табірний світ не був поділений на наших і німців, а становив складну соціальну систему зі своєю ієрархією і корупцією, зі своїми щасливчиками і невдахами, з інтриґами і заздрістю, з коханням і зрадами, ну і з симфонічними концертами – на тлі підрум’яненого крематоріями неба за вікном.
Чи така «цинічна» й «нігілістична» література не підштовхує читача до думки, ніби концтабори не були аж такими страшними, як їх малюють? Якраз навпаки. Людська психіка влаштована так, що розмови про мільйони загиблих сприймаються нею, як чиста статистика, а надто пафосні волання про злочини викликають бажання затулити вуха. Тим часом безпристрасно (щоб не сказати комічно) подані реалістичні деталі змушують відчути матеріальність концтабору: цей ґротескний світ – не вигадка фантаста. Створений спільними зусиллями катів та їхніх жертв, він справді існує. Так, це незвичайний світ, однак найжахливішою його рисою є те, що він намагається виглядати звичайно, бо й заселений переважно звичайними людьми, які люблять тілесні розваги, класичну музику чи футбол. Намагаючись зберегти видимість нормальності, ці люди прагнуть того, до чого звикли. Навіть якщо в кімнатах для розваг вивішені скрупульозні переліки заборонених і дозволених насолод. Навіть якщо попередні власники скрипок і контрабасів покинули табір через комин. Навіть якщо грати у футбол доводиться під мимовільними поглядами тих, хто не доживе до кінця матчу. Для мене особисто концтабір із літер, фотографій і кінокадрів перетворився на дійсність, коли я фізично відчув, що під час того матчу міг перебувати там і міг не мати вибору: бути з тими, хто грає, з тими, хто йде, чи з тими, хто веде...
Як сталося, що гуманіст Тадеуш Боровський, так гостро відчувши і так глибоко осмисливши дегуманізаційну сутність німецького нацизму, всю його банально-злочинну здатність перетворювати людей на тварин чи навіть на суто утилітарні предмети, – як цей Тадеуш Боровський раптом за кілька років став «форарбайтером» нацистського тоталітарного близнюка – совєтського комунізму? Повірив у його принципову відмінність? Злякався його принципової подібності? Я не знаю. Знаю лише, що попід руку з новим чудовиськом він ішов недовго. Увечері 1 липня 1951 року, провідавши в лікарні дружину й новонароджену дочку, Тадеуш Боровський повернувся додому, випив смертельну дозу снодійного і для певності відкрутив газ.
