Посестри. Часопис №108 / У станиці. Фрагмент

Одарка не мала рації. Нічна стрілянина не була наслідком козацької пиятики. У домі ніхто про це не говорив, але безвідмовна Катя вивідала все вже ополудні. З’ясувалося, що козаки, які патрулювали степ, натрапили на групу красноармійців, захованих у челбаських чагарях. Їхні коні ходили стриножені на вигоні, і не встигли красноармійці до них добігти, а вже все скінчилося. Двох узяли в полон і одразу ж повісили на світанку в одному з садків. Демиденко пішов уранці до отамана, але за обідом ані словом не прохопився про нічну пригоду.

Добігав кінця піст. За три дні до Різдва прокотилася злива, потім розпогодилося, прийшов холод і вранці на Святвечір станиця прокинулася під грубою периною снігу. Його випало стільки, що потрібно було відгортати лопатами, бо люди провалювалися добряче вище колін або й по пояс. Зі сходу віяв морозяний вітер, що віщувало наближення ураганів із закаспійських степів. Сонце пригрівало досить сильно, але з вітром змагатися не могло. Тільки розіскрило сніг на деревах і дахах, розтопило трохи бурульки, що звисали зі стріхи, розмазало квіти з папороттю на віконних шибках.

У будинку Демиденків жінки завершували останні приготування. Дітлашню прогнали, щоб не заважала. «Ходіть гратися в сніговика!» Але сніговика ніхто ліпити не хотів – сніг був мокрий та ідеально надавався для утворення сніжок. Катя на самому початку дістала в око від Фроньки, насупилась і від подальших розваг відмовилася.

– Краще сідлай коня, – сказала вона Стасеві. – Сьогодні й так піст і ніхто нас не годуватиме обідом. У нас досить часу.

– Ти здуріла? Знаєш, що означає виїзд у степ за такого вітру? Ми змерзнемо на кістку.

– То потім розігріємося.

Він не хотів сперечатися, і за пів години вони вже були за станицею. Кабардинець ступав бадьоро, нюшив морозяне повітря, весело форкав, тут і там западав у замети і пускався клусом, коли відчував твердий ґрунт під копитами. Коли вони виїхали на пагорби над Челбасом, вітер сильно розгулявся. Катя робила добру міну, але через чверть години дала задню.

– Ти мав рацію. Краще вертаймо.

Не встигли вони обтрусити сніг із чобіт і зняти башлики, як у коридор визирнув Демиденко. Він розсміявся, схопив Катю за коси й дав кілька штурханців.

– Це ти мені на таку холоднечу хлопця в степ виводиш? Ти ба, яка гаряча. Видно, звідкись татарська кров до тебе домішалася.

Катя поцілувала дідуся в руку.

– Ми ненадовго. Одразу ж повернулися. Такий вихор, що Боже збав!

– Змерзли? То ходіть до мене на рибку. Тільки не здайте мене потім Оксані, що ми горілку пили на Святвечір. Прокляне і мене, і вас, укинувши на віки вічні в пекельні безодні. Останніми днями в неї вже геть клепки розсохлися.

У кабінеті старого козака було гаряче. Жаром пашіло від розпаленої пічки. Вони з’їли по шматку судака, засмаженого на соняшниковій олії. Випили, знову закусили. Яків Антонович був у чудовому настрої. Підкручував вуса, жартував, плескав Стася по колінах, а Катю грайливо тягав за вуха. Він підливав собі, не шкодуючи, а після третьої чи четвертої чарки гучно гикнув, підсунув почервоніле обличчя до Стася і глипнув оком.

– А що, полюбилася тобі моя онучка? Розкішна буде з неї дівуля. Ви ще цуценята, але під кубанським сонцем ще доспієте, доспієте! Настане час, і ми з парадом завеземо вас до церкви. – Він налив їм по чарці, підсунув тарілку з рибою. – Колись палкіша кров була в людях, аніж нині, раніше подружжя парувалися. Моя бабуся стала перед аналоєм, коли їй було п’ятнадцять років. А до двадцятки дожила, то вже четверо спиногризів по хаті лазило.

Лише тепер хлопець збагнув, що Демиденко добряче підпилий. «Де він так налигався від самого ранку?» Стась сам випив три чарки поспіль, у голові зашуміло, у скронях стукотів пульс. Старий козак гомонів безперестанку.

Катя крадькома штурхала Стася і підсміювалася в рукав. Від горілки та жару на її смаглявому личку з’явилися темні рум’янці. Видно було, що її розважає балаканина старого, який ставав усе більш красномовним і багатослівним. Демиденко скинув бешмет і залишився в одній сорочці й шароварах.

– Ух, гаряче! Важко витримати! – Він вийняв із буфета тарілку з варениками. – Це не скоромне[1], пісне, можете їсти. Із грибами і теж смажене на олії. – Старий постукав люлькою об стіл. – Чули цієї ночі стрілянину? Знову більшовички наразилися. Це точно ті самі, яких ви раніше бачили за Ногайським Бродом. Кружляє наволоч, підглядає, але нічого це підглядання їм не дасть. А навесні поженемо їх геть із Кубані. У містах голод, населення ворохобиться. Горяни в аулах тільки й чекають заклику до повстання. Та й серед самих червоних незадоволення. От, наприклад, ті самі матроси. Жидяра Троцький називав їх авангардом революції. Вони пхалися в найгарячіші місця, ішли в бій, як на танець. Ти про Кронштадтське повстання чув?

– Читав у газеті… Вона до Довжанської приходила… Але це вже було дуже давно – мабуть, минулої зими.

– У січні… ні, у лютому минулого року… так, здається, у лютому. Байдуже. Досить того, що цьому самому їхньому авангарду більшовицькі порядки стали не до шмиги. «Ми нашу кров за свободу проливали, – казали вони, – а тут комісарська сволота душити нас починає». Вони збунтувалися, а потім прийшла червона гвардія і цих мальованих матросиків розбила. От і довоювалися! Революцію на власних спинах винесли, і та ж сама революція їм каюк зробила. То що ж ти думаєш: після всього цього, що з кронштадтцями трапилося, чорноморські матроси захочуть на козаків наражатись, як у вісімнадцятому році? За комуну головою накладати? – Демиденко підсунув тарілку. – Наминайте! До повернення з церкви Мотрона Трохимівна столу не накриє. Стільки годин на голодний шлунок нездорово. Поїжте, то колядки краще заспіваєте. Про що це я? Що матроси за комуною вже не підуть. Вона їм уже поперек стала. Адже я був у Єйську, розмовляв із людьми. Навіть такі, що два роки тому в партизани йшли, синів і братів у Красній армії загубили, навіть вони клянуть, на чому світ стоїть, і плюють у кашу, яку заварили. Упилися вони цією революцією, ну, і тепер настало витвереження… То як більшовикам із козаками воювати?

За вікнами смеркалося. У кімнаті вже було майже темно. Демиденко зняв із полиці велику гасову лампу, трохи непевними руками підняв абажур. Довго викрешував вогонь. Прикрутив ґніт. Побігли довгі тіні, і в кімнаті стало приємно та затишно.

Старий козак підійшов до шафки з книжками, провів рукою по шкіряних палітурках. Умостився з вибраним томом і почав читати низьким завзятим голосом:

Ой як крикнув Гамалія:

«Брати, будем жити,

Будем жити, вино пити,

Яничара бити,

А курені килимами,

Оксамитом крити!»[2]

Він підняв палець догори і розсміявся.

– Отак і ми! Будем жити, вино пити, більшовиків бити! Побачиш, Стасю: ви з Катею повернетеся восени до шкіл. А панові полковнику не буде потреби одразу ж їхати до Польщі. Він усе життя в армії прослужив, йому належиться вислуга на такі труди. Ми ще його в козацький реєстр на кілька років запишемо – і матиме старість забезпечену. А закінчите школу, то я сам вас до церкви завезу. Приведемо найгрубшого архімандрита[3], який на Кубані знайдеться, аби басом вам на молоде щастя заспівав.

Демиденко перегорнув кілька сторінок і знову взявся за читання. Робив перерви, тряс сивою головою, мимрив собі під ніс щось незрозуміле, морщився, супив брови. Стась і Катя сиділи, наче кролики, не сміючи перешкоджати.

У двері постукали. Влізла Одарчина голова.

– Якове Антоновичу, хлопці з кутею прийшли.

За старим звичаєм, підлітки розносили кутю по сусідських хатах. Діставали за це від господарів по кілька мідяків, після чого вже господарі передавали свою кутю до наступної хати. Це було водночас сигналом до виходу на вечірнє богослужіння, після чого починалася різдвяна служба.

– Зараз ми до церкви підемо. Одягніться тепло, бо холоднеча надворі.

Вечір був воістину морозяний, небо – темно-синє, усіяне гігантськими зорями. Стась задер голову і шукав Андромеду, але не знайшов, бо той бік неба затуляли великі тополі, що росли вздовж вулиці. Катя притислася до його плеча.

– А знаєш, чому на Святвечір зорі більші, ніж зазвичай? – запитала пошепки.

– Ну?

– Бо ангели спускають їх нижче, щоб людям було видно, коли йдуть на різдвяну службу.

Стась мав бажання прочитати їй лекцію з астрономії, але промовчав. Сніг гучно рипів під ногами, легені дихали свіжо та радісно. Гурти козаків і козачок ішли з усіх боків. На площі перед церквою вже було досить людно. Вони ввійшли під високі склепіння, невидимі в темряві, адже свічки горіли лише біля головного олтаря. Стали біля однієї з бічних колон, бо Демиденко, хоч і належав до старшини, волів не пхатися на перший план. Служба тривала кілька довгих годин, і старий хотів бути біля дверей, аби час від часу могти вийти, подихати свіжим повітрям і викурити незамінну люльку.

Голоси попа й дяків урочисто лунали в залюдненому храмі, солодкавий запах ладану та воску змішувався з випарами розпашілих людських тіл. Хоч уже був натовп, безперестанку напливали віряни. Стало задушливо. Стась стояв, спершись плечем об колону, а біля нього Катя. Він був п’яненький і сонний. Мерехтливе сяйво свічок вихоплювало з темряви багату позолоту і похмурі лики візантійських святих. Натовп коливався, зітхав, над головою ширяли сиві шлейфи кадильного диму, невидимий хор гримотів літургійним співом.

За кілька кроків Стась побачив Одарку. Вона стояла навколішки позаду бабусі Оксани, безперестанку хрестилась і припадала чолом до долівки. Її рот був напіввідкритий, брови болісно зведені, а на обличчі – ревний вираз. «Молиться, – подумав хлопець. – Просить прощення в Бога за свою розпусту, бо боїться пекла. А я й на це не здатен. Ще “Отче наш”, “Богородице Діво” прочитаю, але щоб молитися весь час…»

Стась заплющив очі й міцніше притулився пульсуючою скронею до каменя. Сполохані уривки спогадів і образів пролітали в голові. Попереднє Різдво Христове він провів у ліжку на Чорному Хуторі. А позаторік був із батьками на богослужінні у вірменській каплиці, бо ксьондз Добжанський якраз захворів на плямистий тиф, тому польської різдвяної служби не було. Мама наказала Стасеві та сестрам молитися за відвернення нещастя, оскільки фронт стояв уже на Дону і надходили дедалі тривожніші вісті. Він пам’ятає, як вірменський священник – високий, дуже худий, зі смаглявим лицем і полум’яними очима – підійшов до групи поляків і поділився з ними облаткою. Стась забув зняти грубу вовняну рукавицю з одним пальцем і набрався сорому, коли облатка випала з його недбалої руки на підлогу.

Хлопець підняв розпалені повіки. Йому здалося, що святий із протилежної стіни дивиться на нього знущальним поглядом. Його вуста стиснуті з докором, два пальці правиці він підняв угору, немовби з погрозою. На кого схожий цей святий? Ах, так!.. Це старий лихвар, Філактет Аркадійович, мав іноді такий вираз обличчя, коли запрошував на чай, перед цим здерши завищену ціну за тютюн. Філактета очеретівці вколошкали, а він, Стась, був до цього причетний. А «Бліда Сашка» спостерігала за тортурами.

Уже невідомо який раз Одарка вдарила чолом об підлогу. Бабуся Оксана молилася поруч, звісивши голову на груди й важко зітхаючи та перебираючи сухими губами. Було душно, і хлопець відчував, як струмочки поту стікають йому карком між лопатками. Духівництво в золотих ризах велично рухалося біля олтаря, ладан ширяв під склепінням, хор щоразу озивався в темряві.

Минула година, друга… Стасеві стало млосно, його огорнув сон, повіки тяжіли, він докладав зусиль, щоб не осунутися на підлогу. Уже майже заснув, коли хтось штурхнув його в бік. Він насилу розплющив очі.

– Стасю, я вже не можу! Ходімо додому!

Катя була бліда й важко дихала. Вона судомно схопила Стася попід руку. Він повернув голову до Демиденка. Старий козак уважно поглянув на них і махнув рукою. Поволі, аби не заважати молільникам, вони протискалися вздовж колон до виходу. То один, то другий обводив їх неприхильним поглядом, якась баба гнівно форкнула.

Вони з насолодою вдихнули чисте повітря грудневої ночі. Мороз міцнів, зорі здавалися ще більшими. Яків Антонович зупинився на сходах, набив люльку.

– Не знають попи міри зі своєю літургією. Це ще довго триватиме. Немає вам сенсу на богослужінні залишатися. Мені не пасує, бо скажуть, що старий Демиденко молоді поганий приклад подає. Ідіть поспати. Як почуєте дзвони, одягайтеся, бо потім одразу ж почнуть ходити колядники.

Станичні вулиці були темні та безлюдні. Вони йшли швидко, бо їм дошкуляла все сильніша холоднеча. Лише на повороті, уже біля будинку, Катя озвалася до хлопця:

– Ти змерз?

– Та так… трохи.

– То зігрійся!

Вона зненацька штовхнула Стася. Той послизнувся на твердому снігу і розтягнувся на весь зріст. Поки підводився, Катя дременула з веселим сміхом. Хлопець наздогнав її біля самої хвіртки. Вона захищалась і пищала, коли він натирав їй вуха та щоки жменею снігу. Потім вони обтрушували одне одного, уже зовсім не відчуваючи холоду. Вони ввійшли в темну хату через задні двері. Довго обтріпувалися на порозі.

– Це вже, мабуть, опівніч минула.

– Зараз всеношна почнеться.

– Мені спати перехотілося.

– Не будь дурепою! У нас три години до кінця літургії. Колядники прийдуть, і буде сніданок. До того часу варто поспати.

– Але давай зараз привітаємо одне одного. Христос ся рождає!

– Славімо Його! Бажаю тобі порозумнішати.

– А я тобі бажаю перестати дурня клеїти.

Вони поцілувалися кілька разів. Стась заснув одразу після того, як скинув одяг. Його розбудило радісне биття дзвонів. Була ще глибока ніч, але в будинку панував рух і пожвавлення. На кухні метушилася Мотрона Трохимівна, підганяючи Одарку. Параска Тимофіївна і Чубарова накривали на стіл. Катя ще спала.

Прийшов Демиденко, а з ним і решта домашніх. Тільки бабуся Оксана кудись зникла. Стась тинявся, не знаючи, чим себе зайняти, аж поки його не покликала Одарка:

– Ходімо, допоможеш мені нагодувати худобу.

До них приєдналася Малашка. Спочатку вони занесли коровам добірне кукурудзяне зерно. У такий великий день худобі також належався кращий корм. Коням дали подвійну порцію ячменю, а наостанок Одарка щедро нагодувала пшеницею курей та іншу птицю, що якраз прокидалася.

– А свиням нічого? – нагадав Стась.

– Отакої! – презирливо пирхнула Одарка. – А хіба свині не байдуже?! У Вифлеємі ж не було свиней.

Вона сильно штурхнула Стася, але на більше не наважилася через присутність Малашки. Не встигли вони повернутися додому, як у хвіртку зайшов гурт колядників.

– О, Боже! – плеснула Малашка в долоні. – Із зіркою! І з вертепом!

Колядників було п’ятеро, усі приблизно Стасевого віку. Вони зупинилися на порозі головної світлиці та ввічливо привітали присутніх із Різдвом Христовим. Вертеп був акуратно вирізаний із кольорового паперу, німби над головами Богородиці й Немовляти – із золота, а ангельські крила – зі срібла. Дві свічки, прикріплені дротом, освітлювали внутрішню частину стайні. За знаком колядники заспівали в унісон:

Нова радість стала, яка не бувала,

Над вертепом звізда ясна світлом засіяла…

Вони проспівали ще дві колядки й одну щедрівку. Мотрона Трохимівна вручила їм повну тацю пряників і сухофруктів. Демиденко дав кожному по срібній десятці. Вони подякували й пішли, привітавши по-християнському Божим словом. Час було сідати до столу.

Спочатку, як годиться, випили по чарчині горілки і привіталися навзаєм. Одразу також виринув димлючий борщ, зварений на півниках і густо забілений сметаною. Потім різноманітні ковбаси та сальтисони, вареники із сиром і яйцями, ще й у сметані, і, врешті-решт, пиріг, фарширований бараниною. Виснажені цілоденним постом, вони їли з охотою, небагато говорячи та щоразу сягаючи по чарки. За вікнами, вкритими іскристим морозом, безперестанку били радісні дзвони. Лише за оладками з варенням і лікерами, коли всі вже наїлися й напилися, розв’язалися язики.

– А ти, Катю, куди поділася? – заговорила Мотрона Трохимівна. – Я не бачила тебе, коли ми з усенощної виходили. І Стась теж нібито раніше вийшов.

– Мабуть, додому поспішали, – єхидно озвався Фронька. – Любовні шури-мури розводити.

Катя підірвалася, щоб відповісти, але її випередив Яків Антонович.

– Ти, Фронько, пащеку занадто не роззявляй! Вони пішли додому, бо я їм наказав. Катя після двох годин служби Божої виглядала, як із хреста знята. Певна річ, юрба, задуха. Помолитися треба, а перебільшувати не варто. Ти мені краще скажи, чому ти в церкві за колону ховався і до якоїсь дівки з рудою косою присувався. Що за одна? Наскільки бачу, це Ориська, донечка того пияка й голодранця Лищенка. Еге ж? Що скажеш?

– Ориська Лищенківна? – плеснула в долоні засмучена Параска. – Але ж у їхній хаті хоч чобіт гризи. Ні поїсти, ні з голоду повіситися. Навіть жебрак би з такою не женився!

– Лищенко – добрий козак, – утрутився зазвичай мовчазний Чубар. – А що господарство занедбав, ну, що ж, різне в житті трапляється. В одного доля, неначе вареник, у сметані плаває, а іншому дибки стає норовливою кобилою.

– Добрий козак коло землі ходить жвавіше, ніж молодий парубок перед найкращою красунею, – суворо озвався Демиденко. – Земля абиякого ставлення не любить і знається на працьовитих руках. Якби цей Лищенко був чогось вартий, то йому б доля норовистою кобилою не брикалася. Паршивець він, скандаліст і пияк. У нього тільки рука тверда і до кинджала скора. Ти, Фронько, обережно! До олтаря з Ориською не підеш, хоч би тобі невідомо як її спідниця пахла, а якщо переспати з рудою косою мрієш, то дивись, аби тобі її батько м’яко не постелив. Задушить тебе, як курчатко, що й писнути не встигнеш.

– Подейкують, – змінила тему Мотрона Трохимівна, – що старший син отамана ще перед Сорока Севастійськими мучениками[4] з короваєм до Маруськи Шевчуківни посилає. Начебто вони одне без одного світу не бачать. Нібито закохалися на весіллі нашої Глаші…

Демиденко вдарив кулаком по столу.

– Кажеш, перед Сорока Севастійськими мучениками? А я вам кажу, що аж до майбутньої осені жодних шлюбів у станиці не буде. Дев’ятого березня, можливо, коней доведеться сідлати. Які там шлюби! Остап, може, і хотів би, бо гарячий, а Маруська дівуля вродлива, але йому батько не дозволить.

– То чому ж ви, Якове Антоновичу, одруженню Глаші не противилися?

– Бо тоді ще нічого не було відомо. А тепер – інша справа. А що з Глашею? Це правда, що вона при надії?

Мотрона Трохимівна розвела руками.

– Точно нічого невідомо. Дерчукова оглядала Глашу і сказала, що начебто так, але ще треба з тиждень зачекати або й іще довше. Вона на такому знається. Уже чимало молодиць через її руки пройшли. Може, Господь благословить!

– Уже час тобі, Омеляне, онуків глядіти. І обов’язково мусять бути сини, бо часи воєнні і Глашу ми на бойове сідло, а не на діжку садовили. А отже, може припасти на кінець літа. От тільки на жнива свекруха від неї помочі не матиме.

– Ох! – Параска аж підскочила на стільці. – Я мало не забула. А ви не знаєте, що сталося? Гаврошка Маланченкова трьох хлопчиків народила.

– Що ти мелеш?

– Бігме! Щоб мені руки й ноги відсохли, щоб я осліпла, якщо збрехала! Увечері її скосило, перед самою службою. Мені в церкві розповіла Хведюкова, а Катя Зарудна підтвердила. Маланченко так перелякався, що бабці, яка приймала дітей, мало по довбешці сокирою не зацідив. «Зупини! – горлає. – Зупини!» І лише як вона йому третього дістала, зметикував, що треба робити, і кричить: «Загаси світло! Хіба ти не знаєш, що дітлахи на світло, як таргани, лізуть?»

– Тьху! Дурні ваші бабські теревені! – зі злістю сплюнув Демиденко. – А ви гадаєте, що якби вони світла не загасили, то б і четвертий народивсь, еге ж? Але ж ти, Параско, і дурепа! На весіллях і хрестинах забагато горілки дудлиш, тому тобі в довбешці макітриться. Потім тебе треба від п’яних мужиків віддирати, як на Глашиному весіллі.

Параска образилася.

– Я до чужих чарок не зазираю. А що мене тоді козак підхмелену трішки обмацав, то й що? Хіба я не вдова? Про вас теж різні речі розповідають. І про горілку, і про дещо інше. Видно, усе ніяк постаріти не годні.

– Параско, стули свій брудний писок! – гукнув Омелян Тимофійович. – На старших голос будеш підвищувати?! Занадто добре тобі тут, от ти й бісишся. Ти диви, щоб я тобі межи очі не вперіщив. Ич яка, дзявкає, як той цуцик!

Обурена Мотрона Трохимівна швидко перехрестилася тричі.

– Та дайте ж спокій, пробі! Чиста кара Божа, щоб у таке свято так лаятися. Це ж ми щойно з церкви повернулися! Краще би ви, Якове Антоновичу, Святе Письмо для напучення молоді почитали. Та й ми, старші, охоче послухаємо.

Буркаючи під ніс, Демиденко пішов до себе й повернувся згодом із великою книгою в сап’яновій[5] палітурці, зачиненою на дві металеві застібки.

– Ти, Параско, зі старим не чубся, – устигла прошепотіти Мотрона Трохимівна. – Його хоч до рани прикладай, а як розсердиться, сама знаєш. І рука в нього тяжка – крий Боже!

Яків Антонович начепив дротяні окуляри, перегорнув кілька сторінок. У кімнаті запанувала побожна тиша.

– Я прочитаю вам про народження Христа, згідно з тим, що говорить Євангеліє Святого апостола Матея, який навернув чорний люд ефіопський, тобто африканських поган, у православну віру. Частина перша, розділ перший, сторінка третя. – Старий козак зітхнув, перехрестився і читав рівним урочистим голосом. – Народження Ісуса Христа відбулося так: Марія, його мати, була заручена з Йосифом; але, перед тим, як вони зійшлися, виявилося, що вона була вагітна від Святого Духа. Йосиф, її чоловік, бувши праведний і не бажавши її ославити, хотів тайкома її відпустити. І от, коли він це задумав, ангел Господній з’явився йому вві сні й мовив: «Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа. Вона породить сина, і ти даси йому ім’я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх». А сталося все це, щоб здійснилось Господнє слово, сказане пророком: «Ось, діва матиме в утробі й породить сина, і дадуть йому ім’я Еммануїл, що значить: З нами Бог». Прокинувшись від сну, Йосиф зробив, як звелів йому ангел Господній: прийняв свою жінку; та не спізнав її, аж поки породила сина, і він дав йому ім’я Ісус.

Демиденко закрив книгу та зняв окуляри. Певний час усі мовчали.

– Дідусю, – несміливо мовила Малашка. – І відтоді Дитятко приходить на світ щороку?

– Гмм… – прокашлявся збентежений старець. – Авжеж… Тому ми і святкуємо Різдво Христове…

– Ну, то він ніяк не має часу вирости. Але ж у церкві Христос з бородою та вусами.

Демиденко розсміявся й поклав руку на голову дівчинки.

– Ти поки що замала. А як підростеш, зрозумієш. А тепер, якщо хочете, я розповів вам стару історію про козака, який ходив на прощу до Віфлеєма. Омеляне, налий мені дещицю, бо на сухе горло розповідати не з руки. – Яків Антонович випив, витер вуса. – Отже, було це дуже давно, ще задовго перед тим, як запорожці перейшли на кубанські степи та заснували тут Чорноморське військо. Москалі тоді починали пхатися в Україну і свої рабські порядки запроваджувати. Цар Пьотр[6], який був пияком, нелюдом і ґвалтівником, решту козацьких вольностей хотів знищити, бо життя вільних людей такому кацапові завжди, як скалка в оці… Він і до Запорожжя руки простягав, і донцям ярмо пробував на шию почепити. Були повстання та великі війни, у яких по кілька народів водночас брали участь. Турки, шведи, москалі, татари, ну і, звісно ж, як завжди, козаки.

Старий вихилив решту горілки, повернув чарку дном догори, постукав по ній палюхом.

– Зовсім про старого не дбаєте! А присунь-то, Стасю, карафку! Отже, був у ті часи молодий запорожець, який для слави лицарської народився і жити без неї не міг, як риба без води. Вправний вершник, фехтувальник, яких мало, із рушниці за сто кроків дуката з пальців вилущував. Коли він у неділю вбирався в червоний жупан, трофейним турецьким поясом підперезувався, шаблю на шовкову портупею вішав, шапку з чорного каракуля набакир заломлював і йшов, вуса погладжуючи, дівчатам дух забивало, а парубки вовком на нього дивилися, що не було ні панни, ні дружини, яким від вигляду цього молодця млосно не ставало. Ходив наш козак не раз і не два із доброю дружиною за Перекоп[7] – татарським мурзам[8] кривою шаблею межи косі очі засвітити. Його ім’я знали на Хортиці, у Буджацьких степах[9], в Очакові[10] та Білгороді[11], у Добруджі[12] та Мунтенії[13]… У своєму зимівнику[14] за Чортомликом[15] він нагромадив стільки трофеїв, що вистачило б на облаштування княжого палацу і ще б трохи залишилося.

Демиденко зробив перерву та неквапом набивав люльку. Поглянув на проясніле вікно.

– Задуйте лампу. Вона вже досить накоптила. Ясно надворі. – Він викресав вогонь. – Для такого не тільки Україна та Крим, а й увесь світ затісний. Пішов запорожець на Волгу та Дон нових пригод шукати і славу свою примножувати. Взяв участь у славному захопленні Азова[16], а згодом і в його не менш славній обороні. Він тоді щиро й до скону заприязнився з одним донським козаком, який йому життя на азовських палісадах урятував. Закінчилася війна, розійшлися друзі. Донець залишився у своїй станиці, запорожець повернувся в Україну. Минуло кілька, а може, і кільканадцять років. Спалахнуло на Дону повстання отамана Булавіна[17]. Був тоді гетьманом в Україні славний Мазепа, який снував велику змову проти царя Пьотра, але не хотів зраджувати завчасу і вдавав вірного слугу. За наказом Мазепи козаки пішли допомагати москалям придушувати повстання Булавіна. Із важким серцем, але пішли. А серед них і наш запорожець. Булавіна розбили, але вже через рік віддячили донці й Мазепі[18], і його козакам. Це тоді, коли шведський король Карл ХІІ пішов в Україну походом. Ну, і в Полтавській битві[19] зустрілися друзі по різні боки. Отака-то наша доля, що завжди нас Москва обмахлює та пошиє в дурні. Зарубав запорожець друга свого донця, зарубав його в найпершій битві власноруч, поки встиг упізнати. Придивився до трупа, й облилося кров’ю його серце – а вже запізно. Він зліз із коня, зламав вістря каїнового булата, заплакав гірко над щирим другом і над власною долею нещасною.

Демиденко зітхнув, провів долонею по сивій чуприні. Омелян Тимофійович долив йому горілки.

– Так було завжди. Ділила нас Москва та кидала одних проти других. Бракувало розуму, аби вчасно об’єднатися проти спільного ворога. І тому ми занедбали наші вольності, і знову мусимо ламати голову, як вибитися з-під московського ярма.

Омелян цокнувся чаркою зі старим. У кімнаті вже зовсім розвиднілося. Собаки гучно гавкали на подвір’ї.

– Щось перекрутилося, зламалося в запорожці. Він почав пити, із корчми перед світанком не виходив. Але як тут хробака залити, коли навіть хмільному кривавий привид ввижається, відрубану голову в руках піднімає і мовить: що ж ти вчинив, братовбивце? Ні, не заспокоїти горілкою сумління, не заснути вночі, коли страшні спогади опосядуть, не випалити нагноєної рани ні гулянкою, ні розпустою. Почав наш запорожець сохнути і став худий, як тріска. На дівчат і не погляне, хоч би як вони зуби не шкірили, з побратимами не забавляється, коня дарма в стайні тримає, вірних хортів геть від ніг відганяє.

Мотрона Трохимівна й Параска давно вже вислизнули з кімнати. Малашка спала в кутку, вмостившись на краєчку тапчана. Решта домашніх із найвищим зацікавленням слухали оповідь Демиденка.

– Привели єврея-цирульника, щоб той пустив запорожцеві кров. Стекла чорна, запекла від болю й розпачу, двічі стекла до мідниці – нічого не допомогло. Покликали ворожку, щоб вона ті вроки з нього зняла. Промовила баба таємні закляття, жмуток конопляної костриці спалила, відвар із зілля приготувала – теж не допомогло. Отоді й кажуть йому друзі: «Нема тобі порятунку! Єдине, що тобі залишилося – це йти до Печерської лаври, поклонитися святобливим ченцям, може, вони ліки від твоїх душевних гризот вигадають». Послухався козак доброї поради. Пішов широким гостинцем, гопака весь час витинає, аби бодай трохи розвеселитися, у кожній придорожній корчмі пляшку горілки випиває, жебракам золоті таляри й дукати розкидає, про молитви за грішну душу просить, і плаче, і кається перед усім народом. Отак, п’ючи й танцюючи весь час по дорозі, він зайшов у Київ.

Мотрона Трохимівна прочинила двері.

– Вибачте, Якове Антоновичу, що я перебиваю. Уже день, попоїсти треба. Ми зараз сніданок подамо.

– Ну, як сніданок, то сніданок! Увечері або завтра закінчу, якщо попросите. Мотроно, а принеси-но якогось трунку. Ми цілу карафку осушили, немає чим білий день привітати.

Промінь сонця заіскрився на змерзлих шибах і рухливий зайчик скочив на протилежну стіну. Із кухні долинув веселий голос Одарки, що пискляво тягнув якусь бравурну пісню.