05.09.2022

Лілля Венеда

(Трагедія Ю. Словацького, з часів баєчних).

В трагедії оповідається про боротьбу двох племен, Лехітів і Венедів. Лехіти розбили венедське військо і взяли в полон венедського короля Дервіда з синами.

Сцена ІІІ з І-ої дії.

Світлиця у вежі в короля Лехітського. Королева Лехітська Гвінона сидить на престолі, біля неї стоїть лицар Гриф і инші двірські челядниці. Приводять подоланого короля Дервіда, в кайданах, з арфою в руці.

Гриф. Ще з рук не видерли у його арфи?

Ви боїтеся всі такого старця?

(Хоче взять арфу).

Дервід (підіймаючи арфу). Геть!

Гвінона. Бачите! Хотів мене ударить!

Ні, не вбивайте діда, хочу з ним розмови.

Гей, старче! Научи мене тих чарів:

Я чула, маєш ти у арфі духа,

Що вгадує часи прийдешні; – чи то правда?

Дервід. Так, є у арфі дух, що вгадує часи прийдешні.

Гвін. Скажи йому, хай вийде, – хочу я побачить.

Дерв. Ні, доки буду жив я, дух у арфі буде.

Гвін. А як умреш?

Дерв. То полетить тоді до неба.

Гвін. Я ж можу ще сьогодні взять життя у тебе.

Я того духа бачить хочу. Гей лицарство!

Внесіте пить йому, хай підживиться.

(До Дерв.) Ти викличеш із арфи того духа,

Або – Гекатою тобі я присягаюсь,

І ворожбитками трьома, що в пеклі

Ножем крівавим тнуть життя людського нитку,

Що згинеш.

Дерв. Ні! Ніколи, о проклята!

Ніколи не почуєш пісні ти од в’язня,

Ніколи та рука, що од кайданів синя,

Не доторкнеться струн. Ніколи мої очі

Сльози не виллють, поки тії сльози

Служити мають, щоб із уст крівавих

Утішний сміх веселий викликати.

Ні! З короля-невільника ніколи

Не зробите послугача музику.

Та пісня, що вела на бій лицарство,

І що мечам давала душу несмертельну,

І що вогнем своїм, від духа крайового,

Мечам давала нашим зуб, щоб гриз він

Вам кості, щоб труїв він рани ваші,

Ніколи пісня та не залунала в неволі!

Ви можете забрать, в огонь ту арфу кинуть,

Щоб на вогні тім руки ваші розігріти,

Розжеврити обличчя ваші трупні,

Ви можете спалить її, – не зґвалтувати!

О, спробуй! Положи твій палець тут на струнах.

Чи ти здобудеш інший гук із арфи,

Як той, що люд смішить! І ти гадала,

Що коли ти положиш пазюрі на серце

І з мене жили драть почнеш, то я подамся

І з стогону мого зроблю пісні? О, ні!

Гадаєш ти, що я, після того як бачив,

Сьогодні ще, з гори, мій люд нещасний,

Як трупом він лежав, усе укривши поле,

То я після сього видовища страшного

Одвагу загублю і покорюся?

О! Спробуй, чи ти вирвеш із мене що інше,

Над кров, що буде проти тебе свідчить –

Перед моїми людьми!.. Ох, не маю люду!

Але і по змордованих народах завжди

Що зостається міць якась, що перед нею

Ти мусиш бліднути і все новою кров’ю

Своє обличчя трупне хварбувати мусиш!

Візьми-ж ти кров мою на той ужиток,

Ти, чорна жінко, і щодня обличчя

Крась кровію моєю, щоб твій муж кохався

З тобою й не довідався про теє,

Що кров зелену маєш ти.

Гвінона. Скінчив ти, діду?

Дерв. Ні! Ще своєї мови не скінчив я,

Ще ні! Я чую в серці міць якусь убійну,

Що дасть мені тебе в полон як бранку

І подоланому мені – престола зробить,

Нового! Стій, тобі я попелу насиплю

У груди, а в нутро гадюк укину. О, коли б то

Була ти жінкою, то гірш було б за теє,

Бо я б сповнив тобі сльозами хижі очі,

Оповідаючи про те моє нещастя.

Але ж бо ти не з тих, що плакать можуть,

Тебе – прокльонами лише вбивати треба

І ціле пекло викликать напроти тебе,

На те, щоб у тобі палало пекло ціле.

Гвін. Той старець хоче смерти! Видрать йому очі!

Дерв. Стрівай! Я хочу ще раз на тебе поглянуть

Тими очима, що ти вирвать кажеш.

Гвін. Ведіть!

Дерв. Нехай крізь очі, видерті у мене, –

На тебе дивиться сам Бог!

(Виходить).

Гвін. То дивно Сиві очі з віям сідими

Мені до крові серце вгризли… Слухай, Грифе,

Покличеш ти мені тут Крака і Арфона,

Хай прийдуть із тією арфою пограться.

А наймолодшому Гвінонкові дай очі

Ті видерті, хай бавиться він ними.

(ВходятьСвятий Гвальберт і Лілля Венеда)

Св. Гв. Чи знають тут святе Христове ім’я?

Гвін. Се що за чоловік? І хто його впустив тут?

Св. Гв. Твоя сторожа спить, бо чудом подолана.

Гвін. Ти як Гекатино червоне сяйво кругле

На сивому волоссю маєш? Хто такий ти?

Св. Гв. Я  темні хмари із людських повік здираю

І світло сонячне несу я душам людським,

Я людім бідним подаю житт довічне.

Хто б тут не був, – хили чоло передо мною.

Гвін. Се чарівник!

Лілля (доСвятого Гвальб.). О, діду!

Ублагай за мене!

Св. Гв. Прийшов сюди я іменем мойого Бога,

Щоб за людей тут подоланних слово мовить.

(ДоГвінони)

Се короля тутешньої країни доня,

Вона тут має батька і братів в неволі,

Отож прийшла просить за їх.

Лілля. О, пані!

Прийшла просить тебе я за братів і тата.

О не дивися так суворо, я покірна!

Прийшла сюди зросить тобі сльозами ноги, –

Слугою я за те твоєю буду; стану

Білити полотно тобі, доїть корови;

Твоїх шпаків навчу так говорити,

Що день і ніч все дякувати будуть

За братіків моїх і за мого татуся.

З моїх очей тобі зроблю свідчадо, –

В йому засяєш ти така хороша,

Весела, добра, повна милосердя!

Сама себе, побачиш отам, полюбиш;

А я тебе за те ще більше покохаю,

Ніж ти сама себе любити можеш!

Гвін. Запізно ти прийшла.

Лілля. О, не кажи сього ти!

Сюди летіла я – мов до дітей голубка;

Коли б не чоловік оцей старий, о пані,

То вже б давно була я тут упала

На груди татові моєму! Де мій тато?..

(УвіходитьДервідз вирваними очима і підійма руку надЛіллею Венедою).

Дерв. Пустіть! Її я хочу бачить кров’ю й мозком!

Бо тута мусить буть вона! Тут, тут, я, бачу. –

О! Будь проклята!

Лілля. Тату! Я се, тату!

Дерв. Що? Голос донечки моєї?! О мій Боже!

Я донечки своєї вже не бачу!..

Лілля. Тату!

Тобі се М очі вирвано?! Чи се можливо?..

Чи ти зовсім мене не бачиш, тату?..

Пожди, я кров тобі утру своїм волоссям,

І вже ніколи мить його не буду, –

Лише його на землю розпушу червоне

 І в шаті тій страшній я на колінах буду

До Бога скаржитись. О! Тату нещасливий!

О! Люди лютії, о люди ж ви лихії!

Ти ж, пані, ти в тому не винна? Правда ж пані?..

Бо не могла ж того вчинити – жінка!

Ти мучишся тепер сама? – О ради Бога,

Віддай мені тепер того дідуся!

Аджеж ти бачиш, він тепер очей не має,

Він має тільки бідні дві мої зріниці,

Сльозами повні.., О, даруй мені тепера

Мого сліпого тата!

Дерв. Ластівонька мила,

Мовчи! Не руш її, тієї відьми.

(ДоГвінони). Слухай,

Скажена жінко! Як тебе той дражнить вигляд

Сліпого старця і дочки, що тута бачить

Отця свого червоне осліплення,

Як тебе дражнить тая мука люта,

А мусить же дражнить, бо що ж ти здобула тут

Своєю лютістю? Лиш перлів скілька,

Що падають з очей дочки моєї,

Та скілька сліз моїх страшних що ллються

Із черепа мого; – коли ж тебе роздражнить

Твоя та неміч, те твоє безсилля,

То спробуй, може, смерть моя дасть пільгу,

Тобі те серце тигряче вгамує.

Гвін. Ти пам’ятай, що маю владу – вбить тебе я.

Лілля. О люта пані! Ні, не маєш теї влади!

Тобі кажу зо дна розірваного серця,

Що ти над ним ніякої не маєш влади:

Хоч би ти тричі вигадала смерть найгіршу,

То тричі будеш ти гадать даремне.

(до Св. Гвальберта).

Чи правда ж, діду, що Христова Мати

І анголи мене оборонять?

Дадуть мені тут перемогу над сією

Крівавою та гордою. Я тричі тута

Свого татуся визволенницею буду.

(ДоГвінони).

А ти – ти спаленієш від безсилля

Проти безмірного мойого жалю!

Гвін. Се дивні речі! Ви усі тут чули,

Як та дівчина виклика мене зухвало.

Хотіла вже тобі віддати батька, –

На що мені здалась ота стара ганчірка! –

За його будуть тут самі змагання.

Але тепер не хочу. Слухай, Грифе!

Візьми старого за його чуприну сиву,

Повісь на дереві, хай сонце його палить

І круки дзьобають; а ще на більшу муку

Нехай кінцями ніг – землі він дотикає.

Лілля. А де ж король? Піду до його я на скаргу!

Гвін. Іди!

Святий Гвальберт:

Прокляття Боже на крівавім домі!

(Виходить зДервідом і Ліллею).

Увіходить 12 кобзарів.

Хор кобзарів. Так! Очі видерто старому королеві

І крається у доні серце кришталеве,

І острахом уже кістки старі обняті, –

Та сліз м не ллємо, бо ті злочинці кляті

Готові людім мовить: – «Перемога наша!

«Зневіривсь люд в собі! Бо кобзарі вже плачуть!»

Хай ворог гляне в груди нам: ось наша  й чаша,

Налита кров’ю, серце – жалем. Хай побачуть!

З уст рветься крик, у Бога помсти він благає,

З тремтінням ми ждемо, що з хмари грім заграє!

Коли ж мовчить і небо – хор співа.

А доки хор співа – вороже серце умліва!

(кінець І-ої дії).

Париж, 1840 року.                  Ю. Словацький

(Переклад Олена Пчілка, 1910 р.).

 

*******

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Словацький Ю. Лілля Венеда // Читальня, posestry.eu, 2022

Примітки

    Loading...