Битва під Ґрюнвальдом
І
Широким, залитим сонцем подвір’ям колишньої есесівської частини, наче дном широкого колодязя, викопаного між кам’яними стінами казарм, глухо, затято вбиваючи ритм у бетон, йшов Батальйон і співав. Його руки, одягнуті в зелені рукави успадкованих від вояків СС курток, енергійно здіймалися до пояса й опадали до землі гнівними, одностайними змахами, мовби це крокував не Батальйон, а впевнений у своїх силах і захриплий від співу один, збільшений у багато разів, чоловік. Лише строкаті ноги Батальйону, де-не-де обляпані світлими плямами повстяних шлапаків, псували військову однозначність картини.
Батальйон, схожий з висоти пташиного лету на три зелені гусені з хвилястими в смужки спинами і нерухомими тілами, штивно обійшов двір, розчавлений тремтливим сонячним стовпом; минув колону ставних американських вантажівок, які витрушували зі своїх нутрощів, наче з лахмітницьких мішків, барвисту масу людей і багажу; завзятіше прибив бетон під стрункою, свіжопофарбованою жердиною, оскільки вітер намотував на неї, як на вудку, кольорову національну ганчірку; пом’як біля купи колод, чурбаків, молодих сосен, що стікали хвоєю, лавок і стільців, приготованих до вечірнього вогнища; різко звернув перед заскленою колись залою, в якій донедавна відбувалися патріотичні зібрання есесівців; стоного захрустів склом ретельно вибитих шиб; обірвав на півслові співи і, мов у тунель, протиснувся в чорну пащу зали, відділену від плацу яскравим сонячним світлом і м’ясистою, потемнілою зеленню щойно зрізаних гілок. Сліпучо крейдяний змій куряви, який повз за Батальйоном, перед входом до зали згорнувся, посірів, припав до землі і, роздутий випадковим подмухом вітру, набубнявів, тріснув, здійнявся в повітря і розчинився в ньому без сліду.
Сидячи з підібганими до підборіддя колінами на вузькому, твердому підвіконні на четвертому поверсі однієї зі стін колодязя і вигріваючись голяка на сонці, як запаршивілий пес, я сонно потягнувся, вітально позіхнув і відклав набік організовану в котрійсь із офіцерських кімнат книжку – легенду про героїчні, веселі й славетні пригоди Тіля Уленшпіґеля і Ламме Ґудзака.
- Панове солдати, – сказав я, обернувшись лицем усередину казарми, щоби своєю чергою підставити сонцю спину. – Батальйон промарширував до костелу на архієпископську службу. Ви добре виконали свій обов’язок перед Батьківщиною, яка всюди на світі є там, де є ви. Можете спати далі.
Казарма по-простому, по-солдатськи смерділа задавненим соленим потом немитих ґеніталій. Під небіленими стінами, оздобленими побожно-патріотичними гітлерівськими сентенціями, стояли два ряди двоповерхових залізних ліжок; серединою тягнулися грубо тесані столи, у них під ногами плуталося кілька стільців без спинок і блукала безпорадна, як загублене дитя, емальована плювальниця. Повітрям розносилося тонке дзижчання жирних, лінивих мух і важке дихання розіспаних людей.
- А як марширували? Як військо? Бо на заняттях плентаються, ніби мусульмани по болоті, – озвався підхорунжий Колька, який спав під стіною біля дверей.
Велетенському й жилавому, йому було тісно на мізерному ліжку. Хоча з нагоди розподілу німецьких кітелів Колька й посварився з офіцерами та постановив бойкотувати військо, він ніколи не скидав суконного мундира: лежав у ньому цілий день на ліжку, душився від спеки і гатив кованими чобітьми по залізних поручнях, висипаючи за кожним рухом фіру соломи з прогнилого сінника на нижнє ліжко – барлогу, в якій спав я. Вугрясте лице він незмінно спрямовував у бік вікна і, бездумно витріщаючись на мілину лутки, жадібно вслухався у співи й тупіт Батальйону.
- Польська піхота марширує прекрасно, коли її, Батьківщині на славу, ведуть польські офіцери, – вигукнув я, зістрибуючи з підвіконня. Моя спина так нагрілася, мовби її хтось розпеченими голками шкрябав. – Шість років у таборі сновигали п’ятірками, тепер два місяці відпочили і знову сновигають, дякувати Богу й Вітчизні, по чотири, а замість капо – офіцери на чолі. Вчити марширувати – це вони вміють, але щоб кухарі їдло з кухні для єврейок не тягали – це вже ні, – додав я, байдуже дивлячись у простір.
- Якщо я добре розумію, камінь у мій город, – хамувато гаркнув Хорунжий, який читав німецьку книжку про Катинь, і, знявши з носа рогові окуляри, закліпав до мене заспаними очима короткозорого. Він уперто ходив в обтислих, чистесеньких трусах, виблискуючи пагорбами м’язистого тіла. З ніг до голови Хорунжий був покритий вибляклими, як запорошений глиняний таріль, татуюваннями. На його правому стегні спиналася до паху груба, криво нанесена стрілка, а червоний напис недвозначно вказував: «Тільки для дам».
- Хто чергує на кухні, хай пильнує, щоб не крали. Хорунжий любить наглядати, щоб кухар встиг нагодувати одну єврейку черевату, – кинув від дверей Стефан, який узявся вчити англійську і пошепки повторював слова. Він пожбурив книжку на стіл і, гупаючи черевиками по бетонній підлозі, підійшов до вікна. – Знову сучі діти готують на вугіллі, – сказав він, вистромивши голову за вікно. – Якщо є електрична плита, казани і все, що там їм для нас треба, то що вони готують у пічці? Ясно що: обід для офіцерів. Ніби всі ми – мученики табору, брати й товариші, але – на службі Божій, а не на кухні. А як вам подобається такий контролер, який про це знає і читає книжечки з картинками? Якби заліз Полковникові в гузицю, то виліз би хіба що з Підпоручника.
Я пирснув коротким схвальним сміхом. Хорунжий підскочив на своєму ліжку, вдарився головою об гострий край верхнього, брутально вилаявся на статеву тему, погладив себе по ріденькій, але жорсткій сивині й гидливо промовив:
- Не чіпляйся до мене, ти, вишкрібку більшовицький, поки я до тебе не чіпляюсь. А як тобі щось не подобається, то марш із війська. – Пипки на його грудях, оздоблені парою витатуйованих вух і блакитними крапками, що імітували очі, спазматично засмикались, як заячі писочки. – Крадуть, крадуть! Не гавкай, доки не впіймав. Добрий пес не гавкає, а ловить і кусає.
- Отож бо й воно, кусай, пане хорунжий. Ти ж пес для ловів. Полковник тримає тебе на повідку. Гав, гав, – хрипко загавкав Стефан і зло примружив маленькі випуклі очка. Із-за нервово скривлених губ зблиснули зуби – рівні й білі, як у пса. Він ходив уздовж столів, напружений, мовби був прив’язаний до буди.
Хорунжий поволі підвівся з ліжка. Підхорунжий Колька з цікавістю поворушився і вийняв з-під голови кулак. Сінник захрустів – і солома посипалася на нижнє ліжко. Я докірливо наморщив брови.
Із двору загарчала, виїжджаючи, вантажівка. Раптом долетіли уривки верескливого гамору – і затихли, мов ножем хтось обрізав.
Одночасно хворий циган, якого я мало не затовк у битві за ліпше місце у вагоні під час транспортування до Дахау, розбуджений раптовою тишею, припіднявся зі стогоном на своєму ліжку.
- О, люди, люди невгомонні, знову вам битися хочеться, – заскімлив він, плаксиво шморгаючи носом. – Мало вам, що біда вас б’є? Але наш брат поляк вічно мусить бути дурний. У ложці води ладен брата втопити. – І він притулився синім, худющим обличчям до подушки в червоні маки, принесеної з нічної райзи по бауерах
Хорунжий рівно сів на ліжку. Він педантично підгорнув опущений кутик простирадла, єдиного, до речі, в цій кімнаті. Нервово поворушив пальцями ніг. Потім схопив книжку, перегорнув із шелестом кілька сторінок і почав тупо вдивлятись у фотографії катинських могил.
- Не буде скандалу, – розчаровано подумав я і висунувся у вікно.
Під кам’яними стінами казарм, на вузьких смугах зелені, між розкиданими купами підгнилого сміття, які заражали смородом увесь двір, тягнулися вгору анемічні деревця кленів і щільно розростався над самим бетоном заквітлий червоним живопліт. Вище, над деревцями і живоплотом, у вишикуваних шеренгами вікнах-близнюках висіли на мотузках клапті білизни і крутилися на шворках свіжопофарбовані дерев’яні скриньки, виставлені сохнути на сонце.
На першому поверсі, там, де мешкали важливі особи, тягнувся ряд венеційських, рівно засклених вікон, низ якого тонув у соковитій тіні, а верх – у сонці, наче в золотій фарбі. З першого та вищих поверхів, десь аж з-під даху, дерли захриплі горла невтомні радіоприймачі.
За воротами, які сторожили чужі солдати, сунули автострадою колони автомобілів, невпинно тік вузенький струмок велосипедів, барвисті літні сукні маяли серед буйних, міцно врослих у землю платанів.
Власне, там був світ, в який випускали за добрий стройовий крок, за донос, за прибирання коридору, за вірність, за незламність, а також – за Вітчизну.
А в центральній частині будинку, на третьому поверсі, там, де була кухня військового з’єднання «Аллах», із малої, іржавої до брунатності труби, безцеремонно виставленої в кватирку, тихо вився блакитний, легенький димок і, коливаючись тоненькою смужкою, крадькома розчинявся в повітрі.
- Добре, браття, на світі, – зітхнув я з удаваним смутком, – але що з того: сидиш, чоловіче, закритий, як за німця, перепустки в світ тобі не дадуть, бо не вмієш підлизуватися, через дірку в мурі не вийдеш, бо пристрелять, ясно – Häftling! А як тут сидіти? Якщо комусь син барана принесе або німкеню приведе, то ще можна. А ти? Сиди, коли голодно й до дому далеко. Якби ж хоч не крали! Було би легше, бо всім однакова доля... Але до пори, до пори...
Весь цей час я спостерігав із-під примружених повік за Хорунжим. Хорунжий неспокійно поворушився на ліжку, його губи вороже затіпались. Але не сказав нічого: дістав із шафки мундир і почав одягатися, злегка відсапуючи крізь ніс. Він затиснув губи і дивився в землю.
- Ви, пане хорунжий, певно на ґрюнвальдське богослужіння? – запитав невинним тоном Колька з іншого кінця кімнати.
- Ні, пане підхорунжий. Піду на кухню, перевірю. Але якщо не знайду! – зловіщо процідив він крізь затиснені зуби.
- Знайдеш, пане хорунжий, знайдеш, – замугикав Стефан. – Дивися тільки, щоб синка твого не впіймали, бо хто тобі їсти дасть? Полковник барана не принесе.
- А ти, Тадзю, – підхорунжий Колька перекинув ноги через поручні ліжка, – не підеш на «Ґрюнвальд»?
- Щось не хочеться. Може, піду до театру. Схоже, на вогнище сюрпризи готують. А що цікавого на службі?
- Йди на службу, – намовляв ліниво Колька. Він запхав руку в штани і зацікавлено чухався. – Йди на службу, мені розкажеш, панові Редактору до газетки напишеш. Може, дасть гуляшу? Сьогодні гуляш на обід.
- Дасть і так. Він щодня дає мені супу.
- На дівчат би подивився... А не хочеш Архієпископа побачити?
- Що між нами спільного? – розвів я театрально руки. – У нас такий різний життєвий досвід. Він усю війну провів десь там, у великому світі, ну, знаєш: героїзм, Вітчизна. І трохи Бога. А ми мешкали деінде: бруква, блощиці й флегмони. Він напевно ситий, я хочу їсти. Він на сьогоднішню церемонію дивиться з перспективи Польщі, я – з перспективи гуляшу і завтрашньої пісної юшки. Його жести будуть для мене незрозумілими, мої для нього – надто пересічними, при цьому ми обоє один одного трохи зневажаємо. А «Ґрюнвальд»? Чи ж мені погано тут, на підвіконні: сонце припікає, муха дзижчить, із сусідами приємно побалакати, – я вклонився в напрямку Хорунжого, – і все видно, як у театрі. Зрештою, – додав я по суті, – його ще нема. Допіру генералітет гідним строєм прямує на святу службу, а над генералітетом політує димок і запах майбутнього обіду.
На чолі сунув Полковник, у мундирі, скроєному за англійською модою місцевими кравцями з покривала кольороу прив’ялого листя. Згори, у дуже скороченому вигляді, Полковник був подібний до масивного ковбка з відполірованою сонцем головою та штивними ногами, позаяк пересувався гідно, прямо, силувано вдаючи військовий, енергійний крок. Поряд тупав Майор, запакований у незайману зелень німецького офіцерського кітеля. Він змахував руками в бік Полковника, щось йому по-проповідницьки пояснюючи, може, про підривні елементи у військовому з’єднанні «Аллах». За ними, як ватага неслухняних дітей за вчителем, пленталося одноманітне стадо зелених і чорних курток, рухливих рук, над якими підскакували багряні голови в пілотках, щедро присипаних національними кольорами.
- І чого їх німці не встигли перебити! – Стефан сперся в задумі на лутку й дивився зі злістю у двір. Його чорне, непокірне волосся вилискувало, як шерсть у собаки. – До кінця світу вже такими й залишаться. Польща, Польщо, за Польщу. Аби тільки подалі від неї мати дві миски супу! Який же я був дурний, який дурний! – Він випрямився і розчепіреною долонею траснув себе в чоло. – Ти ж сам бачив, я тримав цю голоту в бараку, годував, підставлявся через них, крав жратву в дурних циганів.
- Не хвалися, старосто, – різко перебив його підхорунжий Колька, аж Стефан обернувся, – ми ж були в одному таборі. Коли ти крав, то для себе масло й хліб, а для них від сили юшку.
- А місце в бараку хто їм дав? Чисті букси, чисті ковдри, набиті сінники? Цього мало? Вижили б вони на роботі?
- Стало би повітря чистішим, якби здохли, – докинув я погідно, не без утіхи спостерігаючи, як Стефан, мій колишній колега, флеґер з Біркенау, потім лауфер
- А пам’ятаєш, – запекло продовжував він, – як Полковник в «Аллаху»? Принесли йому млинок для кави, він у когось вижебрав трохи пшениці, всівся на нарах і хоч би що: млинок – і пляцки смажити. Тут, розумієш, світ перевертається, есесівська артилерія по табору лупить, якісь жіночки підкоптилися, села довкола горять, хлопці з ножами пішли грабувати, американці приходять, здуріти можна, братання народів, кінець війни! А цей – млинок, пляцки і в парашу бігає. І вже такий важний став, як...
Я підняв угору обидві руки. Стефан збентежено замовк. Тоді, користуючись нагодою, я патетично задекламував:
Ієрархії постали,
брат пізнає врешті брата.
Млинок крутить, муку меле
наш Полковник пан Кур’ята.
Має другу миску супу,
влади на чолі печатку.
Я готовий вже до служби,
тільки хай доїм спочатку.
Зведи, Полковнику, курок.
Крути, Полковнику, млинок.
Клин виб’єм клином, зуб за зуб,
Сформуєм полк, а в ньому клуб,
за кожну переможну битву
всім юшки по чотири літри.
- Так і було, маєш рацію, Стефане, – похвалив я. – Це мій вірш, пане хорунжий. Добрий, га?
Хорунжий уже був застібнутий на всі ґудзики. Він перевів на мене спокійний погляд.
- Дивуюсь я вам: інтеліґент називається, – сказав він із гіркотою. – В такий час такі дурниці... Коли заповідь – триматися купи і не вносити розбрат! Розбрат нас губить! Через нього ми й гинемо!
- У Катині, так? У Катині? Шкода вам, пане хорунжий? – в’їдливо гаркнув Стефан, стаючи навпроти Хорунжого. – Книжечок начитався, супчику поїв, німкеню обмацав, то можна й до злагоди закликати... У Катині, так?
- Ясно, що в Катині, ти, байстрюче! Ти знаєш, що це означає? Це твої кохані земляки зі Сходу, твоя Польща, гадино ти обхаркана! – вибухнув раптом Хорунжий і теж підійшов до столу. Він впився кістлявими пальцями в чорну поверхню, аж нігті налилися кров’ю.
- А що, не подобається вам Польща, правда, не подобається? Хотілося б іншої. Такої, щоб хоругви носити, хоругви? Щоб синочок міг ночами баранів тягати і дівок приводити? Вмієте ви Польщу робити, аж ригати хочеться!
- То йди до тої своєї, йди! – засичав Хорунжий крізь зуби. Його побілілі губи задрижали. – Ніхто тебе тут не тримає. Шпиг!
- Не бійтеся, пане хорунжий, піду, – лагідно виспівав Стефан, – маю час. Тільки ще на вас трохи подивлюся, запам’ятаю. Піду і буду на вас чекати, ой буду!
Підхорунжий Колька важко сів на ліжку і звісив ноги додолу, всипавши в мою барлогу ще фіру сміття. Він весело махнув мені рукою і постукав себе по скроні, вдаючи ідіота з похиленою головою. Чорний циган болісно застогнав на подушці в червоні маки. Я усміхнувся до Кольки й у відповідь похилитав головю, мовби намагаючись перевірити, чи в ній не захлюпоче вода.
- Йди до тої Польщі, до тих поляків, що зробили Катинь, іди! – кричав Хорунжий, пурпуровий від збудження.
- І правильно зробили! Шкода, що лиш раз!
Хорунжий шарпнув столом, перевернув його з гуркотом і стрибнув Стефанові до горла.
У заскленій і замаєній щойно зрізаними гілками залі срібно пролунав дзвіночок; юрба, зібрана перед залою, повалила всередину; одночасно з парадних дверей комендатури, пишно вбраної в червоне і біле, вийшов священик у фіолеті й, оточений тісним колом чорних та зелених ксьондзів, попрямував до зали.
- Ей, припиніть! – пискляво скрикнув я і кинувся допомагати Кольці розбороняти дебоширів. – Не бийтеся, сучі діти! Архієпископ на святу службу йде!
ІІ
Архієпископ розвернувся спиною до вівтаря. Біля його ніг полискували над спинками стільців сиві голови офіцерів. Між офіцерами бовванів у першому ряді нерухомий, мов пам’ятник, Очільник Комітету. Його масивна, коротко стрижена бича голова виростала з білосніжного виложистого а ля Словацький коміра і поважно тягнулася до вівтаря. Далі, затканий Полковником, позував на стільці Актор. Він почувався незатишно у краденому цивільному костюмі, завеликому й зацупкому, нервово вертівся і питально блимав окулярами в бік глядачів, витягуючи в лінійку губи й опускаючи вниз м’ясисті щоки. Поряд на коричневому плюші фотеля виливалася з кармінної сукні Співачка, про яку пліткували, ніби в голодні дні перед кінцем війни її мав увесь Дахау. Тепер (пліткували далі) її має Актор. На лоні у неї лежав американський картонний шолом
За стільцями тісно згромадився натовп, він щільно обліпив вікна зали й побожно вдивлявся у березовий хрест, вирізаних із паперу орлів, пришпилених до великих національних прапорів, у відчинені двері, в яких погойдувався плющ і тремтіло погідне небо, вдивлявся і мовчав. Обіч лавок нерухомо стояв Батальйон.
- Як прочитаєш «Уленшпіґеля», віддай мені, – зашепотів Редактор. – Заскочиш до нас на гуляш? Бо ми рано до театру йдемо, – він укляк на одне коліно і вдарив себе кулаком у груди.
- Заскочу, – ревно запевнив його я, опускаючись на землю.
Архієпископ оглянув юрбу біля підніжжя вівтаря і легенько кивнув головою. Ксьондз із Дахау, який досі без діла стояв при фотелі, жваво підстрибнув і надягнув йому на голову митру. Архієпископ нетерплячим рухом поправив її (очевидно, тиснула) і лише тоді благословив нас, безпорадно розвівши руки. Над квапливо похиленими головами поплив слабенький шепіт молитви.
По інший бік бетонованого двору, на вузенькій смужці зелені під анемічними кленами розкладався транспорт, витрушений з америкаських вантажівок. Зелень загородили манатки, на яких відразу повсідалися годувальниці, галасливі чорні бахурі, зімлілі від спеки й байдужі до всього дівчата, які світили тілами крізь прозорі сукенки. Чоловіки в мокрих від поту сорочках пильно стерегли клунки, тинялися під будинком, витріщалися на залу, а котрі енергійніші – пішли оглядати кімнати, в яких мав оселитися транспорт.
- Ага, пан поет. Ви не на відправі? Втекли з народно-божественної містерії? Не закладаєте фундаменту для древка національного стяга, зітканого з духу полеглих та інших?
На купі обв’язаних мотузками валіз, подушок і ковдр сиділа дівчина з незвичайними очима. Замість хрестика на її шиї гойдалася чудернацька довгаста капсулка, схожа на маленький свисток. Під батистовою спідничкою проглядалися сильні, тугі стегна. Гарні ноги м’яко стікали по перині. Під ними, обійнявши високими халявами валізу, владно сидів Професор, іронічно усміхаючись до мене очима з-за окулярів, наче з-за окопного насипу. Він, певно, зауважив, що в мене від жадання щелепа затремтіла.
- Я вистояв біологічно. Тепер закладаю підвалини шляху до Польщі. З духовної летаргії входжу в живе тіло народу, – відповів я ухильно. Ми обоє розсміялися. Це були добірні цитати з табірної порнографічно-патріотичної газетки, яку видавали святі отці.
- Ця пані, – Професор зробив жест угору, мимохіть торкнувшись ніг дівчини, – якраз утекла від живого тіла народу. Весь транспорт приїхав із Пільзна. Перейшли з Польщі через зелений кордон.
Я здогадливо підняв брови. Дівчина у відповідь блиснула зубами і зручніше вмостилася на перині. Її надто повні груди заколисалися під блузкою.
- З лісових банд? – припустив я. Ходячи на баранину по інших штубах, я слухав радіо з Варшави. Між повідомленнями пошти розшуку родин радіо все нарікало на лісові банди
- Прямо навпаки. З наших. Єврейка. Втекли. Як корови в пошуках кращого пасовища. Упхалися до нас, як на чужу пашу. А тут пар, панночко! – він відхилився назад, плеснув її по коліні й цілком відверто з’їхав долонею по дівочій литці.
Я подав дівчині руку. Вона примружила повіки, можливо, від сонця, яке на мить спалахнуло в її очах.
- Ви його, пані, не слухайте. Це гіркота корови, яка не знайшла кращого пасовища, хоч обійшла півсвіту.
- Ми з одного дому, – сказала дівчина, – з ґетто, – вона усміхнулася, мовби перепрошуючи, – і в одному домі знову зустрілися, – її рука обвела кам’яні казарми, – в есесівському домі.
- Ніби й війни не було, – додав ущипливо Професор і, задоволений собою, голосно розсміявся. Він потер зморщені долоні і ляснув себе по шкіряних баварських шортах, поплямлених, наче фартух різника. – Пам’ятайте про корів, невідбутий пане поете, – докинув він і втупився у свої волохаті коліна.
- Щоб шукати краще пасовище? – запитала з перини дівчина. Пучками пальців вона ледь торкнулася його волосся. Я іронічно стиснув губи, впіймавши її скошений погляд.
- Ні, – неохоче відповів Професор. – Щоб мати своє власне пасовище. І не бути послом свого стада на чужих луках.
- А де ж наша лука?
- У Палестині. У в’язниці Акко під Єрусалимом. Я сидів там півроку за нелеґальну еміґрацію. Під час війни, ха-ха-ха, – вибухнув голосним сміхом він, підвівся і без слова пішов через бетонований двір до зали. З неї саме виливалися після богослужіння люди, з шумом наповнюючи двір, як миску. Рій важливих осіб, обліпивши з дзижчанням Архієпископа, поплив у напрямку комендатури і всяк у двері помешкання Першого Лейтенанта на першому поверсі.
- Оце і є живе, аскетичне тіло народу. Польська омела на німецькому дубі. – Я зневажливо махнув рукою в бік плацу. – А все ж таки сила. Бо ми воюємо за ідею! А що там, у тій – вашій Польщі?
Я не відходив, жорсткі суконні штани настирно лоскотали мої стегна. Дівчина м’яко зсунулася з перини і приземлилася, потершись тілом, як кіт, об моє тіло. Надто випуклий бюст знову заколисався під блузкою.
- Ви думаєте, я – бідна пасажирка, що вийшла з трамвая, в якому одна половина сидить, а друга трясеться? Що це через корону орла? Знаєте ж польські жарти?
Дівчина енергійно взялася за валізу. Коли вона схилилася, з-під рожевої спіднички блиснули стегна. Транспорт у гарячковому поспіху почав заносити поклажу до казарм. Я вхопив два клунки і, мужньо гупаючи черевиками об цемент, потарганив їх угору сходами. Весь час я дивився на карк дівчини, яка чапала переді мною, нав’ючена манатками. Якісь її тітки чи опікунки пискляво кричали на неї, хапалися руками за речі і показували дорогу.
Ми звалили багаж у приміщенні на першому поверсі й вибігли назад по валізи, весело перегукуючись і матюкаючись про себе. У проході я знову торкнувся дівчини і впіймав її грайливий погляд.
У приміщенні, яке мало бути зайняте за кілька годин, чоловіки, перегородивши дорогу, взялися до напіврозтрощених дверей, до вибитого вікна, до пошматованих, звалених на купу нар. Щільна курява здійнялася під саму стелю темної, як льох, кімнати і застрягала в горлі. Сміття збирали й через вибите вікно в коридорі викидали прямо на голови людям, які освоїли задвірки казарм і, не переймаючись ні Ґрюнвальдом, ні чистим липневим днем, ні передбаченими розпорядком покараннями, сиділи групками при незчисленних багаттях, складених із кількох дебелих трісок, відколених від нар і столів, готували в ринках, менашках, закопчених бляшанках з-під консервів і трофейних алюмінієвих казанках різноманітну їжу: м’ясо викрадених передґрюнвальдської ночі зі стада баранів, кашу, супи, компоти, смажили на іржавих розпечених бляхах картопляні пляцки і помішували дерев’яними лопатками розклекотані всіма кольорами мікстури, старанно дмухаючи у вогонь. Дим, як густа, закипіла внизу брудна сметана, вирував, надимався, ліниво здіймався над землею, переливався через щербатий мур на сусідню луку, розмивав контури далекого плаского лісу на горизонті й покривав, наче кремом, куполисті платани при автостраді. Змішаний з димом запах варива різко щипав у носі, аж зводило шлунок. Зісподу, з-під диму, наче з дна казанка, долинав булькіт вигуків і лайок голодних людей, які готували собі їдло. Я відірвав дівчину від вікна і затягнув до білої, викладеної плиткою вмивальні. Загиджена рештками їжі й лайном, та смерділа, як параша.
- То це так ви живете, – зверхньо сказала єврейка, підставивши руки під цівку води. – Спереду Ґрюнвальд, а ззаду кухарство. Я би дня тут не витримала. Ні, не витримала!
- Звикли би, – відповів я ображено. – Це ще карантин. Ані табір, ані свобода. Але буде краще, вільніше! Ми – велика сила! Моральна! – раптом спалахнув я. – Але, – відразу охолов, – людям хочеться їсти. Чоловік мусить їсти, мусить мати жінок. Стільки років люди були голодні! Стільки років мріяли про хвилину, коли вони наїдяться хліба, коли будуть мати першу жінку! Це базові речі. Від цього й Ґрюнвальд не допоможе.
Вона струсила з рук набридливі краплі. Витерла долоні об край спіднички. Блиснула стегнами. Ми вийшли в коридор. Автоматичні двері тихо зачинилися за нами. Не зіпсував їх ніхто дотепер.
- І по стількох роках табору вам не запраглося вийти за ці мури? – вона розглядала мене допитливо, як рідкісну породу кота або пса. – Не говорю про хліб чи... – в її голосі промайнув легенький натяк на іронію, – про жінку. Але просто піти до лісу?
- Боявся, – щиро визнав я, – бо пильнують. Пережити стільки років і загинути після війни – ні, це надто гротескно. Людина цінує себе удвічі більше.
- Боялися! – вона сплеснула в долоні. – Ах, ви боялися!
- А вас що тягнуло на... на чужі луки, якщо не страх? Ви ж утекли від тієї Вітчизни? Міраж Заходу? От вам і Захід! – я вказав рукою на розбите вікно, в якому клубочився дим. – Усі ми боїмося, відколи настав мир.
Дівчина знущально розсміялася. Ми проходжалися коридором уздовж вікон, що виходили на ліс.
- Зовсім не страх! Я втекла від кохання. Смішно, ах, як це смішно!
Я підтягнув завеликі штани і схрестив голі руки на грудях. Мені було соромно за прищі, які вилазили з-під майки, але я досі не зумів украсти сорочку з комірцем.
- Шість років я була католичкою, полькою, вивчила всілякі заповіді, регулярно ходила на службу й до сповіді. Мама, перш ніж загинути в Треблінці, дала мені молитовник. У мене ще й сьогодні присвята перед очима: «Коханій донечці Янінці, у день її Першого Причастя, Матуся». Моє ім’я було іншим. Але ж я не схожа на єврейку, – сказала вона з деякою гордістю, шукаючи очима підтвердження в моїх очах.
Вона справді не нагадувала єврейку. У неї було світле, пишне волосся й широке, трохи приплюснуте обличчя. Лише темні, глибокі очі мерехтіли бентежними опалами.
- Ви на вигляд, як арійка, – схвально сказав я. Її очі вдячно засяяли. – Це про страх. А де кохання?
- Є й кохання. Бо я закохалася. В католика. Він був комуністом і не любив євреїв. У Польщі таких багато! – наївно поскаржилася вона. – Він мене дуже кохав. Я не могла йому брехати. Правда ж, не могла?
Я подивився їй в очі довгим поглядом із добре вдаваним мовчазним співчуттям.
- Щойно німці відступили, він записався до війська. Це було, між іншим, у Седльці. Я вислала йому на польову пошту лист і втекла. Це дуже легко, ах, як це легко!
- Не чекаючи на відповідь? – здивувався я.
Вона зарум’янилась, як персик, і закусила вуста.
- Я боялася, що він напише... – вона затнулася. – Він був ендеком
Кілька чоловіків пробігли, відштовхнувши нас, і зникли за поворотом коридору. Звідкись із подвір’я долітали збуджені крики.
Я взяв її за руку. Рука була тепла і м’яка, мов котяча шерсть. Дим через вікна просочувався в коридор і вузькими смугами лягав на стелю, як павутиння.
- Добре вас розумію, – сказав я, щоб не мовчати, ледве стримавши тремтіння щелепи. – Ви дуже відважна. Відвага страху. Я теж би хотів бути таким. – І випалив на одному подиху: - Ви б не сходили зі мною на прогулянку, але за межі табору? Схоже, там сосни стікають запахом літа, а я ще ніде не був. Здається, я готовий сказитися від туги за простором і пішки піти на захід або на схід. Шкода було б залишити книжки, які я назбирав. Але з вами, – я довірливо стиснув її руку, – далеко не зайду. Безпечно.
Я жвавіше загупав черевиками і підтягнув одною рукою штани. Сухе, жорстке сукно пекло, мов кропива. Коридорами розносилося дзенькання казанів. Надходив час обіду. Шлунок нив, як хворий зуб. Із двору долинали крики. Якісь люди знову пробігли коридором і вилетіли у вхідні двері. Щось там, певно, діялося.
- Завтра ми їдемо далі, – сказала дівчина, вивільнюючи руку. – Хто зна, куди? День в одному таборі, день в іншому... Постійно нові люди, чужі. Мені гидко від цього! – І раптом заговорила майже пошепки: - Я панічно боюсь їхати до Палестини. Що в мене спільного з євреями? Бути єврейкою самотньо, приватно – так. Але жити в єврейському селі, доїти корів, мацати єврейських курчат, вийти заміж за єврея? Ні, ні! – вигукнула вона так, наче я її намовляв. – Може, втечу вчитися. Але так чи сяк, ми ніколи більше не побачимося. Ні, – рішуче підтвердила вона свою думку, – не побачимося ніколи. А шкода. Може, я змогла би закохатись у вас? – дівчина усміхнулася, потішена виразом моїх очей. – Бо ви вмієте слухати. Як Ромек. Це той із Седльця, – коротко пояснила вона.
Я притягнув її за лікоть і брутально розвернув до себе. Вона майже торкалася мене своїми надто випуклими грудьми. Кров хвилею прокотилася моїм тілом.
- Ми ніколи не побачимося! – дражнила вона мене, хоч кутики її вуст тремтіли. – Але, – дівчина зробила паузу, – тим краще.
А коли я, розчарований, її відпустив, просунулась мені під руку:
- Коли б ви хотіли піти на цю... прогулянку?
- Після обіду, добре? – зашепотів я пристрасно. – Буде легше під час зміни караулу. Ходімо.
Знову кілька чоловіків пробігли коридором. Останній обернувся, заохочувально махнув нам і засапано прокричав:
- Ходіть подивитесь! Каральна операція! Військо з автоматами! Революція! – і затупотів по сходах.
Дівчина, не відповівши мені, кинулась до дверей. Я помчав за нею. Ми збігли на подвір’я. У дверях коливався натовп. Серединою плацу відступала людська хвиля, шумно розтікаючись у різні боки перед повільними, мов човни, «джипами», в яких стояли американські солдати, грізно потрясаючи зброєю. Зненацька з першого авта пролунав постріл. Натовп залопотів, наче зграя сполошених качок, відповів ворожим скриком і замовк, сховавшись із клекотом у курнику казарм. Відразу ж усі вікна заповнилися розкудкудаканими людськими головами. З дверей комендатури вискочив майор. На вигляд солдат він став як укопаний, а потім тихо позадкував до ґанку, на якому гідно заясніла постать Архієпископа.
Дівчина тремтіла всім тілом. Я пригорнув її до себе. Надто випуклий бюст м’яко подався під пальцями. Вона довірливо притулилася до мене.
- Бидло, – процідила вона крізь зуби, – ах, що за бидло! Скільки б я дала, щоби звідси втекти! Втікаймо, – і накрила долонями мої руки. Порожній шлунок муляв мені, як тісний – аж тріщить – черевик.
- Це все через тих кухарів, – інформував хтось попереду нас, – це вони наслали американців. Загордилися при казані! Радіо з Лондона не хотіли опівдні вмикати. Шум їм люди під вікнами роблять! Особливо один такий, на першій кухні готує, був кухарем в «Аллаху», скинув на людей миску бульби. Хлопці збунтувалися. Тільки це треба без галасу. Злапати антихриста, раз-два шию скрутити до дідька – і баста. Але з польським народом хіба щось зробиш? – І він понуро задумався.
- Та вже дали їм добре, – втішив інший, – і за тиждень докупи не позбираються. Живими з табору вони не вернуться, це я вам кажу.
Усі шибки на першому поверсі були сумлінно вибиті. У припорошених тінню нутрощах кімнат порпалися на руїнах обладнання люди, рятуючи, що вдасться. Від шоломів солдат, які сторожили головний вхід, відбивалося сонце і сліпило очі. Нерішучі, вони чекали, натомість автомобілі повернули до воріт.
Тим часом із дверей протилежного крила казарм висипалася щільна група людей і, шарпаючись, як тічка псів, рушила через спорожнілий плац прямо до комендатури. Опустивши голову, мов готовий буцнути бик, попереду йшов Хорунжий. На п’яти йому наступав Стефан. Він тримав за поперек дівчину, яка з вереском виривалася. Хтось нагнав збоку, схопив її за шию, потермосив, утихомирив. Решта підбігла й оточила їх та велетня Кольку, який, височіючи головою над усіма, підганяв копняками чоловічка в білому фартусі, заламуючи йому руки за спину. Солдати кинулись їм назустріч.
Я притиснув свою дівчину, аж вона скрикнула, і відхилив її голову для поцілунку. Але дівчина гнівно вирвалась.
- Ну що ж, після обіду, – сказав я покірно і, пропхавшись крізь натовп, вискочив на плац. – Це друзі! – гукнув я їй здалеку. Вона зіп’ялася навшпиньки і піднесла руку до лиця: трохи здивовано, а трохи – наче на пероні. Я наздогнав хлопців за мить до того, як нас оточили солдати.
- Ей, Тадзю, – весело прогримів Колька, – ми злодія впіймали! Повний мішок м’яса накрили в кухні! А в штубі пана кухаря – німкеню в ліжку! Не встиг вивести. Швидше, худобо!
І він штурхнув коліном гнаного кухаря. Кухар, побачивши військових, зарепетував від болю. Солдат підбіг до Кольки, гортанно щось пробулькав і замахнувся прикладом. Але не вдарив.
На ґанку перед комендатурою, між Полковником і Майором, стояв Архієпископ і дивився на нас лагідним, утомленим поглядом. Він поворушив губами, мовби читав молитву, але Стефанові здалося, що це було запитання.
- Бо крав, отче, їду для німкені у товаришів крав! Крав і перелюбствував! – крикнув він і, люто блимаючи підбитим, закривавленим оком, виштовхав на сходи дівчину, аж та впала на коліна. – І радіо не дають нам слухати! Ваше радіо, – додав Стефан бунтівливо. – Не з Варшави, з Лондона!
ІІІ
Кімната редакторів була затишно обклеєна шпалерами в ліричні квіточки. Від правовірних мешканців – офіцерів СС, які або полягли на полі слави в битві під казармами, або втекли до родин, або зайняли звільнені нами місця в Дахау – залишилася тільки солідна двійчата шафа, дивом не зовсім розбита ауслендерами
Отже, стояла шафа, далі – склепаний з решток тапчан, прикритий імітацією тигрової шкури і завалений купою публіцистичних книжок, скрупульозно вибраних зі сміття, яким повнився двір, бо бібліотека нарівні з аптекою, шпиталем, кінотеатром та величезною картотекою, що містила посвідчення й фотографії десятків тисяч есесівців, була розгромлена вщент і викинута назовні.
Я сидів, забившись у кут канапи, і бездумно розглядав темну пляму на стіні, прикрашену невідомо де роздобутим Норвідом, по-євангельськи бородатим.
Із-за прочинених дверей з коридору доносився брязкіт казана. Тут, в офіцерському крилі, навіть ґрюнвальдський гуляш видавали без черги й без контролю. Кожен офіцер брав дві-три миски, про запас, на вечір. А от із хлібом бувало по-різному, найчастіше – триста грамів. Навіть для солдат замало, що вже казати про офіцерів!
Редактор пропхався у двері, лелійно тримаючи в руках дві повні миски, які парували запахом м’яса. Одну втиснув мені:
- На, їж і рости, – сказав він коротко, але ясно. Редактор удосконалив свою дикцію, бо трохи недочував, а мешкав із капітаном, колишнім кореспондентом білостоцької газети, глухим, як пень. Обоє вони наповнювали кімнату тривожним гудінням, як норовисті ґедзі.
Я повільно занурив ложку в гуляш, старанно вибираючи м’ясо. Ненаситно голодним я вже не був: з нагоди «Битви під Ґрюнвальдом» нам виділили по кілограмові картоплі з м’ясом і підливою.
- Знаєш, мені б теж хотілося мешкати в кімнаті, – заговорив я до Редактора, який відсунув машинку і матрицю під вікно, сів до столу і бадьоро, з голосним плямканням, узявся за їжу. – Щоб могти порозкладати свої книжки, повісити на ніч у шафі штани, ну і взагалі спати в ліжку. Сам у кімнаті – це страшенно приємно!
- Або удвох! – крикнув Редактор.
- З оцим? – скривився гидливо я.
- Ні, з дівчиною. Ти ж підчепив із транспорту, я бачив.
- Що тут дивного? Після табору вже, мабуть, пора?
Редактор потрапив до табору з повстання, просто від молодої дружини.
- Може, втечу з нею на Захід.
Він відклав ложку і подивився на мене з-під лоба:
- Ну, знаєш, – закпив, – ти і втеча! Покинув би, цуцику, свої вірші й книжки? І не боявся би світу? А якби довелося поголодувати?
Ображений, я відсунув миску і відвернувся лицем до вікна. На щербинах вибитої шиби сонячне проміння розгалужувалось у веселкове павине сяйво.
- Та не переживай, – Редактор підвівся з-за столу і поплескав мене по щоці. – Яким мене, Господи, створив, таким мене й маєш. А на тій демонстрації з м’ясом ти був?
- Був, – буркнув я неохоче. – Ви б могли про це написати. Це ж сенсація!
- Справжні сенсації відбуваються без преси, мій милий. Зрештою, ксьондз Токарек і не дозволив би написати. Ми ж урядова газета!
Він відламав шматочок хліба і вмочив у підливу.
- А тобі вдалося втекти?
- Солдати відпустили. З англійською півсвіту пройдеш. Розжував «океям», що я нічого такого, що я випадково, розповів, у чому річ. Вони покивали головами. Один ще й руку мені подав. Знаєш Стефана? – запитав я. – Був старостою в шонунґу.
- Комуніст? Я сидів у його бараку. Не найгірший.
- Паскуда, – відповів я лаконічно. – Бив людей, вислуговувався перед есесівцями, щоб тільки стати старостою і мати буду. Коли його викинули в робочу команду, ходив, як мішком прибитий. Трьох днів не зміг фасон протримати. Табірник із нього нікудишній.
Редактор покивав головою і нахилив миску, щоб допити підливу.
- Можна здогадатися, – затягнув він на віленський манір між першим і другим ковтком, – що ти його трішки недолюблював.
- Але тут він не розгубився, нема що казати. Всі на нього кричали, мовляв, комуніст і бандит, особливо Полковник. А він відповідає: само собою, бив і крав для всіляких полковників і майорів. Але сьогодні, каже, не бив би вже й не крав, хай би вони повиздихали в таборі, ще би їм і поміг. Такий вереск піднявся, що ого!
- А все ж, я чув, його не посадили?
- First Lieutenant запропонував йому вибір: або в карцер, або покинути табір. Інакше не міг, бо Архієпископ увесь час підслуховував. Стефан узяв німкеню під паху, попросив у неї вибачення, і вони разом вийшли з табору.
- На очах Архієпископа? От пройдоха. Він же перед ним ціле військо скомпрометував. – Редактор облизав ложку, витер папірцем миску, папірець викинув через вікно, миску вставив до шафи, шафу акуратно зачинив, обтер губи хустинкою, хустинку сховав у кишеню, машинку з-під вікна повернув на попереднє місце й аж тоді, готовий на вихід, повідомив:
- Підеш до театру. Є два квитки. Януш, – це той другий, глухий, – пішов на бридж до Ротмістра. Приїхав хтось із Другого Корпусу
І він випхав мене за двері, забравши з моїх рук книжку. При цьому підозріливо мене оглянув. Редактор не любив, коли хтось тихцем виносив від нього друковані видання. Він ретельно замкнув двері на ключ, постукав у сусідні, пірнув у дим, який, звиваючись при зачиненому вікні, вистелював кімнату, мов густа вовна. На брудній підлозі стояло біля стільців кілька мисок з недоїденим гуляшем. Певно, залишили на вечір. Редактор кинув ключ на стіл і, не сказавши ані слова, вийшов.
У дворі закінчувались приготування до вечірнього вогнища. Дрова були складені в солідний чотирикутний стіс, підсилений з боків смоляними колодами, а на встромлений у верхівку стовп насадили німецьку каску. Під стовпом схрестили дві розтрощені німецькі гвинтівки без замків. Довкола стосу стояли лавки, стільці й фотелі.
Хоча всі ми напружено очікували на вогнище і вечірні національні виступи, все корінне населення казарм – звичайно, за винятком тих, хто гарцював за будинками, сторожив штуби від злодіїв або вибрався в експедицію за межі табору, – перемістилося під гараж, у якому був облаштований театр. Натовп стояв перед зачиненою брамою театру, лаявся і грізно ревів, напираючи на перев’язаного національним шарфом поліціянта в американському картонному шоломі. Поліціянт розведеними руками патетично охороняв вхід.
- Люди, нема місць! Змилуйтеся, люди! Приходьте завтра. Завтра повторимо «Ґрюнвальд»! Кожен подивиться! – кричав він захрипло, дедалі захрипліше, аж нарешті запіяв, як когут, замовк і опустив руки.
Його відштовхнули від входу, зірвали й затоптали національний шарф. Натовп кинувся до брами. Та застогнала, але замки витримали.
- Розуму ні на гріш, – сказав розвеселений Редактор і потягнув мене на протилежний бік гаража до маленьких дверей для акторів. Коли ми прослизнули до зали, на мигах залагодивши справу з поліціянтом – театральним швейцаром, – я виразно відчув, що якусь мить був також ніби офіцером.
Ми зайняли місця відразу за генералітетом, у другому ряді, на який ще падало жовтаве світло зі сцени. Решта вузької, але невимірно довгої зали тонула в чорно-синій пітьмі, з якої різко виблискували витріщені людські обличчя. Знадвору долітали ворожі вигуки юрми, що йшла в наступ, і скрипіли залізні, розхитувані нею двері. Ніхто на них не звертав уваги. Всі дивилися на сцену.
Бо посеред яскраво освітленої сцени, оздобленої червінню, білизнóю і живою зеленню та підпертої чорною скринею розхилитаного патріотичною піснею фортепіано, стояла зарум’янена, як дитя на іменинах, Співачка – пишна блондинка у краківському строї, прикрашена віночком недостиглого, але вже вигорілого колосся. Пальцями вона підтримувала спідничку і невинно закочувала очі до піднятої завіси, до стелі, до неба.
Довкола неї прийняли відповідні пози одягнуті в табірні смугачі молоді люди, які підтримували лямки її ліфчика. Кількох із них я знав: працювали писарями у славнозвісному «Аллаху», смугачі сиділи на них як улиті, певно, були пошиті спеціально на замовлення ще в таборі. Інші, у робочих комбінезонах, вовтузилися по боках сцени, бігали з тачками і носили навкруг Співачки лопати, кирки та ломи.
Тим часом на авансцені, ледь не на самому краю, стояв опасистий і полум’яний Актор і, вказуючи рукою на Співачку, з пафосом закінчував вірш:
Во ім’я Божої Мати
Діти ми, Польщо, твої –
Робітники і солдати!
Жахливий гуркіт вибитої брами і тріумфальний гук натовпу, який увірвався до переповненого гаража, злився з оглушливим громом овацій та істерично-патріотичним вереском глядачів. Коли стало трохи тихіше, а простирадла знову роз’їхалися в різні боки, щоби ще раз показати зарум’янену Річ Посполиту та її коханця – в захваті задивленого на неї Актора, – Редактор, який нарешті сяк-так умостився на краєчку лавки, конфіденційно нахилився до мене і з непідробним задоволенням голосно крикнув:
- Шкода, що ліжко на сцені не поставили. Гарна Річ Посполита! І варта гріха!
IV
- Скажи мені, чому ти сидиш у цьому таборі? Невже тебе ніщо не тягне звідси далі? – Дівчина ніжно нахилилася наді мною. Надто повні груди заколисалися під блузкою. В її бентежних, опалових очах я відбивався малим, випуклим фраґментом самого себе. Я підвів голову і хотів поцілувати її у вологі розтулені вуста. Вона насупила брови й відсунулась.
- Ні, нікуди мене вже не тягне, – ліниво зітхнув я і відкинувся сонно на землю, що пахла прілою глицею. – Ти все одно кохаєш тільки того, котрий залишився в Польщі.
Вона прикрила мені рот долонею.
Над нами спинався в небо й шумів сосновий ліс. Вітер шурхотів, тручись об кору дерев. Промінь сонця, розщеплений кроною сосни, впав опереною стрілою у глиб лісу і встромився в світло-зелену траву. Просвічена, мов тонесеньке золото, вона була сповнена п’янкого запаху літа. Від неї, як від жіночого тіла, розходилося спокусливе тепло. Заблуканий джміль – малий бомбардувальник – прогудів над нами і сів на стебло коров’яка.
- Драпаниться жадібно до чашечки, як волохате щеня до миски з молоком, – сказав поблажливо я.
- Радше як дітвак на підвіконня, – зауважила дівчина. – Ах, скільки ж мені довелося їх виняньчити. Ненавиджу дітей! – вигукнула вона. Сполошений джміль відлетів із сердитим буркотінням. – Ходімо, – раптом вирішила, – вже пізно. Дивись, як потемніли сосни. Четверта? П’ята? – поглянула вгору, на вершечки сосен, занурені в легкий потік вітру. – Он як низько сонце, – встала на коліна, обтрусила спідницю від рештків хвої й поправила волосся. – Ходімо, – зірвалась нетерпляче, відсуваючи мої руки. – Поїхали зі мною! Ах, поїхали зі мною! Я так боюся Палестини!
Через ліс протікала асфальтова дорога, облямована греблями тополь. Нею ходили пари, розігріті й барвисті.
- Бачиш, Ніно, – на краю лісу я перервав мовчанку й обійняв її за талію, – так живуть німці. І я теж хотів би так жити, розумієш? Без табору, без війська, без патріотизму, без дисципліни, нормально, не на показ. Не стояти за юшкою з казана, не думати про Польщу.
- Власне, – підхопила Ніна, – поїхали зі мною на Захід. Я справді вільна.
- А хлопець у Польщі?
- Я забуду його.
- Але дотепер не забула.
- Не мала інших, то й не забувала.
- Не мала?
- Люди, з якими я їду від самої Польщі, – натужно продовжила вона за хвилю, – вони чужі. Я можу їх покинути. Поїдемо до Брюсселя. У мене там сестра за багатим бельгійцем. Я вступлю на медичний.
Асфальт шпарив ноги. Над дорогою пливли куполисті тополі, склепіння яких вело аж до цеглястих казармених мурів і веж, а оточивши їх кладкою зелені, здіймалося, наливаючись золотом, як стигле яблуко, над черепичними дахами передмістя, що червоно просвічували крізь блакитний серпанок повітря, наче крізь шовкову шаль.
- Ніно, залишся зі мною, – сказав я несподівано. – Я тут ніхто, але я виб’юсь. У мене є друзі, які мені допоможуть, і книжки, з якими мені важко розлучитися. Я їх так збирав, розумієш? Я боюся ризикувати, забагато бачив смертей, щоб дати себе вбити. Нехай інші, чому я? Боюся простору, боюся людей, бо що я таке? Які я маю права? – Я зробив паузу, шукаючи подумки права, які мене захищають. – Жодних! Розумієш, жодних! – Я замовк і вдивлявся в її обличчя, мовби шукаючи на ньому співчуття. – Якщо ми підемо звідси, нам ніхто не дасть їсти. На кожному перехресті нас можуть упіймати ті чорні мавпи в білих касках і посадити до незнаного табору, де нас пожере голод.
- Я не боюся, – сухо сказала Ніна.
- Але ніколи не мати міцного ґрунту під ногами! – Я затнувся в пошуках переконливої метафори. – Бути, як дерево без коріння! Засохнути!
- Отже, повертаєшся до Польщі, – визначила дівчина і зневажливо скривила вуста, коли я спробував виправдатись. – Я тобі була потрібна лише на один день, як усім.
- Усім? – присвиснув я.
- Так, усім! – вигукнула вона і спіткнулась. Я притримав її за руку. Вона різко й неприязно вирвалась. – Усім, для кого я – єврейка! Бачиш це? – вона взялася за талісман у формі свистілки. Її пальці тремтіли. – Ти, на відміну від решти, дотепер не запитав, що це таке. Це скрижалі Мойсея, заповіді давньогебрайською. Це мало би поєднати мене з євреями. Але я – ні єврейка, ні полька. З Польщі мене вигнали. До євреїв я відчуваю огиду. Я думала, що бувають й інакші люди. Але ти – не людина, ти – тільки поляк. Повертайся до Польщі! – крикнула вона в’їдливо. – Повертайся до Польщі!
- Повертайся до Польщі! – я злякався голосу, мов птаха, який раптом злетів з-під ніг. У високій золотистій траві майнула чорна, коротко стрижена голова. Стефан підвівся з землі і вклонився дівчині. – Повертайся до Польщі, – повторив він. – Ходи зі мною. Я йду пішки.
- Пішки? Моторний парубок, – з удаваним захватом сказав я. І підозріливо роззирнувся: – А німкеня де?
- Пішла в кущі. Ну, – він провів рукою по волоссі, – я відпровадив її додому. Файна дівка. Підеш зі мною?
- Знаєш, я би пішов, але... – я завагався. Суконний мундир розпарював усе тіло. Стефан примружив очі від сонця і з-під повік приглядався до мене з відвертою погордою. Він крутив у пальцях суху гілку, вона з тріском зламалася.
- Книжечки, книжечки, – усміхнувся він гірко. – Це ти мені хочеш сказати? І що в дорозі будеш голодний? Що, може, ситуація нормалізується? А я тобі скажу: спідниця тебе тримає, брате. Уполював спідницю, так, уполював? – Його зуби зблиснули, як у пса. Він приклав руку до підбитого ока. – Що в тебе тут є, крім цієї єврейки?
- Ходімо в табір, – сказала Ніна пронизливим шепотом. – Ви, ви... – вона стиснула кулаки. Її підборіддя судомно задрижало. – Ви ж – як есесівець!
Стефан злегка посміхнувся, не звертаючи на дівчину уваги.
- Табір очеплений американцями, – промовив він до мене. – Я хотів зайти, забрати ковдру. Не впустили. Завтра всіх вивозять. Усіх!
- Очумів! І Полковника, і Майора? І весь штаб? А ксьондзів, а кухні?
- Йди до табору, сам побачиш, – сказав Стефан. – Чекаю в Польщі.
- Не вивезуть, помиляєшся, сьогодні ж «Ґрюнвальд».
- «Ґрюнвальд»! – Стефан розсміявся і знову помацав своє підбите око. – Ну, то йди з «Ґрюнвальдом»
- Ходімо в табір, – сказала Ніна. Вона дихала важко, як риба, викинута на берег. – Нічого не вдієш, ходімо. Може, нам вдасться проникнути всередину.
- Напевно вдасться, – відповів я надто поквапно.
Я взяв її під руку і повів уздовж дороги. Вона притулилася до мене і безгучно ворушила губами, ніби говорила сама до себе. Струмок велосипедів невпинно тік асфальтованим дном: німці користалися зі спекотного літнього пополудня. На перехресті сидів чоловік із табору. Дві червоні валізи він поставив у тінь, щоб не розтопився лак, а сам порпався у відкритому наплічнику. Червона феска – оздоба мусульманських відділів СС – з’їхала йому на вухо. Чорна китичка теліпалася за кожним порухом голови.
Від табору аж до лісу звивалася в траві вервиця людей. Вони знали шпарини й проходи, де було менше охорони, і вислизали з казарм, поки ще час.
Ми пришвидшили крок. Маківки дерев шуміли – так, мовби ліс ішов разом із нами. Під засохлими кущами стояло кілька танків і лежали розкладені, як у мануфактурній крамниці, німецькі гвинтівки, гарматні снаряди і міни. Їх, задрімавши на спеці, стеріг американський солдат.
При дорозі колона вантажівок повернула вузькі, мов у голодних щурів, писки в бік табору. Чекала завтрашнього дня. Між автами крутилися напівголі негри. Вони яскраво виблискували брунатним потом, наче були побризкані міддю. І покрикували на нас, коли ми оминали їх бочком, щоб обійти казарми з тилу і прокрастися через потрощену браму, завалену битою цеглою – традиційний пункт переправляння баранів. Біля дірки не було нікого. Натомість на розі, де мур відкидав трохи холоду на розпечену землю, під навісом із толю, підпертим кількома патиками, сидів у тіні й дрімав солдат. Він поклав шолом на траву, встромив рушницю між коліна й опустив підборіддя на груди. На другому розі стояло двоє солдат у розстебнутих гімнастерках, вони голосно балакали і частували один одного сигаретами.
Ми стояли на видноті посеред царинки перед брамою, як пара заблуканих дітей перед хаткою чаклунки.
- Почекаємо до сутінок, – сказав я, охоплений тривогою, – нас можуть не впустити. Повертаймося до лісу.
Вона висмикнула руку, пирснувши коротким, зневажливим сміхом.
- Ти ж так поспішав на «Ґрюнвальд» – і що тепер? Знову боїшся? Давай, маленький, ходи за мною.
І, перш ніж я встиг відповісти, зробити хоч якийсь рух, дівчина нетерпляче поправила спідничку, обтягнула блузку на надто повному бюсті й чимдуж припустила до брами. Досягнувши купи, вона почала на неї спинатися. На вершині порив вітру тісно обліпив її спідницю і розметав волосся. Вона притримала його рукою і перла проти потоку. На мить дівчина обернула до мене іронічно усміхнене лице, кликнула, але вітер розірвав її клич на шматки. Я кинувся бігти за нею і раптом зупинився. Підняв руку, щоб дати їй знати, але вона вже відвернулася від мене, хотів крикнути, але мовчав. Двоє солдат, які частувалися сигаретами, розвернулися в бік брами, й один із них, знімаючи з плеча гвинтівку, зі сміхом загукав на весь голос:
- Fräulein, Fräulein! Halt, halt! Come here!
- Stop, stop! – крикнув пискляво другий.
Солдат, який спав на протилежному розі муру, безтямно підвів голову й підскочив. Тоді нагнувся, схопив рушницю, яка ковзнула йому між колін, приклав її до плеча, на секунду нахилив голову вправо і –
Дівчина захисним жестом підняла руки до горла, мовби їй раптом забракло повітря, зробила ще крок за край насипу і, наче послизнувшись на цеглині, м’яко сповзла по той бік. Вона зникла за краєм, ніби скинута в яму. За насипом, там, де вже був табір, залунали голоси, поєдналися в гомін, переросли в крик. Двоє солдат, які зі сміхом гукали за дівчиною, покидали недопалки, притоптали їх ногами й побігли на насип. Заспаний солдат, той, що вистрелив, повісив рушницю дулом униз на плече, підняв із землі шолом, обтріпав його, надягнув на голову і, бездумно насвистуючи, також поквапився в напрямку брами.
Я повільним кроком рушив до звалища, на очах у всіх перейшов через нього й опустився біля Ніни.
Падаючи, вона човгнула щокою об цеглину. На судомно скривлену, вологу, зрошену свіжою кров’ю губу сіла велика синя муха. Сполошена тінню, вона з дзижчанням відлетіла геть. Із-під губи мертвотно поблискували білі зуби. Вирячені очі помутніли, як застигле желе. Руки, конвульсивно затиснуті в захисному жесті, важко лежали на каменях. Остання ознака життя – тепла з млосним запахом кров – просочувалася широкою плямою крізь блузку, яка обтягувала надто випуклі груди, і засихала по краях, мов іржа. Схожий на свисток маленький талісман з’їхав на шиї вбік, гойднувся кілька разів на ланцюжку і завис нерухомо. Я вийняв з-під її голови гострий, незручний уламок цегли, делікатно відгорнув волосся, вклав голову на м’який вапняний пил і, вставши з колін, старанно обтріпав штани від порохів. Наді мною потемніло від кола зосереджених і мовчазних людських облич. Я насилу проштовхався ліктями крізь неохочий роздатися тлум. Люди пропустили мене і ще тісніше скупчилися над тілом.
На подвір’ї під покинутими казанами й менашками диміли багаття. Вітер скручував дим із хрускотом, як солому, і перекидав його за мур. Скинуті з горища дошки для вогню безшумно промайнули в повітрі, забіліли на тлі чорних вікон і впали з оглушливим тріском. Із землі виріс стовп куряви, повільно згорнувся над поверхнею й опав. З безмежної віддалі до мене долітав монотонний, притлумлений, мов через стіну, гул голосів. З-поза житлових будинків, з вулиці, обсадженої молодими платанами, з-за рогу гаража, з якого стирчали довгі, накриті брезентом носи гармат, вилетів малий, смішний «джип», напханий солдатами. Він проскочив між деревами, пирхнув гігантським клубом диму й куряви, вперся колесами в землю і присів, гальмуючи зі скреготом.
- What’s happened?
First Lieutenant нахилився до водія. Той байдуже знизав плечима. Я здивовано поглянув на офіцера. В тиші, яка нас оточувала, його голос прозвучав різко й неприємно, мовби хтось розірвав полотно. Офіцер, наткнувшись на мій погляд, закліпав і трохи підтиснув губи. Він виставив з авта ногу і, вагаючись, похитував нею. Сонце спалахнуло й розквітло на коричневому начищеному черевикові. Двоє солдат із автоматами на колінах розвалилися на задньому сидінні. Водій поліз до кишені, дістав пачку сигарет, зірвав кольорову смужку й відкинувся назад, частуючи. Закурили. Ніжний струмок блакитного диму проплив повз обличчя і, підхоплений вітром, розтанув у повітрі. Я неквапливо підійшов до автомобіля.
- DoyouspeakEnglish? – запитав швидко FirstLieutenant. Він нерішуче поворушив щелепою, мовби розганяючись, відтак зажував.
- Ido
Тлум щільно заслоняв труп дівчини, але відвернувся від нього і дивився на військових. Моя голова гуділа, як у навушниках. Раптом стіна людей ворухнулася й розкололась.
- What’shappened? – повторив дещо різкіше Перший Лейтенант. Він торкався стопою землі і, здавалося, зараз вистрибне з машини. – Хто скривдив цих людей? Чому вони так кричать? Що сталося?
Солдат із рушницею, опущеною дулом униз, вийшов із натовпу, а за ним проштовхувалися ще двоє – ті, що тоді курили сигарети. Однак, перш ніж той, що йшов попереду, встиг щось сказати, я звернувся до офіцера.
- Nothing, sir
Перший Лейтенант вилетів з авта, як різко відпущена пружина. Його лице миттю набігло кров’ю і відразу побіліло.
- MyGod
- Ми тут, у Європі, до такого призвичаїлися, – відповів я безпристрасно. – Шість років стріляли в нас німці, тепер стрельнули ви, яка різниця?
Плиткою курявою, як через мілку річку, я, не озираючись, важко побрів у бік казарм, до своїх книжок, до свого мотлоху, до своєї вечері, яку вже, певно, хтось оприходував. Тиша, мов набубнявіла кулька, голосно лопнула у вухах. Щойно тепер я усвідомив, що тісно скупчений над тілом дівчини натовп, дивлячись солдатам у вічі, весь час вороже скандував:
- Ґе-ста-по! Ґе-ста-по! Ґе-ста-по!
V
Солдатська кімната лежала в руїнах. На столах і підлозі розбиті шкаралупи порцелянових мисок біліли в густому мороці, як обгризені дощенту, висохлі кістки. Стягнуті з ліжок сінники звисали додолу безвладно, мов убиті. З шаф, як із розпорених, випатраних животів, вивалювалися лахи і зіжмакані лежали на землі. Під ногами шаруділи кучугури подертих, розтоптаних книжок. У повітрі стояв затхлий, підвальний, трупний запах, так, ніби всі ці лахи, сінники, шкаралупи і книжки, розбиті й розшарпані, продовжували гнити і розкладатися.
Синій квадрат вікна, відчиненого в ніч, як велетенською квіткою, розцвів червоною ракетою. Стріляли з високої вежі біля брами. М’яке світло безшумно, наче свіжа кров, стекло по вікні. Тіні заметлялися, загойдалися, мов розколисана вода, і піднялися вгору.
Скориставшись освітленням, я зазирнув до шафи. З неї вигребли все, що хоч якось надавалося до вжитку, решту – знищили. На дні я намацав у казанку вцілілі картопляні пластівці. Вони зашелестіли в пальцях, як сухе, покришене листя.
Ракета впала на подвір’я, підскочила кілька разів, спалахнула сильніше червоним і згасла. Стало зовсім темно. Я підійшов до ліжка і провів рукою. Пальці шурнули по жорсткому сіннику. Ковдри не було. Вкрали. У глибині кімнати хтось зі стогоном поворушився на ліжку. Пролетів якийсь проникливий уламок шепоту, здушене, обірване хихотіння розчинилося в різкому хрускоті соломи. Затихло.
- Циган? Цигане, брате, це ти? – запитав я з величезним полегшенням, відійшов від шафи і, чіпляючись за ліжка, пошкандибав углиб кімнати. Розбите скло заскрипіло під ногами. – Цигане, ти тут? – я в нерішучості зупинився і напружено чекав.
- А де ж мені бути, як мене так страшно все болить! – застогнав у темряві циган. Сінник знову неспокійно захрустів. – Цей холопський народ, що вони наробили! Щоб я був до такого не дожив. Нікого не було, ніхто по їжу не пішов...
- Ніхто не приніс вечерю? – розпачливо вигукнув я і відчув гострий, пронизливий голод. Сперся на стіл. Намацав стілець. Сів. – Нема вечері, – повторив я машинально. – А завтра транспорт, і знову їсти не дадуть.
- Нікого не було, ніхто не пильнував, – продовжував плаксиво циган, захлинаючись словами, як риданнями. – Залетіли в кімнату, все побили, розікрали. Пане Тадеку, якби ви бачили, якби ви тільки бачили, вам би, певно, серце розірвалося. Книжки ваші подерли, у пана Колі забрали цигарки. Поляк у поляка. Боже праведний, змилуйся над нами. І мої черевики взяли. Ледве костюм зберіг. Тримав його під головою.
- Не треба було сирого барана їсти, накрав би й ти сьогодні. Рихтуються хлопці до транспорту, не дивно, що крадуть, – сказав я глузливо. Тоді стиснув спересердя зуби і копнув череп миски, що валялася під ногами. Миска з брязкотом покотилася по бетонній підлозі.
- Рихтуються, рихтуються, щоб їм так печінки порихтувало, – вилаявся, схлипуючи, циган. – А пан Редактор прийшов і книжки з вашої шафи також забрав. Сказав, що ви, мабуть, не повернетеся, то шкода залишати. А йому згодяться, бо він поїхав до пана генерала Андерса.
- Редактор? Той, що мені супу давав? Поїхав! Усе ж таки поїхав! Без мене! – я знову відчув голод.
- А пан хорунжий сидить у карцері і пан Коля сидить у карцері, – тягнув монотонно циган. Червона ракета знову засяяла на темно-синьому небі, поряд розквітли зелені, помаранчеві й жовті, і всі разом попливли букетом на землю. Чорне лице цигана повилося, наче ртуттю, трупним неоновим світлом і запало в морок. – А ще казали, що пана хорунжого і пана Колю за покарання вишлють до Польщі.
- Але ж Колька хотів їхати до Італії, – вигукнув я здивовано. – Ну, то зустрінуться в Польщі зі Стефаном. Цей уже на них накапає.
- А панові хорунжому шафку розламали, забрали фотоапарат і гроші. О, Боже, Боже... І мені підкинули...
- Не бреши, не бреши, паршивий цигане, бо я тобі знову морду наб’ю... Ти сам гроші вкрав. Підглянув, коли тато ховав, – озвався знизу син хорунжого. Ліжко пристрасно зарипіло.
- О, ви зуміли повернутись? – чемно зрадів я. – Татусик хвилювався за вас.
- Тато хай хвилюється за себе, якщо дурний був битися, – буркнув син хорунжого. – Я собі раду дам. Дурний не буду і транспортом до Польщі не поїду, – додав він зверхньо.
- Привезли щось?
- Привіз, – відповів він, – але не барана. Це краще, ніж баран. Послухайте. – Він покопирсався і видобув із темряви обурений жіночий писк. – Німчуру купив. Протягнув через дірку. Знайомі ковбої на варті стояли.
- Але ж ви маєте щастя, – зітхнув я заздрісно.
- Ви би теж могли мати, якби трохи полазили. А ви все в книжечках сидите. Саме не прийде. Головне – сьогодні.
- А завтра? Якщо буде транспорт?
- Про завтра побалакаємо завтра, – останнє слово захрипіло в позіханні. – Хлопці не дадуться.
- Ви так думаєте?
- Само собою, вже й до оборони готуються, – переконано запевнив син хорунжого. – Там, – він махнув у бік освітленого ракетами подвір’я, – «Ґрюнвальд» роблять. Але ми зробимо ліпший. Скільки у хлопаків на руках браунінґів. А гранат, а рушниць, а автоматів! Чи ви думали, що лиш ракетниці для «Ґрюнвальда»? Як поставлять зо два кулемети на стриху, як ушкварять... Що, не повтікають «океї»?
Він підвівся на ліжку, мовби зібрався вставати. Але тільки закутав жінку ковдрою по саму гичку світлого, пишного волосся, відкинувся, зітхнувши, назад на ліжко і запхав руку під ковдру.
Небо вигравало всіма кольорами. Фонтан ракет злітав у повітря, розбризкувався навсібіч й опадав розпеченими краплинами на дно пітьми. Червоний казармений дах моторошно переливався на тлі нерухомого неба, яке раз по раз набігало синім соком.
- «Ґрюнвальд» роблять, – заговорив я до сина хорунжого. – Завтра мали повторювати. Дивіться, щоб її зранку не знайшли, було б шкода.
- О, велика трагедія, – голос у нього трохи зривався, мовби від ядухи. – Хай ловлять. Вона що, буде мені ще потрібна? А може, підемо з нею до хлопців і посидимо на стриху. Там такі кубла, що й сам чорт не знайде. А закінчиться операція, можна вийти – і бувай, до наступного разу!
- Транспорт нібито до Кобурґа піде, – озвався циган. – Як я поїду, коли я такий хворий? Може, мене не візьмуть? Пане Тадеку, ви вмієте по-англійськи, попросите ковбоїв?
Він лежав розкритий і дихав важко, мов тварина в агонії. В його витріщених на мене очах відбивалося світло салюту. На чорному запалому обличчі вони ряхтіли несамовито, як фосфоризовані.
- Що ти собі уявив? Що я буду злодіями займатися? Шкода, що я тебе не задушив, коли ми їхали в Дахау, не мав би ти тепер проблем, – сказав я презирливо. Син хорунжого захихотів і повернувся на ліжку. – Я сам мушу заховатися від транспорту. Потім легше буде знайти в таборі якусь посаду, інтенданта чи секретаря, – додав я м’якше. – А що робити?
- Йдіть на «Ґрюнвальд», – порадив син хорунжого, – а як закінчиться, то переночуєте тут. Бо я йду м’ясо варити.
Я встав із-за столу і, ступаючи по книжках, добрів до дверей. Зненацька вони відчинилися з того боку і в чорній норі коридору замерехтіло у світлі жовтої ракети гостре, темне лице з напіввідкритим ротом. Ракета спливла вниз, а лискучі окуляри налилися рожевим сяйвом.
- Це ви, Професоре! – скрикнув я істерично і підпровадив його до столу. – Ви мене шукали?
Професор і далі був у шкіряному тірольському строї. По білих, де-не-де порослих чорним волоссям колінах пробігали кольорові тіні, захоплювали баварську сорочку, спиналися обличчям і втікали стелею за вікно.
- Шукав, – сказав Професор. – Я ж мав до вас зайти. І подбав про добре місце для вас біля вогнища. Зараз почнеться. Де ви були стільки часу?
Він поплескав себе по стегнах, поліз у кишеню. Зім’ята, надірвана сигарета пройшла крізь пальці і зайнялася в роті тьмяним вогником, нагнітаючи червінь у губи і лягаючи слабким відблиском у западини обличчя.
- Не знаю, де був, справді, – тихо відповів я, опустив голову і втупився в підлогу. На землі лежала подерта ґравюра з героїчних, веселих і славетних пригод Уленшпіґеля: дівчина з голими грудьми грала під стіною на гітарі. – Десь тинявся табором. Яке це має значення! Правила доброго тону? Тут! Напередодні транспорту? Все одно ми більше не зустрінемося.
- Світ тісний! – вигукнув Професор і затягнувся сигаретою. Пухнастий клубок диму зблиснув рожевим черевцем і, вигнувши спинку, розпластався під стелею. – Обов’язково зустрінемося. Не на цій, то на іншій луці, – повернувся він до своєї улюбленої теми. – Тільки... – Професор умить скам’янів на півслові. – Її застрелили, – сказав він за хвилю, – застрелили на брамі. Пішла на прогулянку.
- Та ваша сусідка?
- Та, що приїхала з Пільзна. Моя сусідка з дому. Коли виїжджали у вересні, вона була ще дитиною. Не раз, давніше, я купував їй тістечка. Знаєте, були такі, з кремом, а зверху полуниці? – Професор зазирнув мені в очі, не впевнений, що я пам’ятаю. – Я товаришував з її батьком, – додатково пояснив він. – А тепер дивіться, – ляснув мене долонею по плечі, – яка грудаста жінка! Я вже практично мав її в руках, уже її обмацував – і таке нещастя...
Він знову поліз до кишені. Понишпорив у ній наполегливо. Не знайшов. Тяжко зітхнув і підпер голову руками.
- Таке нещастя! – повторив він, мовби крізь сон. – І що тепер робити? – Професор помовчав, похитав головою. Нарешті зважився: - Ходімо на «Ґрюнвальд»!
- Це я був з нею. Я був з нею в лісі, – сказав я несподівано для самого себе. – При мені її застрелили. А ви мені про «Ґрюнвальд»...
Я зірвався з ліжка. Професор підняв голову, важко підвівся, мовби виходив із води, похитнувся і схопив мене за руки. Коричненвий тиснений олень на паску, що з’єднував підтяжки, тріпотів у світлі ракет, як живий. На кістлявому обличчі Професора кольори змішувалися й набухали, червінь збовтувалась із зеленню, разом вони піднімалися до чола, переходили на стелю, а на їхнє місце вливалися рожеві, блакитні й жовті барви і збиралися під бородою, в кутиках рота, у вушних раковинах, як фарби на портреті. Лице Професора вигравало всіма кольорами райдуги, набрякало зсередини, пухло, щоки надималися, мов склянисті, мерехтливі пухирі, так, ніби Професор давився світлом. Раптом він випустив зі свистом повітря і, широко відкривши рот, вибухнув голосним, громоподібним реготом.
- Ха-ха-ха-ха-ха! – зайшовся він на добру хвилину сміхом, дедалі міцніше стискаючи мої руки, а світло негайно ринуло в його роззявлений рот і різнокольорово там зануртувало.
- Професоре, перестаньте! – крикнув я, вириваючи руки. – Ви ошаліли!
- А я думав, що пересплю з нею сьогодні. Приготував вечерю. Навіть простирадло дістав! Ха-ха-ха! А з нею ви! Молодість, молодість! – здригався всім тілом від сміху він, великий, худий, огидно барвистий. – Вона ж була така звичайна! А я її хотів! Ха-ха-ха!
Раптом він заточився, нестримно закашлявся, зігнувся до землі й захарчав. Уся кімната, сповнена відблисків, гойдалася, мов корабель. Кольорові сінники, столи, стіни, миски, книжки мінилися й вирували, як яскраві кулі.
- Бачиш, Професор, – заговорив із кутка син хорунжого, – не треба було закохуватися на старість. Замість дівчини дістав сухоти. І «Ґрюнвальд» не подивишся. Та лежи ти, заразо, – сказав він незадоволено, коли ліжко зарипіло. – Крутиться, ніби їй смоли налили.
- «Ґрюнвальд», точно, «Ґрюнвальд»! – Професор вирівнявся. Його лице заволоклося медузним ґлянцем, згасло разом із останньою ракетою і посіріло, як застиглий попіл. – Ходімо всі на «Ґрюнвальд»!
За вікном, у пітьмі, яка потушила ракети, несподівано бухнуло руде полум’я, облизало чорні вікна, мов пестливий пес, і розколисало собою морок, наче дзвін. Тіні дерев видовжилися аж понад дахи і мигтіли, як свічі.
- Ходімо всі на «Ґрюнвальд»! – запіяв Професор і потягнув мене до вікна. – Дивіться, дивіться! – кликав він нетерпляче. Відтак обернувся до кімнати і прохально сказав: – Ходіть усі. Візьми дівчину, хай і вона побачить.
Я перехилився через підвіконня. У чорній мисці подвір’я довкола тремтливої бані палаючого стосу, що розвівався, шарпаний вітром, як грива коня на скаку, стояв мовчазний натовп. Відблиски вогню ковзали обличчями й насичували їх кров’ю, яку відразу висмоктувала темрява. Сухі дошки горіли з тріскотом, іскри від них відлітали в темінь. Ракети більше не спалахували.
- Ви бували в німецькому сільському костелику? Ні? – Професор уже опанував себе і говорив серйозно, майже суворо. Його закутане в морок обличчя знову стало гострим і втомленим. – Я туди щодня ходжу. Спокій. Повно Бога. Аж переливається через край. Амвончик, у віконечках ґратки, маленький вівтарик, на стіночках цитати з Біблії. А під однією зі стіночок – хрестики, на хрестиках – некрологи: самі есесівці! Розумієте? А квітів під хрестами, просто море квітів! – У його очах виблискувало руде полум’я вогнища. – Так німці шанують своїх мерців.
- А ми? – жалібно промимрив я. – Здохне чоловік, і жоден пес не подбає.
Син хорунжого встав з ліжка і голий причалапав до вікна. Дівчина в нічній сорочці ступала за ним тихо, як привид. Чорний циган сперся на лікоть і заздрісно заглядав через вікно.
- Ми? – повторив замислено Професор. – Ми тут, відразу біля них. Ми... Дивіться! – хижо вигукнув він, – дивіться на вогнище! Цього я чекав, це «Ґрюнвальд»!
У багаття докинули свіжих соснових гілок. Вогонь пригас. Потягнуло густим, брудним димом. Тоді вітер розігнав дим, полум’я шугнуло в небо. З натовпу випорпався ксьондз у сутані. Білий комірець стискав його руду шию. Ксьондз підняв обидві руки, мовби благословляючи. Звідкись із надр пітьми витягли чоловічка в есесівському мундирі. Каска з брязкотом упала на бетон двору. Натовп вибухнув сміхом. Чоловічкові знову натягнули каску на голову. Ксьондз узяв його за плечі, відірвав із зусиллям від землі і під вигуки юрби швиргнув у вогонь.
Обличчя дівчини обіч мене посіріло, як попіл. Її очі, як два вуглики, нажахано яріли. І згасли, прикриті повіками. Вона судомно вчепилася в мене пальцями.
- Wasistlos? – прошепотіла дівчина, клацаючи зубами. Я заспокійливо погладив її по холодній руці. Вона притислася до мене всім тілом. Від неї йшов запах, він бив у ніздрі й проникав у горло. – Wasistlos? – її вуста скривилися. Вона відгорнула волосся з чола.
- Ruhig, ruhig, Kind
- І за мертву дівчину, – прогарчав я крізь зуби.
Я просунув руку назад. Тепле тіло дівчини щільно притулилося до мене і тремтіло від збудження й страху. Вона гаряче й волого дихала мені просто в потилицю.
Перед натовпом з’явився Актор – товстий, малий, оповитий сяйвом, як червоним плащем, – і поки ксьондз жбурляв у вогонь усе нові й нові опудала, які, наче политі нафтою, вистрілювали стовпами полум’я і звивалися, мов живі, він підняв угору руки, вгамував галасливий тлум, одним жестом розчахнув його вздовж широкої вулиці, задер голову до темних казармених дахів і дав знак.
Гахнули каскади ракет. Небо загорілось, як різдвяна ялинка, бризнуло бенгальськими вогнями й посипалося краплями на землю. З горища залунали довгі кулеметні серії. Димові шашки попелястими смугами борознили небо, як зграї диких гусей. Натовп, охоплений пожежею ракет, зажеврівся разом із цілим подвір’ям, яке клубочилося і вирувало, мов гнана вітром мильна бульбашка.
- Хай мертві ховають мерців, – сказав у задумі Професор. – Ми, живі, ходімо з живими. – Його щоки, занурені в горно салюту, знову набрякли, набубнявіли. Раптом Професор удруге зайшовся реготом. – Живі з живими! Ха-ха-ха-ха-ха! Живі з живими. Так, як ці, назавше! Дивіться!
Він витягнув руку в бік зали, потонулої в імлистій пітьмі. З її затінку, наче з-під стулки велетенської черепашки, напіввідкритої вістрям вогню, між кам’яними стінами будинків, поплямлених тінями дерев, подвір’ям колишньої есесівської частини, на якому в річницю битви під Ґрюнвальдом палили на вогнищі солом’яні опудала вояків СС, напередодні транспорту, який мав усе знищити і безповоротно розсіяти людей, глухо, затято вбиваючи ритм у бетон, йшов Батальйон – і співав.
