Кам’яний світ

Товаришу Павелові ГерцуПавел Герц (1918 – 2000) – польський прозаїк, поет, перекладач, на момент написання Боровським «Кам’яного світу» член редколегії тижневика «Кузня». Замолоду відзначався споглядально-естетичним ставленням до світу.[1]

Упродовж певного часу, наче плід у жіночому лоні, визріває в мені й бентежним очікуванням наповнює мене переконання, що Безмежний Всесвіт надимається з неймовірною швидкістю, мов космічна мильна бульбашка; точить мене дошкульна тривога скнари, коли я бодай на мить подумаю, що всесвіт витікає в порожнечу, як вода крізь пальці, і що колись – може, ще сьогодні, може, щойно завтра, а може, за кілька світлових років – він безповоротно всякне в неї, мовби був створений не з порядної матерії, а з якогось перелітного звуку. Відразу зізнаюся, що хоча після війни я дуже рідко змушую себе чистити черевики і майже ніколи не зішкрябую болота із закотів штанів, що хоча мені вартує чималих зусиль раз на два дні поголити щоки й підборіддя, що хоча для заощадження часу я обгризаю нігті зубами і не шукаю ні рідкісних книжок, ні коханок, пов’язуючи цим відреченням власну долю з долею всесвіту, однак десь віднедавна з насолодою виходжу з дому в спекотні пообіддя на довгі, самотні прогулянки робітничими кварталами мого міста.

Я дуже люблю втягувати великими ковтками в легені застояну, суху, як терті сухарі, пилюку руїн і з ледь замаскованою іронією, трохи нахиляючи за звичкою голову до правого плеча, розглядаю сільських бабів, присілих із товаром під стінами знищених будинків, брудних ділахів, що ганяють між набіглими вночі калюжами за вимащеним у болоті ганчір’яним м’ячем, а також запорошених, просмерділих потом робітників, які на безлюдній вулиці від світання до смеркання поспішно перешивають трамвайні колії – адже виразно, мовби в дзеркалі, бачу, як ці пророслі травичкою руїни, сільські баби, їхня 

заправлена мукою сметана і затхле шмаття, трамвайні рейки, діти і переслідуваний ними м’яч, покладені при торфовищі залізні молоти й штанги, а також мускулясті руки, втомлені очі й тіла робітників, вулиця і площа за нею, повна дерев’яних лотків, над якими витає сердитий людський гомін і хмари, гнані швидким вітром, – як усе це раптом розвіюється і скублено падає кудись униз, мені під ноги – ніби відображення неба й дерев у стрімкому потоці під кладкою.

З іншого боку, іноді мені здається, що, так би мовити, біологічні відчуття гуснуть і застигають у мені скам’янілою живицею. На противагу минулим рокам мого придивляння до світу розширеними від подиву очима й уважного, як молодий кіт парапетом, ступання першою-ліпшою вулицею, тепер я байдуже пірнаю в рухливий натовп і без жодних емоцій наштовхуюсь на розпашілі тіла дівчат, що ваблять голизною колін та вигадливими копицями жирного волосся. Я примружую очі і знову з приємністю бачу крізь повіки, як космічний вихор підкидає юрбу аж під бані дерев, розбовтує людські тіла у величезному вирі, перекривлює нажахано роззявлені роти, змішує рожеві щічки дітей з волохатими чоловічими грудьми, сповиває клаптями суконь затиснуті кулаки, виносить нагору, мов піну, білі стегна, з-під яких вигулькують капелюхи й уламки голів, оплетених водоростями волосся, – і так ця предивна мішанина, зварений з натовпу гігантський суп струмує вулицею над стічними канавами і мало не з булькотом усмоктується в каналізацію небуття.

Нічого відтак дивного, що сповнений зверхності, злегка приправленої зневагою, я з гідністю людини входжу до масивних, холодних гратнітних будівель. Я не звик захоплюватися сходами з мармуру, відчищеного від згару і прикритого червоним хідником, який – стогнучи від натуги – щоранку витріпують прибиральниці. Я не звертаю уваги на нові віконні рами та пофарбовані стіни вигорілого будинку. Я безпристрасно переступаю пороги тісних, проте затишних кабінетів важливих осіб і часом занадто ввічливо прошу про вельми мізерні речі, які, хоч мені й належаться, але – знаю це, в підсумку – не спроможні зробити так, щоб цей світ не набряк, мов перестиглий гранат, і не луснув, замість зернят засипаючи склувату пустелю шелестким попелом.

Коли після дня спеки, куряви й запаху бензину нарешті западають живлющі сутінки і перетворюють сухотні руїни на невинні декорації, що темніють на тлі чимраз густішого неба, я повертаюсь під свіжонасадженими ліхтарями до пропахлого сирим вапном помешкання, купленого у посередника за значну суму, не зареєстровану в жодній податковій адміністрації, сідаю при вікні, підпираю голову руками і, заколисуваний брязкотом тарілок, які миє в кухонній ніші дружина, приглядаюся до вікон будинку навпроти, де одне за другим гаснуть світла й замовкають динаміки радіо.

Ще хвилю я ловлю вухом невиразні вуличні відлуння: пияцьку пісеньку із сигаретного кіоску неподалік, шаркання кроків, гудки потягів на підході до станції, настирливе й затяте дзенькання молотів нічної зміни, яка поспішно перешиває трамвайні колії вже на повороті вулиці, – і дедалі виразніше відчуваю, що в мені наростає величезне розчарування. Я енергійно відштовхуюсь від вікна, мовби розриваючи мотузку, якою був сплутаний, засідаю з відчуттям безповоротно втраченого часу до столу, виймаю із надр шухляди давно закинуті папери й, оскільки світ ще сьогодні не розвіявся, дістаю чисті аркуші, педантично розкладаю їх на столі і, склепивши очі, прагну віднайти в собі зворушливу прихильність до робітників над трамвайними рейками, сільських бабів із липовою сметаною, товарних потягів, потемнілого неба над руїнами, перехожих в алеї й нових віконних рам, навіть до дружини, яка витирає тарілки, – і з надзвичайним розумовим зусиллям намагаюся впіймати справжній сенс бачених речей, подій та людей. Позаяк маю намір написати великий, безсмертний епічний твір, гідний цього непроминального, важкого, наче тесаного з каменю, світу.