Опера, опера

Після короткої увертюри завіса знову попливла вгору. Золотаве світло прожекторів заливало каміння в’язничного двору, оточеного похмурими стінами з фанери. По-театральному густа тінь лежала на вході до підземелля, звідки долинав глухий тупіт людських ніг, майстерно підсилений оркестровими басами. Дириґент у чорному фраку стояв боком до сцени, освітленої знизу мертвотним восковим світлом. Лице його було жовте, а напіврозтулені губи й запалі очі – сині та наче висохлі. Його руки поетично вигойдувалися й здригалися, мов гілки під поривчастим вітром. Переодягнена чоловіком співачка втиснулася в кут в’язничного муру. Наглядач, що стояв біля неї, мав на собі балахон до колін, фальшиву лисину на голові і тримав у руці в’зку справжніх залізних ключів.

Я нахилився в кріслі й опер лікоть на оббитий сукном поручень. Мої ніздрі рефлективно роздувалися. Солодкавий запах волосся змішувався з подразливим смородом шкіри й ароматами пудри та лаванди. Я відчував щокою тепле жіноче дихання.

- Яка краса, – прошепотів я, захоплений мимовільною контрастною грою світла й тіні між сценою, оркестром і глядацьким залом.

- Oja, dasistwunderschön O ja, das ist wunderschön (нім.) – О, так, це прекрасно.[1], – відшепнула з готовністю жінка. Вона повернула до мене голову і лагідно всміхнулася. У неї були склянисті, перлові зубі. Одне око мовби затягував туман, це надавало її обличчю вигляду вічного засоромлення. Я дивився на неї крізь приплющені повіки, трохи насупивши брови.

- Bistduvielleichtböse? Bist du vielleicht böse? (нім.) – Ти, може, гніваєшся?[2] – пошепки запитала вона, раптом занепокоївшись, закліпала очима і погладила пучками пальців мою руку. Ряди людських голів – жіночих, військових, адміністративних – виринали з півтемряви під нашими ногами. У ложах на тлі чорних портьєр висвічували сірі офіцерські обличчя із землистими очними ямками.

- Aberwo? Warumsollichdenn? Aber wo? Warum soll ich denn? (нім.) – Та де! З чого б це я мав (гніватися)?[3] – я вийняв із кишені плитку шоколаду й подав жінці, щоб відкусила. Вона відламала шматок, решту я засунув назад у кишеню. Фольга зашелестіла в моїх пальцях сухо, ніби я дер газету.

Дириґент звісив руки – і музика зм’якла, майже затихла. Кроки з підземелля наростали й, підхоплені підвальною луною, розносилися цілим театром. Чути було в них пронизливу втому, страх і тугу. Музика спазматично шугнула і вмить замовкла. І тоді з вологої безодні виповз через двері підземелля склублений рій тіл і витік липкою плазмою на середину подвір’я, на саме сонце. Скутий мовби в один ланцюг, накритий мовби однією гнилою рядниною, рій підняв одне, здавалося, страхітливо невидюче лице до сонця і простягнув у небо десятки голих, жахливо білих рук. І раптом вишептав потойбічним голосом: «Sonne!», і разом із вибухом оркестру зайшовся оглушливим риданням: «Сонце! Сонце!». Залом пробіг зримий трепет, який охопив і моє тіло. За хвилю музика притихла, і статисти завмерли в дещо театральному захваті посеред подвір’я. Нарешті виступила співачка з арією, а коли доспівала, під муром неспокійно заворушився наглядач із ключами. Рій тіл згорнувся, мов притоптаний хробак, і в супроводі наглядацького баритона втиснувся назад у двері й запався в підземелля.

Жінка дивилася на сцену розширеними очима. Вона нахилилася вперед і впилася пальцями в поручні крісла. Упіймавши мій уважний погляд, жінка безпорадно всміхнулася.

- Bistduvielleichtböse? – запитала зляканим шепотом вона. Її груди здійнялися в зітханні. Відверте декольте відкривало між ними білий, глибокий рівчак.

- Aberwo? Warumsollichdenn? – відповів я, промацуючи очима її тісно обтягнений живіт.

Завіса опускалася повільно, офіцери, солдати, представники союзницької адміністрації, світські дами, студенти й дівчата нагороджували бурхливими оваціями Фіделіо «Фіделіо» – опера Людвіґа ван Бетговена на в’язнично-любовну тему.[4], в’язнів і наглядача. Дириґент низько кланявся, відгортаючи довге волосся з чола. Завіса знову пішла вгору. Жінка дивилася на мою зелену есесівську куртку з рукавами на виріст, яку я отримав на виході з табору, віддавши взамін смугачі, сорочку з кропиви й кальсони. Її вуста ворушилися, але слів я не розчув.

- Bistduböse? – сказала вона виразніше.

- Nee, warumsollichdenn? – відповів я з усмішкою. Відтак поклав руку їй на стегно, пересунув аж до паху і встромив пальці в її тіло з такою силою, що жінка вся напружилася, вперлася потилицею в спинку крісла, а з-під її розтягнутих судомою губ визирнули склянисті, перлові зуби, заціплені від болю.