Посестри. Часопис №99 / Пам'яті Бена жалобна рапсодія

                                                          «…Iusiurandum, patridatum, usque

                                                            ad hanc diem ita servavi…»

                                                                         Annibal

 

І

–  О, Тіне, чому від’їжджаєш, заламавши  руки на панцир,

При смолоскипах, що іскри розсипали обіч твоїх стремен? –

Меч взеленений лавром, віск грімниць на нім, мов ромен;

Рветься сокіл, і кінь гарцює, весь в граційному танці.

– Корогви майорять, мотаються  і навзаєм себе кучують,

Ніби шатра  рухомі армій, що  високо в небі кочують.

Довгі сурми плачем  заходяться, але їхні познаки

Ізгори уклоняються штивно, опустивши додолу крила,

Як дракони, пробиті списами, гади, ящери, птиці всякі...

Як багато ідей, що їх ти розганяв штихом щосили...

 

II

Панни в жалобі простують, дехто – руки возносить невтомно

Зі снопами духмяними, що їх вітер вгорі розриває,

Інші в мушлі сльозу збирають, що із їхніх віч опадає,

Ще інакші шукають шляху, хоч  м о с т и в с ь   в і н   с т о л і т т я  тому...

Ще інакші товчуть об землю превеликі глиняні глеки,

Що з оглушливим гуркотом б’ються, і розноситься жаль далеко.

 

III

Хлопці б'ють у сокири, які від неба поголубіли,

У щити, поруділі від полум’я, вдаряють пахолки-служебники;

Корогва величезна серед диму гойдається біло,

Хтось сказав би, що вістрям списа вона вперлась в галяви-піднебники...

 

IV

І заходять в ущелину, й тонуть... переходять у місячні посвіти

І палають чорним на небі, їх ледь-ледь діткнув зимний морок,

Й промениста зоря неспалима ловить в сяйво світлисті досвіди,

Раптом був хорал зачаївся, та й розлився, мов тріснув ворок...

 

V

Далі – далі – аж доки колись у могилу скотитися доведеться,

І  побачимо чорні щелепи, що чигають, пильнують битого шляху,

І  н е  з н а й д е  с п о с о бу  л ю д с т в о,  щ о б  з д о л а т и  ї х –  як ведеться,

Списом твого коня зупинимо, мов старою шпорою; як стрілою – птаху...

 

VI

Смутячи  с н о м   о п о в и т і  м і с т а,  поведемо ми хороводи,

У брами вдаряючи урнами, свистячи крізь сокир зазубрини,

Аж доки підвалини Єрихона не розваляться, мов колоди,

І серця опритомнять зімлілі – цвілі полуду знімуть з очей народи...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Далі – далі – –