Посестри. Часопис №97 / Якби не війна, я б ніколи не писав про війни. Розмова з поетом і волонтером Павлом Коробчуком

Олена Степаненко: Павле, розкажи трохи про себе – ти поет, прозаїк, публіцист, волонтер і музикант. Автор двох книжок прози, граєш у різних музичних гуртах і навіть маєш свій альбом. Як тобі твориться в новій – викривленій війною – реальності? Що тебе надихає?

Павло Коробчук: Серед війни твориться легко. В тому сенсі, що коли почалося повномасштабне вторгнення – війна була в повітрі, всюди, в кожній точці країни, все було нею переповнене – думки, розмови, новини, дії. І тому вірші про війну в такій ситуації пишуться легко – просто фіксуй на папері вал жахіть і болю. Але мене не надихає війна, мене надихає сила українців, спільність, те, що ми всі об’єдналися проти ворога. Мене надихає близькість із рідними, друзями.

Щодо музичного альбому. Минулого року я в жовтні засів на місяць удома і написав музичний альбом про війну «Червонозем». Він про те, що війна буває різна: і така, що стерла все з лиця землі, і така, де найкраще видно силу людини, її стійкість і волю. Ось це теж надихає.

Ол. Ст.: Нещодавно вийшла друком уже сьома твоя книжка, «Навій». Поки не прочитала, що це деталь ткацького верстату, яка утримує все полотно, асоціації були з навками, міфічними духами померлих. Адже події останніх двох років не налаштовують на позитив. Але ознайомилася з текстами – таке враження, що це одна з найоптимістичніших і найсвітліших за настроєм збірок останнього часу. Що це: відображення твоєї внутрішньої реальності – чи своєрідні афірмації на вибудовування іншого, радіснішого світу для себе і читачів?

П. К.: Ця збірка – справді відображення моєї внутрішньої еволюції. Я у поезії став світлішим, і в житті, напевно, теж. Хочеться писати лише про добре, миле, чуйне. Вірю, після війни я матиму змогу нарешті написати книжку повністю зі світлих і добрих віршів. Хоча повномасштабне вторгнення внесло свої корективи у тематику збірки. Там є і надважкі для мене тексти, зокрема про дітей під час війни.

Щодо навок, то таку асоціацію я також закладав. Навій день – день потойбіччя у слов’ян. Яв і Нав. Навій має й інші закладені в назву елементи. Наприклад, навійнавійнавійна. Наприклад, навій – дієслово-імператив, книжка, яка так і проситься навіяти щось читачеві. А одна читачка недочула, як я назвав свою книжку, і перепитала, «Як-як? Набій?»

Ол. Ст.: Чим відрізняється «Навій» від твоїх попередній книжок – для тебе особисто? За яким принципом ти її вибудовував, як довго тривала робота над збіркою?

П. К.: «Навій» відрізняється кількома речами. Насамперед – це найконцептуальніша і найструктурованіша моя книжка. Там усе працює над цілісністю ідеї Навою як підтримки для основи. Навій – це те, що тримає основу полотна, тексти – це те, що тримає основу життя, емоцій, спільності.

У цій книжці перший розділ – дуже лагідний і м’який, не про війну. Якби не було війни, я би хотів, щоб уся моя поезія ставала вмиротвореною, спокійною. А в наступних розділах книжки один за одним перемежовані вірш про війну і вірш не про неї, і так упродовж усієї книжки. Це як чорна і червона нитки, які переплітаються й утворюють візерунок на полотні.

Також саме в цій книжці найбільше текстів про війну, хоча якби не війна, я б ніколи не писав про війни. У «Хвої», моїй попередній поетичній збірці 2017 року, частина віршів теж на цю тему. І для мене у 2014 році було дуже важливим питання – чи маю я право писати про війну, а якщо так, то як саме, що саме й навіщо. Я майже рік не розумів, як це робити. Тож коли почалося повномасштабне вторгнення, відповідь на ці питання у мене вже давно була сформульована. Писати варто навіть тоді, коли не можеш сказати й слова. Тому що вірші допомагають іншим людям промовляти слова, вони дають розуміння того, що відбувається, дають окреслити внутрішнє сум’яття та емоційний ступор, оніміння.

Ол. Ст.: Можеш зачитати вірш який, на твою думку, найточніше відповідає твоєму теперішньому стану?

П. К.: Близький мені зараз вірш – легкий за динамікою і дуже тяжкий за наповненням. Він про те, що війна тепер назавжди у кожному з нас.

осколочок

такий малесенький осколочок

щойно розплавлений і знову затверділий

металевий

 

весь в крові

з нього крапає у воронку

утворену від прильоту

 

кричиш але нічого не чуєш

кричиш а у відповідь з воронки відлунює ще болючіший крик:

з цим криком лікуємо свої свіжі рани

з ким криком народжуємося

з цим криком воюємо

з цим криком віднині живемо, любимо, трудимося, відпочиваємо

 

крик який з'явився в момент великого вибуху

 

і всесвіт розширюється

весь в таких самих осколках як цей

витягнутий власними руками

з власного черепа

 

ми можемо часом і не чути цього крику

але віднині він буде звучати у кожному з нас

впродовж всього життя           

Ол. Ст.: Коли для тебе почалася війна? Яким було твоє 24.02.2022? Чи з’явилися якісь принципові зміни у твоїй картині світу відтоді?

П. К.: Війна почалася ще в 2014 році. Проте якщо говорити про новий масштабний виток, то я однозначно відчував, що він от-от почнеться. Останні два дні перед вторгненням я майже не спав – безперервно моніторив новини. Я заздалегідь склав тривожний рюкзак, знав, де стелитися або де перебувати, якщо будуть обстріли. У мене не було паніки, я прокрутив у голові десяток сценаріїв. Єдине, я не думав, що росіяни зайдуть із боку білорусі.

А те, що було з кожним із нас після 24 лютого, – це окрема історія, варта всіх романів світу.

Зміна, яку я помічаю за собою постійно після 24 лютого: мені в більшості випадків тепер не страшно. В певний момент я прийняв імовірність своєї смерті тут і тепер, в будь-який рандомний момент часу. І це часто допомагає – дає впевненість у робочих моментах, дає чіткість у справах, які потрібно зробити, не дозволяє витрачати своє життя на дрібниці. Життя – кінечне. І воно кінечне не колись там за десятки років. А тут і зараз. Тому до цієї кінечної точки варто спробувати щось зробити.

Ол. Ст.: Розкажи про свою волонтерську роботу – я знаю, ти береш активну участь в ініціативі «Сміливі відновлювати». Чим вона є для тебе особисто? Яка твоя роль? Опиши ідею та географію проєкту.

П. К.: «Сміливі відновлювати» – один із напрямків діяльності фонду «Сміливі». Фонд організовує толоки, під час яких розбираємо завали будинків, що постраждали від війни, цей напрям зветься «Сміливі відновлювати». Також є «Сміливі велосипеди» – ремонтуємо сотні велосипедів, переданих нам із Європи, і віддаємо їх у деокуповані громади. Є напрямок ремонту дванадцяти шкіл, пошкоджених війною. Ще збираємо історії власників пошкоджених будинків та встановлюємо кошторис їх відновлення для подальшого пошуку донорів.

Я працюю керівником відділу комунікацій у фонді. Комунікаційна стратегія, прес-релізи, дизайни, прес-конференції, сайт і соцмережі, інтерв’ю, відеозйомки, сценарії тощо – це все я курую, залучаю, готую. Також їжджу на толоки, тогоріч вісімнадцять днів провів на толоках – працював із відбійним молотком, із молотом, з перфоратором, валив із хлопцями стіни, збирав із дівчатами брухт у відра. Класична робота на толоках. Також я курував терміновий виклик, збираючи гуманітарну допомогу для Херсонщини, коли підірвали Каховську ГЕС. Приймав сотню дзвінків щодня, курував логістику водіїв і бусів, приймав і вантажив гуманітарку, домовлявся про якісь теми, про які ще вчора й уявити не міг – наприклад, доставку 5 тонн води в пляшках або тонни бензину в каністрах, або погоджував із головним лікарем Херсонської обласної лікарні списки їхніх потреб у ліках. Ми за перші 5 днів після підриву назбирали та передали 20 тонн допомоги. Також я курував збір книжок для бібліотек дванадцяти шкіл, які ми відремонтували. За місяць ми назбирали 2717 книжок. Це дуже багато. Розподілили книжки і завесли у школи.

Ол. Ст.: Ти є сином чудового поета Петра Коробчука, в якого теж нещодавно вийшла книжка. Як це – бути поетом і сином поета? Чи стикався ти зі складнощами, пов’язаними з цим – чи навпаки, це десь полегшувало життя? Ким були твої поетичні вчителі?

Так, я син поета, і з кожним роком дедалі більше здається, що якби тато не був письменником, я би теж не став писати. Я би був водієм чи будівельником, чи ще кимось, далеким від літератури. Але оскільки я виріс у родині, де книжками можна було снідати, обідати і вечеряти, де письменники зазирали в гості ледь не щодня, то для мене виявилося природним щось почати писати, а потім це переросло в основний вид моєї впізнаваності.

Тато завжди дуже м’яко мені радив, що читати, підказував, де незграбності в моєму письмі. Коли в мене був більший інтерес до складного римування – розказував про яскравих представників римування. Коли пошук складних метафор – розповідав про чільних метафористів. І так далі. Він узагалі знає у сто разів більше поетів і прозаїків за мене. Просто мені пощастило, що мені надавали досить рафіновану підбірку поетів, стилів, напрямків. Вдалося оминути читання багатьох графоманів, оминути багато класичних помилок, які роблять усі письменники. Тобто це, напевно, полегшило моє поетичне становлення.

Основні вчителі поезії з-поміж українських авторів для мене – Ігор Римарук, Євген Плужник, Бу-Ба-Бу, Київська школа поезії, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська. А ще, наприклад, волинська поетка Клава Корецька, одна з її збірок потрапила мені до рук, коли саме найбільше насичувався поезією і вчився писати. Серед світових – Пауль Целан, Георг Тракль, Ділан Томас, і, на жаль, Йосиф Бродський. Імен, із яких я черпав поетичні навики, стилі, фішки – ще десятки, але це ті, що перші спадають на думку.

Ол. Ст.: Я знаю, що твій брат – десантник, зазнав тяжкого поранення і нині на реабілітації. Чи можна попросити трохи розказати про нього і про свій досвід проживання цієї травми? Що б ти побажав українським родинам, які чекають на своїх захисників?

Мій брат Сергій Коробчук – десантник 80-ої бригади, морпіх, гірський піхотинець, воює з 2014 року, кілька років провів у секторах С (Луганщина) і М (Маріупольський напрямок), до того був в армії. У певний момент він вирішив присвятити життя військовій справі, тож ранок 24 лютого зустрів у військовій частині. Їх відправили в Херсон, потім були Вознесенськ, Снігурівка, Бахмут, Кліщіївка. Фактично постійно в найгарячіших місцях. Я намагався максимально постачати йому усе необхідне – рації, тепловізори, далекоміри тощо.

Чого тільки він не пережив – і три контузії, і нога за сантиметр від розтяжки, і повністю сплющена від вибуху автівка, і прильоти Піонів за 10 метрів від нього, і вихід із оточення. А ще, наприклад, він збив вертоліт КА-52. Там сотні історій. Цього літа в Кліщіївці їхню групу накрило снарядами і у нього від втрати крові після влучання кількох осколків зупинилося серце. 40% крові витекло. Він не мав вижити. Але побратими і медики його врятували. Зараз він четвертий місяць на реабілітації. Грубо кажучи, все добре, і він живий-здоровий. Він дуже коротко все описує, без зайвих емоцій. Дуже по-воєнному. Бо якщо проявляти емоції, коли він втратив десятки своїх побратимів, то психіка не витримає. Родинам, які чекають на своїх захисників, раджу терпіння, спокою, віри.