Посестри. Часопис №96 / Хлопці
Як тільки вони всілись у машину, я зрозуміла, що мені пощастило підвозити представників виду під загрозою зникнення. Це якби вам у машину сіла китайська панда. Або навіть дві… Двоє хлопців. Ймовірно, брати. В обох по носі розкидане ластовиння, але не блідими плямами, а чорними цятками з чіткими контурами. Очі в обох зелені.
За довжиною волосся сільських хлопчаків можна з похибкою до тижня визначати час літа: після школи їх стрижуть під нуль, а потім вони поступово заростають до вересня.
На головах в обох був червень. По очах здавалось, що в цивільному житті вони кучеряві. Вони про це дізнаються нескоро.
Старший, років дванадцяти, погладжував рукою потилицю. Наче щойно зняв невидимого картуза і готувався випити чарку. Я так відвикла від таких типажів за роки в оточенні умитих, чемних (а якщо нечемних, то виклично вредних) дітей, що мені хотілось спинитись, повернутись назад і просто на них подивитися.
– Куди це ви? – натомість спитала я.
– По яблука йдем, – сказав старший, – а сонце смале, як дурне.
– Жарко піздєц, – сказав менший.
Старший глянув на меншого із показним осудом, але водночас і з гордістю старшого брата. Вчиться, малий. Розбирається потроху в жизні.
Малому на вигляд було років шість. У нього ще були ледь припухлі дитячі руки, в той час як старший уже був жилавий. Видно було кожне ребро. Ви спитаєте, звідки я знаю, чи видно було в нього ребра? Такі діти влітку завжди топлес.
Останнім часом я не люблю лишатись наодинці з чужими дітьми. Минули часи приємної дистанції між нами із розмитими статусами, і настала епоха підкресленої відстані, де ролі кожного зрозумілі. І моя роль, дорослої жінки, мені не подобається. Тепер я та тьотя, яка намагається дітям бути подружкою і думає, що їй це вдається.
Я вже точно не подружка, але ще й не в тому віці, аби роздавати з глибоких кишень цукерки. З дитячих спогадів виринула бабця Тетяна, яка сиділа на лавці за двором і видавала дітям, які проходили повз неї, кубики цукру. Відтоді я жодного разу не попробувала їсти рафінад просто так, відчуваючи, як кубик поступово просочується слиною і розсипається в роті. Може, варто б уже купити пачку рафінаду й сісти за двір? Коли потреба настане, я це обовʼязково відчую, як відчула цікавіть до питання «скільки градусів». І йдеться не про алкоголь.
– А кому яблука? Корові? – спитала я.
– Та нє, на сік здаєм за гроші, – сказав старший і, якби міг у машині цикнути на підлогу слиною, то неодмінно це зробив би.
– І скільки назбирали? – ніде правди діти – я як класична доросла тьотя лізла не в свої справи.
– Та я тільки день був. Під двісті, – сказав старший.
Як виросте, неодмінно казатиме ціну приблизно, щоб не відлякати клієнта.
– А я сорок три! – сказав ще непрошарений малий.
– І що, куди інвестуватимете? – знову полізла я з питаннями.
– Я дрона куплю, – сказав старший, – нам на блокпост нужен.
– Де стоїте? – спитала я серйозно.
– За горбом перед річкою, – не менш серйозно відповів хлопець, – знаєте, де кладка?
– Не дуже.
– Ну там ще тарзанка на вербі.
– Ну нехай, то там несете службу?
– Ага, – сказав малий, – по черзі. Хтось на посту, хтось на тарзанці. А з верби, якщо на вершок залізти, то видно, хто з горба їде. Можна кричати тоді на пост. А так би дрона підняв – і все видно, чи не їдуть деергешніки.
– Які у вас позивні? – спитала я.
– Зуб, – сказав старший.
– Моцно, – відповіла я, – а в тебе?
Малий мовчав.
– Та нема в нього позивного, малий ше, – засміявся старший, – А я літо-два постою, підроблю паспорта і піду на війну, щоб малі не воювали вже.
– Ти ось поки на дрон зароби.
– Літо довге, – усміхнувся малий, – а яблук багато.
У нього зліва був ледь надщерблений зуб. На тлі його засмаги зуби аж сліпили.
– Отуто нам перед поворотом! – старший перехилився між двома передніми сидіннями і показав пальцем, де стати.
Праворуч виднівся безкінечний сад молодих яблунь. Малий вилазив із машини з закушеною губою, аби не розплакатись.
– Ти чого? – спитала я.
– Я боюсь, – сказав він тонким надломленим голосом.
– Чого ти боїшся? – спитала я.
– Шо війна кончиться, а я так і не повоюю.