Посестри. Часопис №94 / Коли нам додому? Вимушена еміграція до Польщі в українській дитячій літературі

Протягом останніх двох років тема війни (з очевидних причин) стала однією з найголовніших в українській літературі для дітей і підлітків. Зрозуміти масштаб цього явища дає можливість «Довгий список дитячих та підліткових книжок на теми війни та воєнного досвіду, написаних українськими письменниками», укладений експертною групою посібника «Живі письменники: як говорити з дітьми про війну та мир», до роботи над яким долучилася і авторка цієї статті. Названий список налічує 101 позицію.

Надзвичайно важливо, що наше експертне середовище майже одразу почало реагувати на цю тенденцію, намагаючись не лише зафіксувати масштаб явища, а й критично осмислити новий пласт літератури для юних читачів. Зрештою – відносно новий, адже російсько-українська війна триває із 2014 року, і відтоді з'явилося чимало дитячих та підліткових книжок, які проговорювали з читачами різні виміри цієї широкої теми. Новим аспектом, який виринув, власне, після повномасштабного вторгнення 2022 року, стала вимушена міграція українських дітей та підлітків до інших країн і зокрема – до Польщі (саме явище міграції, у значно меншому масштабі, існувало з 2014 року, однак я не можу пригадати жодної помітної в літпроцесі книжки для дітей чи підлітків, виданої до 2022 року, яка розкривала би саме цю тему).

«Діти повітряних тривог»[1] Лариси Денисенко стало одним із перших видань, яке зафіксувало ситуацію дітей на початку повномасштабної війни. Ідея цієї книжки, власне, і полягає в репрезентації множинності досвідів: через вісімнадцять історій різних українських дітей авторка означила спектр можливих дитячих досвідів (до найтрагічніших включно), таким чином створивши книжку умовно «про всіх», у якій кожен читач має можливість знайти своє, дуже особисте.

Досвід пішого переходу українсько-польського кордону у час найбільшого напливу біженців змальований через історію хлопчика, що евакуювався з Київщини разом із мамою, яка бореться з раком: «Влад отримав біло-червону ковдру і перевірив, чи це не прапор лихосилля? А ні, немає синьої смужки. Влад отримав какао і батончик. Тепер тут багато біло-червоних людей із горнятками в руках. Майорять як ті поплавці, коли вони з дідом рибалили під Ірпенем. Влад у Польщі. Він довше сорока годин то стояв, то поволі пересувався разом зі своєю хворою мамою, щоби бомби не дістали їхню маленьку сім’ю». У цьому короткому уривку змальований стан втоми і шоку, коли від стресу думки змінюються радше асоціативно, а не за логікою чи послідовністю подій. Передано безмір вдячності польським волонтерам, які, пропонуючи гарячі напої та їжу, фактично повертають дитину у світ людськості й нормальності – на противагу світові, де лютує «лихосилля».

Думаю, саме образ польського волонтера, який під час війни зустрічає юних українців одразу після перетину кордону, залишиться в нашій літературі для дітей (та й у дитячій пам’яті) цих років як один із найяскравіших. Є в нього також казкові втілення. Наприклад, у казці «Їжачок Лесик на новому березі» зі збірки «Хоробрі казки»[2] Ірини Виговської та Вікторії Мурованої. Тут, щоправда, назва краю, куди прибувають утікачі, не звучить, але будь-який дорослий читач у цитований нижче сцені легко впізнає ту ж таки ситуацію на польсько-українському кордоні: «Звірят зустрічали з усмішкою, простягали їм іграшки, смаколики, альбоми та фломастери. Певно, у цьому новому краї теж люблять малювати. На березі малих мандрівників загортали в пухнасті ковдри, поїли чаєм із медом – місцеві були дуже милі. Тільки говорили так, що нічого не було зрозуміло».

Оскільки вікова аудиторія «Хоробрих казок» молодша, ніж у «Дітей повітряних тривог», авторки казки показали евакуацію максимально нетравматично. Однак дуже впізнавано для всіх, хто має досвід переходу через польський кордон у перші тижні війни. Те, що мовою казки авторки оповідають про евакуацію саме до Польщі, свідчать імена місцевих зайченят – Яцек та Марек. Окрім мотиву допомоги, у цій казці також виразно звучить мотив складності спілкування через різні мови, пошук поморозуміння дітей із різних мовних середовищ.

Питання мови в широкому контексті є одним із найважливіших аспектів переїзду. За майже два роки повномасштабної війни сотні тисяч українських дітей побували у польськомовному середовищі й так чи так вивчили польську. Можна припустити, що саме польська мова (а отже – й культура) буде однією із найважливіших іноземних мов для нового покоління українців, коли сучасні школярі почнуть свою професійну кар’єру. А поки що вона просочується навіть у щодення дітей, які залишилися в Україні, крізь повідомлення від друзів з закордону. Скажімо, слова «соркі», «ладнє», «нєсамовіто» вживає Ілля Грюкало, а точніше агент Ілля Грюкало у листуванні із колегами з «Детективного агентства САМ в Ужгороді»[3]з однойменної повісті Ольги Куждіної.

Саме дитячі повісті, тобто книжки для дещо старшої аудиторії, дають простір для глибшого погляду на вимушену міграцію. У творі Куждіної звучить дуже важливий мотив – діти не втрачають зв’язку зі своїм другом, який виїхав до Вроцлава, підтримують одне одного, долучають його, хоч і віддалено, до роботи своєї детективної агенції. Це дуже важливий акцент і поведінкова модель для українських дітей, адже не втратити для нашої культури дітей, які виїхали з України, зберегти їхню українську ідентичність – одне із найважливіших завдань нашої освіти та дитячої літератури сьогодні.

У своїй дитячій повісті «Блактиний записник»[4] я, звертаючись до щоденникового типу оповіді, розповідаю історію дівчинки Влади у перші тижні повномасштабного вторгнення. Героїня з мамою опиняється в маленькому польському містечку, де згодом разом із друзями з України обирає відмовитися від позиції жертв, які постійно шукають допомоги. Діти, натомість, вирішують бути, так би мовити, культурними дипломатами України. Підтримуючи одне одного та долаючи принагідні міжкультурні непорозуміння, діти створюють власний творчий проєкт – книжку про Україну.

Тема презентації своєї культури за кордоном, зокрема в Польщі, думаю, ще не раз вирине в нашій літературі для дітей та підлітків. Адже українцям будь-якого віку за кордоном дуже важливо (і часто дуже тяжко) говорити про себе, пояснювати та тлумачити свою історію, культуру й сучасність.  

Часовий проміжок від початку повномасштабного вторгнення, який нам часом видається «цілим життям», ще не є достатнім для постання корпусу підліткових романів на тему воєнної міграції. Хоча українська література для дорослих цього року має роман, відзначений премією «Книга року Бі-Бі-Сі», який порушує саме цю тему. Йдеться про «Драбину» Євгенії Кузнєцової. Цей твір, що описує українців в Іспанії, я наводжу в огляді як красномовний доказ того, що спільноти переселенців із їхніми проблемами, травмами та посттравматичним зростанням у нашій літературі з’являються, щоб залишитися надовго, тож наразі чекаємо на підлітковий роман із цієї тематики.

Скажімо щиро, найбільше шансів, що його напишуть саме на матеріалі життя в Польщі, адже суто статистично найбільше наших підлітків емігрувало саме до цієї країни. Особисто для мене зразком надзвичайно вдалого та глибокого твору цієї тематики є «Лінія Термінатора» Тетяни Стрижевської. Цей роман для молодих дорослих оповідає історію внутрішнього переселенця, який із родиною переїжджає з Донецька до Києва одразу після початку війни у 2014 році, а також про шлях його психологічних змін. Появу підліткового роману саме такого типу я очікую на матеріалі польського досвіду наших дітей. (У цьому досвіді, як ми чудово знаємо, не бракує темних сторін – цілого спектру психологічних проблем, пов’язаних із виїздом зі свого звичного середовища, випадків булінгу та неприйняття тощо, які мали би бути проговорені в літературі).

Довгоочікуване повернення додому, винесене в назву, – це саме той акорд, яким хотілося б завершити огляд, повернувшись до книжок-картинок. Українсько-польська білінгва «Муркиця загубилася/ Zagubiona Mruczusia» Ольги Купріян[5] та «Залізницею додому» Мар’яни Савки[6]створюють важливу пару –  символічне обрамлення історії дитячого переселенства, оповідаючи, відповідно, про виїзд до Польщі та повернення додому залізницею.

У книжці Ольги Купріян розгублені й стривожені діти та мами в евакуаційному поїзді зворушливо об’єднуються навколо пошуку киці, яка тікає вагонами. Польський досвід у них іще попереду. Герої Мар’яни Савки виїжджають із Київщини до Кракова і повертаються додому, причому основний смисловий акцент саме на поверненні. Перебування за кордоном дівчинки Єви із села Гореничів та її мами тривало всього три місяці. Із опису життя цієї родини в Польщі хотілося б виокремити цікавий аспект: «Поляки дуже дружелюбні. Коли я побачила на польських вулицях синьо-жовті прапори, у мене на очі навернулися сльози». Наші державні прапори на вулицях польських (та й загалом – європейських) міст будуть, здається, тривалим дитячим спогадом, викликаючи змішані почуття вдячності за підтримку та масштабності нашої трагедії, нагадування про яку – завжди поруч.

Герої повертаються з Кракова, але це повернення небезхмарне. Провідник у потязі оповідає дітям про сирени, укриття та мінну безпеку. Інакше кажучи – про те, яке непросте життя чекає на дітей удома. Тож великого повернення як хепіенду немає ні в реальності, ні в дитячій літературі (окрім, власне, казкових сюжетів для найменших, які ми сприймаємо як надію та щасливе пророцтво). Реальністю є те, що чимало українських дітей та підлітків залишаються в Польщі, дедалі глибше інтегруючись у суспільство цієї країни. І поява ближчим часом повістей і романів, які проговорюватимуть цей досвід, – одна з умов збереження культурної ідентичності нашої воєнної діаспори.