Посестри. Часопис №94 / Ія Ківа: щоб не забути думати рідною мовою
«Ці красиві метафори – криве дзеркало літератури», – говорить Ія Ківа, але сама авторка надзвичайно майстерно вправляється з різними видами складних і розгалужених метафор, які заводять читача у глибину пізнаного й обдуманого, інтелектуалізованих відчуттів і почуттів. Страшний воєнний досвід змушує дивитися на дійсність іншим поглядом, інакше її описувати. Чи не тому в поезії Ії Ківи весь час простежується мотив утрати мови? Але що значить – утратити мову? В інтерв’ю для часопису «Посестри» (№ 84), поетка говорить про мову, яка фактично була мовленою, бо приходила від батьків і українськомовного середовища, переказана, виринала з усної народної творчості.
Чи можна відучитися мови? Утрата мови, про яку чуттєво говорить Ія Ківа, змушує повернутися до первинної семантики стійких словосполучень «немає мови», «немає слів» і зрозуміти їх буквально: досвід такий болючий, такий нестерпний, що потрібно «перевинайти» мову й слова, бо попередні утратили цінність свого значення. По суті, нові слова повинні мати магічне значення, бо муситимуть прямо співвідноситись із тим, що вони означають, а не умовно його позначати. Слово і річ, слово й почуття мають стати одним, як у магічному віруванні, як у ритуальному словесному промовлянні, проживанні самого себе.
У власному мовленні поетка утримується на різних рівнях розуміння мови, вдається до численних образів і метафор. Із мовою пов’язані її атрибути: рот («війна … посміхається пташечці смерті / дірявою кулею рота / немовби на жарт який інші просто не вміють розповідати» («[біженці. вокзал», «Посестри», № 25); язик як язик мовчання («тіло тримають, як язик за зубами» («гойдалка дихання скидає з себе щоранку», «Посестри», № 28); горло, зуби («ніч заходить у землю судомами квітів змарнілих / і лягає в роти нам гнилими зубами мовчання / наша мова тепер – волонтерсько-біженський чат» («вісім років казати: в мене вдома війна», «Посестри», № 11); голос, щоки («:війна – велика поразка культури: / шепочуть слова на обкладинках всіх книжок / але злочинів іржава травичка / росте в їхніх ротах – і мовчання бурштин збирає війська своє за щоками» («[біженці. вокзал», «Посестри», № 25).
Рот зайнятий поглинанням і прожовуванням, трощенням чи, може, висмоктуванням останніх соків, щоб іще жити: «вісім років цукерку життя / окуповане місто моє / чавило між жорнами висохлих щік / аж зубів не залишилось» («за часів другої світової війни», («Посестри, № 25).
У віршах Ії Ківи свої окремі сенси промовляють і мертві. «Мертві кажуть» свою заповідь, і цю фразу в одному з віршів повторено чотири рази: «Перекочує в роті каміння застигле море людей / цю мертву мову часу, на яку перетворимось» («Посестри», № 25).
Протилежністю мови є оніміння, мовчання, німота, які засвідчують кризу слова і мовлення, бо з них постає лиш саме «белькотіння», «збіжжя пам’яті палає в горлянці / сила слів твоїх стає полем насилля… / у якому ховається смерть» («Забуваю як думати рідною мовою», «Посестри», № 28).
Невдалим замінником мови, який перериває комунікацію і може бути прочитаний лишень на чуттєвому, безсловесному рівні, на рівні позамовного сенсу, є крик чи сміх. Вони теж опосередковано стають знаком комунікації, але неконструктивної, безсенсовної, людської і дуже людської водночас.
Символами мови є різні види мовленого: слово, молитва, свідчення, історія, словник, література, епос, поезія, новий писемний знак («кирилична музика», «мовчання вбране у кириличні літери». Це буде інший час, у якому доведеться про все свідчити, і свідчити довго: «довгий мов шлях до безпеки епос свободи / заляпаний кров’ю нової абетки історії / в якій кожне слово доводиться вчити зі словником / а наші роти заповнює тіло землі / яка мов величезний звір лежить у пастці сміливості / ваготою своєю притискаючи нам знерухомлені язики / до човна німоти десь поміж скелями марних свідоцтв» («на безіменних могилах наших життів», «Посестри», № 25); «носиш у роті великий тлумачний словник… / гортаєш порожні, мов білі зіниці слова… / не знаєш як вивчити мову злого мовчання – / час у горлі стоїть як зіпсутий годинник історії… / ходиш як вуличний пес із хрестиком у зубах… / смикаєш ніч за довгий мов подзвін язик / лижеш тіло землі знерухомленим язиком» («Посестри», № 12). Тут візуалізуються звукові образи: «молитов затоплений дзвін» («мова зникає як вода між долонь», «Посестри», № 79), тут зафіксовано втрату вміння любити: «затишний світе небажані діти твої /… втратили здатність складати з кубиків лего слово «любов» («на безіменних могилах наших життів», «Посестри», № 25).
Зрештою, якщо немає мови, яка означає раціональний, структурований, усвідомлений бік розуму, то, може, саме тепер слід звернутися до потужної інтуїції й долучити до формування нового слова із новим сенсом чуттєвий досвід.
Символічний образ мови постає в метафорах мовилюбові і мертвої мови. Поруч із людською мовою, забутою і згаданою, яка ще мусить вийти з мовчання чи бути створеною, з’являється образ пташиної мови і образ штучної мови:«горобина вже запалила вогні / і коли ти кладеш її під язик / – вчишся пташиної мови» («тягне за рукав дитячої сльози листопад», «Посестри», № 28 ); «так, ніби любов раптом стала штучною мовою, / яку ми вчимо, і вчимо, і вчимо – тільки без сенсу» («я хотіла б тобі сказати, що земля тут анітрошечки не змінилася», «Посестри», № 79).
Поезію Ії Ківи не вдається цитувати коротко, бо розлогі метафори ступають одна за одною, чіпляють одна одну, протягують у важкий текст, який сам стає епосом, свідченням і переказом: «я вже бачила десь ці занедбані береги справедливості / я вже бачила десь ці ключі у дзьобах перелітних птахів».
У текстах авторки з’являються й екстралінгвальні засоби вираження: квадратні дужки, що є друкарським знаком купюрованого тексту, вилученого, викресленого, того, що є небажаним чи набридливим нагадуванням, як-от у віршах «[біженці. вокзал»] та «[біженці. театр»]. Вокзал, що має в собі конотацію бездомності, переміщення, втечі, безладної ночівлі, тимчасового перебування, набуває нових символічних значень, що походять із реальності: це вокзали міст, із яких утікають і до яких прибувають біженці, це пункти допомоги, але це також ракетні влучання по цих точках масового скупчення цивільних, це маргінальна територія рухливого чи застиглого в напівсні в напівсутінках натовпу, це місце випадкових зустрічей і чужих облич, які лиш миготять перед тобою так само, як і твоє обличчя байдуже миготить в очах тих, хто випадково опинився поруч.
Такого ж значення випадковості, інтуїтивної тривоги, небезпеки набуває й образ театру: бо це не лише класичний символ мистецтва, гри, удавання чи жарту. Це навіть не образний знак маскування й лицемірства. Це не лише театр життя із зображеною в ньому життєвою драмою чи театр, у якому промовляється слово, яке неодмінно повинно мати вплив на глядача. Він прямо чи непрямо теж пов’язаний із війною, бо нам судилося відхопити місця «у першому ряду в театрі третьої світової». Цей образ викликає також асоціації з театром, у якому тимчасово розмістилися біженці (так було, наприклад, у приміщенні Краківського театру імені Словацького), і театр у Маріуполі, у якому ховалися від бомбардування дорослі і діти, а по ньому завдано авіаційного удару.
Поки є життя, мусить бути надія: «Живі п’ють надію з наших кісток… / і стають на весь зріст в горлі руба і очі ховають / як каміння що важко лягає живим під язик». Немає мови живих, а мова мертвих – це каміння, що не дає говорити. Так виявляє себе двічі втрачена ідентичність – єврейська й українська. Це туга знати про долю тих зі свого роду, кого винищено колись, і бути свідком подібного винищення у власному житті: «і дивишся на великий цвинтар історії / як в дзеркало річки, в яку входиш двічі / («переміщуючи власне життя шахівницею смерті», «Посестри», № 12).
Фольклорні мотиви виринають у вірші «створили з пісень про війну підпільну гуманітарну… / торуємо шовковий шлях великої української літератури». Як і належить у тривалих фольклорних подорожах за тридев’ять земель, потрібно пройти випробування й відповісти на запитання: тож питають на кордоні, «що везете братчики»? Те саме питають мертві й живі, і питають люстерка, через які можна зазирнути не лише далеко за межі сягання ока, а й у самого себе. Щоразу знову потрібно знайти силу й сміливість, щоб відповідати й говорити.
У розмові з Валентином Андросовим («Посестри», № 25) Ія Ківа говорить, що за якийсь час література опритомніє від свого «оніміння» чи «замороження» і «потече сюжетами нашої нової історії», бо література й писання дозволяють знайти моделі для осмислення подій, «щоб знайти вихід із простору смерті у простір життя». Це фіксація і свідоцтво, і треба говорити, «щоб за нас нашу історію не розповіли інші».
