Посестри. Часопис №92 / Ким є Мілош?
Поетом, звичайно. Але також дослідником і критиком, ба! – наставником, професором літератури, публіцистом і полемістом, теологом і філософом, щоденникарем і епістолографом, врешті прозаїком… інколи, може мимоволі, ще й пророком. Де ж помістити його поміж поетами? Насамперед польськими. Дебютував як авангардист, але швидко відійшов від тих, котрі оспівували місто, маси та машини, а також хотіли ощасливити світ радикальним суспільним переворотом.
Приєднався – не надто рішуче – до тих, що від «-ізмів» найближче присунулися до надреалізму. Тоді трохи говорили про те, що диктує підсвідомість, більше – про поетику сну. Паралельно Мілош писав виразні, начебто класичні вірші, пастиші в дусі поетів вісімнадцятого століття. Справді, дивна мішанка взірців і смаків! Однак уже тоді свідоме наслідування, як і маніпулювання високим стилем, були для нього істотним засобом літературного вираження.
А чого він навчився за кордоном? У Римі, будучи молодим чоловіком, відвідав далекого родича, Оскара Мілоша, литовського дипломата і французького поета… Оскар, наділений винятковим чуттям, а також і даром передбачення, відкривав Мілошеві таємниці пророцтв Сведенборґа і символічної (чи постсимволічної) поезії, яку сам успішно практикував… Відлуння тих пророцтв можна почути в книзі «Земля Ульро», що з’явилася через чверть століття. Найважливішим джерелом натхнення для віршів були англосаксонці, зокрема у сорокових роках Еліот, а після війни – Оден.
Тож можна сказати, що поетична уява Мілоша складається начебто з трьох рівнів. Найcтарший – і, мабуть, найсильніший – це просвітницький та романтичний, тобто міцкевичівський за духом. Читаючи Мілоша, чуємо… але що саме? Якийсь знайомий тон, яскраву й знайому приказку, знану з дитинства назву. Міцкевичівською є також особлива точність ока, деталі такі виразні, що виникає думка про галюцинації; але також шорсткість, для якої важливіша радше точність, аніж наспівність чи елегантність. Другий рівень пов’язаний із різноманітними авангардними практиками двадцятого століття: завдяки їм поет має справу з метафоричною впевненістю, пошукуванням цільного і дивовижного, захопливим зворотом чи висловом. Третій – свідома гра чужим словом.
Мілошу потрібен був час, щоби стати на шлях цієї поетичної практики, яку підглянув в англосаксів. Коли ж її все-таки опанував, дуже швидко дійшов до майстерності. Проте майстерність передбачає багатозначність… і невловимість: Мілош належить до поетів, які власне «я» або приховують, або – переважно – розкривають частково і неохоче. Але не будемо про людину! Читача вражає різноманітність і непередбачуваність масок, шат, стилів, з якими він стикається під час читання. Однак читач не відчуває того, що поет прагне від нього дещо приховати. Радше навпаки: охоче щось щиро розкаже, щоразу про інше. Найчастіше: розкаже щось протилежне, несподіване, так що у співрозмовника (слухача) складається враження, що його удостоїли якщо не секретом, то принаймні несподіваною думкою (відчуттям, переживанням) поета.
Єдність поезії Мілоша не впадає в око. Її стилістичні, тематичні, жанрові характеристики розкриваються – насправді – відносно мляво: Мілош говорив про все і по декілька разів, проте говорив достатньо інакше, щоби кожне його висловлення видавалося новим. Був як художник, що охоче малював один і той самий образ, ту саму модель; проте щоразу іншу, адже інше світло, краєвид із іншого сезону… Як і пасувало ліричному поетові, Мілош часто звертався до особистих переживань. Проте постійно їх відновлював, і в такий спосіб створював нові. За яким правилом? Схильністю? Можливістю? Що робить одне життя дуже багатим, адже ж не можна сказати, що для центральної Європи це незвично! – що те життя насичується, збагачується, набирає все нових барв чи значень?... Моя відповідь проста: на нього накладається література. Як музичний мотив, воно проходить через різні тональності, читай – стилі, схеми, підходи…
Фабрика сенсів працює невтомно, вдаючись до найнесподіваніших мотиваційних перетворень: так, човен, що сімнадцять років плавав річкою Вілією, прибило несподівано (для читача) до острівця на Yang-Tse-Kiang.
Мілош не належить до поетів, які все життя мріють про єдиний, абсолютний шедевр… як Малларме, якого не випадково терпіти не може. Його сила радше криється в тому, що музиканти називають мотивом твору; те, що дозволяє безперервно виправляти і змінювати наше словесне буття в існуванні. Але таке літературне діяння може бути вдалим лише за умови, якщо послуговуватися величезним арсеналом слів і слововживань, інакше кажучи, розпоряджатися скарбами літературної традиції.
Цією здібністю Мілош був наділений від початку. Звідки вона взялася? Можна відповісти, як Бродський перед судом: «гадаю, що… що це від Бога»
Майже десять років він вдавався до різноманітних авангардних роздумів і практик… аби несподівано (для читачів) з’явитися в збірці «Світ» як поет естетичної (і моральної!) рівноваги, опертої на традицію не лише літературну. Звідки береться краса? З особливого вживання слів, як того хотіли символісти й авангардисти? Чи з досконалого наслідування, як говорили традиціоналісти (говорили вже дуже тихо, встидаючись своєї відсталості…) Однак Мілоша зараховували – принаймні в тридцятих роках – до «другого» авангарду, до хвилі поетів, які часто поєднували формальні провокації з революційними лозунгами… Йому приклеїли навіть прізвисько «катастрофіст».
Справді, Європа у тридцятих роках очікувала нещастя, і дивно, якби його не відчували також митці, поети. У Центральній Європі цей неспокій був такий гострий, що призводив до найдивакуватіших альянсів і, звичайно, суперечливих літературних програм. Ключ дебюту відімкне небагато – радше нескоро – з його творчості. Можна, натомість, без труду сказати, коли завершується літературна молодість Мілоша: у період здійснення апокаліпсису, у 1941–1943 роках.
У 1943 році Мілош уже цілком – і, мабуть, безповоротно – переконаний, що справжнє завдання митця (поета) – це наслідування. Інакше кажучи, вірші не народжуються з віршів, краса – зі словесних поєднань, правда (якщо вірші можуть бути правдивими) не є відблиском особистого ego чи просто згадкою чи мрією поета. Але саме тому, що він утвердився у своєму переконанні, з'являється рідко, обережно, і начебто соромлячись. Ці переконання надто загальні і радше немодні. Мілош уперто підкреслює значення ієрархії, яка є основою творчого смаку: це хіба не вона вирішує, про що говоритиме поет?
Поет повинен уміти розрізняти, що несуттєве, а що – важливе, що випадкове, а що – обов’язкове. Чи це означає, що поет не звертає уваги на дрібниці або загалом – на те, що одноразове? Навпаки: власне, зосередження на деталях надає віршам Мілоша особливого блиску, блиску одноразового оприявнення… Поетові, ймовірно, йшлося про дещо інше: про те, що про дріб’язкові справи потрібно говорити не так, як про важливі. Так оживає категорія відповідності, не стільки сьогодні забута, скільки провокативно ґвалтована, натомість, на думку Мілоша, деталі оживатимуть, повертатимуться потрохи до існування, якщо будуть розміщені відповідно й оцінені відповідно: тоді навіть те, що дріб’язкове чи скандальне, може відновитися у відповідному (наприклад, гумористичному) або несподіваному контексті. Прикладом може послугувати огляд веселих парижанок чи менструальні клопоти кузин.
Варто звернути увагу, що – з протилежної точки зору – Мілош не цурається пафосу, як у «Campo de Fiori» чи у віршах 1965–1974 років, які писалися тоді, коли вимірювався світовий успіх письменника… і він, ясна річ, про це знав. Пафос з’являється, як правило, à propos індивідуальних доль, переможених чи забутих людей. Інакше кажучи, він повертає начебто порушену рівновагу чи справедливість, яку світ не вмів надати людині (чи рідше – громаді). У цьому випадку можна говорити про відновлення чи вшанування відповідної ієрархії – естетичної і моральної.
Мілош-людина рідко відкриває чи презентує себе читачеві. Свою особливість і винятковість розкриває у процесі пізнання, поглинання, як сам каже – «позосталого» світу. Коли не може справитися з його буйністю і складністю, створює двійників.
Поезія – тобто мова доречна – «повторює» реальність і тим самим зміцнює світ у бутті. Поет – це насамперед можливість творчого повторення, і саме в цій ролі чи покликанню він потрібний найбільше. Поет – це той, як би сказав Міцкевич, хто «бачить і описує», але його «я» лише настільки важливе чи потрібне, наскільки він може віддатися справі. Він може зосередитися на собі, але тією мірою, якою зможе використати це самозосередження: внутрішнє відчуття, психологічні автохарактеристики, смаки і приємності (сором, поразки, успіхи) існують насамперед із погляду на предмет, до якого звертається. Але саме цей «предмет» насправді також цікавить Мілоша: це вірш (а може, ширше, будь-який витвір мистецтва), що продовжує існування людському світові…
Час – ворог людини, що мовби використовує чи надламує буття і змушує людину (митця, поета) поновлювати словесні орації, які самі вже є «повторенням» світу. Тому Мілош постійно повертається до своєї минувшини, подивовується пережитому і намагається його зрозуміти, поглибити, відновити. Нічого не було пережито й описано раз і назавжди.
Сьогодення не перестає змінюватися й обділяти минуле. Порятунок у повторенні і – за потреби – перетворенні. Збалансування цих двох процесів – секрет мистецтва: секрет, однак, наївний, оскільки Мілош не лише не перестає його практикувати, але й на весь голос про нього говорить!
Чи можна сказати, що Мілош настирливо повертається до важливих (на його думку чи відчуття) моментів власної долі – і так лірично сповідається чи зміцнюється? Чи має його творчість – критична також – автобіографічні штрихи чи, може, навіть схильна до автобіографії? Я би хотів застерегти від таких тверджень чи нагадувань. Літературна мандрівка Мілоша власним минулим не має на меті відкрити таємниці чи особливості власного «я» поета. Навпаки: людські особливості і здібності допомагають поетові схопити, вдивитися, зрозуміти світ, у якому йому випало жити. Це правда, що Мілош нав’язливо повертається до кількох (кількадесяти?) місць, людей, подій, словом – мотивів що раніше вже з’явилися у його поезії. Але не тому, що несуть йому його особисту правду, засвідчуючи одночасно чесність поета.
Радше навпаки: тому, що до правди про ті місця, переживання, людей – надалі не може дістатися. А дістатися й описати (представити) мусить не лише для себе. Повернення в минуле веселить і заспокоює поета. Він радіє, пізнаючи невідоме. Обмаль таких ненаситних, як Мілош, спраглих нових краєвидів і невідомих громад… Але хіба ця жадоба чи ця ненаситність щодо світу і людей найкраще характеризує поезію Мілоша? Може, значнішою є потреба повертатися до вже пережитих чи побачених місць і справ.
Звідки вона береться? Чи ж буття потребує людської підтримки? Слóва, яке б його доповнило, підтримало, розвинуло? Поет укотре запитує себе, де, коли, як і чим – відповідно – були події, які вразили його настільки, що залишилися в пам’яті. І щоразу «відповідь» буває дещо іншою, відкриває у пригадуванні риси чи явища, що різняться від тих, на які колись звернув увагу поет. І, власне, тому Мілош до них повертається, бо не встиг вичерпати всіх характеристик, барв, слів, значень, які його полонили… Мусить їх підтримати, зберегти, врятувати… стати тим пастирем буття, про якого говорив Гайдеґґер.
Чи таке пастирство не спрямовує до думки про apokatastasis, про повернення, яке так заворожувало Мілоша у сімдесятих роках і якому, може, до сьогодні подумки залишився вірний?
Хай там як, праця поета це – за Мілошем – повернення, доповнення, збагачення буття. До цієї праці поет готовий запрягти всі вживання слóва, всі способи і все стилістичне, лексичне та жанрове розмаїття… Але вона можлива лише частково, звідси необхідність не стільки повторення, скільки поновлення поетичних старань. Це вміння Мілош осягає багаторазовими змінами чи видозмінами поетичної (чи, узагальнено, літературної) оповіді.
Предмет – краєвид, місто, жінка чи війна – не надається відразу до наслідування. Звідси пошук ключа – завжди від початку – і його часті заміни. Звідси перехід від вишуканої мови до простої і навпаки – від метричної до неметричної, від ученої до наївно простої, від серйозної до іронічної, від екстатичної до цинічної. Тут знову з’являється проблема відповідності, якою тепер так легковажать. А кожній речі належить відповідне слово… або принаймні слово, що наближує до нас, освоює річ.
На світі обмаль поетів, які би так рішуче сказали світові «так». І водночас уперто вірили у можливості наслідування. Світ вартий опису – начебто каже Мілош – і світ дозволяє себе описати. Більш од того: мусить бути описаний, якщо має залишитися людським
.
