Посестри. Часопис №91 / «Бачиш усе чітко саме тут, серед чорного диму...»

Бачиш усе чітко саме тут, серед чорного диму.

Небо проламує скіпетр імперії, що помирає,

цілячи наостанок у найдорожче,

у найбеззахисніше:

напис «діти» – як буквальна позначка мішені.

 

Цілить у пам’ять. Вона між нас, всюдисуща.

Ми її з рук у руки дбайливо передаємо,

вигріваємо за пазухою дорожньої куртки,

нашу змарнілу, запилену, теплу пам’ять.

В ній – всі доми і вазони, книжки і красиві речі,

в ній – всі стрінуті люди, їхні біль і радість.

Закриваємо тілом пам’ять від обстрілів. І видихаємо,

коли неушкодженою з’являється з-під завалів.

Ми несемо їй їсти в надщербленій мисці

до укриття, де обійнялись минуле з майбутнім.

Заколисуємо під виття сирен, а коли розвидниться,

випустимо поміж висадженими крокусами.

 

Бачиш усе чітко, відчуваєш цю незникомість.

Не роз’єднають цих рук, голосів суцвіття;

Не розірвуть ланцюга наших сполучень,

Не розіб’ють залізного купола віри.

 

Бахкає скіпетр об небо

і кришиться.

Ще гучніше

бахкає,

бахкає

спільне серцебиття.