Посестри. Часопис №90 / Про Гаупта

                                                                     Поки паніка не понесла мене, як п’яницю,

                                                                     шалатись між стінами світу...

 

                                                                          Зиґмунт Гаупт, «Перстень із паперу»

Порядок важливості. Немає нічого більш точного і визначеного, коли йдеться про інших, кого ми настільки легко звинувачуємо у відсутності послідовності, нестачі вірності, порушенні тієї чи тієї «залізобетонної» ієрархії. Але варто звернути цю вимогу на себе, як ми почнемо констатувати не стільки наші зради, скільки вагання, мінливість, відносність нашого порядку важливих речей. Він же ж настільки раптово змінюється, пересуваючись у міру наростання інтенсивності тих чи тих рівнів нашого досвіду, глибоких почуттів або й простих капризів. Як визначити, коли ми вірні собі, а коли зраджуємо?

Цьому зізнанню я завдячую незвичайній книзі. «Перстень із паперу» Zygmunt Haupt, «Pierścień z papieru», Biblioteka «Kultury», t. 86, 1963. Українською вийшла збірка: Зиґмунт Гавпт, «Баскійський диявол», в-о.: Журнал «Ї», 2014. 216 с. [1] Зиґмунта Гаупта. Вона допомогла мені зрозуміти з новою силою, як автентичний погляд на світ іншого може спростувати нашу фіксовану ієрархію. Й от раптом ми бачимо, що серед «мишачої суєти» миттєво минаючих днів ми забули про єдиний важливий порядок речей і явищ. Не маючи ні амбіцій, ні кваліфікації літературного критика, я не говоритиму про «Перстень із паперу», але, поруч із цією книжкою – з вдячністю – позначу напрями думок і пробуджених Гауптом спогадів.

Утомлений усе новими планами, ідеями та витівками своїх сімох дітей, батько казав нам за рік до своєї смерті: «Добре, добре, але у мене вже було занадто багато сюрпризів».

Із віком ми припиняємо вірити, що все ще готові до нових сюрпризів. Здається, ніби ми вже остаточно визначили (для себе), що добре, а що зле, решта нас не хвилює, адже нема де взяти сили знову і знову помирати та народжуватись. ...я устала воскресать, и умирать, и жить А. Ахматова, «Остання ружа».[2]...– пише Ахматова в одному зі своїх останніх віршів. А втім, справжній, єдино вартий переживання досвід, – це завжди сюрприз, зустріч із неймовірним, що змушує нас почати з самого початку. Ми живемо саме такими моментами. Сезанн, коли казав, що художник повинен побачити природу, «ніби її до нас ніхто не бачив», був уже старий і близький до смерті. Кожен його вихід на пленер, кожен намальований ним натюрморт були для нього новим сюрпризом, ба більше, осяянням. За місяць до смерті він пише своєму синові:

Тут на березі річки мотиви множаться, та ж тема, побачена під іншим кутом, – ось джерело найсильнішої цікавості (du plus puissant intérêt) і різноманіття. Я міг би впродовж місяців працювати, не змінюючи місця, лише відхиляючись то праворуч, то ліворуч.

Коли ми втрачаємо ті рівні чутливості, до котрих продирались усе своє життя (теоретично ми продовжуємо знати про їхнє існування, але більше не відчуваємо ані їх, ані навіть спогадів про досвід перебування на них), здається, ніби нас замурували і позбавили смаку до життя. Коли у роботі чи переживаннях ми щоразу зустрічаємо одні й ті ж набридлі мотиви – ця повторюваність, врешті, стає просто нестерпною. Аж раптом – осяяння. Ми торкаємося у собі світів геть не нових, адже вони існували в нас завжди, однак ми були втратили до них шлях. І от вони знову відкриті перед нами: ані працею, ані доброю волею і зусиллями, хоча вони й необхідні, аби розчистити шлях, до них не дістатись, їх дарує зовнішнє потрясіння; гостре переживання літературного тексту, чи ж є якась інша варта згадки причина для читання?

***

Родольф БресдінРодольф Бресдін був французьким рисувальником і гравером, народився в Ле-Фресне-сюр-Луарі 12 серпня 1822 року, помер у Севрі 11 січня 1885 року. Його фантастичні твори особливо приваблювали Шарля Бодлера, Теофіля Готьє, Жорріс-Карла Хуйсмана, Шарля-Луї де Монтеск’є та Андре Бретона.[3], прекрасний графік і рисувальник, син чинбаря з глибокої провінції, провів усе своє життя в злиднях і забутті, жив на горищі, де з китайською точністю і увагою розводив у горщиках рідкісні рослини – він малював тропічні хащі, обвішані скелетами крони могутніх дерев, фантастичні і таємничі чагарники. Бодлер сказав про нього: «Не знаю, чи ця людина талановита, але поза сумнівом – геніальна». А Бодлер був одним із небагатьох людей ХІХ століття, що носив у собі детектор генія. Художник, котрий, як отой Бресдін, досягнув особливого досвіду і шукає для нього виразу, заради поглиблення свого розуміння або бачення повинен пережити якусь «маленьку смерть», адже мусить створити власну мову форм, а отже, втратити спільну мову з іншими.

Брак таланту? Безсилля? Скільки разів ми чуємо обурливі вигуки: «Але ж це ні на що не схоже!». Іще за часів моєї юності вважалося, ніби Сезанн не вмів малювати, навіть Жак-Еміль Бланш, сам художник не з останніх, друг Пруста, який одним із перших почав купувати картини Сезанна, пишучи про нього, намагався пояснити його «нездалий» малюнок (я бачив портретний рисунок дружини Сезанна поруч із малюнками Рембрандта, і не знаю, який іще художник витримав би таке сусідство).

А що може сказати про себе сам художник? «Якби він того вартував, я дав би у часопис “Фортепіано Шопена”? Та чи варто?» – пише Норвід Соколовському в 1865 році. «Я не можу друкувати цю книжку, – начебто сказав великий видавець Ґрассе після прочитання «На Сваннову сторону» Пруста, – перші 40 сторінок – це опис того, як герой не може заснути, жодний читач цього не витримає».

За новий кут погляду, за власну мову й індивідуальний почерк письменник повинен дорого заплатити. Читач завжди починає з опору, отак і я був опирався Гаупту. «Немає терпіння читати цей перелік речей, коней і упряжі», – думав я, читаючи в «Культурі» один із розділів «Перстня із паперу» (однойменний із назвою книжки). Беручи до рук книжку, яка з’явилася через кілька місяців, я без ентузіазму зітхав – і без неї мені треба було стільки всього прочитати!

І раптом, із перших же сторінок – сюрприз. Мене зачарувала виповненість, багатошаровість цього бачення життя, напрочуд багата мова, завжди вдале словотворення, несподівані як у поезії метафори; я відкрив для себе нові відчуття, інакшу перспективу світу, інший затриманий на пів кроку час «вічного», що його ми постійно забуваємо, втрачаючи «в гаморі великого й порожнього пташника, aviarium, яким є моя тривожна свідомість»Цит. з оповідання «Про Стефцю, про Хаїма Іммерґлюка та про скіфські браслети», пер. Андрій Павлишин.[4].

Він згадує війну, польську катастрофу, жорстоке безглузде приниження, coup de grâce (удар милосердя), падіння Франції, юнака з відірваною головою і запханий за раму картини любовний лист. Але війна у нього не важливіша за жорству, розбитий мармур римської підлоги, занюханий дансинг, де алкоголік і марксист купують у потворних платних партнерок надушені дешевими парфумами ружі – або хвилі чужого моря, що напливають на берег.

Після дня читання я вже не міг відірватися від «Персня» – посеред ночі я прокинувся від розуміння, що мої упорядковані, розставлені по відповідних полицях свідомості переживання, мілкі або глибокі, піднесені або буденні – всі виявились заражені проказою поспіху і прагненням миттєвої екстеріоризації, деформовані ілюзорною актуальністю, яка, незалежно від того, приймаємо ми її чи відкидаємо, проникає в нас через усі пори, аж всі наші відчуття і думки починають жити у зовсім іншому порядку важливості, в іншому інтервалі.

Неспішний світ Гаупта, світ, в який назавжди вросли його спогади і роздуми, – звільняє і очищає читача, дає йому нову молодість, свіжість незайманих переживань, і завжди таку бажану нам несподіванку. Чи ж можна читачеві дати більше?

***

Чому ця книжка нагадала мені про особу, яку я пам’ятаю ось уже двадцять чотири роки? Це був бідний кравець із Кракова, єврей, що заледве говорив польською. У вересні 1939 року він опинився в моєму взводі. Я пережив із цим взводом резервного ескадрону 8-го полку тижні гонитви за своїм полком, який відступав із боями. Наш спішений відділ марширував по закупорених натовпом біженців і армією дорогах, жодного героїзму, жодної боротьби, хіба що за нічліг чи харчі, позамежна напруга утримати підлеглих вкупі, супроти паніці і зростаючому навколо нас хаосу. Спроба створити справжню солідарність в ескадроні, чий склад через раптову мобілізацію був цілком випадковим.

У таких «диких» умовах люди відкриваються миттєво (я все ще бачу вахмістра Врубеля з Живця, який завідував постачанням, керував кухнею, спав на скрині з сухарями, щоб їх не розікрали, і до останньої хвилини зберігав дивний спокій і справедливість, твердо і пильно піклуючись про кожного солдата).

Отож Соломон – як я зватиму того краківського кравця в моєму взводі – залишив у Кракові дружину і дітей. Його суворе, наче викарбуване на гранітному фризі обличчя, було східним, але не єврейським, а якимось ассирійським. Навіть у найважчі для нас моменти це обличчя зберігало абсолютну байдужість до всього довкола; ця байдужість, я би сказав, пихата і вовкувата, була майже дивовижною, настільки не пасувала ні нам, ні моменту. Цей випадковий улан дбав лише про одне – добре попоїсти. Достатньо було увійти до якогось села – як він зникав. А за деякий час з’являвся уже з гускою, качкою або куркою під пахвою. Щоразу, коли я його ловив на гарячому, то примушував віддати свою здобич.

Спочатку я по-доброму намагався розтовкмачити йому, що солдат не краде (тим паче, що у нас була польова кухня безцінного Врубеля), але в кожному наступному селі повторювалась та сама історія: втеча і повернення з новим трофеєм. На нотації і догани він реагував кам’яним і відсутнім виразом обличчя. Мені здавалося, буцім на ньому написано: «Нехай собі гої воюють – вони нічого іншого й не роблять уже протягом кількох тисяч років, чому це повинно хвилювати нас, євреїв, наше завдання жити і вижити, у мене є дружина і маленькі діти, мені потрібно мати сили, щоб прогодувати їх під час цієї війни, хто про них подбає? Поляки?».

Спливали дні, і побіля Жовкви мій улан дезертирував – і не він один. Чи міг я йому дивуватись: він жив у іншому світі, на іншій планеті, те, що ятрило нам серце, перебувало цілковито поза його реальністю. Що я про нього знаю? Чим він платив за свою окремішність, за цю незалежність від нас, якою болючою прив’язаністю, яким смертельним страхом за своїх, котрого він нам і не думав показати: не знаю, що з ним трапилось, коли він повернувся до Кракова, – навстріч жорстокості, варварству і, мабуть, загибелі своїх і своєї.

***

Звідкіля цей спогад? Що може бути спільного у Гаупта з Соломоном-кравцем? Гаупт, спочатку офіцер бригади кавалерії, згодом підпоручик бригади моторизованої артилерії, після табору для інтернованих опиняється у Франції, звідки евакуйований до Шотландії, у складі дивізії Мачка воював у Польщі і Франції, зрештою осів у Штатах. Їх не пов’язує ні середовище, ні раса, ні світогляд, до всього, різка і болюча чутливість Гаупта становить протилежний полюс кам’яного «відчуження» Соломона. А попри це, Гаупт у своєму найглибшому осерді, у самій буттєвій матерії видається мені настільки ж окремішнім посеред сучасного світу, як Соломон у нашому взводі. Я відчув у ньому ту ж дистанцію. Хто з нас здатний на неї? У Гаупта ця дистанція надає навіть найбільш тривіальним переживанням такої перспективи, наче вони вже доросли до остаточного, усталеного порядку важливості в «затриманому на пів кроку часі».

Стефця, яка сидить на вікні, обтягуючи спідницю так, щоб прикривала їй коліна, Стефця-утоплениця з опухлими губами та руками, поцяткованими водяною лепрою, давно померла скіфська принцеса в діадемі із золотих бляшок, закинутий відпливом військової хвилі до рідного міста автора, беззубий камчадал або збуджений о порі гону олень завбільшки з добре теля, запах зіпрілого листя у лісі або хлюпання води з нещільного крана на паризькій мансарді «як белькотіння фонтану у садах Персії, скляне і тонке».

Скільки образів, скільки недоказаних, нашептаних між рядками зізнань. Цей розділ про дощ, коли всі маленькі, великі, а можливо, й величезні для самого Гаупта події того дня раптом зникають – і залишається тільки дощ, «чи означає це, що немає нічого важливого?»«Зеленкувато-срібляста ртуть бризок дощу» або прибуття весни «під хитання ресор у такт чвалу коней» і букет «глибоко фіолетових, сором’язливо прикритих листям у своєму тісному товаристві» фіалок на персах весни. Лише кілька ліній, а персонаж уже ожив і не забудеться: українець зі Львова із запалими від голоду щоками в Слов’янському Інституті на рю Мішле, що мріє вирізати мільйон поляків, єврей у підшитому атласом хутрі, що під час бурхливої білої мазурки терпляче годинами очікує аудієнції в спадкоємця маєтку, який вже давно у нього в кишені, аж до тієї бретонки на французькій похідній заставі і зарюманої «дівчинки з ніжками на місяцях».

Одна з останніх глав, «Кавалер із морської піни», здається мені найкращою з усіх – підсумки життя, остаточні запитання «посла інших марень», якому вітер на березі океану висушує сльози на обличчі.

Можна легко впасти у манію величі, якщо уявити, як (хвиля) пройшла половину океану під сонцем і зірками, несучи на собі Левіафанів і Саргасові моря, закликаючи блискавки і збираючись у морські вали, аби, врешті, з християнським смиренням лягти і померти, біля чиїх? біля моїх ніг... То ось, до чого ми прийшли? До плинності та крихкості всього сущого у вигляді тендітної морської піни?.. Тільки чужі води, незбагненні й байдужі, безпам’ятно напливають і поглинають землю – останнє, що в мене залишалось під ногами.

***

Протягом усіх глав цієї книжки, цілком різних, а при цьому завжди цілісних – та ж стриманість автора – він ретельно уникає крику, обриває найпотужніші сцени та маскує кульмінації; щойно у главі або оповіданні починає стрімко зростати напруга, щойно автор досягає повороту долі того чи того персонажа, як увага читача скеровується до інших людей або місць, а кожна подія набуває іншого, начебто вже абсолютного сенсу. І як тут не згадати «Жменьки піску»?: «...аби мій смуток був не для чиєїсь потіхи або плачу; але був смутком людини для людини».

Стефця і важкі, ослизлі від мулу неводи, і скіфська принцеса, і відлуння кінського дудніння на розлогих луках, яке чулося там багато сотень літ тому, передані нам навіть не словом, а самим диханням. Шістнадцятирічний Януш із Шимбарка в ліцейській кепці, переслідуваний «закоханими, чадними, зволоженими від любові поглядами батьків», що сталося з ним? Чи відповідає нам автор описом кам’яного склепу в Горлицях, де зупинився шлях сімнадцятирічного німця з попередньої війни, цієї «чужої дитини»? «Meine liebe Mutter, sei stolz, ich trage die Fahne»«Люба матінко, пишайтеся: я несу прапор».[5]. Та чи потрібна нам відповідь, адже болюче пронизливий зміст цих оповідань, вищий за кожен конкретний випадок, стає долею всіх нас.

***

Встановлювані кожним поколінням правила та рецепти, обов’язково революційні й «остаточні», завжди здаються непорушними – слід мати багато мужності й наполегливості, аби не дати їм скаламутити свого бачення, хай навіть іще темного, або навіть жахного для себе самого. Гаупт знає, що ми ніколи не приділяємо достатньо уваги і послуху тому, що вперто диктує нам внутрішня необхідність.

Розанов зазначив у своєму щоденнику, що добре, якщо письменник має одного, максимум декількох справжніх читачів, однак варто йому під примусом або в мить слабкості вирішити змінити задля більшої читабельності бодай одне слово, «той єдиний читач відкладе книгу і більше до неї не повернеться». Йдеться не про культ темряви або замикання в башті зі слонової кістки, адже слово письменника – це лише його вікно у світ. Інакше він не дістанеться ні до себе, ні до читача, і не здобуде тієї зрілої свободи, якою пронизана надзвичайна книжка Гаупта «Перстень із паперу».

1963