Посестри. Часопис №111 / Інанно, під час підземних обрядів мовчи!
Ольга Токарчук. Анна Ін у гробницях світу / Перекладач Остап Сливинський. Київ: Темпора, 2024.
То було далекого 1999 року, коли вікові дуби були крихітними саджанцями, укри ще не вирили Чорне море, коли боги ще були людьми, а звірі могли говорити. Одне шотландське видавництво задумало серію коротких романів, у яких будуть осмислювати і переписувати міфи різних культур. Назвали проєкт «Canongate Myth Series» і почали комунікацію з зірковими прозаїками різних націольальних літератур. Концепція книжкової серії була спільною – осмислення і осучаснення міфу, а от про що писати і як – обирав уже сам автор. Кожна книжка виходила одночасно рідною мовою, англійською і всіма, на які її встигнуть перекласти. Мегаамбітний проєкт мав би включати сто романів. 2013 року вийшла вісімнадцять книжка. Офіційно та серія ще триває, серед її романів склалося навдивовижу багато хітів.
Ізраїльтянин Давид Громасс переписав міф про Самсона – поетичний роман «Лев'ячий мед». Хорватка Дубравка Угрешич витягла з хатинки у пралісі бабцю з кістяною ногою – склався іронічний роман «Знесла Баба Яга яєчко». Канадійка Маргарет Етвуд написала «Пенелопіаду» – роман із погляду служниць Пенелопи. Шотландка Алі Сміт напише роман про Іфіс, яка народилася дівчинкою, а виховували її як хлопчика – «Дівчинка зустрічає хлопчика». Англійка Джанет Вінтерсон переписала історію Геракла – так виник роман «Вага». Антонія Байєтт саме для цієї серії створила свій видовищний «Рагнарьок».
2008 року в Польщі вийшла «Анна Ін у гробницях світу» Ольги Токарчук. Роман був написаний у межах Canongate Myth Series, на жаль, єдиний із оприлюднених у ній він досі не отримав англійської версії. Чому так? – Напевно, мав би щось із цього приводу розказати український перекладач «Анни Ін» Остап Сливинський, позаяк цю прозу адаптувати іншою мовою – колосальний виклик. «Анна Ін» поетична і складна, ця книжка гідна принести в жертву самій Інанні.
Саме так, Ольга Токарчук переписала міф про Інанну. Анна Ін – це Інанна, прочитана навпаки (і буквально, і метафорично). Шумерська богиня Інанна є богинею родючості й кохання, перемоги і правосуддя (мультизадачна пані). Її зображували вічно молодою, дуже активною, такою, що прагне більше влади, ніж було їй приписано від сотворення світу, і отримує ту владу; попри те, що вона опікується шлюбним сексом, Інанна – не богиня-матір. Її відзвуки ми побачимо в інших древніх богинях, які поглинули культ Інанни. Це аккадська Іштар. Афіна й Афродита. Венера. Єгипетська Ізіда. Інанна в шумерському пантеоні посідає місце, про яке й не марила Афіна-Венера, навіть Деметра з її матріархатом поступається владою Інанні. Це одна з наймогутніших богинь шумерів, чий пантеон складається з чоловіків.
(Не майте, прошу, ілюзій: міфи про богів не відбивають реальних гендерних стосунків; міркувати, що під опікою Інанни шумерські жінки мали більше влади чи свободи, однозначно не слід).
Про Інанну збереглося чимало історій – зафіксованих на глиняних табличках пісень. За першотекст роману Ольга Токарчук бере шумерську поему «Сходження Інанни в Іркаллу», це головна історія про Інанну, настільки значуща, що одне з її божественних імен Інанна-кур, себто Інанна з потойбіччя. Кура у шумерів є темною печерою, копією в негативі земного життя. Кура у Токарчук –ліфтові шахти і підземні комунікації великого міста. Ця поема – один із перших, ймовірно, найдавніших засвідчених міфів людства. (Рефреном у поемі йде репліка, яку я винесла в заголовок статті, бо в цьому є якась глибинна історія людської культури: наймогутнішій безсмертній богині в найдавнішому збереженому міфі людства наказують заткатися, поки жерці вершать ритуали, що мають запобігти смерті: «Інанно, під час підземних обрядів мовчи!», знай, мовляв, богине, своє місце в світі, сотвореному на потребу смертних із їхньою короткою, на пару-трійку тисячоліть, пам’яттю).
Поем про Інанну збереглося дві: одна з них шумерська Третьої династії Ура, десь 2112–2004 рік до н.е., друга – аккадський переспів із шумерської поеми, він належить до початку ІІ тис. до н.е. Вони збігаються в основних елементах, але у аккадців більше подробиць. Найбільшою проблемою є фінал, він утрачений. Але є міфи про смерть чоловіка Інанни Думузіна (Думузін означає Пастух, Токарчук робить його Садівником), є пісня про їхні залицяння, є епос про Гільгамеша, де Інанна – одна з героїнь (коїть паскудство), є поема «Інанна та Енкі», де войовнича богиня розширює свою владу й території. Токарчук за іншими міфами та легендами реконструює свій фінал сходження богині до гробниці.
Інанна проходить сім брам, біля кожної брамник знімає з неї одну з одежин, в її одязі є магія. Вона проходить у пекло нага й знесилена, її висушують на мумію і підвішують на гак. Тимчасом Ніншубуру –сукаль, подруга-служниця, яку зображають то чоловіком, то жінкою, шукає тих, хто міг би допомогти Інанні. Верховні боги вітру, неба, місяця відмовляються. Бог води погоджується допомогти. Інанну оживили, але замість неї в пекло мусить піти якась людина. Інанна обирає за жертву свого чоловіка, він недостатньо оплакував її смерть (от чи виявиться, зрештою, Думузін у пеклі, з поеми якраз і неясно).
«Минуле й майбутнє відрізняються лише однією голосною», – одна з перший реплік роману. В перекладі зник каламбур (przeszłość і przyszłość), але закцентований інший аспект. Голос здатний виокремити минуле й майбутнє, він розповість нам про те, що сталося, і прорече прийдешнє. Інанна в романі Токарчук не говорить, богиня не потребує оповідання історій, бо це прерогатива смертних – фіксувати досвід в образах та переказувати нащадкам. У Інанни є добра пам'ять, вічне життя і немає дітей. У романі за богиню говорить її сукаль – Ніна Шубур, брамник гробниць – Неті, рикша надземного царства, сестра Садівника (коханця Інанни) – Анна Гештін. Вони всі смертні, навіть брамник. У гробницях годують глиняним печивом – тими самими плитками, на яких записували свої твори шумери, такі ж, на яких зберігалася поема про Інанну. В пеклі харчуються розказаними кимось історіями. Богам тут можна і помовчати.
Чого Інанна подалася в підземний світ, ми не знаємо, ці фрагменти поеми втрачені. Тому вони найцікавіші в романі Токарчук. Найпереконливіша версія: вона шукала можливості стати властителькою гробниць, підпорядкувати собі світ мертвих. У цьому світі владарює Ерештікаль, старша сестра Інанни. Токарчук робить сестер близнючками, вона у такий спосіб прицільно «ожіночує» шумерський пантеон.
У Інанни не було сестри-близнючки, вона мала брата-близнюка, який походить із іншого міфу, де секс між немовлятами, що вийшли з однієї утроби, стає початком нового світу. Ні, жодних братів не треба. Тут є сестра, яка ділила з Анною Ін материнську утробу. Насправді сильний хід.
Анну Ін роздягають перед брамами не тому, що її речі магічні, а тому, що лише голою її може впізнати сестра, адже та бачила її в утробі саме оголеною. Сестри ідентичні, тільки одна покрита пліснявою і виразками, в ній забагато вологи, яка проступає на шкірі. Її обійми висушать Анну Ін акурат перед тим, як її сестра згадає: ще до народження вона ссала ніс Анни Ін, вважаючи його за материнський сосок. Цей спогад уб’є Анну Ін. Анна Ін приходить у пекло, щоби виказати сестрі співчуття, та щойно втратила чоловіка (хто такий, не знаємо, не дізнаємося, в поемі це втрачено, а для Токарчук не важить). Вийти з пекла Анна Ін зможе лише віддавши сестрі свого мужчину – Садівника, який уміє запліднити саму землю.
Ерештікаль, або «Пані Інший Бік», як називає її брамник, – тіньова версія Анни Ін, точніше волога, темна і налита її версія. Ерештікаль якраз має дітей, демони – її породження. Темна богиня – світла богиня, яка вирішила відтворити себе в нащадках, розмножитися на безліч смертних. Токарчук пише конфлікт богині-діви і богині-матері, дуже тривожно і красиво пише.Богиня-діва прийшла, щоби підкорити собі богиню-матір, не навпаки.
Мета Анни Ін – поєднати світ живих і мертвих, розбити сім брам, які відгороджують світи. Фактично, вона таки хоче розширити свою зону впливу, підпорядкувати собі ще й демонів потойбіччя. І от дивина: коли Анна Ін виходить із гробниць – і до того, як вона відправить сестрі замісну жертву замість себе, в світ живий потрапляють демони й тіні, гармонія світів руйнується. Анна Ін нібито програла: її убили, потім воскресили, потім замість неї убили ще когось. Але ж світи таки поєдналися – і демони населили землю, і той, хто спустився в пекло, вийшов звідтам. І не тільки Анна: її замісна жертва складається з двох людей, кожен із них буде проводити в гробницях по пів року і повертатися до нормального життя. Світи злилися настільки, наскільки можливо. Чи ж таким не був початковий план Анни Ін, що його всі вважали дурнею? Вона померла заради влади, вона отримала владу – абсолютну, як смерть.
У романі в той тиждень, коли Анна Ін гостює у сестри, люди на поверхні готуються до свята. Те свято знову і знову виринатиме в оповіді, але не буде назване. З опису воно схоже на грецькі Елевсінські містерії, вони припадали на вересень, були пов’язані з завершенням землеробного року і початком нового циклу. Щось старе помирає, аби щось нове могло народитися. Саме так, воно проводить у пеклі сім днів, а не три, як тут розкаже Ніна, треба рахувати, це не алюзія на Христа в печері чи Іону в череві кита, це міркування про жіночий менструальний цикл – дні, коли ти отримуєш підтвердження, що не станеш цього місяця матір'ю. Прикметно і почасти дотепно, пісню про Інанну в пеклі пов’язують із астрономічним нижнім з’єднанням Венери з Сонцем. Венера – а вона є аватаром Інанни – на сім днів зникає з неба, а потому знову з’явиться як ранкова зоря. Таке трапляється раз на 584 дні, час від часу припадає на кінець календарного року, очевидно. Про те, шо от-от настане новий рік, говорять і в романі Ольги Токарчук, ну й те, що сходження богині в пекло і повернення її з країни мертвих становить смисл містерій, теж очевидно. На мою думку, Токарчук дещо прямолінійна тут: у її світі триває зима, здається, це самий початок січня, це не свято Деметри, а коляда. В світі, де зникає Інанна, от-от має народитися монотеїстичний Бог.
Богиня померла. В фіналі роману до нас заговорить шумерська поетеса. «І ось я – Енхудуанна, жінка з хамаму, кожна, яка записує, яка виліплює з глини пам’ять». Енхудуанна тут, у романі, особлива. Вона єдина названа своїм прямим іменем, а не його інверсією. Її не приховують від нас, навпаки. Токарчук важливо, щоби ми знали це ім'я, адже саме смертні письменниці зберігають пам'ять про безсмертних поетес (це героїня-протагоністка, сто відсотків). Енхудуанна чи Енхедуанна існувала, вона була аккадською жрицею Нанни, бога Місяця, в місті Урі, покровителькою якого є Інанна. Ми про неї мало знаємо, неможливо верифікувати її історію, але історія літератури воліє вважати її першою поетесою у світі, бо її ім’ям підписаний один із гімнів во славу Інанни.
Ця героїня у Токарчук у фіналі співає славу Анні Ін. Богині, яка заснула на якийсь час, але прокинеться і зійде до людей, що зберегли пам'ять про неї. Поміж доста типових для подібних пісень фраз у Токарчук є одна, що вирізняється чужістю: «Я бачила, як ти вирушаєш у дорогу і лишаєш на узбіччі чергові пари подертих черевиків». Між одягу, що його знімали з Анни Ін брамники, не було взуття. Але ці черевики були в іншому моменті роману. От він: Ніна Шубур міркує, хто може стати замісною жертвою богині, чиє життя може оживити богиню: «До уваги беруться лише ті, хтоживий і вільний, у чиєму теплому тілі пульсує червона кров. Речі не рахуються. Скільки їх знадобилося б, щоб відкупити смерть бога? Гори черевиків,терикони окулярів, тонни золотих обручок, пагорби золотих зубів…». Ці черевики прийшли з нашої колективної пам’яті про Шоа. Богиню не в силах розбудити навіть мільйонні жертви геноцидних воєн. Люди, які знищують одне одного, не заслуговують на гнів богів. Богиня знімає взуття, кидає його до купи такого ж і продовжує подорож.
Богиня умирає тоді, коли готова розділити з людиною статус жертви: не священної жертви, а жертви злочину (не sacrifice, а victima). Нам цікаві боги, які помирають за нас, а краще б таки замість нас. Що робити з богами, яких ми убиваємо так само, як уміємо убивати одне одного? Подібних історій воліємо не чути і не розказувати. Поки якась недооприявленна аккадська поетеса раптом не обмовиться знічев’я.
«Анна Ін в гробницях світу» – неймовірно амбітний твір, найпретензійніший текст із проєкту, де зібралися всі такі ж. Токарчук пише апологію богині – персоніфікованої жіночої сили. Переспів поеми про Інанну для того надається ідеально. Щось настільки давнє, що ми й забули, що ніколи про нього не знали. Щось настільки давнє, що не може не бути правдою. «Дайте час, Богиня прокинеться», – обіцяє Ольга Токарчук в післяслові. Знаєте, це не обіцянка гепіенду для людства, я б сказала, що радше навпаки.
