Посестри. Часопис №9 / Розарій

Розарій 

 

В листопадових сутінках вогкі й сонні  

руни руїн, де сміються сови, 

де ламкою луною заходиться кожен вибух, 

береженого той береже, хто найпершим вибув. 

За руїнами – в ніжному інеї горобина. 

Ходить там жінка, шукає, кого любила. 

Мічена хрестиком, чорною цяткою над бровою – 

дика ластівка. Янгол передової. 

Пахне повітря попелом і туманом,  

вибито двері – зяє відкрита рана.  

Ліжко худе й холодне, а ще дитяче. 

Жінка терпне від болю, але не плаче. 

* 

Що ти знала? В горлі клубком – іржа 

нерозплетених слів… Молодий сержант, 

наймолодший… Допитував і дрижав 

і тебе як голку 

все губив межи інших нічних зізнань, 

чорним оком камера наповзла. 

Взяв тебе за груди. Тоді позвав 

командира полку. 

Не заплакали ти, несучи на руках кістки. 

Автозаки, чорні стрічки, хустки, 

мерехтіння касок, немов луски – 

м’ясорубка часу. 

Хтось чужинських дітей у крові купав. 

Хтось пакет до житла не доніс, упав, – 

покотились яблука – час настав. 

Перейшло за вінця. 

Проступила на колах крику червона сіль, 

ти сідала у свій реанімобіль, – 

відчувала як жадно невчасний біль 

на коліна звівся. 

Снився син так, як сняться малі сини – 

посміхається, «Ось я!» – руку лиш простягни. 

А тоді віддаляється… до стіни.. –  

і уже навпроти 

лиш тонка, мерехка і неясна тінь… 

Різко сіпнувся шрамик на животі. 

Міцно спали усі святі  

і медична рота. 

Ось вони повертаються, щойно сповзає мла: 

всі, кого змогла ти… І не змогла… 

Голоси в них чисті: «Біжи, мала, 

тут не час гадати!» 

І стрілець, що тебе прикривав, наче сніг ріллю, 

що не встиг сказати тобі «люблю», 

тихо впав без подиву і жалю  

в історичну дату. 

* 

Жінка вдивляється в себе – розбите люстро 

вперто її не показує, – сіра пустка. 

Шкрябає пам’ять, – тривожний ґраттаж по слайдах. 

Каже: «У цьому домі колись росла я…» 

Світиться білим між пальців її розарій – 

все що лишилося. Просто ніхто не сказав їй. 

Син переріс усіх – і поїхав одного ранку. 

Мати міняє квіти, щодня протирає рамку. 

Перший мороз обволік молоді троянди, 

тягнеться дим над кущами… І до веранди 

тягнеться стежка, шовком слідів прошита. 

Люди збирають речі. Лишають житла.