Посестри. Часопис №9 / «Не грій мене, песику. Я не встану»

*** 

Не грій мене, песику. Я не встану.  

Замело піском, затягло туманом. 

Справа – той, хто був мені капітаном, 

зліва – ворог з обличчям божого сина. 

І життя – папірець із простеньким кодом,  

непримітна вивіска перед входом… 

Пуповина, песику, як провина. 

 

Тож тікай, доки ще живий, доки ладен бігти, – 

знайде свіжий день і для тебе крихти. 

Люди людям – смерть, не звикай до них ти, 

а біжи через три світи до моєї мами… 

Вона так берегла – не дай боже мороз чи вірус, 

укривала щоночі, светри плела на виріст. 

А в окопі зимно і все затягло туманом. 

 

Бач, була Людина – тепер кістяшка. 

Посланцем для кожного – чорна пташка… 

Ти зітхаєш, звіре, правдиво тяжко 

і так само тяжко мені всміхнутись… 

Що – життя? Новела. Для вірша – темка. 

Всі вони не знають про академку 

і про доброволку, і просто щемко 

після всіх наук осягати мудрість. 

 

Не грій мене, песику. До любові біжи, на захід. 

Вона краще за тебе знає мій запах. 

Вона одягає мою краватку, мов зашморг,  

і курить за мною спрагло і здичавіло.   

Місто побрязкує таємницями, збільшує тіні, 

обіцяє скупати весною в каштановій піні,  

тільки хай би більше ніколи віднині 

вона не вірила й не любила. 

   

Колись тут зберуться наші нащадки, 

позносять докупи відталі згадки. 

Собача трава-кропива проросте над окопами, 

відлуння котитиметься європами.