Посестри. Часопис №87 / Уривок із повісті «Ольга: дихання»

…Слова мовлені втратили нині силу, і ними вже неможливо думати. Старі речі розпадаються на молекули і летять кудись разом із космічним пилом... Можна лише спиною стати до звичного, бо воно вже зносилося, й дати йому просто піти, бо Калі юга вмирає. У серці з’являються нові точки дотику серед павутини його доріг. І назад вороття вже нема.

28липня 1914 року, вівторок,

м. Чернівці, вул. Петровича, 8

Ольга Кобилянська ще ніколи не бачила такого снігу… Стояла самотньо на площі біля ратуші, а навколо – сильний шквал вітру крутив у своїх лапах незчисленною кількістю газет. Вони, як ранені птахи, махали крилами-сторінками і пробували вирватися з потоку вихору, але натомість лише таранили одна одну, зачіпали і рвалися на клапті. А вітер реготав і тішився, перетворюючи ошатних паперових птахів на безлику кількість кусочків… Він вишиковував їх у стрій, через що на них поступово блідли, а далі зовсім щезали обривки текстів, малюнків, літер, нерівних обірваних, але таких неповторних країв, аж поки всі стали як один – білими і холодними сніжинками. Тепер вони дружно за наказом спускалися і вкривали собою землю і все, що потрапляло на їхньому шляху. Ользі стало холодно, вона почала поспіхом струшувати з себе той сніг, але його все прибувало і прибувало… а небо перетворилося в суцільну зимну сіру хмару, яка заслонила сонце, і здавалося, навіки, аж до відчаю в серці, так що не вирватися і неможливо побачити в тій густій пелені напряму для спасіння. Холодний морок вирвав Ольгу зі сну.

Сьогодні всі чернівецькі газети розмістили на своїх шпальтах головну новину: «28 липня 1914 року Австро-Угорщина оголосила Сербії війну!». А найвпливовіші газети «CzernowitzerAllgemeineZeitung» («Чернівецька загальна газета») та «CzernowitzerTagblatt» («Чернівецький щоденний вісник») в деталях розповідали, що причиною для оголошення війни стало вбивство у Сараєво сербським студентом намісника престола. Після таких новин Ольга нарешті усвідомила, про що був її сон.

Останній місяць для усіх чернівчан минув у напрузі, але стан цей був не безнадійний, ще десь залишалася ймовірність уникнути війни. Але схоже, що світ став настільки хворим, що в нього не спрацьовував інстинкт самозахисту.

…Світ змінився. І нічого вже не можна було зробити…

21 жовтня 1914 року, середа,

2-й день звільнення від російської окупації

Тарабанило дощем голосно і рясно цілу ніч. Здавалося, злива своїми мокрими ногами вимиває усю нечисть на вулицях, майданах, парках і садах міста Чернівців, а руками стирає з дахів чужинську пилюку, зі стін змиває московські гасла… Як хороша господиня, вона вичищала місто, як хату перед Різдвом, і всю ніч монотонно співала колискову.

Ольга Кобилянська вперше за півтора місяця російської окупації так глибоко провалилася в сон – беззастережно і спокійно, як немовля на материних руках, бо вже у вільному місті. Вона снила яскравими снами, обнімаючи одною рукою доню Галюсю, яка під звуки грому застрибнула до мами під ковдру. Цеї ночі все місто було упокорене цілющим сном і животворною вологою, і це було значущим. Люди мали виспатись з відчуттям безпеки і хоч би частково звільнитися від пережитого. На ранок сонце вийшло походити серед осіннього прохолодного туману і сповістити, що буде теплий день пізнього бабиного літа. Погода, як і природа, річ непередбачувана для більшості людей, але тим солодші її дарунки.

Чернівці прокидалися мляво зі сну, але з чітким усвідомленням ваги звільнення. Кожен, хто виходив на вулицю, всміхався зустрічному, знімав капелюха, кожна, яка покидала оселю, розсипала усмішки знайомим і кивала головою, молодь і діти голосно віталися одне з одним і навперебій перекрикували, галасували… Місто, як вулій, набирало обертів своєї енергії, аж поки бджоли майже всі вилетіли до сонця.

Можливо, варто було бути розважливим, як до війни, стриманим, практичним, але в цей день місто начхало на будь-які етикети: не в плані порушень закону чи моральності, ні, а в плані контролю емоцій. Те, що вони пережили за час російської окупації, давало їм на це право. З самого ранечку українець Василь Домітращук, який був службовцем дирекції майна Православного релігійного фонду, видерся на кам’яницю цієї установи і першим вивісив австрійський прапор. От жив собі мало кому знайомий чоловік, а тепер став відомим на все місто. За ним поспішили інші, змагаючись, наче діти. І то була неабияка забава для чоловіків із подолання висоти. Жінки готували їжу, плели вінки та складали букети – по-своєму готувалися зустрічати рідне австрійське військо.

І ранок приніс таку можливість. До тої невеликої кількості воєнних, які зайшли вночі, приєднувалися ще інші австрійські батальйони. Вулиця Панська рясніла чорно-жовтими прапорами, а також багато інших адміністративних будівель, розкиданих по місту. Декілька тисяч чернівчан із прапорами, вінками та квітами рушили процесією по вулицях Семигородській і Кочурівській назустріч війську на чолі з підполковником Фішером. Люди кричали «Слава!» і «Дякуємо!» воїнам і кидали квіти, офіцерам чіпляли на шиї вінки з живих квітів, обнімали їх і також висловлювали щиру вдячність, плакали від радості…

Обабіч дороги на Семигородській від кафедральної церкви і аж до Рогатки для визволителів виставили столи з наїдками і напоями довжиною у два з половиною кілометри. Далі процесія рушила на площу Ринок до ратуші, де міська делегація на чолі з тимчасовим бургомістром Гостюком піднесла Фішеру лавровий вінок. Чернівчани заспівали державний гімн Австро-Угорщини, за яким так скучили в довгі дні заборон, а потім іще раз, і ще, ще… аж до хрипоти від щастя. Ейфорія тривала три дні, і кожному байдуже було, що робиться у світі, наскільки далеко причаївся ворог, чи це остаточна перемога чи тимчасова, чого чекати завтра… Усе не мало значення, усе, окрім теперішньої миті. Той, хто довго страждає і бачив небезпеку, починав цінувати сьогодення – тут і зараз ти є, й цього достатньо. Ніхто з них не думав про те, що таке вміння їм ще пригодиться не раз.

Нарешті Ольга Кобилянська дозволила дочці Галюсі вийти в місто, і вони раділи з усіма: здавалося, ніби нічого не було – ні страшної війни, ні окупації, – то просто страшний сон – Мара прийшла зі своїми кошмарами. В Ольги перед очима ніби розігрувалося кіно, в якому моментами хтось вимикав звук. І то була недобра прикмета для її здоров’я, мусила контролювати свої емоції, зберігати рівновагу, бо судини і мозок люблять гармонію і баланс, знала це з досвіду. Вагу здоров’я не применшиш, від нього залежить багато – не тільки її творчість і життя, а й життя донечки та сестри Євгенії. Мусила піти сісти. Ішла, зупиняючись через кожних сім-десять кроків, ліва нога також не пускала – дерев’яніла і боліла підошва ступні. Галюся довела її до лавки під кленом, рясно всипаної різнобарвним листям. Сіла, видихнула і кинула взором на дерево – поодинокі листки легенько розхитував вітер, як маятник годинника, і враз вони захиталися в такт – вліво, вправо, вліво… вправо… Раптом стало чутно голос зозулі… і Ольга подумала, що має бути рівний час, і вона стоїть перед годинником удома… Лише у вухах чомусь віддає «вух-гух-вух-гух…» – так монотонно і голосно, що перебиває голос зозулі. І що то воно значить?..

– Мамо, мамусю! – Галюся термосила Ольгу за руку, перелякано заглядаючи в її скляний погляд. Тоді встала навпроти і вхопила її обличчя у свої холодні руки і почала майже кричати. – Мамо, чуєте мене? Мамо!

Чи то від холодного дотику, чи то від дитячого крику, але Ольга прийшла до тями і раптом побачила перед собою обличчя дочки – перелякані великі карі очі, наповнені сльозами.

– Доню, все добре, – говорила повільно і тихо, надаючи значення кожному слову. – Мені треба до лікаря.

Вони їхали до шпиталю, а Ольга думала: як же добре, що приступ стався зараз, поки немає в місті москалів, хоч полікуватися можна. Молилася й дякувала Богу, що нічого страшного не сталося, усвідомлювала, що це результат пережитих потрясінь, він завжди приходить після всього, коли розслабишся і почуваєшся щасливим. Така вага життя.

22 жовтня 1914 року, четвер,

3-й день звільнення від російської окупації

Здавалося, місто повертається потроху до свого колишнього життя, основною ознакою якого було планування. Воно давало відчуття стабільності та перспективи, а разом із пунктуальним дотриманням планів, що завжди заохочувалося австрійською владою, впевненість у завтрашньому дні. Спочатку в Чернівці повернувся крайовий президент граф Меран, потім 21 жовтня було створено тимчасовий магістрат на чолі з урядовим радником Норстом та міським радником Коротинським. Перше рішення магістрату цілковито виражало патріотичну волю городян: встановити на сходах Ратуші портрет цісаря в повний зріст і з нагоди визволення міста від московитів провести факельну ходу о сімнадцятій годині. Так і зробили.

Вже наступного дня прийшли розпорядження про впровадження воєнних змін у структурі влади, відповідальність за які взяв на себе комендант міста ротмістр Яскевич: розпущено тимчасовий магістрат, Норста призначено урядовим комісаром, його помічниками стали Коротинський та Дідейчек, у місті знову відновлено середньоєвропейський час. Чернівчани, звиклі до демократичних представницьких виборів до органів влади, з розумінням поставилися до рішень в умовах війни.

Ольга Кобилянська також сьогодні сіла за планування, пора було повертатися до творчого життя. За часів окупації не могла писати, почувалася пташкою в клітці, тою орлицею, яку колись врятувала в лісі й деякий час лікувала їй вдома крило. Птаха кусалася в клітці, була і сумна, і зла водночас, ніяким чином не терпіла обмежень, вона наче втратила орієнтацію, не могла зрозуміти, де вона, в якому такому світі, де все було чуже і позбавлене свободи, нічим не нагадувало її природнього середовища, і від того перебувала в постійному стресі. Ольга тоді щодень спостерігала за нею, вивчала і пробувала відчути її стан. Очевидним було, що ні сита їжа, ні навіть лікування не можуть замінити свободи істоті, яка народжена покоряти найвищі висоти.

Сьогодні згадалося чомусь. Бо талант, як та горда птаха орлиця – не терпить ні примусу, ні обмежень. Але нарешті можна видихнути: хух! Наскільки довго, не знала, ніхто того не знав, саме це усвідомлення підштовхувало цінувати кожен день звільнення. З голови не виходили відвідини шпиталю… Та картина, така гостра і сильна досі, спливала перед взором, а в душі бурлили почуття пережитого. Те, що вона хотіла написати і як це подати, здавалося небезпечним у час російської окупації, бо за такий текст могла загриміти під арешт і на виселення в Сибір, але зараз то інша справа. Поки мільйони українців воюють по різні боки фронту в арміях ворожих держав, вона має свій обов’язок перед народом – висловити власну позицію і дати підтримку тим читачам, хто її потребував.

Вийшла зі своїми думами в сад – на сонечко, до білих хризантем і кольорового листя на деревах. Ходила, торкалася рукою кори, листочків, нюхала терпкий аромат квітів… На мить забулася про війну… наче повернулася у довоєнний жовтень… той самий запах, ті ж відчуття і стан природи… Яка ж солодка омана! Бо двічі не стати в ту саму річку – її води течуть невпинно і щосекунди інші. Сіла на лавку під липою і почала дихати: видихала, видихала війну… Не мала певності в майбутньому, але мала нарешті умови для відновлення сил та писання.

Під вечір прийшов отець Балицький із новинами, бо чернівчанам нарешті розблокований зв'язок, і вони почали отримувати свіжу пресу, яку зачитували до дірок, таку мали велику потребу задовільнити свій голод в новинах.

– Пані Ольго, ви розумієте, виявляється, що у Відні дивуються несподіваною перемогою в Буковині! Останнім часом наше австрійське військо терпіло прикрі невдачі, а тут раз – і перемога, нечувано! – В отця Балицького горіли очі, а усмішка не сходила з обличчя, був схожий на шістнадцятилітнього хлопчака. – Росіяни розслабилися, а наші мали значно менше сили – тільки п’ять батальйонів, але мали план, тому зважилися і рушили на річку Прут. О, Боже, слава тобі і слава рідному війську, що визволило нас!

– Чи надовго, панотче? – запитала Ольга.

– Треба вірити, пані, вірити і молитися. Молитва робить чудеса! – відповів спокійніше.

– Знаєте, отче Костянтине, не можу позбутися прикрих відчуттів: десь глибоко в серці відчуваю, що все буде добре, світ має змінитися на краще по закінченню війни, але коли то буде, маю питання. Світ у смуті, в хаосі, поки що він сам не знає, що з ним буде…

– Думаєте, йде до кінця світу? Думаєте, Бог такі має плани на нас? – запитав панотець.

Ольга задивилася в небо своїм глибоким і прозорливим поглядом. Костянтин Балицький дивився на її профіль і хотів знати, про що думає ця відаюча жінка, які картини апокаліпсису вирують перед її очима, і що має відчувати своїм тонким чуттям мисткині?

– Думаю… на світ чекають зміни, – усміхнулася на ті слова самими кутиками губ, – а на українців Бог таки має плани, великі плани, панотче, тільки самі українці мають це усвідомити…

– То прикро, пані, дуже прикро. Але на все воля Божа, – відповів.

– Власне, я би тут уточнила, що прикро, тому, отче Костянтине, що на те має бути воля найперше кожного українця. Розумієте? А щодо Бога… то він усім дав дозвіл на любов, свободу і правду, він терпляче чекає на наше пробудження, так я це бачу, – підсумувала Кобилянська.

Отець Костянтин Балицький всміхнувся про себе на слова письменниці: інший би на його місці точно назвав її єретичкою, але не він. Добре знав, що Кобилянська мала такий глибокий зв'язок із Богом, який мало хто зі священиків має, і, дякуючи цьому,, вона могла проникати у суть речей і процесів, а не керуватися завченими цитатами зі Святого Письма. Такі розмови надихали його самого, запалювали іскру віри у свої сили допомагати людям.

– Йду я до свого писання, – підвелася з лавки Ольга. – Знаєте, нарешті душа моя звільниться на папері. Ще у вересні під час окупації зробила деякі нотатки з хвилюючого моменту, а тепер планую написати оповідання. Починаю відчувати себе щасливою, коли можу писати, то дуже надихаюче почуття, безцінне.

– Розумію вас щиро. Це як у мене буває від процесу служіння в церкві – крила виростають! – сказав панотець, вклонився на прощання Кобилянській і провів поглядом її струнку постать у чорному.

26 жовтня 1914 року, понеділок,

7-й день звільнення від російської окупації

Війна, як винахідлива пані, носила різні маски, одна з яких – злидні, голод, все більше проявлялися в Чернівцях на фоні похолодніння. Під час російської окупації на вулицях міста вперше з’явилися у великій кількості голодні люди, які постраждали від війни: втратили домівки, роботу, пенсії, здоров’я, опікунів, інші засоби для існування. Найтяжче було дивитися на осиротілих дітей, які тинялися цілоденно, а з приходом комендантського часу ховалися в покинутих чи зруйнованих будівлях. Ольга Кобилянська згадувала, як ще до війни організувала в Чернівцях притулок для дітей-сиріт і довго ним опікувалася, поки ще було здоров’я, поки не злягла від паралічу.

З приходом австрійського війська влада почала приймати термінові заходи, щоби хоч якось допомогти людям. Урядовий комісар Норст оголосив, що держава виділила містянам тридцять тисяч крон, з яких влада двадцять тисяч крон планувала на виплату допомоги безробітним і на їх працевлаштування, а десять тисяч на утримання народних кухонь для харчування бідних людей, де видаватимуть також хліб на роздачу. Щоденно кожна бідна людина з десятої тридцять ранку могла на такій кухні отримати кусень хліба та порцію гарячої зупи. Потребуючих городян приходило понад дві тисячі щоденно.

Якби були сили і здоров’я, то Ольга пішла би допомагати – чи роздавати їжу на кухню, де чергували волонтери, чи допомагати сиротам. На жаль, вона і сестра Євгенія були серйозно хворі, але, порадившись, вирішили відіслати від їхньої сім’ї представником хатню робітницю Марію, щоби два рази на тиждень ходила помагати нужденним. Марія – проста сільська жінка, мала чуйне серце і вважала за винагороду перед Богом помагати тим, яким гірше, ніж їй.

Недавно Ольга Кобилянська вирішила записувати символи війни. Маленький рукописний словничок доповнила новими словами: «нужденність», «втрати» і «ультиматум». Останнє слово вписала після того, як по одинадцятій годині дня містом прокотилася новина від російського генерала Арютінова про його вимогу негайно здати Чернівці до восьмої години ранку наступного дня, інакше російська армія почне артилерійські обстріли. Слово «ультиматум» вже вдруге увірвалося в життя міста і стало одним із символів війни. Комендант Чернівців ротмістр Яскевич мав термінову нараду з командувачем збройними силами в Буковині полковником Фішером, на якій було прийнято рішення дати відсіч ворогу і відіслати таку відповідь Арютінову: «Вважаю пониженням честі відповідати на подібну пропозицію. Комендант Чернівців». Фішер знав, що після гучних перемог російського війська у Галичині, поразка на лівому фланзі фронту - втрата столиці Буковини, розлютить російського командувача восьмою армією Брусілова, який, вочевидь, буде вимагати виправити ситуацію будь-якою ціною. І городяни усвідомлювали - погроза буде виконана.

З важким серцем Ольга проводжала сьогодні захід сонця… З ним наче відходили щасливі моменти перших семи днів звільнення, згасали… Життя тільки-тільки почало налагоджуватися: чернівчани відчули хоч якийсь ґрунт під ногами, підтримку з боку держави… Але війна нікуди не ділася, на жаль, вона стояла висока і мертвотна з вогняними очима зовсім близько – на другому березі Прута, і пильно вдивлялася в місто.

27 жовтня 1914 року, вівторок,

8-й день звільнення від російської окупації

О восьмій тридцять ранку місто йойкнуло від попадання першого снаряду в мур броварні. Камінне тіло Чернівців було здивоване наглим нападом. Ворожа російська артилерія била у житлові будинки, в народну школу, по Резиденції буковинських митрополитів… Усе здригалося, осколки розліталися навсібіч, ошалілі від жаху мешканці нижньої частини міста та навколишніх сіл масово утікали вглиб Чернівців, де тимчасово знаходили притулок в Народному саду. Нарахували тридцять пострілів, а потім стихло. Арютінов зробив свій хід – виконав погрозу.

Відповідь із австрійського боку не забарилася. Щоби захистити місто, підполковник Фішер подбав про укріплення окопів на березі Прута, в чому помагали йому містяни та селяни. В них воякам було безпечніше, хоча всі вже мали бойовий досвід. Боєздатність жовнірів – то все, що міг мати на сьогодні їхній командир Фішер. Добре закріплені, вони почали гарматний обстріл у відповідь. У російському таборі зчинилася метушня. Австрійці берегли снаряди і тому мали завдання стріляти влучно. Фішер доповів командуванню Відня про успіхи і чекав на підкріплення, та з огляду на фронтові події надії на це було мало. Однак він вирішив захищати столицю Буковини стільки, скільки зможуть його нечисленні підрозділи.

За деякий час росіяни пішли у наступ: їхнім завданням було перейти річку Прут. З берега Чернівців було видно, як частина російських військ рушила за наказом перепливати річку. Хтось із українців з австрійського війська, яких дуже хвилювали моменти братовбивчої війни, впізнав серед москалів українські формування, в тому числі й козачі. Напруження в окопах від того наростало, австрійські вояки, відчуваючи неминуче, стежили за російськими солдатами у воді, а ті, крок за кроком, наближалися до невідворотного…

Шеренга за шеренгою вони заходили у воду. Мокрий одяг і важка зброя тягнули на дно, здавалося, річка мала би їх винести звідти кудись, але ні, людська сила перемагала стихію. Один за одним перші українські солдати російської армії почали виходити на берег… Австрійці не стріляли, було ще задалеко, вони тихо стежили за їхнім рухом зі своїх позицій. Нараз, наче змовившись, поодинокі мокрі вояки на березі й багато тих, що були ще у воді, почали кидати зброю і піднімати руки. В австрійських окопах поміж українців блиснуло, що цього разу їх може оминути братовбивство, вони наче відітхнули з полегшенням, тоді як їхні офіцери не могли зрозуміти, чи ті здаються в полон, чи це якась хитра провокація. Але тут перед очима австрійської сторони відкрилася нова картина: до берега підійшли російські солдати, вишикувалися і під наказ офіцера почали стріляти своїм у спини як зрадникам і дезертирам. Кожної хвилі вилітали сотні пострілів, солдати падали на берег, а ще більше у воду… Річка ставала червоною і затягувала у свої води... Москалі покинули берег, коли всіх убили. На сьогодні наступ відмінявся.

В австрійських окопах було замішання, здавалося, кожен із них досі чує крики і розпуку вмираючих. Ще деякий час вони не полишали своїх позицій і вже у сутінках почули тихий стогін. Офіцер дав завдання невеликій групі піти у розвідку до річки. Серед тіл, які вийшли на берег, вони знайшли двох живих. Напевне, ті лежали ранені нерухомо, щоб їх не добили, а тепер вони просили помочі, їм треба було до шпиталю. Питання про те, чому наступаючі хотіли здатися, висіло в повітрі.

День по тому до Ольги Кобилянської прийшли два австрійські солдати із наказом негайно з’явитися на допит і відвезли її до військового шпиталю. Першою думкою було, що розмова піде про когось із її братів. Та вона помилилася. Австрійський офіцер довго її випитував про полоненого, якого вони вчора врятували – солдата Дмитра Козаченка. Спочатку вона не могла згадати, хто це, бо таке прізвище чула вперше, але коли їй показали раненого арештанта, згадала юного гімназиста, який приходив одного разу до неї з друзями.

Мусила пояснити пану офіцеру Мюллеру, що є українською письменницею в Буковині, друкувалася багато років німецькою та українською мовами, мала стипендійну підтримку від австрійського цісаря як письменниця, а також її україномовні твори друкувалися в різних державах, де живуть українці, в тому числі у великій Україні, територія якої на той час була частиною Російської імперії. А той хлопець є українцем, який приходив до неї як до письменниці, твори якої читав гімназистом. От і все. А ще мусила додати, що два її брати воюють зараз на боці Австро-Угорщини і один із них є професійним військовим офіцером у чині підполковника – Степан Кобилянський. Останні слова заспокоїли офіцера, але інформацію щодо Степана обіцяв перевірити. Більше не питали нічого. Ольга мала велику внутрішню напругу, яку з усіх сил приховувала тихим і спокійним голосом.

Коли австрійський офіцер привів її до палати, в якій побачила гімназиста Дмитра з Гадяча, заговорила з порога українською.

– Дмитре, моє шанування!

– Так, шановна Ольго Юліанівно, то я. – Він лежав, блідий і знекровлений, з перев’язаною ногою і головою. – Вибачте, що потривожив вас, але нікого тут не знаю і німецької не знаю, у гімназії вчив французьку, а мене мають допитати… Зумів от тільки пояснити, як вас знайти. Чи змогли би ви перекладати пану офіцеру мої слова?

– Звісно, так. – Після тих слів вони з офіцером всілися навпроти його ліжка.

Ольга по-материнськи дивилася на хлопця: він змінився від того часу, як приходив до неї, – змужнів, схуд, а головне, з очей зник той юнацький блиск і енергія, якою тоді заливав усю кімнату, так наче війна забрала у нього радість життя.

З допиту Ольга дізналася, що після того, як російські війська покинули Чернівці, українські підрозділи почали все більше висловлювати невдоволення війною, тим, що їх обманули пропагандисти і кинули вбивати своїх братів-українців, що їх тут ніхто не чекав, і тому немає кого «визволяти», що російське військо погано забезпечене і там безлад, що вони вже не хочуть дивитися, як офіцери дозволяють знущання над мирним населенням, що хочуть повернутися до своїх родин… Вони знайшли спільну мову з донськими козаками, серед яких теж було багато українців, і вирішили здатися, бо в австрійському полоні, як вони взнали, дотримуються міжнародних законів, дають нормальні умови для утримання, а вони відмовляються вмирати за московського царя. Так що здатися – це було їхнє свідоме рішення, хоча вони не передбачили, що росіяни будуть стріляти їм у спини, думали, встигнуть перейти Прут… Напевне, їх зрадив хтось зі своїх…

Ольга була дуже здивована прогресу у свідомості Дмитра, мала таке відчуття, ніби в грудях розпирає від сонячного світла. Коли офіцер закінчив задавати питання, то дозволив Ользі ще поговорити з полоненим кілька хвилин у присутності вартового.

– Ольго Юліанівно, маю вам сказать, що якби не та розмова у вашому домі, ваші слова… а ще Тарас Шевченко, якого читав щодня, я би тут не був. Ви ж не знаєте, я з тим маленьким томиком віршів у річку пішов, так що намочив, але санітарка тут добра жінка, взялася посушить… українка, одним словом, – і він усміхнувся своєю давньою юначою усмішкою. – Тепер ви знаєте, що я Дмитро Петрович Козаченко, то прошу вас, прийдіть ще раз мене відвідати, допоможете листа написати і відправити моїм батькам. Я не знаю, що зі мною буде і куди закине мене життя, але хочу бути, як героїз ваших творів, – мати честь, гідність і боротися за кращу долю для українців, для самого себе.

Щось стислося в Ольжиному серці, а очі зволожилися… Вона взяла його руку у свої долоні і погладила, як би це зробила мама, а потім поцілувала хлопця у лоб.

– Я прийду, Дмитре, обов’язково.

Вийшла зі шпиталю з розпашілим обличчям і відчула, як прохолода заспокоює нерви. Хід думок наздоганяв пережиті враження, які поступово ставали минулим. Поступ у розвитку людського духу завжди був для неї визначальним, тим, заради чого і стала письменницею – дослідницею людських душ, а зараз феєрія того поступу розігралася перед її очима повномасштабно і надихаюче. Такі моменти пхали її до писання, кидали у стихію творчості й давали відчуття щастя!