Посестри. Часопис №73 / Пре-альбатроси («Молода Муза» і Остап Луцький). Уривок другий
Продовження. Початок у номері 59
Веризм
У той час, як у Львові розкуйовджені або ж зачесані молодомузівці скромно пили каву/чай або й чарку «Чорної Індії», коли місто було спокійним, а українське середовище ще не спрагматизованим, як у міжвоєнний період (за Карманським), то в Італії грали опери Пуччіні, Масканьї та Леонкавалло, – звучали гармонійні й доладні, зовсім не солодкі, а радше сновійні, трохи дико-природні, а трохи просто оновлені й свіжі увертюри та вступи до арій у «Тосці» чи «Богемі» Пуччіні, чи в опері «Мадам Баттерфляй», в якій головну партію якраз саме співала знаменита українка Соломія Крушельницька. Опера «Богема» Джакомо Пуччіні – наче ілюстрація того, що переживали юнаки у Львові, схвильовані тим, що їм відкрилося: не тільки через чужі культури, але й усередині них самих. Музика, звісно, більш здраматизована, «оконфліктнена», і лише підкреслює те, що синхронно відбувалося у житті молодих письменників у Львові, – задивлених у себе і постійно змушених (поміж чимось іншим) пристосовуватися до зміни яскравості у світі.
Між італійським музичним веризмом та українською літературою молодомузівців насправді набагато більше спільного, аніж здається на перший погляд. І якщо взяти до уваги те, що у веризмі є соціальний момент і присутність начебто простолюддя, то цього лише на перший погляд немає у молодомузівців. Один із головних тропосів «Української Богеми» Петра Карманського – це питання матеріальне, звісно, так легко, грайливо і граційно, іронічно описане у цій книзі, з мистецькою завувальованістю та іронією півтонів, яку, за Маріанною Кіяновською, сьогодні ми втратили
Та й простолюддя у «Богемі» Пуччіні – це насправді митці. Бо це простолюддя радше за соціальними ознаками, проте фокус погляду в Галичині був іншим, аніж в Італії. Петро Карманський в «Українській Богемі» – нашому головному путівникові світом «Молодої Музи» – переконливо пише про те, що внутрішній вимір особистості не мусить збігатися з матеріальним чи соціальним статусом – але може й збігатися. Або й не так: творчі потенції і артистичний характер особистості перебувають у хаотичній залежності від обставин, що складаються у житті. Тоді в Галичині ще не було різниці між аристократом зовнішнім і внутрішнім, і це було однією з драм приналежних до «Молодої Музи»: випередивши сучасників своїми світоглядними і світовідчувальними переконаннями, вони не випередили їх і в суспільному уявленні про поета – що сталося на століття пізніше, а, може, й раніше.
Одне з головних вражень від опери «Богема» – окрім музики й драматичних перипетій, це – усвідомлення прописаного певного типу митця. Можливо, це – новий митець. Новітній митець. І цей новітній митець – зовсім молодий, симпатичний хлопець, хлопець, що має смак до одягу, але зовсім не може його собі купити, хоча й показує свій смак тими малими засобами, що має. Це атмосфера скромного житла, можливо, холодного і голодного, але зігрітого ідеями та вірою. Десь приблизно так, як було у друзів Карманського і Пачовського, які разом винаймали житло.
Одне з головних вражень від опери «Богема» – це разючий контраст між музикою, яка звучить з оркестрової ями, і зображеними соціальними проблемами творця початку кінця ХІХ – ХХ століття, проблемами модерного митця. Одне з головних вражень під час пізнання «Молодої Музи» – це разючий контраст між їхніми засягами, ідеями й планами, стремліннями й інтенціями – та соціальним статусом і матеріальними можливостями.
Веризм, як і молодомузівство – це підкреслена чуттєвість, маскулінна чуттєвість, кохання, розчарування та світовí проблеми – очима, вухами й голосом чулого та схвильованого чоловіка.
Вразливець
Це слово з’являється, тоді, коли формується загальне уявлення про молодомузівців і про Остапа Луцького зокрема. Передусім, коли читати його листи до Івана Франка та Ольги Кобилянської. Або спершу – до Ольги Кобилянської, а потім до Івана Франка. А також його поетичні книги «З моїх днів» і «В такі хвилі». З одного боку, чуттєва й ніжна людина, здатна на добре слово, співчуття, благодарний
Напевно, справою міждисциплінарного підходу (у дальшому, чи, може, ближчому майбутньому) є відділити у посилі Остапа Луцького-юнака те, що було від темпераменту його віку, а що – від вродженого стратегічного мислення та бажання творити і співтворити. Де – вразлива душа недосвідченого юнака з його переживаннями й відкриттями, а де – молодий прозірливий стратег, якому саме у цей період щось відкрилося, щось усвідомилося, накреслилася карта подальшого розвою мистецтва, культури та економічного життя, сформулювалася програма, і потрібно ціле життя, щоб реалізувати те, що могло усвідомитися у декількох митях, максимум – протягом кількох років.
Молодомузівці плекали вразливість, і для знавців тогочасної європейської мистецької аури не секрет, що цей елемент у повітрі доби часто міг ставати модою чи програмою. Відбувалося накладання, і годі часом розрізнити, де зумовленість вразливості – внутрішня, а де – зовнішня. Чи це поза, а чи вроджений характер? Чи це набута, запозичена риса, а чи розвинута властивість людської психології, яка таїться у кожному з нас?
І коли роздумувати про Остапа Луцького, порівнюючи два головні етапи його життєдіяльності, але й врешті екстраполюючи контрасти життєвих доль та доль чину усіх молодомузівців, то виникає риторичне питання: чи насправді вразливість зникає, трансформуючись у щось інше, у щось подальше? Чи вона насправді в опозиції до подальших діяльностей – конструктивних, суспільних? А чи, може, якраз вона є джерелом конструктивної прозірливості? І що, може, лише вразливець здатний, послуговуючись музикознавчою лексикою, змодулювати свої естетичні, психологічні, розумні й чуттєві, раціональні та емоційні досвіди – і утворити нові акорди, перейти в іншу тональність. Навіть якщо він ховає їх у глибинах підсвідомості чи серед свого інструментарію у підвалі.
Австро-Угорська імперія
Якщо говорити про повітря доби та засвоєння індивідуальністю загальної атмосфери, звичок і манер, світоглядних орієнтирів, то, як не крути, не можемо не бачити впливу цієї держави – Австро-Угорської імперії – на тих людей, яким випало жити в її часи.
Часто говоримо про ідентичність, про виклики і проблеми ідентичностей. «Я американець українського походження», – каже кровний українець і спрощує собі проблему самоідентифікації, або радше асоціює себе з цією державою, у якій справді народився і виріс, увібрав у себе цю систему. Молодомузівці, чи ж, як вони скорочено називали самі себе, – молодомузці, вповні були австро-угорськими громадянами, що прийняли на себе ліберальну політику цієї імперії.
І сьогодні, коли ми шукаємо методологічного балансу в погляді на взаємини різних національних спільнот у той час, культивуємо або засуджуємо ностальгію за Габсбурзькою монархією, то усвідомлюємо, що австро-угорські громадяни жили в певній парадигмі, яка не могла не впливати на їхнє розуміння мистецтва і їхнє розуміння України. Важливий вплив мали культура поведінки в публічному просторі, сприйняття міста, відсутність кордонів у межах держави, звичаї та особливості соціальних стандартів. Уявні ідеали та принципи, без сумніву, в кожного коливалися, була різна шкала внутрішньої замкнутості, готовності в нових умовах змінити свої звички чи стереотипи. Як показує досвід, кожен це робить із різною швидкістю.
Мабуть, сьогодні нам таки справді бракує відповідних методологічних орієнтирів або ж реального розуміння, наскільки потребуємо міждисциплінарного погляду, наприклад, при порівнянні суспільно-культурної ситуації в Австро-Угорщині і за міжвоєнної Польщі. Звикло ми говоримо про конфліктну тяглість літературного процесу і часто робимо це ізольовано від мистецьких процесів, і що гірше – від суспільної атмосфери і ментального духу доби, та й навіть від культури повсякдення (від найвищих і до найнижчих його ознак).
Міжвоєнна Польща змушувала давати відсіч і створювати націоналістичні програми у відповідь, польські агресивніші чи ліберальніші ідентичності стимулювали думати про ідентичності свої, і врешті-решт, може, це й було повітрям доби.
Австро-Угорщина заклала підвалини для розвитку європейського українства. Чи не тоді вперше відбувся успішний синтез між цінностями цієї держави та інтересом і внутрішнім світом національної спільноти, і врешті, утворення ментальності галицького українця (про яку дискутують і тепер), – інтелігента, доброго фахівця своєї справи, людини правової, патріота. Людини, для якої повага до культури є необхідністю, а повага до закону – органічністю.
Без сумнівів, пристрастей, різночитань, багатоголосся, боротьби, мрій, недопрацювань та етапів у формуваннях не обходилося. І уклад уявлень та принципи, абсорбовані під час виховання в дитинстві та під час навчання в юності, сусідували з футуристичністю в голові, з тим, що мало би бути у міжвоєнний час, хоча тоді вже було інше покоління, і не побоюся – інший світ...
За кожною індивідуальною історією в «Молодій Музі» – пережиті болі, проговорювані надії, сподівання: щось далі, щось має бути, а водночас – відчуття стабільності. Що Богдан Лепкий завжди приїжджатиме з Кракова, а Україна… А що Україна? Василь Пачовський бачив Україну незалежною, і його часом виклична впевненість не була безпідставною. Луцький знав, що таке Україна, та йому йшлося спершу – про юнацьку реалізацію себе у літературній майстерні, вийти на хвилю цього тонкого пошуку нового вислову, української мови, цієї Zeitgeist’івської аури тонкого плекання української новочасної атмосфери у польському місті та українській модерній провінції. Пізніше – конструктивно та активно організовувати рух кооперації, що консолідував би і працював би імагологічно, міняючи стереотипи та уявлення про українську громаду. Чи ж то не вплинуло на формування модерної нації (за Ярославом Грицаком)?
Історія Остапа Луцького – то не історія літературного невдахи, яким його зробив навіть (і, власне, аж ніяк) не Франко, а ті, хто у пізніший час зіграли на цій ситуації, інтерпретуючи це розривом світоглядним, ідеологічним. Історія Остапа Луцького – це історія концептуальної особистості і абсолютно не найгіршого молодомузівця, який не був найкращим чи найгіршим, а був собою, всмоктуючи Zeitgeist, не перевершуючи його, але граючи за його правилами, радше – умовинами, запропонованими обставинами. І йому було добре. Така була настанова.
<...>
