Посестри. Часопис №87 / Результатом непроговореності наших національних трагедій і є ця війна. Розмова з Наталкою Ворожбит

Ірина Феофанова: "Зелені коридори" мають три дуже різні візуалізації. Яка з них найбільше відповідає тому, що ти собі уявляла, коли писала п'єсу? Чи, можливо, яка з постановок найбільше схожа на те, що ти б сама поставила як режисерка?  

Наталка Ворожбит: Не повіриш, але я нічого не уявляла. І я не змогла б це поставити. А якби і змогла, то не хотіла б. У п’єсі забагато атракціонів і викликів для режисера, тяжко вловити жанр і стиль, правильну інтонацію. Тому я віддаю належне кожному з режисерів, кожній постановці. Щось мені подобається, щось – ні. Але всі три вистави по-своєму сильні і різні.

І.Ф.: "Зелені коридори" – смілива і правдива історія, правдива в тому плані, що там українці показані з різних ракурсів: і з хорошого, і з такого, який би хотілося приховати, чесно кажучи, від світу. Чому для тебе було важливо показати не тільки наші чесноти, а й численні недоліки?

Н.В.: Головне, що я українців такими бачу – і це передовсім моя художня правда, якій я стараюся не зраджувати. Друге питання: якими нас має бачити світ? Тут тонкий лід і починається самоцензура, боротьба між громадянкою і художницею. Якщо я описуватиму нас винятково як жертв або як взірцеву націю – нам ніхто не повірить, ми швидко припинимо бути цікавими. Коли ми сміємося з себе, критикуємо – це говорить про нашу зрілість, здатність до самоаналізу, значить, з нами можна мати справу.  До того ж я досить безжальна в цій п’єсі до самих європейців, і, щоб це не мало агресивний і однобокий вигляд, я маю бути безжальною і до себе.

В той самий час я не візьмуся зараз писати, наприклад, про корупцію в Україні для міжнародного театру. Бо правдива інформація про це ослабить світову підтримку України, а мені зараз важливіша перемога України, ніж написати круту чесну п’єсу. Ну, тобто я берусь за ті теми, де можу балансувати – не дуже зраджувати собі і не нашкодити нашому іміджу.

І.Ф.: Ця п'єса була написана на замовлення мюнхенського театру «Камершпіле» і, як я розумію, початково була розрахована саме на західну аудиторію. А от як писати про війну під час війни для українців? Дай, будь ласка, поради тим митцям, які зараз розгублені і шукають відповіді на це питання.

Н.В.: З одного боку, важливо розуміти, що суспільство травмоване і існують етичні межі, яких не варто переступати. Якщо знамените фото жіночої руки з манікюром із Бучі можна показати під час вистави в Європі, воно їх не тригерить, але створює сильний ефект, то цього точно не треба робити в Україні. І таке інше.

Але це не означає що ми маємо дуже жаліти нашу публіку. Вона різнорідна, всіх задовольнити неможливо. Тому опираємося на своє внутрішнє відчуття. Точно не треба уникати теми війни, типу: і так тяжко, навіщо про це говорити. Результатом непроговореності наших національних трагедій і є ця війна.

Коли українці дивляться вистави чи кіно про нашу війну, то вони пропрацьовують власні травми, навіть не завжди це усвідомлюючи. Вони дивляться на себе збоку, і стається той самий ефект очищення. Українці розуміють, що вони «зафіксовані» в мистецтві, що їхні страждання і жертви варті уваги, в них є надія, що хтось із цього зробить якісь висновки – і все це не марно.

Варто використовувати гумор, він завжди допомагає легше говорити про важке, не скасовуючи  серйозності розмови. Ну, і глядач завжди відчуває авторське ставлення – чи любить його автор, чи сміється він разом ізним – чи з нього, бо це суттєва різниця.

І.Ф.: І останнє питання, про суржик. Мені нерідко дорікають, що в моїх п’єсах і прозі повно суржику, і це начебто псує українську мову. У тебе теж його чимало, чи тобі за нього «прилітало»? І що ти відповідаєш на такі закиди?

Н.В.: Як «прилітало», так і «відлітало». Я ненавиджу лицемірство і подвійні стандарти. Удавати, ніби суржиком не говорить пів країни або засуджувати його використання в творчості, – саме воно і є. Перевиховувати не є завданням мистецтва, цим нехай займається школа, університет, сім’я. А одна із цілей мистецтва: вихоплювати і фіксувати самобутність, неповторність, красу і складність буття – з усіма його протиріччями.