Посестри. Часопис №96 / Сни воєнного часу
Два роки тому в колонці для одного з популярних видань я писав про появу цікавого феномена: снів, пов’язаних із ковідом, і про те, як важливі в житті людства події змінюють звичний характер сновидінь. Починаючи від весни 2020 року, відколи майже по всьому світу було запроваджено карантинні заходи у зв’язку з пандемією коронавірусу, люди, не конче хворі, стали бачити дивні, яскраві кошмари, прямо або опосередковано пов’язані з коронавірусною тематикою.
Попри фізичну віддаленість у просторі (мені траплялися звіти американських і фінських дослідників), сни мають подібні мотиви і сюжети. Декому снилися неприємні комахи, що атакували людей: полчища тарганів, які сотнями повзли по ногах, добираючись до лиця, у п’яти впивалися отруйні павуки, терміти або прусаки мільйонами вилазили зі шпарин – і далі в такому ж дусі. Іншим снилися кошмари про те, що вони не можуть повернутися додому або ж загубилися в незнайомому місті, що люди на вулицях не дотримувалися соціальної дистанції, а отже, всі негайно заражалися коронавірусом, або що вони не могли зняти захисних медичних масок, які приросли до обличчя. Були навіть створені сайт і акаунт на Твіттері, завдяки яким люди могли поділитися своїми сновидіннями, пов’язаними з ковідною тематикою.
На жаль, я не можу зараз перевірити, чи працює той сайт і коли саме був опублікований останній твіт про ковідний сон. Країна змушена заощаджувати електрику через руйнівні удари росіян по нашій життєво важливій інфраструктурі. Інтернету у зв’язку з відключеннями електрики немає. Через відсутність світла мені доводиться писати цю колонку на планшеті, в акумуляторі якого залишилося 50% енергії. Може, й встигну дописати, перш ніж він остаточно розрядиться.
Напади пітьми стають дедалі тривалішими, повторюючись із дня у день уже третій тиждень поспіль. Ми ледве встигаємо приготувати їсти, випрати найнеобхідніше і так само найбільш нагальне написати або відредагувати на комп’ютері. Решта часу пропадає, багатьма звичними й улюбленими заняттями доводиться жертвувати. Тепер ми з більшою радістю, ніж завжди, зустрічаємо ранок, майже так само натхненно, як колись у дитинстві. Тепер ми неохоче зустрічаємо вечори, занурені в смуток тривалого мороку, від якого не рятують романтичні вечері при свічках. А в наших сновидінь з’явилися нові теми, пов’язані з війною і бомбардуваннями мирних українських міст російською наволоччю. Теми, пов’язані зі смертю і каліцтвом, із винищенням покоління, яке народилося у суверенній державі Україні і жодного іншого державного устрою не пам’ятає. Тому ці діти свободи так і палають, як смолоскипи, віддаючи життя за незалежність рідної землі від російської погані. Бо мають досвід, якого бракує моєму і старшим поколінням: досвід власної землі, власної держави, самостійності і непідлеглості жодним зовнішнім силам.
Ми з племінником збираємо дрова на узліссі, щоб було чим протопити в холодній хаті. Тут нещодавно були прильоти, чимало сосен повалено, з їхніх зелених лап сочиться живиця, чомусь схожа на кров. Лежать оболонки від крилатих ракет. Раптом від траси долинають вибухи. Один, другий, третій... Не менше ніж п’ять вибухів на хвилину, від яких здригається і гойдається земля під ногами. «Падай! – кричу я до племінника. – Ховай голову і руки!»
Ми падаємо на вкриту глицею землю, і цієї ж миті розпочинається злива. Вибухи тривають, дощ холодний і неприємний, час зупинився і більше ніколи не зрушить із місця.
«Боже, – думаю, прокидаючись, – вони знову бомбардують Київ! Безперервні вибухи, я справді їх чув, це не могло приснитися. Цей кошмар був ілюстрацією до реальної ракетної атаки».
Я вискакую надвір і дивлюся туди, на правий берег. А там, над прадавніми пагорбами і церквами, виростають гриби ядерних вибухів. Тиша. Спокійно світить повний місяць. Тепер уже по всьому.
Це тільки один зі снів часу війни. Мені розповідали значно страшніші і яскравіші. Сни повторюються у далеких і не знайомих між собою людей, модифікуються, створюють сюжети, яким за нормальних умов позаздрив би не один письменник. У цих снах не раз з’являються і росіяни. Вони лізуть і лізуть, як таргани, павуки та інші огидні комахи з усіх шпарин людського буття, агресивні, п’яні, брудні. Ми знищуємо їх усіма доступними способами, але росіян не меншає, так, наче прорвало каналізацію і всю планету мусять затопити нечистоти. Їх не один і не два, їх навіть не мільйон, їх, згадуючи давнє слов’янське слово, – тьма; пітьму неможливо порахувати, вона просто настає тоді, коли в наших очах і серцях меншає світла та надії. Подеколи опускаються руки від втоми і знеохочення, від дедалі складніших труднощів повсякденного життя воєнного часу.
Але перш ніж витратиться останній відсоток енергії в моєму планшеті і згасне дисплей, я мушу встигнути дописати, повідомивши своїм землякам і співгромадянам одну напрочуд важливу річ: ми дочекаємося, обов’язково дочекаємося часу, коли всьому українському народові присниться неймовірний, розкішний сон про перемогу над проклятим віковічним ворогом. І сон той одного чудового дня збудеться, стане повсякденною нашою реальністю. І тоді вже нікому не забракне ні світла, ні життя.
