Посестри. Часопис №86 / Заспокоєння (у перекладі Григорія Коваленка)

Що зрада нам? У нас колона є в Варшаві 
Знеслось її чоло під хмари кучеряві,
Не раз, мандруючи у теплий край далекий, 
Сідають відпочить там журавлі й лелеки, 
А за колоною, в ясну веселку вбрана, 
Леліє трійця веж на честь святого Яна, 
А далі вулиця – витка, сутемна, млиста, 
За нею видиво встає Старого Міста,
Ще ж далі в мороці, що все курить, клубоче, 
Немов Кілінського сяйні, зелені очі, 
Скло вікон блискає у світлі ліхтаря, 
Немов з-під дерну десь злі очі упиря.

 

Так день у день... Але, як злидні гніт дотиснуть, 
Насамперед отам, на ринку очі блиснуть
І Яна вулицю, немов грізні грімниці,
З кінця в кінець проймуть... Здвигнуться кам'яниці, 
І вись розверзнеться, і глиб небес прогляне,
І півночі зоря над містом зійде й стане, 
Нарине вітровій у блисках таємничих, 
Спірве в лабети мсту і крики войовничі, 
І вихор налетить, мов ангели пророчі, 
Майне крилом видінь страхітливої ночі, 
Прозорий, як брильянт, і, як вогонь, злотавий, 
Підхопить ті громи, ту мету, той блиск лукавий
Звине – і в вулиці принишкне, заніміє, 
Як бронза закипить, засвище наче змії, 
Напнеться – й затремтить та вулиця, й сливе 
Як сіцілійський бик на місто зареве. 
Збагнете ви тоді, серць наших лиходії, 
Який то вітер дме, які то буревії! 
В гармонію гучну вплете він крик нагальний
I крилами костьол зачепить кафедральний, 
І замок королів розверне у розгоні,
І випробує міць на Зигмунта колоні.
А потім з мармуру, як скель луну печальну, 
Добуде музику смутну якусь, хоральну, 
Що нині мисль моя збагнула з напівсну. 
Зачувши вітер той, ту кам'яну струну.

 

Коли ж костьол здригне од п'ят по самі скроні 
І жалісним плачем озветься в передзвоні, 
Коли із мороку колона та тремтлива
На площі здійметься, як арфа та гомінлива, – 
То що тоді? З грудей, як буря, вигук гримне:
«Хай Польський край живе!» чи то «Ура!» нестримне 
Злетить, як смерті кінь, порвавши всі вудила,
І в мур костьолу знов гучні ударять крила... 
А місто що? Замре й, витягуючи шию, 
Повість, що духи злі зчинили веремію, 
Що сам диявол там конем гарцює, грає, 
Аж виверга громи і блискавки метає,
І що як Маккавей впав під слона колись-то, 
Так падають шевці під тим конем огнистим... 
Ще місяць виткнеться, хмаринами сповитий, 
Покаже вулицю пусту і люд побитий,
І дим, і тлін, де бій страхітний перейшов, 
І на чадній землі неохололу кров.
Коли ж з перестраху все місто аж оглухне, 
І знов та вулиця єдиним вітром бухне, 
Єдиним вигуком...
А потім що? Костьол на те озветься стиха, 
Що проти вулиці маячить, наче віха, 
Підхопить голоси – борні луну врочисту, 
Й двигне, немов орган, акордами по місту,
Щораз гучнішими... Й розтрощить геть смутну 
Там, об колону ту – об кам'яну струну.

 

І знов, як гострий спис пройма живу істоту, 
Пройме той крик «Віват!» і те «Ура!» істоту, 
Від вигуків отих людини дух крилатий 
Метається, як птах, потрапивши за грати, 
Аж подих на вустах вже стигне й мре поволі. 
Безсилий стримать сміх чи плач помимо волі, 
Один з тих вигуків, що іскри з серця креше, 
Співа, як ангол, в нім і, як диявол, бреше, 
Той крик, що бурею у гуркоті нарине, 
Ударить на костьол, і лусне, й знову злине, 
І далі полетить... Та лиш крилом доткнеться – 
Каміння, мов той чорт, зловісно озоветься, 
І загримить «Воскрес!» у безліч голосів, 
Як ангельський орган, як великодній спів. 
Не одлунала ще гармонія та плинна,
Колона ж на плацу, ота струна камінна, 
Побита вітром тим, з чолом напіврозтятим, 
В костьолу спів гучний вже встигла перейняти – 
Й обидва співи ті уже без відпочинку
Все окликатимуть людей, що йтимуть з ринку. 
Якщо та вулиця вузька й така горлата, 
Що слово з неї б'є, немов грізна гармата, 
Якщо зорить вона за вчинками людськими 
Аж з ринку пильними, суворими очима, 
Якщо вона колись із пороху постане, 
На порох всіх зітре, хто на дорозі стане, 
Коли така міцна, що і з каміння муру 
Спроможна видобуть страхів луну понуру 
Й колони на свій лад настроїть має владу, 
То той, хто всюди й скрізь одну лиш бачить зраду, 
Настраханий усім, як упирів виттям, – 
На серце хворий він чи ж є малим дитям.